ESW_final_save

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 71 •

П. д. у соціальній самореалізації як результат соціального самовизначення проявляється в прагненні виразити, презентувати саму себе, свої вміння, здібності, якості й отримати власне задоволення від результатів такої діяльності, а також відповідне визнання від оточуючих. За таких умов особливої ваги набуває для дитини можливість одержати пораду від батьків / опікунів щодо презентації в різних ситуаціях і за різних обставин. Водночас діти не прагнуть будь-якою ціною пристосовуватися до думок інших; їм важливо відчувати, що вони можуть розраховувати на консультацію, пораду дорослих, але не зобов’язані прийняти отриману настанову.

Підростаюча особистість має набути досвіду відповідальної свободи вибору. Для дитини важливо отримувати знання, розвивати вміння, необхідні для збільшення її незалежності від дорослих. Навички самообслуговування, сформовані в дитинстві, розвиватимуть уміння її подальшого самостійного життя.

Задоволення від процесу самореалізації дає людині відчуття самоствердження — усвідомлення вищої соціогенної потреби. Результатом самоствердження дитини є власна гідність — основа її духовної свободи.

Для розвитку дитини необхідно формувати психогенні й соціогенні потреби вищого порядку. При цьому соціогенні потреби, спрямовані на благо інших і на благо інших та самого себе, посилюються соціальними контактами. Тобто, стосунки дитини з іншими на різних рівнях соціальних взаємодій активізують її соціогенні потреби. З віком саме такі потреби визначають поведінку дитини.

Основними інструментами для реалізації потреб дитини є її суб’єктивне право, а формою вираження потреб — «законний інтерес» як реальна причина соціальних дій, що є водночас наслідком мотивів, ідей (В. Кулапов). Відповідно проголошені права дитини не можуть суперечити її потребам для гармонійного розвитку, а отже, простежується зв’язок П. д. та її прав, окреслених у Конвенції ООН про права дитини. Зокрема, біогенним потребам дитини відповідають право на життя (ст. 3 Конвенції ООН про права дитини), на виживання та розвиток (ст. 6), право на медичну допомогу (ст. 24), право на соціальне забезпечення (ст. 26), право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку (ст. 27), захист від незаконного вживання наркотичних і психотропних речовин (ст. 33), захист дитини від сексуального домагання (ст. 34); психогенним — право отримати відповідну інформацію (ст. 17), свобода думки, совісті та релігії (ст. 14), право на освіту (ст. 28), розвиток особистості, талантів, розумових та фізичних здібностей (ст. 29), право на відпочинок, дозвілля та участь у культурному й творчому житті (ст. 31), захист від втручання в особисте життя, сімейне життя, недоторканність житла, на таємницю кореспонденції (ст. 16), на збереження своєї індивідуальності (ст. 7, 8) та ін.; з соціогенними П. д. співзвучні такі права: недискримінація (ст. 2), право на захист від найгірших форм дитячої праці, торгівлі дітьми, експлуатації, катувань (ст. 32–39), захист від зловживань та недбалого поводження (ст. 19), на сімейні зв’язки та піклування з боку батьків (ст. 5, 7–10, 18, 21, 25), на свободу асоціацій та мирних зборів (ст. 15), право не бути скривдженою (ст. 37), вільно висловлювати свої погляди (ст. 12) та ін.

На сучасному етапі перелік потреб підростаючої особистості зумовлюються не лише її психологічними особливостями, обставинами життя й попередньо набутим соціальним досвідом, а й специфікою того чи іншого суспільства, членом якого вона є, розвитком загальнолюдських цінностей і культури, рівнем і ступенем інтегрованості міжнародної спільноти.

