Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ESW_final_save

.pdf
Скачиваний:
31
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
3.05 Mб
Скачать

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 41 •

У дитячому віці основним видом діяльності дитини є гра, через яку вона розвивається, пізнає, набуває досвіду спілкування, накопичує досвід вираження емоцій і формування відносин. По суті, це основний засіб формування С. д. дитини. Будучи формою умовної діяльності людей, гра виступає як ідеальний феномен людської культури. У ній діти умовно моделюють навколишнє середовище, в якому перебувають, і вирішують складні для себе проблеми,які,черезнезнання,унихвиникають.Уцьомусенсігразасвоїмзначеннямвиходить за межі простого навчання: репродукція накопиченого С. д., соціально схвалюваних форм поведінки є одним із найважливіших способів реального опанування культурою.

Групова гра передбачає імітацію рольової поведінки учасників, не лише має конструктивну функцію в її сценарії, а й сприяє формуванню соціально цінних якостей особистості, розвитку С. д. Під її впливом змінюється позиція особистості в колективі, коригуються взаємовідносини в спільній діяльності, зникає сором’язливість, скутість, розгубленість, змінюються риси характеру учасників, одночасно формується вміння користуватися свободами демократичного суспільства, створюються умови для розвитку вільної і відповідальної за свої вчинки людини — громадянина.

Особливу роль відіграють народні ігри. У них виявляються кмітливість, спритність, наполегливість, загартовуються душа і тіло, формується менталітет, національна своєрідність дитини.

Особливе значення С. д. має в підлітково-молодіжний період розвитку людини. Це період переходу від дитячого віку до дорослості і намагання якнайповніше проявити себе в різних середовищних ситуаціях, самовиразитися. Діти завершують навчання в школі, намагаються привернути до себе увагу значущих для них однолітків, визначаються у виборі професії, активно залучаються до формальних і неформальних об’єднань. Їх вирізняє вільний і демократичний вибір видів діяльності, кола спілкування і відносин у мікросередовищі тимчасового або постійного молодіжного об’єднання, що суттєво позначаються на формуванні С. д., їх соціалізації. Під впливом такого самопрояву відбувається їх самовизначення, культурна ідентифікація і самореалізація соціальних потреб, інтересів і здібностей. Соціально значущим періодом накопичення С. д., соціалізації молодої людини є студентський. Це нове субкультурне молодіжне середовище­ освітньої установи, навчальна діяльність, участь у студентському самоуправлінні, професійне становлення, культурне й моральне зростання як майбутнього фахівця в певній сфері професійної діяльності.

Період професійного становлення, самореалізації людини в дорослому житті — це певний етап подальшого накопичення С. д., її соціалізації. У кожної людини він відбувається по-своєму, хтось адаптується і реалізує себе в одній професії, хтось в активному зростанні в певній сфері професійної діяльності, починаючи від простого спеціаліста й закінчуючи керівником високого рівня, хтось змінює п’ять-сім професій перш ніж знаходить свою сферу професійної діяльності і т. д. Кожна людина по-своєму реалізує себе в професійній сфері життєдіяльності, накопичуючи С. д., соціалізуючись як особистість.

Етап людини похилого віку вирізняється своєю динамікою розвитку С. д., її соціалізацією. Він визначається потребами переходу на пенсію, адаптації до нового стану. У цей період загострюються хвороби, людина намагається подолати їх, адаптуватися до деяких з них, формується новий спосіб життя, новий С. д.

Літ.: Мардахаев Л. В. Социальная педагогика. Полный курс: учебник.— 5-е изд., перераб. и доп.— М.: Юрайт, 2011. Мудрик А. В. Социализация вчера и сегодня: учеб.— метод. пособие.—

М.: Московский психолого-социальный институт, 2006. Мудрик А. В. Социальная педагогика:

• 42 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

учеб. для студ. пед. вузов.— 7-е изд., испр. и доп.— М.: Академия, 2009. Ожегов С. И. Словарь русского языка.— 23-е изд., испр. / Под ред. Н. Ю. Шведовой.— М.: Русский язык, 1991.— С. 436. Ушаков Д. Н. Большой толковый словарь современного русского языка.— М.: «Буколико»; РООССА, 2008.— С. 617.

Мардахаєв Л. В.

ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНЕ — це процес і результат наукової діяльності, спрямованої на вивчення соціально-педагогічних процесів та явищ з використанням сукупності узгоджених теоретико-методологічних та організаційнотехнологічних процедур, на розв’язання соціально-педагогічних проблем і проблем соціалізації й адаптації особистості в соціумі, які свідомо формулюються як мета дослідження. Головним завданням Д. с. п. є виявлення внутрішніх зв’язків і відношень, розкриття закономірностей і рушійних сил розвитку соціально-педагогічних процесів та явищ.

Д. с. п. має ґрунтуватися на точно встановлених фактах, які допускають їхню емпіричну перевірку, та спиратися на вже відомі філософські, соціологічні, педагогічні, соціально-педагогічні теорії.

Характерними особливостями Д. с. п. є його комплексність, оскільки в дослідницькій практиці широко застосовуються методи та результати соціологічних, педагогічних, психологічних, медичних, статистичних та інших видів досліджень; цілеспрямованість, взаємозв’язок усіх елементів, процедур і технологій; суб’єкт — суб’єктний характер.

Значний внесок у розробку теорії і практики здійснення наукових досліджень зробили вітчизняні та зарубіжні науковці Р. Атаханов, В. Загвязинський, Ю. Сурмін, С. Гончаренко, які відзначають, що задачі дослідження мають включати в себе: розгляд і співставлення наявних у науковій літературі основних підходів і позицій науковців до розуміння проблеми, що досліджується; теоретичне обґрунтування гіпотези й задуму фундаментального або експериментального дослідження; вибір методів дослідження, адекватних меті та предмету; обґрунтування й опис сутності організаційно-технологічних процедур експериментального дослідження; кількісний аналіз отриманих емпіричних даних із застосуванням методів математичної статистики; обговорення, змістовна інтерпретація отриманих даних з метою підтвердження або спростування висунутої гіпотези; узагальнення результатів дослідження, формулювання основних висновків і практичних рекомендацій.

Спрямоване на вирішення теоретичних і прикладних проблем Д. с. п. виконує такі функції: пізнавальну, яка полягає в одержанні нових наукових знань про соціальні, соціально-економічні, соціально-психологічні, соціально-демографічні, соціокультурні та інші явища й особливості; соціально-діагностуючу, що дозволяє визначити найнагальніші соціально-педагогічні проблеми; практично-перетворюючу, що полягає в розробці конкретних заходів впливу на соціально-педагогічні процеси; управлінську, яка здійснює управління станом чи процесом функціонування об’єкту дослідження (наприклад, управління процесом адаптації молодих працівників до умов професійної діяльності, студентів до навчальної діяльності); прогностичну — дослідження повинно мати на меті не тільки описання, ґрунтовний аналіз соціально-педагогічної проблеми чи вдосконалення певного об’єкту, але й побудову моделі його розв’язання або подальшого розвитку; світоглядну ­— результати соціально-педагогічних досліджень, набуваючи

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 43 •

поширення в суспільстві, можуть впливати на вкорінення в масовій свідомості загальнолюдських цінностей та ідеалів, виховання молодого покоління в дусі гуманізму, формування нового світогляду всіх членів суспільства.

Наукові дослідження, які здійснюються у сфері соціально-педагогічної роботи, суттєво відрізняються між собою залежно від масштабів і складності досліджуваних проблем, строків проведення та наявних ре­сурсів. Однак будь-яке з них проходить кілька взаємопов’язаних етапів: етап підготовки охоплює широке коло теоретичних та емпіричних питань, пов’язаних з вибором методологічних орієнтирів, методичної плат­ форми дослідження (уточнюються методи збору та аналізу інформації, формується макет вибірки), визначенням мети й завдань дослідження, його об’єкту та предмету, що знаходить конкретизацію в програмі дослідження­. На підготовчому етапі здійснюється розробка, випробування (пілотаж)­ і тиражування інструментарію (анкет, бланків інтерв’ю, карток спостереження тощо), складається план дослідження з визначенням кола обов’язків виконавців; польовий етап передбачає отримання первинної інформації,­ яка фіксується за допомогою відповідного інструментарію: анкет, бланків інтерв’ю та контент-аналізу, карток спостереження й ін.; етап опрацювання та аналізу отриманої інформації полягає в її систематизації та класифікації (упорядкуванні за певними критеріями), у встановленні, вимірюванні інтенсивності та направленості зв’язків між досліджуваними ознаками за допомогою методів прикладної статистики, якісного аналізу тощо. Отримані на передньому етапі та згруповані за конкретними ознаками дані підлягають інтерпретації відповідно до завдань дослідження і висунутих гіпотез; аналітичний — аналіз інформації, її узагальнення, теоретизування, описання й пояснення фактів, визначення тенденцій і закономірностей, виділення кореляційних

іпричинно-наслідкових зв’язків; практичний — розроблення технологій і практичних рекомендацій. Зміст наданих рекомендацій може відображуватись у конкретних програмах,­ наказах, планах дій, заходах соціального спрямування. Наприклад, за результатами дослідження соціального становища молоді в регіоні може бути розроблена комплексна програма сприяння розвитку цієї соціальної групи.

