ESW_final_save

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 31 •

М. Грушевський розглядав виховання Г. народу, членів громади, представників громадянського суспільства як важливий чинник розбудови Великої України.

С. Русова в праці «Суспільні питання виховання» формує концептуальні засади виховання громадянина Української незалежної держави, вказує на те, що школа має йти назустріч вимогам цілого громадянства, працювати саме на користь цілого народу, ве­ сти його шляхом вселюдського поступу.

Урадянській педагогіці поняття Г. не було, бо не було відкритого демократичного громадянського суспільства, яке базується на визнанні пріоритету прав людини й громадянина. У «Педагогічному словнику», виданому в Москві в 1960 р., зазначалось, що «громадянське виховання — це реакційний напрям у буржуазній педагогіці епохи імперіалізму, який ставить на меті виховання, підготовку покоління молодих робітників — покірних слуг капіталізму». З цієї причини у чотиритомній педагогічній енциклопедії (1964–1967 рр.) феномени «громадянське виховання» та Г. відсутні.

Гуманістичні засади виховання Г. вперше висвітлив у 1970 р. В. Сухомлинський. Він вважав першочерговою умовою формування громадянина організацію емоційно насиченого діяльного трудового життя шкільного колективу, який ефективно впливає на становлення громадянської позиції кожного індивіда.

Сучасні українські педагоги П. Вербицька, О. Пометун, О. Сухомлинська, І. Тараненко, проаналізувавши зарубіжні концепції і тенденції, поділяють і розвивають загальноєвропейське бачення сутності Г. і шляхів її формування. Процес виховання Г. П. Ігнатенка базується на національних цінностях. Педагогічні основи морального

йправового виховання, принципи, методи, шляхи та засоби формування громадянських якостей особистості в сучасних умовах розроблені в дослідженнях І. Беха, Н. Бібік, М. Боришевського, В. Кременя та ін. У роботах цих науковців підкреслено, що Г. є багатоаспектним поняттям. Це фундаментальна духовно-моральна якість, світоглядна і психологічна характеристика особистості, що має культурологічні засади. Такі характеристики Г. свідчать про визначальну роль світогляду особистості, на основі якого формується система її ціннісних орієнтацій, поглядів, переконань, усвідомлюється місце в суспільстві, визначаються обов’язок і відповідальність перед співвітчизниками.

Г.— це реальна можливість втілення в життя сукупності соціальних, політичних і громадянських прав особистості, її інтеграція у культурні й соціальні структури су­ спільства.

Упедагогічному плані Г. містить знання, переживання і вчинки. Ці складові перебувають у певних зв’язках і взаємодії з переважанням на певних етапах розвитку індивіда емоційного компонента, формування почуттєвої сфери.

Значний внесок у сучасне бачення громадянського виховання зробила О. Сухо­ млинська. Вона розкрила три моделі формування громадянськості: партисипативну, когнітивно-розвивальну, репрезентативну. Науковим творчим колективом під керівництвом О. Сухомлинської розроблено Концепцію громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності. У ній визначається мета сучасного громадянського виховання — становлення свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людини з притаманними їй особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток і розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні.

Основними завданнями виховання Г. є: визнання й забезпечення в реальному житті прав людини як суспільної цінності та єдиної норми всіх людей без будь-яких

• 32 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

дискримінацій, на чому будується відкрите, демократичне, громадянське суспільство; усвідомлення взаємозв’язку між ідеями індивідуальної свободи, прав людини та її громадянською відповідальністю; формування національної свідомості, належності до рідної землі, народу, визнання духовної єдності поколінь і спільності культурної спадщини й майбутнього; виховання почуття патріотизму, відданості в служінні Батьківщині; утвердження гуманістичної­ моралі та формування поваги до таких цінностей, як свобода, рівність, справедливість; формування соціальної активності особистості на основі готовності до участі в процесах державотворення, здатності до спільного життя і співпраці в громадянському суспільстві, умінні взяти на себе відповідальність, спроможності розв’язувати конфлікти відповідно до самостійного життєвого вибору на основі гуманістичних цінностей, працелюбності; формування політичної та правової культури засобами громадянської освіти, яка дає знання про політичні системи і владу на всіх рівнях суспільного життя, про закони й законодавчі системи; виховання поваги до Конституції України, законодавства, державної мови; уміння визначати форми та способи своєї участі в житті суспільства, спілкуватися з демократичними інститутами, органами влади, захищати й підтримувати закони та права людини, бути обізнаним зі способами соціального захисту; розвиток критичного мислення, що забезпечує здатність усвідомлювати та відстоювати особисту позицію в тих чи інших питаннях, уміння знаходити нові ідеї та критично аналізувати проблеми, брати участь у дебатах, уміння переосмислювати дії та аргументи, передбачати можливі наслідки дій і вчинків; розвиток толерантного ставлення до інших народів, їх культур і традицій; виховання негативного ставлення до будь-яких форм насильства; активне запобігання проявів шовінізму, фашизму, расизму, месіанських настроїв.