• 72 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Літ.: Бех І. Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн. 1: Особистісно орієнтований підхід: теоретикотехнологічні засади.— К.: Либідь, 2003.— 280 с.; Гиль С. С. Педагогика поддержки инициатив молодежи.— М.: Социальный проект, 2003.— 192 с.; Енциклопедія освіти / Голов. ред. В. Г. Кремень.— К.: Юрінком Інтер, 2008.— 1040 с.; Кулапов В. В. Защита субъективных прав и законных интересов детей в Российской федерации (вопросы теории): Дис. … канд. юрид. наук.— Саратов, 2004.— 238 с.; Некоторые вопросы психологии и педагогики социогенных потребностей / Под. ред. Ш. Н. Чхартишвили.— Тбилиси: «Мецниереба», 1974.— 181 с.; Петрочко Ж. В. Діти в складних життєвих обставинах: соціально-педагогічне забезпечення прав.— Рівне: видав. О. Зень, 2010.— 368 с.; Ушинский К. Д. Избранные педагогические произведения.— М.: Просвещение, 1968.— 556 с.; Яницкий М. С. Ценностные ориентации личности как динамическая система.— Кемерово: Кузбассвузиздат, 2000.— 204 с.

Петрочко Ж. В.

ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНА (грец. problema — перепона, трудність, задача, завдання) — а) складне теоретичне або практичне питання, яке вимагає вивчення та вирішення; б) ситуація, яка характеризується нестачею засобів для досягнення певної мети; в) усвідомлення суб’єктом неможливості вирішити труднощі та протиріччя, які виникли в певній ситуації, засобами наявних знань і досвіду.

Проблема соціальна — соціальне протиріччя, яке усвідомлюється суб’єктом діяльності (тобто індивідом або соціальною групою) як значуща для нього невідповідність між метою діяльності та її результатом. Ця невідповідність, яка виникає через відсутність або нестачу засобів для досягнення мети, призводить до незадоволення соціальних потреб суб’єкта діяльності. Це феномен, який визначається суспільством як такий, що потребує вирішення з причини його негативного впливу на індивідів або суспільство загалом. П. с. виникає об’єктивно в процесі функціонування й розвитку суспільства;­ завдання, яке вимагає вирішення засобами соціального управління, соціального виховання.

Засобами виявлення соціальної проблеми є соціальна діагностика, а також зіставлення об’єктивного стану справ із нормами. Соціальні проблеми виникають на різних рівнях соціальної реальності — від малих груп, наприклад сім’ї, до людства в цілому.

В останньому випадку говорять про глобальні проблеми, оскільки для їх вирішення необхідні узгоджені міжнародні дії в масштабах світової спільноти. Аналіз соціальних наслідків рішень, що ухвалюються в різних сферах суспільства, дозволяє прогнозувати П. с., тобто передбачати їхнє виникнення, що полегшує їх наступне вирішення.

Літ.: Лоусон Т., Гэррод Д. Социология. А — Я: Словарь-справочник / Пер. с англ. К. С. Ткаченко.— М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000.— 608 с.; Социальная работа: Словарь-спрвочник / Под ред. В. И. Филоненко; Сост.: Е. П. Агапов, В. И. Акопов, В. Д. Альперович, А. О. Бухановский и др.— М.: «Контур», 1998.— 480 с.; Социология: Энциклопедия / Сост. А. А. Грицанов, В. Л. Абушенко, Г. М. Евелькин и др.— Минск: Книжный Дом, 2003.— 1312 с.; Словарь по социальной педагогике: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев.— М.: Академия, 2002.— 368 с.

Лях В. В.

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ — (лат. re — повторний, зворотний, socialis — суспільний) — це повторна соціалізація, підготовка до повернення індивіда у звичну культуру, сере­ довище, відновлення соціальних зв’язків шляхом зміни в установках, цілях, нормах і цінностях його життя. Відбувається у процесі спеціально організованої роботи з осо-

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 73 •

бами, які втратили все це в результаті фізичних і психічних травм, а також із засудженими за скоєні злочини з метою підготовки їх до життя на волі за суспільними нормами після відбуття покарання.

Здійснюється в соціально-реабілітаційних центрах, у виправно-виховних установах пенітенціарної системи. Р. у пенітенціарних установах — це свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі як повноправного члена суспільства, повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві; зміна особистісних якостей засудженого, формування в нього саморегулятивної стабільної соціально-нормативної поведінки після звільнення; один із шляхів досягнення мети захисту інтересів особистості, суспільства та держави.

