ESW_final_save

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 81 •

людини з інститутами суспільства та різноманітними організаціями, а також засобами масової інформації. У процесі такої взаємодії особистість набуває знань і досвіду соціально схвалюваної поведінки та конфліктного чи безконфліктного дотримання певних соціальних норм; стилізований — діє в межах окремої субкультури, як комплекс певних цінностей та особливостей поведінки, притаманний людям певного віку, професії, національної чи соціальної групи, що в цілому впливає на стиль життя та мислення особистості; міжособистісний — функціонує в процесі взаємодії людини з авторитетними для неї особистостями.

Існує певна система інститутів С. Це відносно стійкі типи й форми соціальної практики, завдяки яким організується процес С. особистості в рамках соціальної системи суспільства­. До них належать освіта й виховання, сім’я, школа, вищі навчальні заклади, неформальні об’єднання тощо. Інститути С. можуть бути спеціально створеними й такими, що склалися стихійно. Їхнє функціонування спрямоване на розвиток особистості.

Агенти С.— це люди та установи, діючі соціальні суб’єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури.

Суть С. полягає в тому, що вона — процес і результат розвитку та самозміни людини під час набуття нею соціального досвіду.

Літ.: Авер’янова Г.М., Дембицька Н. М., Москаленко В. В. Особливості соціалізації молоді в умовах трансформації суспільства.— К.: «ППП», 2005.— 307 с.; Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности.— М., 1995.— 265 с.; Лавриченко Н. М. Педагогіка соціалізації: європейські абриси.— К.: ВіРА ІНСАЙТ, 2000.— 444 с.; Лукашевич М. П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навч.— метод. посібник.— К.: ІЗМН. 1998.— 112 с.; Мудрик А. В. Социальная педагогика: Учеб. для студ. пед. вузов / Под ред. В. А. Сластенина.— М.: Академия, 1999.— 184 с.; Савченко С. В. Социализация студенческой молодежи в условиях регионального образовательного пространства. Монография.— Луганск: Альма Матер, 2003.— 406 с.; Енциклопедія освіти / За ред. В. І. Кременя.— К.: Хрінком Інтер, 2008.— С. 834.

Безпалько О. В.

СОЦІАЛЬНА АКТИВНІСТЬ (лат. activus — діяльний) — а) характеристика­ способу життєдіяльності соціального­ суб’єкта (індивіда, групи), що фіксує свідому спрямованість його діяльності­ та поведінки на зміну соціального середовища, умов, інститутів відповідно до назрілих потреб, інтересів, цілей тощо; б) здатність людини здійснювати соціально значущі перетворення, ініціювати зміни у макро- і мікросередовищі; в) сукупність методів, процедур, спрямованих на зміну соціальних­ умов відповідно до потреб, інтересів,­ цілей та ідеалів особистості, на висунення й реалізацію­ соціальних інновацій, формування в собі необхідних соціальних якостей. У якості суб’єкта С. а. може виступати особистість, колектив, соціальна група, яка змінює умови життєдіяльності та розвиває їхню культуру. С. а. здійснюється в індивідуальній,­ груповій, колективній, масовій, формах і передбачає різноманітні види діяльності та поведінки. Через  С. а. реалізуються діяльнісні потенції суб’єкта, його культура, уміння, знання, потреби, інтереси, прагнення.

Вона проявляється в різних сферах діяльності: трудовій, суспільній, політичній, культурологічній, побутовій тощо. Розрізняють творчу, продуктивну і нетворчу, репро­ дуктивну С. а.

• 82 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Трудова С. а. характеризує суб’єкт з позиції виконання ним професійних соціальних функцій. Формами її прояву можуть бути рух за економію та бережливість, участь у науково-технічній творчості, раціоналізація та вдосконалення у виробничих процесах тощо.

Громадсько-політична С. а. суб’єкта проявляється у створенні та участі в діяльності політичних і громадських організацій, рухів, реалізації соціальних ініціатив, обговоренні нормативних документів, вирішенні соціальних завдань, проблем тощо.

Культурологічна  С. а. найменш формалізована й більшою мірою залежить від індивідуальних якостей особистості, її інтересів і прагнень. Проявляється в різних формах підвищення освітнього та культурного рівня особистості, способах організації самоосвіти, проведення дозвілля тощо.

Міру  С. а. можуть зумовлювати такі характеристики суб’єкта: а) мобільність (гнучкість поведінки, що проявляється в здатності людини вчасно змінювати стратегію або спосіб дій у відповідності з умовами); б) різноманіття сфер і способів діяльності (С. а. вище в осіб, які залучені до більшого числа соціальних спільнот і суспільних зв’язків); в) усвідомленість своїх дій як суспільно значущих вчинків; г) використання соціально позитивного досвіду інших суб’єктів, що дає можливість посилити інтенсивність перетворюючої діяльності; ґ) творчий потенціал як підґрунтя для генерації нових способів вдосконалення чи перетворення соціокультурного середовища.