Важливе місце у вихованні громадянина посідає громадянська освіта — навчання, спрямоване на формування знань про права й обов’язки людини. Громадянська освіта тісно пов’язана з формуванням соціально-політичної компетентності особистості

всуспільній сфері, яка передбачає насамперед політичну, правову, економічну, етичну освіченість і здатність керуватися відповідними знаннями в умовах кардинальної перебудови суспільства.

Становлення Г. відбувається в процесі виховання й соціалізації особистості, де проходить закріплення первинних навичок участі в суспільному житті, моделювання ситуацій соціальної поведінки, що дозволяють реалізувати громадянські права і свободи

вмалому та великому соціумі. Перевага надається активним формам діяльності, що передбачають безпосереднє знайомство учнів з роботою органів влади, місцевого самоврядування, судів, правоохоронних органів, виборчих комісій, засобів масової інформації, громадських організацій тощо.

Важливе значення в реалізації завдань Г. у зростаючої особистості відіграє ефе­ ктивне використання новітніх форм, технологій, що забезпечують діяльнісний аспект навчально-виховного процесу. Активні та інтерактивні методики сприяють формуванню громадянознавчих вмінь і навичок школярів, збагаченню їхнього соціального досвіду. Забезпечує підвищення рівня Г. практична спрямованість діяльності учнів у місцевій громаді, розроблення та конкретне втілення власних соціальних проектів, проведення благодійних акцій, здійснення пошукової роботи. Соціальні проекти дають можливість молодим громадянам співвіднести загальні уявлення, отримані в ході навчально-виховної діяльності, із реальним життям, із суспільними та політичними подіями, що відбуваються в масштабах населеного пункту, області, країни, світу.

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 33 •

Літ.: Вербицька П. В. Громадянське виховання учнівської молоді: сучасні аспекти розвитку.— К.: Генеза, 2009.— 384 с. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть.— К.: Знання, 1991.— 240 с. Кершенштайнер Г. Що таке державно-громадянське виховання.— Раштат, Київ, 1918.— 35 с. Русова С. Дещо з філософії виховання // Вільна українська школа.— 1918.— № 10.— С. 306–316. Сухомлинська О. В. Ідеї громадянськості й школа в Україні // Шлях освіти.— 1999.— № 4.— с. 20–25. Сухомлинський В. Народження громадянина // Сухомлинський В. Вибрані твори: в 5 т.— К., 1977.— Т. 3.— С. 283–582; Чорна К. І. Виховання громадянина, патріота, гуманіста.— К.: ТОВ «ХІК», 2004.— 96 с.; Виховуємо громадян-патріотів України: Науково-методичний посібник / авт. кол. за заг. кер. К. Чорної.— Черкаси: ЧОІПОПП, 2011.— 273 с.

Чорна К. І.

ГУМАНІЗАЦІЯ ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ — це сучасна науково-практична освітня стратегія, у центрі якої стоїть конкретна дитина, її можливості, індивід і творче самовираження. За такої стратегії виховний процес стає простором повноцінного життя, інструментом вирішення життєвих проблем і особистісного зростання.

Гуманістично спрямований виховний процес необхідно розпочинати в початковій школі, яка може «розбудити» розум і почуття дитини, виробити в неї своє ставлення до життя.

Витоки Г. в.п. пов’язані з ідеями видатних педагогів XX ст.— Дж. Д’юї, А. Макаренка, А. Маслоу, М. Монтессорі, В. Сухомлинського, К. Ушинського, Р. Штайнера. Нині в цьому напрямі плідно працюють українські вчені І. Бех, А. Бойко, А. Капська, В. Кузь, В. Лозова, О. Сухомлинська, Г. Троцько та ін. Російська наука в даному контексті представлена іменами Ш. Амонашвілі, О. Бондаревської, О. Газмана, Л. Маленкової, Н. Щуркової.