Р. можна розглядати як один із найскладніших соціальних процесів, спрямованих на: подолання десоціалізації особистості, відновлення в неї тих якостей, які необхідні для нормальної життєдіяльності в суспільстві; засвоєння замість втрачених чи деформованих або формування несформованих цінностей, соціальних ролей і навичок; переорієнтацію соціального спрямування розвитку особистості за рахунок включення їх у нові, позитивно орієнтовані міжособистісні стосунки й види діяльності.

Основні ідеї Р. знайшли своє відображення у принципах пенітенціарної педагогіки: цілеспрямованості педагогічного процесу (формування соціально-нормативної особистісної позиції відповідно індивідуальних проблем і потреб засуджених), тісного зв’язку з реальним життям (шляхом поновлення та налагодження соціальнокорисних зв’язків і відносин засуджених, формування у них позитивних соціальних установок, залучення до соціально-корисної і значущої діяльності, залучення до читання газет і журналів; організації зустрічей із представниками різних громадських інститутів), наукового обґрунтування виховних програм і технологій та створення умов для їх реалізації (спеціально дібраних і розроблених психолого-педагогічних тренінгів, ресурсного забезпечення виховної роботи), дотримання законності (правової регламентації, підпорядкування виховних дій вимогам кримінальновиконавчого права), комплексного педагогічного підходу (вивчення, розвитку і корекції інтелектуальної, емоційно-вольової, ціннісно-орієнтаційної сфер і поведінки засобами розумового, морального, трудового, правового, естетичного, фізичного та інших взаємопов’язаних напрямків виховного процесу в їх єдності та взаємозумовленості), диференціації (оптимальної розробки і реалізації «типових» програм виховної роботи з різними категоріями засуджених на основі особистісно-орієнтованого підходу). У роботі з правопорушниками та в умовах пенітенціарної системи він відбувається у 2-х взаємозалежних площинах: у діяльності­ соціально-психологічної роботи пенітенціарних установ; у внутрішньому процесі якісної зміни свідомості, почуттів і поведінки особистості правопорушника. Основна мета Р. у сфері виконання покарань — процес підготовки засудженого до повернення в суспільство, що ґрунтується на відновленні позитивних зв’язків, стосунків і розвитку в засудженої особи соціально корисних умінь і навичок, необхідних для повноцінного існування в суспільстві, формування в неї правослухняної поведінки, стимулювання її у виробленні життєвої позиції, яка відповідає соціальним нормам.

Практикою доведено, що ефективність Р. осіб підвищується за наступних умов: їх власної мотивації й активної діяльності щодо самовизначення та процесу Р.; відповідності змісту, форм і методів виховного впливу завданням Р. та індивідуальним потребам і можливостям; позитивних міжособистісних взаємин; опори на позитивні якості

• 74 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

й властивості. Цей термін набув загального вжитку в науковій педагогічній літературі авторів радянської, а потім пострадянської школи з кінця 80-х рр. ХХ ст. На сьогодні поняття Р. стало витісняти раніше вживані терміни «перевиховання» і «виправлення», які не охоплювали деформованої соціалізованості правопорушника чи засудженого.

Існує наукова позиція, при якій Р. розглядається в рамках педагогічних течій, що виникли як альтернатива ідей залякування, невиправності людини, необхідності відбування покарання як спокути за провину — злочин. До таких педагогічних течій можна віднести: «теорію ресоціалізації делінквента», теорії корекції особистості, модифікації поведінки та ін. Відповідно до них під Р. розуміється «юридичне виправлення в результаті пенітенціарних впливів і засвоєння соціальних норм поведінки». Окрім того, слід зазначити, що в російській пенітенціарній та корекційній педагогіці поряд із терміном Р. активно вживається термін «соціальна реабілітація засудженого», що часто розглядаються в одному понятійному ряді.

Як мета діяльності Р. визначається в різних сферах державної політики, зокрема у сфері соціальної роботи з молоддю, профілактики злочинності неповнолітніх і наркозалежних осіб, виконання кримінальних покарань. Здійснення Р. засуджених покладено, зокрема, на Державну пенітенціарну службу України. Порядок і умови виконання та відбування покарань з метою створення умов для виправлення й Р. засуджених регламентує Кримінально-виконавчий кодекс України (ст. 1). Соціальна адаптація осіб, які відбували покарання, після звільнення є складовим етапом процесу Р.