Програма Д. с. п. — науково-змістовний документ, що регламентує всі етапи і стадії дослідження (етапи підготовки, організації, проведення), визначаючи його рівень та якість. Вона виконує функції теоретико-методологічного й методичного обґрунтування дослідження, спрямування дослідницьких зусиль на досягнення мети та вирішення завдань дослідження, координації діяльності дослідників на всіх етапах роботи.

Слід відзначити, що Д. с. п. повинно бути творчим, наповненим постійним пошуком

іекспериментуванням; потрібним, актуальним, плановим; спиратись на об’єктивні й перевірені дані; передбачати глибоке вивчення досліджуваної проблеми; об’єктивно і критично оцінювати отримані результати.

Результативність соціально-педагогічного дослідження значною мірою залежить від наполегливості виконавців, їх невтомного пошуку і рішучості.

Літ.: Загвязинский В., Атаханов Р. Методология и методы психолого-педагогического исследования: учеб. пособие.— М.: Академия, 2003.— 273 с.; Сурмін Ю. П. Майстерня вченого: підручник для науковця.— К.: Навчально-методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2006.— 302 с.; Методологія та методи соціальних досліджень: навч. посіб.— К.: ДЦССМ, 2003.— 216 с.; Гончаренко С. У. Педагогічні дослідження: Методологічні поради молодим науковцям.— Київ-Вінниця: ТОВ фірма «Планер», 2010.— 308 с.

Веретенко Т. Г.

• 44 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ЕТИЧНИЙ КОДЕКС СПЕЦІАЛІСТІВ ІЗ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ — норми етичної поведінки спеціалістів із соціальної роботи, що є основою їхньої професійної діяльно­ сті з метою розвитку потенціалу та можливостей особистості, а також задоволення людських потреб.

Професійна діяльність соціального працівника базується на трьох фундаментальних положеннях: повага до людини, визнання її безумовної цінності, незалежно від реальних досягнень і поведінки особистості; людина — унікальна соціальна істота, яка реалізує свою унікальність у стосунках з іншими людьми та залежить від них у розвитку своєї унікальності; людині одвічно притаманна здатність до змін, покращення свого життя, зростання, а звідси — прагнення до свободи вибору, прийняття рішень.

Принципові орієнтири для фахівців з питань професійної діяльності, виконання службових обов’язків, організації взаємодії з клієнтами;­ шляхи розв’язання моральних проблем і прийняття найбільш адекватного­ професійного рішення в етичних питаннях закріплені Етичним кодексом спеціалістів із соціальної роботи (соціальних працівників і соціальних педагогів) України, прийняття якого було ініційовано Українською асоціацією соціальних педагогів і спеціалістів із соціальної роботи в 2003 р. В основу цього документа покладений вітчизняний досвід і міжнародні етичні принципи й стандарти соціальної роботи, визначені на загальних зборах Міжнародної федерації соціальних працівників (IFSW) у м. Коломбо (Шри-Ланка) 6–8 липня 1994 р.

Етичним принципами діяльності спеціалістів із соціальної роботи з сім’ями, дітьми та молоддю є: поважання гідності кожної людини; пріоритетність інтересів клієнтів; толерантність і гуманізм; довіра та взаємодія у вирішенні проблем клієнта; доступність послуг; орієнтованість на потребу клієнтів, залучення їх до процесу позитивних змін; відповідальність за дотримання норм професійної етики.

Основними категоріями етики соціальної роботи є професійні етичні стосунки,

етична свідомість, етичні дії та професійний обов’язок спеціаліста. Соціальнопедагогічна робота належить до таких видів професійної діяльності, у яких не тільки професійні знання, уміння та навички, а насамперед особистісні якості спеціаліста значною мірою визначають ефективність й успішність його роботи.