Г. в.п. вказує на те, що пріоритетною сферою розвитку особистості є ціннісносмислова. Це означає, що виховання, яке претендує на управління розвитком особистості, мусить передбачати мету, й головним предметом виховної діяльності є ціннісносмисловий розвиток дитини. Визначення цього знаменує остаточний відхід педагогіки й виховної практики від парадигми формування особистості із заданими властивостями та їх орієнтацію на обґрунтування такого виховного процесу, який здатний забезпечити особистісний розвиток школярів, підтримати в кожному з них індивід, самобутність і спираючись на їх здібності до самозміни й культурного саморозвитку, допомогти кожному вихованцеві у вирішенні його життєвих проблем.

Гуманістичний підхід до процесу виховання проявиться на всіх рівнях: вчитель — учень, учень — учень, вчитель — вчитель, вчитель — батьки. Школа, яка орієнтується на гуманістичні виховні засади, мусить спиратися на інтеграцію творчих педагогівпрофесіоналів, управлінську команду однодумців з функціональним розмежуванням і взаємовідповідальністю, створення комфортного середовища виховного процесу, відкритість освітньої установи. Усі аспекти управління школою, яка реалізує Г. в.п., повинні бути в єдності.

Управління в системі «вчитель — учень» не означає домінування перших, оскільки форми і методи керування не повинні придушувати ініціативу й активність школярів. Звідси головна проблема — узгодженість дій вчителя й учня. Взаємодія педагогів з учнями має форму співпраці та співдружності.

Олюднення й детермінація педагогічних взаємин є основними напрямами Г. в.п. Людяність у ставленні педагога до вихованців включає: любов до дитини, зацікавле-

ність у її долі; оптимістичну віру в дитину; майстерність спілкування; відсутність прямого примусу; пріоритет позитивного стимулювання; терпимість до дитячих недоліків.

• 34 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Демократизація відносин утверджує: урівнювання вихованця і педагога в правах; право дитини на вільний вибір; право на помилку; право на власну точку зору; дотримання Конвенції про права дитини; стиль взаємин — не забороняти, а спрямовувати, не змушувати, а переконувати, не командувати, а організовувати, не обмежувати, а надавати свободу вибору.

Це означає, що Г. в.п. здійснюється у формі відкритої комунікативної чи діалогової системи. У ній через спеціально організовані педагогом види діяльності школяр засвоює моральні норми поведінки.

Спілкування школяра з ровесниками, вчителями й дорослими дозволяє йому засвоювати низку стимулів, які регулюють власну поведінку. Вони й допомагають вихованцеві порівнювати свою поведінку з тим, що вимагається. Керуючи своєю поведінкою, школяр набуває індивідуальності. Але своє Я він може розвинути тільки через інших, розуміючи свою і чужу поведінку, співчуваючи іншим, беручи участь у спільній діяльності.

Комунікативні впливи найбільшою мірою стимулюють і розвивають дитину тоді, коли вони породжують задоволення особистістю і діяльністю педагога. Важлива не будь-яка взаємодія вчителя з учнями, а така, в якій розкривається і виховується краще в дитині — співробітництво і співдружність.

Гуманне виховання можливе лише тоді, коли враховує нове трактування індивідуального підходу, який передбачає: відмову від орієнтації на середнього; пошук кращих якостей особистості в дитині; застосування психологічно-педагогічної діагностики особистості учня (інтереси, здібності, спрямованість, Я-концепція, якості характеру, особливості психічних процесів); урахування особливостей особистості у виховному процесі; прогнозування розвитку особистості; конструювання індивідуальних програм розвитку, корекції розвитку.

Г. в.п. вимагає адекватної форми своєї організації — виховного простору. Це не тільки зовнішнє середовище, а й духовний простір особистостей школяра і педагога, інтегрованих у це середовище. Це простір культури, який живить розвиток особистості. У ньому представлений весь універсум цінностей культури і культурних форм життя. Це простір соціальних, культурних життєвих виборів і самореалізації особистості, самоздійснення якої відбувається в різних виховних середовищах, навмисно створюваних у виховному просторі.

Головними вимогами в управлінні розвитком культурно-виховного середовища є такі: сприяння збереженню психічного й фізичного здоров’я вихованця, становленню його моральності, громадянськості, індивідуальної культури; забезпечення соціальнопедагогічного захисту та підтримки дитини.