Літ.: Кривуша В. І. Особливості ресоціалізації неповнолітніх злочинців.— К.: МП «Леся», 2000.— 140с.; Кузьмінський А. І., Омеляненко В. Л. Педагогіка: Підручник.— К.: Знання, 2007.— 447 с.; Синьов В. М. Педагогічні основи ресоціалізації злочинців. / В. М. Синьов, Г. О. Радов, В. І. Кривуша та ін.— К.: МП «Леся», 1997.— 272 с.; Соціальна педагогіка: теорія і технології: Підручник / Т.Ф. Алєксєєнко, Т. О. Басюк , О. В. Безпалько , І. Д. Звєрєвата та ін..; за заг. ред І. Д. Звєрєвої.— К.: Центр навчальної літератури, 2006.— 316 с.

Алєксєєнко Т. Ф.

РИЗИКИ СОЦІАЛЬНІ. Ризик (фр. resque — небезпека) — ймовірність настання негативного наслідку або міра очікуваного неблагополуччя. Поняття ризику — ширше, ніж просто ймовірність. Антиподом Р. є гарантії. У будь-якій діяльності мають місце свої ризики, які необхідно враховувати і запобігати їх виникненню, сприяти зниженню негативного впливу.

Уся множина ризиків, яким у дійсності чи потенційно піддається людина, її діяльність, може бути класифікована залежно від того, унаслідок чого вони виникли, піддається їм людина навмисно чи ні, чи зумовлені вони характером її діяльності, можливі­ стю досягнення прогнозованої мети і / або іншими факторами. Р., зумовлений різними зовнішніми факторами, є соціальним.

Соціальні ризики — це передбачення певних неприємних подій, що суттєво позначаються на стані людини, групи і можливості досягнути прогнозованого результату. Термін С. р. використовується в різних значеннях, які свідчать про те, що під впливом внутрішніх і / або зовнішніх факторів існує можливість (ймовірність) того, що: станеться щось погане; буде небажаний результат у діяльності чи в стані здоров’я людини; з індивідом відбудеться небажана подія, можливо, у силу специфіки тієї ситуації, в якій він перебуває (наприклад небезпечна робота); буде мати місце негативний результат (наприклад захворювання або загибель).

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 75 •

Об’єкт С. р.— це сфера соціально-педагогічної діяльності (соціокультурне сере­ довище), суспільство, організація, дитячий виховний колектив, сім’я, освітня установа, для яких можливе настання негативного наслідку, що визначає інтерес до них соціальної педагогіки. Суб’єкт — джерело можливого негативного наслідку: фахівець, що здійснює соціально-педагогічну діяльність, його стан, рівень професійної майстерно­ сті, професіональної культури; фактори виховного колективу, соціокультурного сере­ довищасоціально-педагогічноїдіяльності;ресурси,необхіднідляреалізаціївідповідної соціально-педагогічної діяльності; можливі негативні наслідки соціально-педагогічної діяльності стосовно певного об’єкта діяльності, стану суб’єкта діяльності.

За сутністю С. р. розглядаються як: міра очікуваної невдачі в соціально-педагогічній діяльності;фактори,щосуттєвовпливаютьнаефективністьетапівтехнологіїсоціальнопедагогічної діяльності фахівця, дії, які впливають на якість (ефективність) досягнення прогнозованої мети; ситуація вибору, що здійснюється між менш привабливою, але надійнішою соціально-педагогічною технологією (способом досягнення прогнозованої мети) і більш привабливою, але менш надійною (синиця в руці чи журавель у небі).