Особистісні та моральні якості працівника соціальної сфери, а також і соціального педагога: чесність (якщо з огляду на об’єктивні причини соціальний працівник не впевнений у позитивному кінцевому результаті, він повинен попередити про це клієнта, щоб у подальшому не викликати нарікань з його боку); совість (як моральна відповідальність за свою поведінку, вчинки, що виконує функцію регулятора поведінки як у професійному плані, так і в особистих вчинках: своєрідна пересторога від формального підходу в процесі професійних дій); об’єктивність соціального працівника полягає у беземоційному ставленні до клієнта та його індивідуальних якостей; справедливість (оцінка діяльності колег має враховувати об’єктивні й суб’єктивні фактори та ні в якому разі не перебільшувати або применшувати заслуги й недоліки колег); тактовність (вміння соціального працівника дотримуватись міри, визначених моральних норм, врахувати обставини, наслідки своїх вчинків тощо); уважність і спостережливість (ці якості дозволяють враховувати найменші зміни в настрої, самопочутті клієнта, що дуже позитивно вплине на подальшу роботу, дозволить скоригувати обраний план дій); терпимість (прийняття­ клієнта таким, яким він є: з його інтересами, нахилами, сильними та слабкими сторонами, певним способом життя); витримка та стриманість (вміння стримано реагувати

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 45 •

на подібні емоційні вияви з метою надання клієнтові ефективної допомоги); любов до людей (спілкуючись із клієнтом, соціальний працівник мусить побачити в ньому позитивні якості, намагатися змінити в клієнта думку про самого себе й таким чином сприяти позитивній трансформації особистості); самокритичність (вміння аналізувати свої вчинки, професійну діяльність, бачити помилки та шляхи їх подолання, допомагає соціальному працівникові самовдосконалюватись у своїй професійній діяльності); терпіння (вміння відкоригувати свої негативні емоції та почуття, спрямувавши їх у конструктивне русло з метою позитивної мотивації на подальшу співпрацю); комунікабельність (спілкуючись із клієнтом, соціальний працівник має змогу дізнатися про його проблеми, очікування та надії; завдяки спілкуванню можна виробити план спільних дій, вчасно скоригувати можливі шляхи розв’язання проблеми, спрогнозувати очікувані результати); оптимізм (джерело впевненості в соціальній справедливості, здатності людини до постійного саморозвитку та самовдосконалення); сила волі (свідома вольова спрямованість на виконання об’єктивно необхідних дій, здатність адекватно оцінювати перешкоди, доводити розпочату справу до логічного завершення); емпатія (здатність соціального працівника/соціального педагога розуміти свого клієнта та співчувати йому, дивитись на ситуацію його очима); прагнення до самовдосконалення (постійне прагнення до професійного зростання, вдосконалення практичних умінь і навичок, здобуття нових теоретичних знань, духовного та морального розвитку);­ творче мислення (соціальна робота не має цілком однакових ситуацій та ідентичних випадків, кожне звернення — це унікальний випадок).

Виходячи з положень Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи України, можна визначити такі норми етичної поведінки соціального працівника / соціального педагога стосовно клієнтів (особи, групи, суспільства): поважати особистість клієнта і гарантувати захист його гідності та прав незалежно від походження, статі, віку та внеску в суспільний і соціальний розвиток; намагатися зрозуміти кожного клієнта, з’ясовувати всі чинники щодо проблеми, яка виникла; пропонувати оптимальні види професійної діяльності або соціальної послуги; безпека клієнтів — перша умова здійснення діяльності спеціалістів із соціальної роботи; допомагати всім клієнтам однаково; відповідати за свої дії; підтримувати право клієнта на взаємодію, яка ґрунтується на довірі, співчутті та збереженні конфіденційності; клієнти мають право на зміну власних переконань і життєвих уподобань без будь-якого тиску з боку соціальних працівників (крім соціальних ситуацій, коли клієнти не усвідомлюють небезпеки для себе та близького соціального оточення); визнавати й поважати наміри, відповідальність клієнтів щодо рішення, яке прийняте; якщо неможливо надати відповідну соціальну послугу, спеціалісти із соціальної роботи зобов’язані повідомити про це клієнтів таким чином, щоб залишити за ними право на свободу дій.

Літ.:. Наказ Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту № 1965 від 09.09.2005 р. «Про затвердження Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи України»; Медведева Г. П. Этика социальной работы: Учеб. пособие для студентов высших учеб. заведений.— М., 1999.— 208 с.; Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько, С. Я. Харченко та ін.; За заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонової.— К.: Наук. світ, 2003.— 233 с.; Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. І. М. Григи, Т. В. Семигіної.— К., 2003.— 128 с.

Звєрєва І. Д.