Школа як виховний простір має стати Домом, де кожний вихованець пестить свій неповторний і комфортний світ дитинства.

Літ.: Балл Г. О. Гуманістичні засади педагогічної діяльності // Педагогіка і психологія.— 1994.— № 2.— С. 3-12.; Зязюн І. А. Філософські проблеми гуманізації та гуманітаризації освіти // Педагогіка толерантності.— 2000.— № 3.— С. 58-61; Казанская В. Г. Личность ученика и учителя в начальной школе.— СПб.: КАПО, 2004.— 208 с.; Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям // Сухомлинський В. Вибрані твори: в 5 т.— К.: Вища школа, 1982.

Бех І. Д.

ГУМАНІЗМ (лат. humanitas — людяність) — система поглядів, головними ознаками якої є визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв-

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 35 •

лення своїх здібностей. Близьким за змістом до означеного поняття є термін «гуманність», який тлумачиться як сукупність морально-психологічних якостей, що виражає одну з найважливіших рис спрямованості особистості — спрямованості на ставлення до людини як до найвищої цінності.

Г. як світоглядне явище вперше сформувався в епоху Відродження і поступово набув ознак широкого, різнобічного суспільного руху, який охопив філософію, літературу, мистецтво, суттєво вплинув на розвиток освіти і науки. Гуманістичний характер су­ спільної думки європейського Відродження виявлявся, перш за все, у протиставленні середньовічного аскетизму, який ґрунтувався на нехтуванні радощами земного життя і планомірній підготовці до життя загробного, ідеалам життєрадісної, сильної духовно

йтілесно людини. У ХІV–XV ст. центром Г. стає Італія (Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело та ін.). Пізніше разом з рухом Реформації він розповсюджується в інших європейських країнах, зокрема у Франції (Ф. Рабле), Англії (У. Шекспір, Ф. Бекон), Іспанії (М. Сервантес), Німеччині (У. Гуттен і А. Дюрер).

Г. представників Відродження полягав у визнанні ними потенційної рівності між людьми та можливості особистості протистояти тим обставинам, в яких вона знаходиться. Основою моральної поведінки особистості, на думку гуманістів Ренесансу, є моральні якості самої людини, що не залежать від її походження. Мислителі Відродження категорично заперечували причинно-наслідкові зв’язки між знатністю походження та моральністю особистості і навпаки. Велику увагу вони приділяли пізнанню

йрозвитку розуму, формуванню в особистості постійної жаги до отримання знань. Італійський гуманіст Данте Аліг’єрі (1265–1321) з цього приводу зазначав, що пізнання — це найперше та найвеличніше устремління людини.

Протягом історичної еволюції Г. набирає різних форм і відтінків. Російський дослідник Ю. Чорний у своїй роботі «Сучасний гуманізм» наводить класифікацію американського вченого Аллена Сміта, який розрізняв сім видів Г.:

1)Г. — поняття, що означає ставлення до людських інтересів або до вивчення гуманітарних дисциплін.

2)Давній Г. — поняття, яке належить до системи філософії Аристотеля, Демокрита, Епікура, Лукреція, Перикла, Протагора або Сократа.

3)Класичний Г. — поняття, яке належить до давніх гуманістичних ідей, що стали модними в період Ренесансу.

4)Теїстичний Г. — поняття, до якого належать як християнські екзистенціалісти, так і ті сучасні теологи, які наполягали на можливостях людини працювати над своїм спасінням разом з Богом.

5)Атеїстичний Г. — поняття, яке описує творчість Жан-Поля Сартра.

6)Комуністичний Г. — поняття, що характеризує переконання деяких марксистів (наприклад вважається, що послідовним натуралістом і гуманістом був К. Маркс).

7)Натуралістичний (або науковий) Г. — еклектичний набір, який створений за часів сучасної наукової епохи й сконцентрований на вірі у вищу цінність і самовдосконалення людської особистості.

В умовах сьогодення ця класифікація доповнена так званим сучасним Г. Сучасний Г. розглядається, у першу чергу, як гуманістичний світогляд, на якому ґрунтується наукова, освітньо-виховна, культурно-просвітницька й організаційна діяльність і який пропонує людині усвідомлення людського життя як цінності й самоцінності, установку на людяність без меж.