Виокремлюють теоретичні С. р., зумовлені прогнозованою соціальнопедагогічною діяльністю фахівця в певному соціокультурному середовищі, і практичні — безпосередньою соціально-педагогічною діяльністю, спрямованою на досягнення прогнозованого результату. Теоретичні обумовлюють ті прорахунки й недоліки, які закладаються суб’єктом у процесі прогнозу діяльності, досягнення мети, способів її досягнення та необхідних для її досягнення ресурсів. За своєю сутністю, вони визначають здатність фахівця прогнозувати соціально-педагогічну діяльність, можливі соціальні ризики в процесі її реалізації й досягненні прогнозованої мети. Практичні — здатність фахівця враховувати виникнення соціальних ризиків на всіх етапах реалізації технології соціально-педагогічної діяльності в роботі з певним об’єктом і з урахуванням соціокультурного середовища професійної діяльності, запобігаючи їм. У разі виникнення дії негативних факторів соціального ризику фахівець оперативно вживає заходів зі зниження їх негативного впливу і подолання наслідків і, таким чином, забезпечує досягнення прогнозованого результату. Така діяльність фахівця багато в чому визначається рівнем його професіоналізму, професійної культури і досвідом соціально-педагогічної діяльності з певною категорією людей і в конкретних умовах (соціокультурному середовищі) професійної діяльності. С. р. виконують певні функції, такі як: стимулювальна (виявлення можливих ризиків і визначення способів їх недопущення або зниження їх негативного впливу) та деструктивна (авантюризм, волюнтаризм та ін.).

Схильність фахівця до С. р. становить собою досить стійку його характеристику і пов’язана з такими особистісними рисами, як імпульсивність, незалежність, прагнення до успіху, схильність до домінування. На ризиковану поведінку фахівця чинить вплив також рівень його професіоналізму, об’єкт роботи та соціальні умови, в яких він здійснює свою діяльність.

Розрізняють мотивовані С. р., що передбачають отримання фахівцем ситуативних переваг у соціально-педагогічній діяльності або як вияв ним професійної культури, немотивовані — які не мають раціональних підстав для вибору й реалізації способу діяльності (соціально-педагогічні технології, що характеризують недостатню професійну підготовленість фахівця та його низьку професійну культуру; прийнятні — ризики, рівень яких допустимий і обґрунтований, виходячи із ситуації професійної

• 76 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

діяльності, що склалася; виправдані — зумовлені обґрунтованістю вибору способу досягнення мети з урахуванням можливостей фахівця, прогнозованої мети й умов середовища професійної діяльності та невиправдані, що більше схожі на авантюризм, браваду тощо. Вони мають індивідуальний характер (наприклад від вживання наркотичних засобів, паління тощо) або соціальний (наприклад від впливу факторів соціокультурного середовища)­ . Індивідууми значною мірою ненавмисно піддаються соціальним ризикам. Вони зачіпають лише особистостей, які добровільно їх обирають, і теоретично заслуговують меншої уваги з боку урядових програм.

Кожний  С. р. у певному смислі пропорційний як ймовірності цієї події, так і очікуваним втратам, що можуть бути спричинені ризикованою подією. Для оцінювання С. р. потрібен його аналіз. Аналіз  С. р.— це процес ідентифікації небезпек і оцінювання його виникнення для окремих осіб чи груп населення. Сутність такого аналізу становить собою процес ідентифікації небезпек і оцінювання ризику для окремих осіб або груп населення під впливом соціально-педагогічної діяльності. Аналіз С. р. полягає у використанні усієї доступної інформації для ідентифікації (виявлення) небезпек і оцінювання ризику до настання певної події, зумовленої цими небезпеками.

Оцінювання  С. р.— процес, що використовується для визначення ступеня ризику аналізованої небезпеки для людини і / або середовища, що її оточує. Оцінювання його охоплює аналіз частоти, наслідків та їх поєднання.

Діяльність суб’єкта (соціального педагога) щодо прогнозування виникнення С. р. і забезпечення їх запобігання, а також подолання наслідків називається управлінням С. р. За сутністю таке управління становить собою процес прогнозування, оцінювання ти мінімізації С. р.; системний підхід до прийняття управлінських рішень, процедур і практичних заходів для запобігання чи зменшення негативних соціальних наслідків небезпеки.

Стійкість до С. р. характеризує соціальні гарантії ситуації — межі реалізації фахівцем своїх обов’язків за професійним призначенням, соціальних прав, визнаних суспільством,­ необхідних і можливих з позицій досягнутого рівня розвитку, наявності ресурсів для їх реалізації та зафіксованих у вигляді норм законодавства, а також обов’язків за професійним призначенням.