• 46 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ЖИТТЄВЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ — зіставлення себе зі світом у даному часі та просторі через співвіднесеність із конкретними суспільно-історичними та індивідуальними умовами буття. Феномен самовизначення виникає тоді, коли поведінка особистості визначається не безпосередніми впливами середовища й не індивідуальними якостями навіювання (ненавіювання), а головним чином — прийнятими суб’єктом цілями та завданнями діяльності, стійкими ціннісними орієнтаціями, які особистість захищає навіть всупереч тиску середовища, обставин і соціального оточення.

З віком і зростанням самоусвідомлення особистості розширюється діапазон різних варіантів самовизначення. У процесі самовизначення можна виділити три основних етапи: самопізнання, самовиховання та власне самовизначення. Усі три етапи — це одночасно й складові самовизначення, засновані на процесах самопізнання. Людина по-справжньому стає особистістю, коли в неї вперше формується поняття Я. Творення

Япов’язане з розвитком свідомості, тобто здатності ідеально відображати оточуюче середовище. Свідомість людини активно та вибірково фіксує в ідеальних образах предмети, явища, процеси зовнішнього світу й дозволяє в ході пізнання дійсності впливати на зовнішній світ, змінюючи його. Для цього свідомість розвиває такі функції як програмування діяльності, напрацювання рішень і їх реалізація з урахуванням суттєвих зовнішніх умов. Результатом діяльності свідомості є знання про світ, самосвідомість — знання людини про саму себе і свої можливості. Самопізнання складає самоспостереження та самооцінка. У самоспостереження можна визначити два боки. Людина ніби ззовні спостерігає за власною практичною діяльністю, співвідносячи її результати зі своїми цілями й установками, а також із засвоєними суспільними інтересами та цілями. З іншого боку, відбувається постійна апеляція до власного Я. Психологи виділяють багато нюансів, досліджуючи рівневу структуру Я, але головних — два. Це реальне Я (який я є) та ідеальне

Я(яким би мені хотілось стати). Як реальне, так і ідеальне Я мають значний вплив на поведінку та самопочуття суб’єкта. Їх необхідна та неминуча неузгодженість є «зоною розвитку особистості», життєвою перспективою самовдосконалення людини, але ступінь і форми цього неузгодження особистість переживає по-різному. У процесі самовиховання виробляється здатність витримувати різного роду неузгодження без шкоди та втрат для особистості. Спостерігаючи за собою й аналізуючи свої стани, порівнюючи реальну поведінку з вимогами Я-концепції, особистість напрацьовує ряд достатньо стійких самооцінок — важливих компонентів самопізнання. Власне самооцінка лежить у фундаменті самопізнання як самокерованого розвитку особистості. Самовиховання особистості має також дві основні складові — самоконтроль і самовдосконалення. Самоконтроль — суть самокерованої поведінки. У здатності­ людини до самоконтролю виявляється рівень її соціального розвитку й адаптації до соціального середовища. Найбільш розвинута форма самоконтролю, усвідомлена та особистісно забарвлена,— відповідальність особистості та пов’язане з нею почуття обов’язку. Особистість з розвинутим самоконтролем більш за все цінує власне свободу у виборі варіантів поведінки, свідомо й відповідально самостверджуючись у житті, що призводить до свободи творити власне життя, свою долю, до свободи вибору рішень, які стосуються життєвого шляху, лінії поведінки. Самопізнання здійснюється не заради самого пошуку, а задля певних цілей, для самовиховання, тобто формування себе відповідно до своїх намірів. Самовиховання не є особливим видом діяльності — це певний тип стосунків, вчинків, дій, спрямованих на себе та на своє майбутнє з точки зору їх відповідності визначеному ідеалу. Мета самовиховання — самовдосконалення, яке має процесуальну природу, активно переживається суб’єктом.