• 36 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Слід мати на увазі, що сучасний Г. являє собою цілісне явище, яке має певну історичну логіку. У його розвитку можна виділити щонайменше три етапи: а) виникнення (сер. ХIХ ст.— поч. 30-х рр. ХХ ст.); б) становлення й розвиток організованого гуманістичного руху (поч. 30-х рр. — поч. 80-х рр. ХХ ст.); в) виділення світського (секулярного) Г. як самостійного ідейного руху та його розмежування з релігійним Г. (поч. 80-х рр. ХХ ст. до сьогодні).

На першому етапі (сер. ХIХ ст.— поч. 30-х рр. ХХ ст.) Г., завдяки зусиллям датського філософа Г. Сібберна, британського філософа К. Шиллера, американського педагога й філософа Д. Д’юї та інших відомих мислителів, формується як цілісна світоглядна позиція.

На другому етапі (поч. 30-х рр. — поч. 80-х рр. ХХ ст.) йшло організаційне оформлення сучасного Г. З початку 30-х рр. він існує як організований інтернаціональний рух, що спирається на численні національні організації. Перше гуманістичне товариство Нью-Йорка було створене Ч. Поттером у 1929 р. Того ж року було створене Голлівудське гуманістичне товариство, у 1930 р. Г. Бушман і Е. Уілсон заснували в Чикаго журнал «Новий гуманіст». Нині існує Міжнародний етичний і гуманістичний союз (МЕГС), який об’єднує понад 5 мільйонів членів із 90 громадських організацій з більш ніж 30 країн. У Росії в травні 1995 р. було створене Російське гуманістичне товариство, яке тісно співпрацює з МЕГС, в Україні також діє декілька гуманістичних організацій. Гуманісти різних країн базують свою діяльність на підставі міжнародних декларацій і маніфестів, найвідомішими із яких є «Гуманістичний маніфест — I» (1933), «Гуманістичний маніфест — II» (1973), «Декларація світського гуманізму» (1980) і «Гуманістичний маніфест — 2000» (1999).

Перший Гуманістичний маніфест був програмним документом релігійного Г., головна ідея якого полягала в необхідності створення нової гуманістичної релігії, що орієнтується на світські цінності. Людина починає усвідомлювати, говорилось у документі, що тільки вона одна відповідальна за втілення у світі своєї мрії, що сили для її досягнення знаходяться в ній самій. У другому Гуманістичному маніфесті вказувалось на драматичні зміни, які відбулись у світі після Другої світової війни, і, перш за все, на виникнення двох антагоністичних політичних й економічних систем. Завдання Г. — створення мирного та процвітаючого співтовариства на основі подолання ортодоксальної моралі й релігійної ідеології і розповсюдження принципу гуманізму на всіх людей. Третій Гуманістичний маніфест містить обґрунтування ідеї планетарного Г.

На третьому етапі (поч. 80-х рр. ХХ ст. до сьогодні) світський (секулярний) Г. відділяється від релігійного й починає існувати як самостійний напрям. Найповніше його сутність визначили видатні вчені, письменники, митці і громадські діячі в Декларації світського гуманізму. Було виокремлено десять фундаментальних принципів світського Г.: вільне дослідження; відділення церкви від держави; ідеал свободи, етика, яка базується на критичному мисленні; моральна освіта; релігійний скептицизм; розум; наука і техніка; еволюція; освіта. У документі підкреслювалось, що світський Г. вірить скоріше в людський розум, аніж у божественне керівництво і що гуманісти, скептично ставлячись до догматів церкви, осмислюють людське буття в реалістичних категоріях раціоналізму й розглядають самих людей відповідальними за власну долю.

Президент Міжнародної академії гуманізму, американський вчений Пол Куртц відзначає, що світський Г. є впливовою теорією сучасності й може розглядатися як метод дослідження, світогляд і система цінностей. Нинішні світські гуманісти переконані,

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 37 •

що розкриття закладеного в кожній людині ресурсу гуманності залежатиме і від особистих зусиль індивідів, і від держав та міжнародних організацій, які створюють умови для життя й творчості людей.