На відміну від соціальної пасивності, яка відчужує людину від участі в розв’язанні суспільних проблем і завдань, С. а. є також особливим способом реагування людських індивідів і соціальних груп на запити, що їх постійно їм «надсилає» суспільство.

Динамізм розвитку суспільства значною мірою зумовлений рівнем С. а. його громадян, передусім молодих,­ окремих соціальних груп. Тому реально завжди виникає потреба стимулювання­ діяльності та поведінки людей, різних спільнот і розширення меж для їхньої соціальної взаємодії та творчості.

Літ.: Головатий М. Ф. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.— понятійн. слов. / М. Ф. Головатий, М. Б. Панасюк.— К.: МАУП, 2005.—560 с.; Словарь социального педагога и социального работника: / Под ред. И. И. Калачевой, Я. Л. Коломинского, А. И. Левко.— Минск:

БелЭн, 2003.— 256 с.; Соціальна педагогіка: словник-довідник / За заг. ред. Т. Ф. Алєксєєнко.—

Вінниця: Планер — 2009.— 542 с.

Безпалько О. В.

СОЦІАЛЬНА ПЕДАГОГІКА — наука про закономірності й механізми становлення й розвитку особистості в процесі освіти та виховання в різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтована діяльність освітніх, наукових, культурних та інших уповноважених закладів і установ, соціальних служб, які здійснюють формування соціальної активності дітей, молоді та дорослих у вирішенні політичних, економічних, соціальних й інших проблем суспільства.

Головними завданнями С. п. є: визначення ефективних умов соціалізації особистості в сучасному суспільстві; вивчення дії об’єктивних і суб’єктивних факторів соціального середовища, характеру їх впливу на формування особистості; дослідження закономірностей і перспектив соцiально-педагогiчної взаємодії особистості та середовища; розробка механізмів регулювання й корекції відносин особистості та суспільства.

Розв’язання цих завдань покладено на С. п. з урахуванням найближчих перспектив її розвитку. Указані завдання реалізуються в соцiально-педагогічній діяльнос-

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 83 •

ті суспільства. Це, зокрема: визначення шляхів створення оптимального режиму навчально-виховного процесу навчальних закладів в умовах мікросередовища; створення педагогічних технологій інтеграції виховних зусиль суспільства («педагогiка середовища», за визначенням С. Шацького); дослідження факторів, що впливають на відхилення в поведінці неповнолiтнiх; вивчення впливу соціального середовища на формування рівня соціальної зрілості особистості та готовності випускників шкіл, ПТУ, технiкумiв, коледжів до виконання необхідних суспільству соціальних функцій i ролей; підтримка та соціальна реабілітація дітей, яку живуть у несприятливих умовах соціалізації.

Важливим аспектом С. п. виступає керування обставинами, які прямо чи опосередковано впливають на вихованців, поєднання цих обставин в оптимальну систему, що забезпечує суспільству необхідний виховний ефект.

Для практики соціально-педагогічної роботи характерною є домінуюча роль соціальної педагогіки та соціального виховання. При цьому важливо пояснити, що поняття С. п. не є тотожним поняттю «шкiльна соцiальна робота». С. п., і зокрема, соцiально-педагогiчна служба (педагогіка відносин у соціумі) розглядається як базова інтегративна основа в системі служб соціальної допомоги населенню, що дає змогу своєчасно діагностувати,­ виявляти й педагогічно доцільно впливати на відносини в соцiумi, розвиток різноманітних ініціатив, формування ціннісних орієнтацій особистості, її ставлення до себе, свого фізичного i морального здоров’я, до оточуючого й соціального середовища.

Провідною функцією С. п. є інтегративна функція. Вона покликана забезпечити інтеграцію наукових знань про виховання людини як соціальної істоти, розвинути духовні взаємини між особистістю i суспільством. Сферу соцiально-педагогiчних досліджень становить науково-практичний аналіз виховного потенціалу суспільства, напрями його актуалізації, визначення різних форм інтеграції суспiльно-виховних зусиль, спрямованих на соціалізацію особистості.