Літ.: Глущенко В. В. Управление рисками. Страхование.— Железнодорожный, МО.: ООО НПЦ Крылья, 1999.— 336 с.; Малинецкий Г. Г. Управление риском. Риск. Устойчивое развитие. Синергетика.— М.: Наука, 2000; Cooke R. Experts in Uncertainty: Opinion and Subjective Probability in Science. N. Y.: Oxford Univ. Press, 1992; MacLean D. (ed.) Values at Risk. Totowa (NJ): Rowman and Allanheld, 1986; Parfi t D. The Further Future: The Discount Rate // D. MacLean and P. Brown (eds.) Energy and the Future. Totowa (NJ): Rowman and Littlefi eld, 1983; Rawls J. A Theory of Justice. Cambridge, MA: Harvard Univ. Press, 1971; Rescher N. Risk: A Philosophical Introduction.Washington (DC): Univ. Press of America, Washington (DC): Univ. Pr__Press of America, 1983.

Мардахаєв Л. В.

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНИЙ — це розвиток людських спільнот, малих і великих етносів, народностей, держав та їхніх союзів, а також цивілізацій і культур, які створені чи сформованілюдьми.Вінвбираєвсебевсюсукупністьекономічних,соціальних,політичних і духовних процесів. Це процес, у ході якого відбуваються істотні кількісні та якісні зміни в соціальній сфері, суспільному житті чи окремих його компонентах — соціальних відносинах, соціальних інститутах, соціально-групових і соціально-організаційних

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 77 •

структурах тощо. С. р.— це наслідок взаємодії великої сукупності соціальних процесів, в основі яких лежить цілеспрямована діяльність людей — суб’єктів соціальних процесів. Загальний механізм С. р. полягає у виникненні нових потреб у різних сферах суспільного життя та пошуку можливостей їх задоволення. Нові потреби постійно виникають як наслідок виробничої та іншої продуктивної діяльності людей, а тому пов’язані з пошуком та винаходом нових засобів праці, спілкування, організації суспільного життя, розширенням і поглибленням обсягу наукового знання, ускладненням механізму творчої та споживчої діяльності людей. Водночас не всякі зміни в соціальних явищах і процесах є їхнім розвитком, а лише такі, за яких одні соціальні явища замінюються явищами вищого рівня чи переходять на вищі (за об’єктивними критеріями соціального прогресу) ступені свого стану (прогресивний розвиток) або, навпаки, їх замінюють явища, які засвідчують перехід на ступені нижчого рівня (регресивний розвиток).

Соціальний розвиток здійснюється у двох основних формах — еволюційній та революційній. Еволюційна — це повільні, поетапні кількісно-якісні перетворення в соціальній системі чи її елементах або поступове відмирання старих елементів певної соціальної системи та їх витіснення новими елементами, які поступово накопичуються. Революційна — якісні зрушення в усіх суспільних структурах, що здійснюються шляхом докорінної перебудови суспільних відносин і соціальних інститутів, руйнування всіх застарілих елементів системи та швидкої заміни їх виникаючими в системній єдності новими елементами, різкий стрибкоподібний перехід від одного стану до якісно іншого. Дві форми С. р. діалектично поєднані. Соціальна еволюція готує соціальну революцію та завершується нею.