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 47 •

Цілі та результати самовдосконалення також формулюються в ціннісно-орієнтаційних категоріях. Самопізнання набуває змісту тільки в контексті того, з якими цілями суб’єкт пізнає себе та як використовує ці знання. Ідеал — кінцева мета самовдосконалення. Особистість, яка ставить перед собою завдання самовдосконалення, повинна визначити цілі так, щоб вони забезпечували їй успішність, ефективність зусиль. У процесі наближення до таких цілей-ідеалів особистість одночасно досягає й окремих, життєво важливих цілей. Побудова цієї системи цілей самовдосконалення практично підводить особистість до самовизначення в житті, на основі якого здійснюється самореалізація. Самовдосконалення передбачає розробку програми самовиховання. Сформована мета дій — вихідне положення самопрограмування, яке є способом організації людиною свого життя. Кожна людина так чи інакше прогнозує своє життя, подумки створює його первинну «модель» відповідно до уявлень про цілі та сенс життя. Визнання активної життєтворчості правом та обов’язком людини — гуманістична традиція всієї прогресивної світової культури. Процес самовизначення особистості фіксується на основних життєвих виборах суб’єкта. З онтогенетичної точки зору життєвий вибір — це специфічна форма суб’єкт-об’єктної взаємодії, у якій особистість виступає дійсним (істинним) суб’єктом життєвого процесу, тобто свідомо включається в хід подій, опосередковуючи його творчим ставленням до життя й беручи на себе відповідальність за свої дії та вчинки в якості їх автора. Будь-який відповідальний життєвий вибір виконує врешті-решт особистіснотворчу функцію, оскільки, з одного боку, це акт творчого ставлення суб’єкта до власного життя, а з іншого — слугує конкретним практичним рішенням проблеми суспільного й особистого, їхнього співвідношення у свідомості індивіда, який здійснює вибір.

Предметом життєвого вибору стає будь-яка сфера життєдіяльності особистості: трудова, соціально-політична, сімейно-побутова, культурно-суспільна тощо, оскільки в кожній з них із часом настає нагальна потреба визначитись. У результаті життєвий вибір здійснюється стосовно життя загалом. У цьому випадку йдеться про вибір стратегії життя та його індивідуального стилю, змісту життєвих цінностей, формування життєвого кредо, позиції, глобальних життєвих програм. Дуже часто життєвий вибір — розгорнутий у часі процес, пов’язаний з напруженою роботою душі, розуму, рефлексією, що нарешті призводить до зміни внутрішнього світу особистості, отже, і до нового якісного стану Я. Життєвий вибір в одній зі сфер життєдіяльності або ж у контексті загальної спрямованості життєвого шляху — складний процес, який торкається практично всіх структур особистості. Його необхідні компоненти такі: зіставлення ймовірних позитивних і негативних наслідків вибору, передбачення його результатів у соціальному та індивідуальному плані; визначення ліній поведінки, зокрема перебудова системи поведінкових установок і стереотипів відповідно до рішень, які приймаються; визначення життєвих перспектив особистості та зіставлення життєвих планів; вироблення внутрішньої позиції, особистісного ставлення до ситуації вибору об’єктивних умов, обставин, явищ.

Життєвий вибір — це поєднання морально-світоглядного, ціннісно-цільового та діяльнісно-поведінкового самовизначення особистості. Здійснюючи вибір, особистість несе відповідальність не тільки за обраний шлях розвитку, а й ніби заново підтверджує (звіряє, уточнює) стійкість своєї життєвої позиції.

Літ.: Мартынюк И. О. Проблемы жизненного самоопределения молодежи: опыт прикладного исследования.— К.: Наукова думка, 1993.— 120 с.

Цюман Т. П.

• 48 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ЗДОРОВ’Я — динамічний стан повного фізичного, духовного, психологічного, інтелектуального,­ соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних вад.

Розрізняють індивідуальне З., тобто З. окремого індивідуума, громадське З., або З. населення, та глобальне З., або З. всього людства.

Поняття З. — інтегративна категорія, в якій відображаються фундаментальні аспекти буття. Воно детермінується ходом соціальної еволюції, історичним розвитком і соціальним контекстом, сучасними культурними дискурсами (концепціями, знаннями).

За сучасними уявленнями З. визначається як явище системного характеру, феномен глобального значення; розглядається як філософська, соціальна, економічна, біологічна, психологічна, управлінська, правова, медична, педагогічна, екологічна категорії. Як зазначав відомий історик Арнольд Дж. Тойнбі, XX ст. згадуватимуть, головним чином, як століття, в якому світова спільнота насмілилась уперше замислитись про З. всього людства як про практичне завдання.

Сучасні уявлення про З. акумульовані в концептуальних засадах сприяння покращенню З. (Концептуальні засади сприяння покращенню здоров’я, викладені в Оттавській хартії (1986 р.), Аделаїдських рекомендаціях (1988 р.), Сундсвальскій заяві (1991 р.), Джакартській декларації (1997 р.), Всесвітній декларації з охорони здоров’я «Здоров’я для всіх у XXI столітті»(1998 р.), Бангкокській хартії (2005 р.)), в яких на основі інтегративного підходу враховано й узгоджено положення трьох універсальних концепцій З. (античної, адаптивної, антропологічної) відповідно до сучасної наукової парадигми. Згідно з даними концептуальними положеннями З. трактується як сукупність інтегрованих складових.