Реальні можливості виховного потенціалу суспільства С. п. розглядає у зв’язку із системою діючих соціальних чинників. Серед них першорядне значення мають сім’я, громада, навчальний i трудовий колектив, друзі, неформальні групи, засоби масової інформації, мистецтво, політичні події, економіка, екологія. Урахування перелічених чинників, а також забезпечення педагогічно доцільної організації відносин у ході взаємодії індивіда з середовищем і є головним завданням соціального педагога. У зв’язку з цим школа має стати відкритою соцiально-педагогiчною системою, яка орієнтована на формування особистості.

С. п. як наука про розвиток особистості має чітко визначений зміст, предмет, завдання, принципи, категорії. Її науково-теоретичну структуру складають: агогiка — наука, що вивчає проблеми попередження відхилень у поведінці неповнолiтнiх; герогіка — наука про соцiально-педагогiчнi проблеми людей похилого вiку; андрагогіка — наука про освіту та виховання людини протягом усього життя; віктимологія — наука, що вивчає рiзнi категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціалізації та насильства.

До кола питань, що розглядаються С. п., входять питання правового захисту дитини та сім’ї, розвитку дитячих ініціатив, виховання дітей з девіантною поведінкою, груп «ризику»; рiзнi аспекти допомоги дiтям-iнвалiдам, дiтям-сиротам, а також дітям, позбавленим батьківського піклування, жертвам обставин тощо.

• 84 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

С. п., як i кожна наука, має свій понятійно-категоріальний апарат, базується на філософських засадах, методологічних підходах, теоріях і концепціях.

Необхідно зазначити, що в Україні інтенсивно розвивається теоретична база соціальної педагогіки, здійснюється аналіз існуючого досвіду, розробляються соціальнопедагогічні технології. Аналіз наукових джерел свідчить, що у монографіях, дисертаціях та інших працях із соціальної педагогіки значною мірою висвітлено: теоретичні концепції соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю (І. Звєрєва, А. Капська, А. Малько, Л. Міщик, Н. Чернуха, Л. Штефан); особливості соціалізації дітей та молоді в сучасних умовах (О. Безпалько, Н. Лавриченко, Г. Лактіонова, С. Савченко, П. Плотніков); основи соціально-правового захисту та соціально-педагогічного забезпечення прав дітей і молоді (Н. Агаркова, О. Караман, І.  Ковчина, Ж.  Петрочко); технології соціально-педагогічної роботи з різними групами клієнтів (Р. Вайнола, Н. Заверико, Л. Мельник, С. Мукомел, С. Харченко); особливості профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі (О. Вакуленко, Т. Журавель, Л. Ковальчук, В. Лютий, Н. Максимова) та формування здорового способу життя неповнолітніх (І. Козубовська, В. Оржехівська, О. Пилипенко, Н. Зимівець, С. Терницька); зміст та форми соціально-педагогічної роботи із сім’єю як провідним інститутом соціалізації особистості (Т. Алєксєєнко, В. Кравець, І. Трубавіна); організаційно-методичні основи діяльності центрів соціальних служб для cім’ї, дітей і молоді (О. Кузьменко, С. Толстоухова, В. Шульга); особливості соціально-педагогічної діяльності дитячих і молодіжних організацій (М. Баяновська, Ю. Жданович, Ю. Поліщук).

Літ.: Безпалько О. В. Соціальна педагогіка в схемах та таблицях.— К.: Центр навчальної літератури, 2003–134 с.; Дьюи Дж. Школа и общество.— М., 1924.— 25 с.; Заверіко Н. В. Соціальна педагогіка? Навч.посіб..—К.: Видав.дім «Слово», 2011.— 240 с.;Звєрєва І. Д. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю в Україні: теорія і практика.— К.: Правда Ярославовичів, 1998.— 432 с.; Коваль Л. Г., Звєрєва І. Д., Хлебік С. Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота.— К.: ІЗМН, 1997.— 392 с.; Основи соціальної педагогіки: Конспект лекцій / Соціальна педагогіка.— Ч. І. /Укл. А. О. Малько.— Харків: ХДІК, 1998.— 49 с.; Наторп П. Культура народа та культура личности.— СПб., 1911.; Соціальна робота в Україні: Навч. посібник /І.Д. Звєрєва, О. В. Безпалько, С. Я. Харченко та ін.; За заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонової.— К.: Центр навчальної літератури, 2004.— 256 с.; Соціальна педагогіка: теорія і технології: Підручник / За ред. Звєрєвої І. Д.— К.: Центр навчальної літератури, 2006.— 316 с.

Звєрєва І. Д.

СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ — наука, що вивчає психологічні явища (процеси, стани і властивості), які характеризують індивіда та групу як суб’єктів соціальної взаємодії. На сучасному етапі в центрі наукових інтересів соціальної психології: психологічні процеси, стани і властивості індивіда, які проявляються в результаті його включення у відносини з іншими людьми, у різні соціальні групи (сім’ю, навчальні й трудові групи тощо) та в систему соціальних відносин (економічних, політичних, управлінських, правових та ін.); психологічні процеси, стани і властивості різних соціальних груп як цілісних утворень, що відрізняються один від одного й не зводяться до окремого індивіду; найбільший інтерес соціальних психологів викликають дослідження соціально-психологічного клімату, лідерства та групових дій (групових процесів), згуртованості, конфліктності (групових властивостей) та ін.; масові психічні явища (поведінка натовпу, паніка, чутки, мода та ін.). До об’єктів вивчення С. п. відносять носіїв соціально-психологічних явищ, а саме: особистість у групі (системі відносин); взаємо-

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 85 •

дію в системі «особистість — особистість» (батько — дитина, керівник — виконавець, лікар — пацієнт, психолог — клієнт тощо); малу групу (сім’я, шкільний клас, трудова бригада, військовий екіпаж, група друзів тощо); взаємодію в системі «особистість — група» (лідер — команда, керівник — трудовий колектив, командир — взвод, новачок — шкільний клас тощо); взаємодія в системі «група — група» (змагання команд, групові перемовини, міжгрупові конфлікти тощо); велику соціальну групу (етнос, народ, нація, партія, суспільний рух тощо).

Відповідно до основних об’єктів дослідження сучасна С. п. диференціювалася в такі розділи як: С. п. особистості, психологія міжособистісної взаємодії (спілкування і відносин), психологія малих груп, психологія міжгрупової взаємодії, психологія великих соціальних груп і масових явищ. Процес інтеграції С. п. з іншими психологічними галузями інтенсивно триває: в даний час формується соціально-економічна, соціальноекологічна, соціально-історична та інші підгалузі С. п.

Ідеї С. п. можна віднайти в давніх філософських вченнях Єгипту, Індії, Китаю, Греції, Риму та інших країн, які були зосередженні на пізнанні спільної життєдіяльності людей. Найчастіше ці вчення формулювали правила взаємодії людини з іншими людьми, етичні системи норм поведінки, співвіднесені із загальним законом, який не залежить від волі людей (наприклад Дао — закон правильного перебігу подій). Так, великий китайський філософ Конфуцій (551–479 до н. е.) намагався розв’язати цю проблему етико-психологічною спрямованістю відносин індивіда й суспільства, стверджуючи, що людина повинна внутрішньо самовдосконалюватись, долаючи вплив спільнот, у яких вона живе. Проблеми соціально-політичного й соціальнопсихологічного життя людей були близькі англійському філософу епохи раннього Просвітництва Джону Локку (1632–1704), який вірив у те, що кожна людина наділена певними природними правами: правом на життя, на особисту свободу, власність. Його погляди на суспільні відносини спирались на індивідуалістичне розуміння людської природи, згідно з яким люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, прагнучи їх задовольнити.

Українська філософська думка також не оминула проблеми взаємовпливу людей, їхніх традицій, звичаїв, ролі людини в розбудові суспільства. Над осмисленням проблем взаємодії людей у різних спільнотах працювали вчені Києво-Могилянської академії Стефан Яворський (1658–1722), Феофан Прокопович (1687–1736), Георгій Кониський (1717–1795) та ін.

Дослідження соціально-психологічної проблематики в надрах філософії підготувало основу для розвитку соціально-психологічних ідей у соціології, теорії еволюції та психології, сприяло появі в середині ХІХ ст. перших соціально-психологічних концепцій, а саме: «психологія народів», «психологія мас», теорія інстинктів соціальної поведінки. Засновниками концепції «психологія народів» були: німецький філософ Моріц Лацарус (1824–1903), мовознавець Герман Штейнталь (1823–1893) та психолог і мовознавець Вільгельм Вундт (1832–1920). Неабиякий вплив на розвиток соціальної психології, зокрема на дослідження психології мас, мали погляди відомого австрійського лікаря, психолога Зигмунда Фрейда (1856–1939), психоаналітична теорія якого дала змогу по-новому сприйняти соціально-психологічні феномени. Його вплив на розвиток соціальної психології визнають усі видатні соціальні психологи. Прагнення з’ясувати соціальні явища та процеси за допомогою вроджених інстинктів виражала теорія інстинктів соціальної поведінки, обґрунтована англоамериканським психоло-

• 86 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

гом Вільямом Мак-Дугаллом (1871–1938) та його послідовниками. У книзі «Вступ до соціальної психології» В. Мак-Дугалл стверджував, що причиною соціальної поведінки людини є інстинкти («схильності», «прагнення»). Особлива роль при цьому належить «стадному інстинкту», що утримує людей у спільноті і є основою більшості соціальних інстинктів.