Термін С. р. використовують і в більш вузькому значенні — як сукупність теоретичних концепцій і практичних дій, законодавства та політики сучасної держави щодо зміцнення й розширення соціального добробуту населення. У другій половині ХХ — поч. ХХІ ст. сучасна держава здійснює активний курс на реалізацію не лише традиційних історично зумовлених функцій, пов’язаних із забезпеченням у країні порядку, безпеки, сприятливих зовнішніх умов, а й на сприяння соціальному добробуту всього населення через політику централізованого планування або використання кейнсіанської моделі розвитку й управління економікою. Вона підтримує виробництво і споживання, сприяє повному, раціональному й ефективному використанню робочої сили, успішно розробляє законодавство в економіці і соціальній сфері, затверджує й реалізує програми, які забезпечують здобуття всіма громадянами освіти, користування ними системою охорони здоров’я та сприяє вирішенню житлової проблеми, підтримання нормального й достатнього доходу в кризових ситуаціях. Важливу роль у забезпеченні стабільності С. р. відіграють соціальні реформи та соціальне планування. Природа суспільних відносин така, що дозволяє використовувати цю можливість для відповідних соціальних інститутів. Передбачувані зміни, нововведення та перетворення, що ведуть до деструктивного зламу існуючого порядку, стимулюють соціальний розвиток. Саме тому поліпшення системи соціального управління на основі демократизації суспільних відносин забезпечує найкращі результати у вдосконаленні суспільства та прискоренні С. р. Як показує вся світова практика, успішне застосування країнами політики С. р. дозволяє їм вирішувати багато політичних проблем консолідації суспільства, зниження соціальної напруги. Усе це значно зміцнює позиції держави, її позитивну роль у розвитку інститутів прав людини, сім’ї та розв’язанні соціальних проблем окремих маргінальних (вразливих) груп населення.

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 79 •

СОЦІАЛІЗАЦІЯ (лат. socialis — суспільний) — процес входження людини в суспільство разом із її соціальними зв’язками та інтеграцією в різні типи соціальних спільнот, унаслідок чого відбувається становлення соціального індивіда. У процесі соціалізації формуються соціальні якості, цінності, знання, навички людини. Крім того, відбувається перетворення природжених, природних рис, а також засвоєння людиною елементів культури, соціальних норм і цінностей, які існують у суспільстві.

Поняття уведено в науковий обіг американським соціологом Ф. Гідденсом наприкінці ХІХ ст., який тлумачив С. як процес розвитку соціальної природи людини. Значний внесок у розвиток теорії соціалізації зробили зарубіжні (Е. Еріксон, Г. Тард, Т. Парсонс, Ч. Кулі, Дж. Мід, Ж. Паже) і російські (М. Йорданський, Л. Виготський, Б. Вульфов, А. Мудрик, І. Кон, С. Розум) науковці. Зараз в Україні проблеми С. особистості досліджують М. Лукашевич, Н. Лавриненко, М. Москаленко, С. Савченко та інші.

За своїм змістом С.— це процес двобічний, який містить, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з іншого — активне відтворення індивідом системи соціальних зв’язків за рахунок його діяльності, входження в соціальне середовище. Виокремлюють такі підходи до трактування С.:

1)Соціологічний — розглядає С. як трансляцію культури від покоління до покоління, загальний механізм успадкування, який охоплює як стихійні впливи середовища, так і організовані, такі як виховання та освіта.

2)Факторно-інституціональний визначає С. як сукупність, множинність і деяку автономність, а не жорстку ієрархічну систему дії факторів, інститутів та агентів С.

3)Інтеракціоністський, у якому С. в якості важливої детермінанти передбачає міжособистісну взаємодію, спілкування, без якого неможливе становлення особистості.

4)Інтеризаційний — С. як засвоєння особистістю норм, цінностей, установ, стереотипів, які вироблені суспільством у результаті формування системи внутрішніх регуляторів і норм поведінки.

5)Інтраіндивідуальний не вичерпує поняття С. адаптації до соціального середовища, а передбачає творчу самореалізацію особистості, перетворення себе.

У психолого-педагогічній науці розрізняють три напрями в соціалізаційній проблематиці. Перший — соціально-філософський — відображений у працях С. Батеніна, В. Москаленка, А. Харчева та ін. У межах соціально-філософських концепцій С. сми­ слотворчі поняття — це збереження, стабілізація суспільних відносин при їх засвоєнні, а також активний комунікативний вплив, у процесі якого відбувається апробація різноманітних соціальних ролей і формується автентичне соціальне Я.

Другий — соціально-психологічний: у його розробці брали участь Г. Андрєєва, Н. Андрєєнкова, С. Бєлічева, Я. Коломінський, І. Кон, О. Леонтьєв, М. Лукашевич, Р. Немов, А. Петровський та інші. Тут соціально-психологічні аспекти С. означені в площині включення індивіда в різноманітні суспільні відносини, засвоєння й відтворення соціального досвіду і зв’язків, активного перетворення середовища.