У преамбулі Статуту ВООЗ (1948 р.) сказано, що «З. — це стан повного фізичного, соціального і психічного благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних вад». Слід зазначити, що в англомовному оригіналі документа ВООЗ замість терміна «психічне» вжито латинський «mental», який крім психічного, включає також інтелектуальний і духовний складник. У 1997 р. ВООЗ прийняла рішення щодо внесення поправки до поняття З., а саме «З. — це динамічний стан…», залишивши решту змісту визначення без змін. Поняття «благополуччя» вибрано ВООЗ як критерій З. тому, що благополуччя

йвідчуття благополуччя вельми значущі для будь-якої людини, його трактування збігаються або значною мірою схожі в різних наукових дисциплінах і буденній свідомості, існують об’єктивні показники благополуччя.

Виділення у структурі З. різних складових характерно для комплексного підходу до трактування поняття З. (В. Ананьєв, І. Брехман, О. Васильєва, Г. Нікіфоров, Б. Райн, Ф. Філатов, Е. Фромм). Білл Райн, професор школи соціальної роботи Мак-Гілл університету (Канада), виділяє такі складові З.: духовна (здатність визначати, формулювати

йбудувати власне життя відповідно до найбільш доцільного життєвого сенсу й мети; навчитися давати й отримувати любов; прагнути до творчого та наповненого змістом життя; сприяти покращанню духовного З. інших), інтелектуальна (здатність людини знаходити потрібну їй інформацію чи користуватися вже отриманою раніше, отримувати знання з найрізноманітніших джерел, засвоювати й використовувати їх, приймаючи ті чи інші життєві рішення, які стосуються, зокрема, і власного організму), емоційна (вміння людини адекватно переживати все, що з нею відбувається, розуміти емоції

йпочуття інших людей, керувати своїм емоційним станом; знання свого ставлення до самого себе й інших людей допомагає виражати свої почуття у зрозумілій для інших

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 49 •

формі), фізична (розкриває індивідуальні особливості організму людини, генетичну спадковість, рівень фізичного розвитку органів і функціональних систем організму, відсутність чи наявність тілесних вад або недуг), соціальна (визначається здатністю людини встановлювати та підтримувати позитивні стосунки з іншими людьми, рівнем комфортності її самопочуття серед інших, кількістю близьких людей, на допомогу яких вона може розраховувати в складних ситуаціях, прагненням формувати відчуття належності до всього людства), професійна (характеризується професійним самовизначенням людини, відчуттям перебування на «своєму місці», самореалізацією в обраній професії та задоволенням від того, що вона робить), екологічна (ставлення людини до природи, її вплив на навколишнє середовище, а також вплив цього середовища на саму людину, відчуття причетності до світу природи, культура споживання), психологічна (уміння людини пристосовуватися до мінливих умов життя, розвиватися та самовдосконалюватися, здатність до самоуправління поведінкою, гнучкість, прийняття невизначеності та здійснення якнайкращих виборів у конкретній ситуації та в житті загалом).

З. трактується як:

1)Вища, універсальна, абсолютна цінність. З. як таке є початковою й першочерговою термінальною цінністю для людини, суспільства, і сенс полягає в актуалізації цілей, намірів з її (цінності) реалізації, досягнення. Постулат про З. як цінність, що у свій зміст включає субцінності, які мають смисложиттєве, всеосяжне й позачасове значення є основним для аксіологічного підходу до трактування З. (Г. Апанасенко, В. Колбанов, Ю. Лисицин, А. Маслоу, В. Петленко).

2)Право людини. Організація Об’єднаних Націй визнає, що найвищий досяжний стандарт З. є одним із основних прав кожної людини без обмежень, і, відповідно, всі люди повинні мати доступ до основних, необхідних для забезпечення З., ресурсів та можливостей­. У праві на З. проявляється взаємна відповідальність людини, суспільства і держави за нього. Держави повинні реалізовувати право на З. «поступово й повно», «у максимальному ступені використовуючи наявні ресурси», «усіма належними способами».

3)Системна якість, що характеризує людське буття в його цілісності. Здорова людина завжди потенційно цілісна, тобто спрямована у своєму становленні на формування цілісності та єдності. Саме на уявленні про З. як цілісності та певного рівня інтегрованості­ особи ґрунтується холістичний підхід (Е. Еріксон, Г. Олпорт). До стійких характеристик здорової особистості можуть бути віднесені наступні: самоактуалізація, повноцінний розвиток, особисте зростання, відкритість досвіду й довіра до процесу життя, свобода в самовираженні та самовизначенні, осмисленість, свідомість існування.