Концепції «психологія народів», «психологія мас», теорія інстинктів соціальної поведінки підготували перетворення соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку, що засвідчило якісно новий рівень її розвитку. Завдяки їм не тільки було сформульовано важливі питання (співвідношення особистості і суспільства, свідомості індивіда і свідомості групи, рушійні сили соціальної поведінки та ін.), а й розгорнуто пошуки способів розв’язання проблем.

Лит.: Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: підручник для студентів вищих навчальних закладів.— К.: Центр навчальної літератури, 2008; Парыгин Б. Д. Социальная психология. Проблемы методологии, истории и теории.— СПб., 1999; Парыгин Б. Д. Социальная психология: Учеб. пособие.— СПб.: СПбГУП, 2003; Социальная психология: Хрестоматия: Учебное пособие для студентов ВУЗ-ов /Сост. Е. П. Белинская, О. А. Тихомандрицкая.— М: Аспект Пресс, 2003; Социальная, психология / Под ред. А. Л. Журавлева.— М., 2002.

Звєрєва І. Д., Цюман Т. П.

СОЦІАЛЬНА РОБОТА — це вплив громадськості, професіоналів, індивідів на соціальне облаштування суспільства завдяки формуванню й реалізації державної соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов для життєдіяльності кожної людини, її сім’ї, громади (О. Карпенко). Методологічні підходи й теоретичні передумови до розуміння проблем С. р. закладені у фундаментальних класичних працях М. Вебера, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, О. Конта, Т. Парсонса, А. Маслоу, М. Фуко. Питання історії та теорії С. р. висвітлені у працях зарубіжних (В. Бочарова, Л. Гуслякової, П. Павленка, Є. Студьонової, М. Фирсова, Є. Холостової, В. Ярскої та ін.) та вітчизняних дослідників (В. Андрущенка, В. Беха, І. Звєрєвої, Г. Лактіонової, І. Миговича, А. Капської, І. Козубовської, Г. Попович та ін.). Поняття С. р. використовується у трьох основних значеннях: як

наукова теорія, професійна діяльність і навчальна дисципліна. Усі аспекти значення поняття С. р. нерозривно взаємопов’язані. С. р. як наука ґрунтується на сукупності концепцій і теорій, має свій об’єкт і предмет дослідження, систему наукових понять і категорій, сукупність методів дослідження. Характерною рисою С. р. як наукової теорії є те, що вона отримала свій розвиток після визнання С. р. як професії. Наукові засади С. р. розвивались як результат потреби суспільства в науково-теоретичних дослідженнях у галузі соціального розвитку та взаємовідносин між особистістю і суспільством, а також потреби в науково-практичних і методологічних рекомендаціях щодо надання соціальних послуг людям, які опинилися в складних життєвих ситуаціях. С. р. як наука вирішує соціально зумовлені завдання: дослідження й виявлення чинників соціально-політичного, соціально-економічного, соціально-культурного впливу на особистість і соціальні групи або спільноти; накопичення емпіричного матеріалу, його теоретичне усвідомлення, узагальнення, систематизація, практичне застосування; визначення зовнішніх і внутрішніх ризиків впливу на особистість і суспільство в цілому; закономірностей управління, регулювання й організації соціальної роботи як практичної діяльності; використання різноманітних методів вивчення думки і потреб громадян, соціальних, соціально-психологічних, соціально-економічних та ін-