Літ.: Балашов Л. Е. Гуманистический маніфест.— М.: Академия, 2000.— 15 с.; Девина И. В. Гуманизм и свободомыслие: Науч.— аналит. обзор.— М.: ИНИОН РАН, 1996.— 55 с.; Куртц П. Мужество стать: Добродетели гуманизма.— М., 2000.— 160 с.; Стам С. М. Ведущие идеи итальянского гуманизма // Итальянский гуманизм эпохи Возрождения / Под ред. С. М. Стама.— Саратов: Саратовский ун-т, 1984.— Ч. 1.— С.4–74.; Черный Ю. Ю. Современный гуманизм. (Обзор) // Философия в XX веке: В 2-х ч.: Сб. обзоров и рефератов / Отв. ред. Андреева И. С.; Сост. Панченко А. И.— М., 2003.— Ч. 2.— С. 125–167.

Ваховський Л. Ц.

ДИТИНСТВО — динамічне соціальне утворення в межах певного вікового періоду, що характеризується специфічними ознаками, має власну субкультуру та будується на особливих соціальних зв’язках і відносинах. Вікові межі Д.— змінний продукт історії, який пов’язується з соціальним статусом, колом прав та обов’язків, властивих цьому періоду життя, набором доступних для нього видів і форм діяльності, що задає суспільство.

Унашій державі визначення вікових рамок Д. обумовлено Законом України «Про охорону дитинства» (2001 р.), у якому зазначено, що дитина — особа віком до 18 років (від народження до повноліття), якщо згідно із законом, застосованим до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.

Д. можна розглядати як особливий стан розвитку людини в суспільстві, соціальне явище, сутність якого визначається специфікою тієї суспільної системи, у яку дитинство інтегровано, її соціокультурним контекстом (способами виробництва, статевої та вікової стратифікації, системою міжособистісних відносин, ціннісними орієнтаціями, особливостями засобів і механізмів соціалізації) і водночас як узагальнений суб’єкт, що взаємодіє з дорослим світом на рівні суб’єкт-суб’єктних відносин.

Уфункціонально-змістовому визначенні Д.— це процес постійного фізичного зро­ стання, набуття психічних новоутворень, освоєння соціального простору, рефлексії всіх відношень у цьому просторі, визначення в ньому себе, власної самоорганізації, що відбувається в контактах дитини з дорослими та іншими дітьми, які постійно розширюються й ускладнюються.

Специфічні ознаки Д.: зародження особистісної активності та ціннісних орієнтацій, що визначають якість подальшого життя; особлива вразливість, незахищеність від впливів навколишнього середовища, різних видів жорстокого поводження і насильства; постійна орієнтація на дорослий світ, потреба брати участь у житті суспільства, ухваленні рішень; чутливість до змін у соціумі й водночас здатність ставити перед дорослими нові завдання, активно впливаючи на суспільство; наявність певного соціально-правового статусу.

Д.єпредметомполідисциплінарногодослідження.Зпозиціїнаукмедико-біологічної галузі, Д.— період зростання людини, яка ще не завершила свій фізичний розвиток; це не тільки період, що характеризується певними фізіологічними особливостями, але й результат впливу навколишнього середовища на дитину. У дослідженнях психологічної науки феномен Д. вивчається через особливості психічного розвитку, си­ стемного розкриття психічного розвитку дитини в онтогенезі. Напрями дослідження

• 38 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Д. у психології: загальний психологічний розвиток дитини (Л. Виготський, Л. Божович, Д. Ельконін, О. Запорожець, О. Кононко та ін.); концепція навчання та розвитку дітей (Л. Венгер, В. Давидов, О. Дяченко, Ж. Піаже та ін.); проблеми періодизації дитячого розвитку (Л. Виготський, Д. Ельконін). З позиції соціальної психології Д. розглядається як соціальний феномен у контексті дитячих груп і дитячих товариств (А. Авраменкова, О. Кононко, В. Кудрявцева, Д. Фельштейн). Соціологія розглядає Д. як частину соціальної структури суспільства (І. Кон, Д. Фельдштейн, Дж. Квортруп, І. Богданова). З позиції соціогенетичного підходу А. Авраменкова виокремлює три координати вивчення Д.: історична вертикаль феномену дитинства (В.  Шкуратова, В. Петровський); дитинство в етнографічному просторі через призму різних культур (І. Кон); психологічний вимір дитини (Л. Божович, Л. Обухова, О. Смирнова, Г. Цукерман).

Виокремлюють шість періодів в історії Д. (Л. Демоз):

1.Інфантицидний стиль (зі стародавності до IV ст. н. е.) відзначився негативним ставленням до маленьких дітей, які розцінювалися як перешкода дорослому суспільству. Масові дітовбивства навіть не каралися владою, а ті діти, які виживали, часто ставали жертвами насильства дорослих.