4)Позитивна концепція, що висуває на перший план соціальні й особистісні ресурси, можливості. Позитивна концепція З. (А. Антоновські, О. Васильєва, Л. Куликов, Г. Нікіфоров, М. Селігман, В. Пахальян, М. Чиксентміхалі) базується на положенні: кожна людина має величезну кількість здібностей і великий потенціал, які потрібно розвивати, підтримувати та зміцнювати. Нездоров’я розглядається як стійка форма життєдіяльності­ людини, що є результатом її нездатності до позитивного саморозвитку в конкретних життєвих обставинах (Ю. Науменко). Особлива увага в позитивній концепції приділяється пошуку чинників, які сприяли б благополучному існуванню й розквіту індивідів і співтовариств (орієнтація на салютогенез). Виділяють три основні

• 50 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

групи факторів, що сприяють З., а саме: суб’єктивне почуття щастя (позитивні емоції, конструктивні думки про себе і своє майбутнє — оптимізм, упевненість у собі, задоволення життям); вищі індивідуально-психологічні людські якості (мудрість, духовність, чесність, сміливість, доброта, творчість, відчуття реальності, пошуки сенсу життя, прощення і співчуття, гумор, щедрість, емпатія); позитивні соціальні інститути (демократія, здорова сім’я, вільні засоби масової інформації, здорове середовище на робочому місці, здорові соціальні співтовариства).

5)Об’єкт управління. З. управляється самою людиною незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні, а отже і відповідальність за управління (і його ефективність) несе вона ж і також незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Управління З. — це усвідомлювана поведінкова діяльність людини щодо організації здоров’ярозвиваючого процесу для досягнення благополуччя в усіх складових З. Звідси випливає необхідність навчання З. протягом всього життя. Навчання З. повинне мати на меті контрольовану грамотність індивіда щодо «вирощування» та підтримки З.

6)Сукупна (спільна) цінність. З.це стан, за якого люди здатні контролювати своє життя завдяки справедливому розподілу можливостей і ресурсів. Відповідно до запропонованої, представниками еволюціоністського підходу, ноосферної моделі З., З. кожної людини трактується як рівновага необхідності й достатності задоволення її фізичних, соціальних, психологічних потреб при пріоритетному збереженні життя і З. всієї людської популяції нинішнього і грядущих поколінь. У глосарії термінів із питань сприяння З. означений процес визначається як «З. для всіх».

7)Як загальнолюдська цінність, що дає змогу зберегти як людську популяцію, так і нашу планету хоча б у нинішньому вигляді. Вирізняють шість рівнів З., структурованих за кількісною ознакою від окремого індивіда до людства загалом. Перший рівень — індивідуальний, З. окремої людини. Другий рівень визначається як рівень З. певної групи людей (групове З.) Третій рівень — рівень З. організації (З. організації). Четвертий рівень — З. громади (регіональне З.). П’ятий рівень — рівень країни (громадське З.), і, останній, шостий — рівень усього світу (глобальне З.). Благополуччя індивіда можливе лише за благополуччя певної значущої для нього групи (сім’я), організації, у якій він працює, громади, де він проживає, країни та всього світу.

Таким чином, змістові характеристики поняття З., викладені в концепції сприяння покращенню З., трактують З. як: динамічний стан повного благополуччя в різних сферах життєдіяльності; вищу, універсальну, абсолютну індивідуальну, суспільну (громадську), загальнолюдську цінність; фундаментальну потребу і право людини; системну якість, що характеризує цілісність людського буття й передбачає набуття особистістю життєвої компетентності, складовою частиною якої є вміння здійснювати контроль за факторами З.; здатність, процес і результат задоволення однаковою мірою потреб кожної людини за пріоритетного значення З. всієї людської популяції нинішнього та прийдешніх поколінь.

Досягнення благополуччя як показника З. здійснюється через свідомий та цілеспрямований процес творення людиною власної системи життєдіяльності, і забезпечується її відповідальним ставленням до здоров’я індивідуального, громадського, глобального. Універсальною формулою З. є цілісність, компетентність, відповідальність.

Літ.: Бусыгин А. Г. Десмоэкология или теория образования для устойчивого развития. Книга первая.— Симбирск: Симбирская книга, 2003.—224 с.; Васильева О. С., Филатов Ф. Р. Психология здоровья человека: эталоны, представления, установки: учебное пособие.— М.: Академия,

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]