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 87 •

ших проблем споживачів соціальних послуг, конкретного соціального оточення, умов функціонування суб’єктів і об’єктів соціальної роботи; визначення доцільних, науково обґрунтованих засобів, прийомів, форм і методів соціальної роботи, її технологій, механізмів виключення із практики суспільного життя негативних чинників, що погіршують життя громадян; наукової розробки системи попередження спаду благополуччя народу, стимулювання прогресивних ініціатив, розробки форм, методів, напрямів соціальної роботи, спрямованих на поліпшення умов життєдіяльності і життєвої реалізації кожної людини, її саморозвитку; розробки наукових підходів швидкого реагування системи державної підтримки населення, на потреби і проблеми громадян, створення відповідної громадської думки, допомоги та соціального захисту. Як галузь наукового знання С. р. має власний об’єкт, предмет, категорії, закономірності, принципи та методи дослідження. Об’єктом дослідження С. р. як науки є система соціальних відносин, механізмів, способів і засобів регулювання поведінки соціальних груп та індивідів, які сприяють реалізації їх життєвих інтересів і розвитку соціальної гармонії в суспільстві. У зв’язку з багатогранністю соціальних відносин в об’єкті С. р. виокремлюють такі основні аспекти: а) індивідуальні, сімейні, організаційні проблеми (соціальна ізоляція, інвалідність, дисфункціональність сім’ї, безробіття тощо); б) соціально-екологічні проблеми; в) соціально-економічні проблеми; г) проблеми соціальної стратифікації; ґ) проблеми поведінкового функціонування індивідів, груп, громад (девіантна поведінка, наркоманія, алкоголізм тощо); д) проблеми символізації і моделювання світу й поведінки людей у ньому (соціальне відчуження, соціальні упередження, антицивілізаційні цінності, жорстокість, тощо); е) проблеми структур влади та їх дій (соціальна напруженість та стабільність в суспільстві (Є. Холостова). Предметом С. р. як науки є соціальні відносини, які призводять до дестабілізації, соціальної дезорганізації, зростання соціальної напруженості, виникнення соціальних конфліктів, потрапляння людей у важкі життєві ситуації, а також закономірності взаємодії суб’єктів соціальної роботи при оптимізації соціальних відносин. Основу С. р. як науки становлять базові категорії, які визначають її предмет. Виокремлюють такі основні групи категорій С. р.: а) загальнонаукові (суб’єкт, об’єкт, взаємодія, система, закономірність, розвиток тощо); б) категорії соціальних наук (суспільство, культура, людина, індивід, особистість, діяльність, поведінка тощо); в) категорії, що використовуються в соціальній роботі та суміжних дисциплінах (соціалізація, адаптація, реабілітація, консультування тощо); г) специфічні поняття С. р. (індивідуальна соціальна робота, групова соціальна робота, соціальний захист, соціальна служба, соціальне сирітство тощо).

Важливим структурним елементом С. р. є її закономірності: взаємозв’язок соціальної політики держави й соціальної роботи в суспільстві; відповідність змісту, форм і методів С. р. конкретним обставинам життєдіяльності клієнтів; спільна зацікавленість соціального працівника та клієнта в результатах взаємодії; цілісність впливу на клієнта й умови його життєдіяльності; розв’язання соціальних проблем через особистісні; відповідність повноважень і відповідальності соціального працівника, органів соціальної роботи; залежність результативності соціальної роботи від професіоналізму і моральних якостей фахівців, тощо. Структурними елементами наукової теорії та основоположними правилами емпіричної діяльності є принципи С. р.: загальнофілософські (принцип детермінізму, розвитку, відображення та ін.); соціально-політичні (поєднання державного підходу з регіональними особливостями соціальної роботи, законність і справедливість діяльності соціального працівника та ін.); організацій-

• 88 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ні (соціально-технологічна компетентність кадрів, принцип контролю й діагностики ефективності діяльності, єдності прав та обов’язків тощо); психолого-педагогічні (цілеспрямованість та адресність соціальної роботи, принцип індивідуального підходу, психолого-педагогічного впливу на клієнтів соціальних служб тощо); специфічні принципи соціальної роботи (принцип відсутності­ дискримінації, принцип соціального реагування, клієнтоцентризму, профілактичної спрямованості, конфіденційності, толерантності та ін.). С. р. як галузь наукового знання використовує такі основні групи методів: філософські, які вказують на загальний шлях, спосіб пізнання й перетворення суспільства, мислення (гносеологічний, діалектичний способи пізнання); загальнонаукові, які визначають способи пізнання та перетворення реального світу (аналіз, синтез, індукція, дедукція, спостереження, опитування, експеримент, аналогія, моделювання); спеціальні, які використовуються для пізнання і зміни явищ, реалій світу (метод експертних оцінок; соціометрія, метод соціальної біографії, сімейної біографії, комплексне психосоціальне моделювання та ін.). С. р. відносять до групи прикладних наук, (тому що вона орієнтована на перетворення соціальної дійсно­сті) і характеризують як міждисциплінарну, оскільки (досліджуючи причини соціальних проблем, описуючи соціальні процеси та відносини, особливості соціальних груп) вона використовує знання інших соціальних наук, зокрема філософії, психології, соціології, медицини, політології, економіки, антропології, етики, педагогіки та ін.

С. р. як професійна діяльність здійснюється спеціально підготовленими фахівцями на основі законодавчих актів України і спрямована на надання допомоги індивідам, групам, громадам з метою поліпшення або відновлення їх здатності до соціального функціонування. Вона розглядається як система, що включає такі взаємопов’язані елементи як мета, завдання, зміст, функції, засоби, суб’єкти та об’єкти діяльності, форми і види, методи, управління, принципи (див. С. р. як практична діяльність).