2.Стиль ігнорування (IV–ХІІІ ст.) характеризувався визнанням наявності в дитини душі, але водночас прагненням віддалитися від неї, ігноруванням її інтересів, бажань, проблем.

3.Амбівалентний стиль (ХIV–ХVІІ ст.) відзначає підвищення статусу дитини. До дітей починають ставитися з увагою, передусім у фізичному догляді, однак кожна їхня дія жорстко контролюється та регламентується.

4.Нав’язливий стиль (ХVIІ ст.) визначався домінуючою контролюючою позицією дорослих щодо дитинства, яка виявляється в нав’язливому прагненні цілком контролювати не тільки поведінку, але й внутрішній світ, думки й волю дитини.

5.Соціалізуючий стиль (ХІ – сер. ХХ ст.) характеризується тренуванням волі дитини, її підготовкою до майбутнього самостійного життя. У дитині вбачають об’єкт виховного впливу, який розглядається як єдино можливий спосіб набуття позитивного соціального досвіду.

6.Допомогаючий стиль (із середини ХХ ст.) полягає в усвідомленні дорослими суб’єктності вибору життєвого шляху, для чого кожній дитині необхідно максимально розвинути індивідуальність, набути власного соціального досвіду. Звідси — прагнення батьків до емоційної близькості з дітьми, розуміння, емпатія.

Д. повною мірою можна зрозуміти через усвідомлення системи дитячих уявлень, образів, почуттів і настроїв, у яких дитина сприймає культуру дорослих. Ш. Амонашвілі наголошує, що внутрішня психічна енергія, внутрішній вогонь, закладений у дитині природою, проявляється у трьох основних пристрастях. Перша — пристрасть до розвитку. Дитина не може не розвиватися духовно, морально, розумово, фізично, причому розвиток вроджених можливостей відбувається у процесі подолання труднощів. Друга пристрасть — це пристрасть до дорослішання. Справжнє дитинство — це складний, часом болісний процес дорослішання. Задоволення цієї пристрасті відбувається

успілкуванні, у першу чергу, з дорослими, тому дітей потрібно вчити не граючись, а серйозно, з відповідальністю. Третя пристрасть — пристрасть до свободи. Якщо для задоволення пристрасті до дорослішання дитина шукає значущого дорослого, то пристрасть до свободи вона реалізує знову ж таки в спілкуванні з дорослим, однак шляхом віддалення від нього. На жаль, турбота дорослих про дитину скоріше спрямована

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 39 •

не на сприяння цим пристрастям, а на пригальмовування природної пристрасті до свободи. Пристрасть до свободи породжує принцип збереження за дитиною почуття вільного вибору.

Як держава охороняє Д.— одна із головних її соціокультурних характеристик. Ставлення до Д. проявляється через адекватну соціальну політику держави стосовно дітей і її практичну реалізацію на всіх рівнях з метою створення достатніх і необхідних умов для задоволення потреб підростаючого покоління.

Літ.: Авраменкова В. В. Генезис отношений ребенка в социальной психологии детства: Автореф. дис … д-ра психол. наук.— М., 2000.— 57 с.; Амонашвілі Ш. О. Школа життя / пер. з рос.— Хмельницький: Подільський культурно-просвітницький центр ім. М. К. Реріха, 2002.— 172 с.; Діти і соціум: Особливості соціалізації дітей дошкільного та молодшого шкільного віку / За заг. ред. Н. В. Гавриш.— Луганськ: Альма-матер, 2006.— 368 с.; Петрочко Ж. В. Діти в складних життєвих обставинах: соціально-педагогічне забезпечення прав.— Рівне, 2010.

Петрочко Ж. В.

ДОСВІД СОЦІАЛЬНИЙ. Досвід — сукупність практично засвоєних знань, умінь, навичок; відображення у свідомості людини об’єктивного світу шляхом чуттєвого сприйняття на основі практики зміни світу (Д. Ушаков); відтворення якого-небудь явища експериментальним шляхом, створення чогось нового в певних умовах з метою дослідження, випробовування (С. Ожегов). Соціальний (лат. socialis) — суспільний; пов’язаний з життям і відносинами людей у суспільстві.