Третій — соціально-педагогічний, представники якого Б. Бім-Бад, В. Бочарова, Ю. Василькова, Б. Вульфов, Н. Лавриченко, І. Звєрєва, О. Мудрик, С. Савченко та інші. Особливість цього підходу — намагання розглядати С. як процес, який відображує хід соціального формування особистості в конкретному соціокультурному середовищі як формування конкретного соціального типу. У цьому випадку С.— це надзвичайно складний і багатофакторний процес набуття індивідом людських властивостей і яко­

• 80 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

стей, направленість яких визначає конкретна соціальна ситуація. З позицій соціальнопедагогічного підходу важливо враховувати, що в ході С. особистість активно бере участь у процесах самоперетворення, які проходять на тлі соціокультурного сере­ довища, що змінюється. Ступінь її участі в цих змінах визначає темпи С., а спрямованість залежить від їхньої соціальної значущості. По суті, особистість тільки на перших етапах розвитку обмежена рамками первісного соціуму, згодом ідуть активні процеси його розширення, пошуку свого місця в ньому, корекції відносин, самоорганізації індивідуального простору.

Розрізняють первинну (підготовчу) та вторинну (активну) С. Первинна  С. відбувається в дитинстві. Це найперша С., завдяки якій особистість стає повноправним членом будь-якого суспільства, оскільки вона ідентифікує себе з іншими та з суспільством загалом, засвоює культурні цінності та норми поведінки. Орієнтовно первинна С. триває до повноліття особистості. Вторинна  С.— це кожний наступний процес, який допомагає попередньо соціалізованому індивіду входити в нові сектори світу, його інституції. Поняття вторинної С. введено для того, щоб відокремлювати трансформації особистості в пізніший період (наприклад професійну) від процесу засвоєння нею елементарних соціальних навичок у дитинстві. При цьому основна увага зосереджена на ситуаціях, коли чітко виявляються і тяжко переживаються особистістю упущення чи неадекватність первинної соціалізації в умовах, що змінюються.

Виокремлюють наступні типи С.: політична, етнокультурна (етнічна), гендерна (статево-рольова), культурна, професійна.

Розрізняють кілька видів С. Стихійна С. людини відбувається внаслідок впливу на особистість різноманітних спеціально не створюваних обставин суспільного життя. Відносно спрямована С. має на меті організацію в суспільстві певних економічних, законодавчих та інших передумов, які впливають на розвиток і життєвий шлях особистості (наприклад, початок навчання в школі, мінімальний освітній рівень, віковий ценз початку трудового життя тощо). Соціально-контрольована С. (виховання) — це процес спеціально організованої передачі соціального досвіду особистості та розвитку її потенційних можливостей, який відбувається в різних державних і недержавних організаціях (школа, позанавчальні заклади, дитячі та молодіжні організації тощо).

С. відбувається у взаємодії особистості з величезною кількістю різних умов і впливів середовища, які називають факторами соціалізації. Серед них виокремлюють мегафактори (космос, планета, світ); макрофактори (країна, етнос, суспільство, держава); мезофактори (тип поселення, засоби масової інформації, субкультури); мікрофактори (сім’я, сусідство, групи однолітків, виховні організації).

До соціально-психологічних механізмів С. належать: імпринтинг — фіксування людиною на рецепторному та підсвідомому рівні особливостей об’єктів, що на неї впливають; наслідування — копіювання людиною певних зразків поведінки та діяльності інших; ідентифікація — ототожнення людиною себе з іншими людьми, групою, спільнотою; рефлексія — оцінка особистістю різних проявів свого Я; інтеріоризація — процес перетворення зовнішніх, реальних операцій соціальної діяльності у внутрішні, ідеальні; екстеріоризація — процес переходу від внутрішньої, психічної діяльності до зовнішньої, практичної.

Соціально-педагогічні механізми С.: традиційний — засвоєння людиною норм, зразків поведінки, поглядів, стереотипів, які притаманні її найближчому оточенню (сім’я, сусіди, родичі, друзі); інституціональний — функціонує в процесі взаємодії