С. р. як навчальна дисципліна являє собою систематизований виклад з навчальними цілями основ наукової теорії соціальної роботи. Ця дисципліна є профілюючою

восвітньо-професійних програмах підготовки фахівців для закладів соціального захисту­ й допомоги населенню. Її метою є: ознайомити студентів із теоретичними основами С. р., технологіями і методиками її організації з різними категоріями населення; формувати уміння аналізувати й оцінювати соціальні явища та конфліктні ситуації, визначати шляхи і способи оптимального вирішення соціальних проблем, розвивати творче мислення; формувати вміння психолого-педагогічного й управлінського впливу на стан і поведінку соціальних груп та окремих особистостей

векстремальних і конфліктних ситуаціях; формувати загальноцивілізаційні цінності й професійно зумовлені особистісні якості в майбутніх фахівців соціальної роботи. Більш конкретні цілі зумовлені профілем навчального закладу й відображаються

восвітньо-кваліфікаційній характеристиці майбутнього фахівця, що містить перелік вимог до обсягу знань, вмінь і навичок, якими він має оволодіти. Ці вимоги враховуються при формуванні змісту підготовки й відображаються в навчальних планах і програмах навчальних курсів.

Літ.: Карпенко О. Г. Професійна підготовка майбутніх соціальних працівників в умовах університетської освіти: Автореф. дис. д-ра пед. наук.— Київ, 2008.— 46 с.; Основы социальной работы: учебник / Отв. ред. П. Д. Павленок.— М.: ИНФРА-М, 1999.— 368 с.; Соціальна робота: Підручник / В. А. Поліщук, О. П. Бартош-Пічкар та ін., за ред. Н. Г. Нічкало. Тернопіль: ВАТ «ТВПК

«Збруч», 201.— 330 с.; Тюптя Л. Т. Соціальна робота: теорія і практика: навч. посіб.— 2-ге вид.,

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 89 •

перероб. і доп. / Л. Т. Тюптя, І. Б. Іванова.— К.: Знання, 2008.— 574 с.; Холостова Е. И. Социальная работа: учеб. пособие.— М.: Дашков и К, 2004.— 692 с.

Звєрєва І. Д., Поліщук В. А.

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ — філософське дослідження суспільства, рас, що розглядається в його історичному розвитку. С. ф. вивчає структуру соціальних систем, їх функціонування й еволюцію, соціальні інститути та соціальні цінності, суспільство як єдине ціле і його розвиток. У завдання С. ф. входять також дослідження природи людини і її змін у ході історії, виявлення сенсу історії і, наскільки це можливо, її основних тенденцій. Особливу увагу С. ф. приділяє вивченню сучасного суспільства й перспектив його розвитку в найближчому майбутньому. Сучасна С. ф. повинна давати також аналіз і критику існуючих соціальних концепцій, подібних лібералізму, консерватизму та соціалізму. І нарешті, С. ф. серед інших наук про суспільство досліджує особливості соціального пізнання в цілому і можливості досягнення об’єктивного знання про суспільство та його історію, вивчає людину як елемент суспільства. Як і всяка наука, С. ф. прагне пояснити досліджувані явища на основі певних загальних принципів. Разом з тим вона враховує, що суспільство складається з індивідів, наділених розумом, які діють на основі наявних у них цілей і цінностей. Пояснення життя суспільства доповнюється розумінням соціальних явищ, що беруть до уваги ціннісний вимір людського буття. С. ф. стоїть у ряді таких наук про суспільство і людину, як (теоретична) соціологія, політологія, економічна наука, історія, соціальна та індивідуальна психологія тощо. Такі гілки філософії, як філософія історії та філософія людини (філософська антропологія), є розділами С. ф. у широкому її розумінні. Відмінності С. ф. від інших наук про суспільство пов’язані, перш за все, з тим, що якщо ці науки вивчають окремі аспекти життя суспільства, то С. ф. покликана дослідити це життя в його цілісності і повноті.

Основними проблемами, які вивчає С. ф., є: причини, що визначають характер і динаміку соціального життя; періодизація людської історії, розподіл її на епохи, цивілізації, культури тощо; відносини між минулим, сьогоденням і майбутнім у розвитку суспільства­ і його найбільш важливих інститутів; сенс людської історії, її призначення або ціль; можливі перспективи процесу формування єдиного людства, який в останні два століття став особливо очевидним, і відповідно світової історії; головні небезпеки, що криються в сучасному соціальному розвитку; основні особливості наук про людину і суспільство (наук про культуру) у порівнянні з науками про природу; роль цінностей у С. ф. і в соціальному житті; пояснення і розуміння людської діяльності.

Лит.: Барулин В. С. Социальная философия. Ч. I и II.— М., 1993; Момджян К. X. Введение в социальную философию -. М., 1997; Кемеров В. Е. Введение в социальную философию.— М., 2000; Крапивенский С. Э. Социальная философия.— Волгоград, 1996; Ивин А. А. Основы социальной философии: Учеб. пособие для вузов.— М.: Высш. шк., 2005.—440 с.; Очерки социальной философии / Ред. К. С. Пигров.— СПб., 1998; Новая философская энциклопедия.— Т. I–IV.— М., 2000–

2001; Савкин Н. С. Социальная философия.— Саранск, 1997; Философский энциклопедический

словарь.— М., 1989; Философский словарь.— М., 2001.

Звєрєва І. Д.

СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ є складовою відносно контрольованої соціалізації (поряд із сімейним, релігійним, колекційним і дисоціальним вихованням). Воно здійснюється

• 90 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

у взаємодії різних суб’єктів: індивідуальних (конкретних людей), групових (колективів) і соціальних (виховних організацій та органів управління).

На соціальний характер виховання звертали увагу зарубіжні (О. Конт, Д. Локк, Ф. Дістервег, П. Наторп) і російські дослідники (П. Чаадаєв, О. Хомяков, І. Киреєвський, В. Зеньковський, С. Шацький, М. Крупеніна, К. Ушинський, А. Макаренко, П. Блонський, В. Сорока-Росинський, В. Семенов). Нині С. в. досліджується як відносно самостійний феномен і як ядро соціальної педагогіки (Є. Бондаревська, М. Галагузова, І. Зимня, Ю. Мануйлов, А. Мудрик, Л. Мардахаєв, Н. Селіванова).

Уширокому значенні С. в. охоплює всі види виховання (моральне, трудове, фізичне та ін.). У цьому випадку головна мета С. в. полягає у формуванні людини, готової до виконання суспільних функцій працівника і громадянина.

Увузькому значенні С. в. розуміють як розвиток людини в спеціально створених виховних організаціях у процесі планомірного створення умов для її відносно цілеспрямованого позитивного розвитку та духовно-ціннісного орієнтування, як багаторівневий процес засвоєння знань, норм поведінки, відносин у суспільстві, у результаті якого особистість стає повноправним членом суспільства.

С. в. проявляється в сукупності (єдності) своїх одночасно наявних якісних станів, кожен з яких становить собою інваріант, тобто незмінювану в різних ситуаціях діяльно­ сті будь-яких соціальних інститутів статусну роль С. в. Ця статусна роль не змінюється на будь-якому рівні його аналізу, під час якого наперед висувається той чи інший його якісний стан. Графічно (візуально) сукупність якісних станів С. в. може бути представлена у вигляді ромба.

Його вершина умовно відображає перший якісний стан С. в., пов’язаний з його статусною роллю — державне і суспільне явище (соціальне явище). Ця статусна роль С. в., яка визначає його перший якісний стан, обумовлена конкретно-історичним характером суспільного розвитку країни. Формою реалізації цього якісного стану С. в. є соціальне замовлення на виховання конкретної держави та суспільства, що реалізується, у свою чергу, завдяки таким механізмам, як державна політика у сфері виховання загалом, су­ спільний ідеал вихованої людини, цінності та ціннісні орієнтації сучасної людини, модель якостей особистості, що відображені у відповідних доктринах та інших документах держави й суспільних інститутів, у різних концепціях і програмах, планах тощо.

Лівий кут ромба умовно може бути пов’язаний з другим якісним станом С. в., що зумовлений його статусом системи. У цьому випадку йдеться про широкий діапазон форм реалізації соціального явища — про С. в. як систему, про систему С. в., про соціально-виховну систему, про системний характер С. в. і т. ін. Цей якісний стан реалізується завдяки механізмам — структурним елементам системи — її підсистемам (цільовим, ціннісним, функціональним, змістовим, суб’єктним, об’єктним, методичним, технологічним тощо). Системний характер С. в. як соціального інституту виявляється

йу тому, що, на думку фахівців, у кожній системі може бути не менше ніж нескінченність різних підсистем.

Правий кут ромба може бути умовно пов’язаним з третім якісним станом виховання, зумовленим його статусною роллю процесу. У цьому випадку соціальне, суспільне явище С. в. як система реалізується шляхом таких форм його прояву, як процес С. в. і соціально-виховний процес. Для характеристики процесу С. в. використовуються такі загальнонаукові категорії, як «стан», «етап», «період», «стадія» та інші, що характеризують розвиток С. в., тобто зміни його якісно-кількісних характеристик.