Соціальний досвід — сукупність практично засвоєних соціальних знань, умінь, навичок; соціальна зміна людини, її становлення та подальше вдосконалення під впливом взаємодії її із соціокультурним середовищем життєдіяльності, з іншими людьми, з навколишнім світом у культуровідповідних сферах життєдіяльності, відтворення нею яких-небудь соціальних явищ, процесів на практиці з метою пізнання й перетворення соціальної дійсності. Він сприяє соціальній зміні людини, її становленню і вдосконаленню як особистості, а також засвоєнню нею культури життєдіяльності, що склалася в соціумі. Шляхом С. д. культура передається від одного покоління іншому.

С. д., підкреслює А. Мудрик, є одним із важливих компонентів соціалізації людини. Він багато в чому визначає її спрямованість та інтенсивність. У різних дослідженнях проблем соціалізації людини звертається увага на те, що її компонентом є оволодіння певним рівнем С. д., який дозволяє їй активно співіснувати в суспільстві, з одного боку, задовольняючи власні потреби життєдіяльності, з іншого — здійснюючи певний вплив на своє оточення. У процесі соціалізації відбувається накопичення С. д., одночасно з цим він сприяє соціалізації людини. Соціалізація людини передбачає два взаємопов’язаних процеси. Перший — освоєння і надбання ціннісних орієнтацій у смислах людської діяльності, засвоєння духовно-моральних норм й еталонів відносин та їх проявів у взаємодії з людьми, формування ставлення до себе й навколишнього світу, відтворення цього у своїй поведінці і відносинах з іншими. Під час другого відбувається освоєння соціально та життєво значущих способів дій з предметами, еталонів, що виокремлюють у предметах ті чи інші властивості, які виявляються в діях, вчинках, взаємодії та діяльності.

Культура — носій С. д. людини та її соціокультурного середовища життєдіяльності. Як носій С. д. вона охоплює всі аспекти, що визначають соціокультурне середовище життєдіяльності людини, своєрідність його прояву, адаптації і самореалізації в ній,

• 40 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

культуровідповідну регуляцію розвитку людини. Іншими словами, соціалізація людини — прояв нею С. д., детермінований культуровідповідним середовищем життєтворчості особистості, рефлексивним характером процесу розвитку. Культуровідповідне виховне середовище — це сукупність соціально ціннісних обставин, що оточують дитину і впливають на її особистісний розвиток, сприяють її входженню в сучасну культуру. Воно охоплює: предметно-просторове, соціально-поведінкове, подійне та інформаційне оточення. Кожне оточення залежно від характеру взаємодії з конкретною людиною по-своєму відбивається на її соціалізації та накопичуваному С. д.

Предметно-просторове оточення — це все те, що оточує конкретну людину і з чим вона безпосередньо й опосередковано взаємодіє в повсякденному житті, його технічна доцільність, естетична привабливість. Соціально-поведінкове оточення — це ті люди (члени сім’ї, значущий дорослий, виховний колектив, друзі, підлітковомолодіжні субкультури, до яких належить дитина); соціальний статус кожного учасника, його соціальна роль, досвід соціальної поведінки, культура самовияву тощо; спрямованість, соціальна значущість і роль подій, в яких виявляє свій досвід людина; мотивованість й активність у цьому прояві. Інформаційне оточення — уся та інформація, яка доступна конкретній людині і з якою вона взаємодіє, пізнаючи, осмислюючи, її соціальна значущість, відповідність віку, інтенсивність впливу тощо.

С. д. виявляється по-різному на кожному віковому етапі розвитку через якості й властивості особистості, які характеризують індивідуальність і унікальність конкретної людини. Потрапляючи в різні життєві ситуації, вона, залежно від віку, соціалізованості, проявляє вже накопичений С. д., освоюючи, закріплюючи його й набуваючи нового. При цьому на кожному етапі віку людина проходить кілька стадій, які дозволяють їй адекватно до обставин реалізувати себе в конкретній життєвій ситуації: перша — репродуктивна: відтворення комплексу освоєних духовно-моральних цінностей, еталонів взаємодії з людьми — особистісна передадаптація до ситуації; друга — адаптивна, освоєння ціннісних норм, відповідних ситуації,— суб’єктивізація в ситуації; третя — самореалізація: накопичення досвіду відповідного самопрояву, закріплення ціннісних норм, вияв творчості.

За А. Мудриком, С. д. дитини — це процес і результат організованого засвоєння су­ спільного досвіду. Суб’єкти виховання (батьки, вихователі та особи, що виконують їхні функції), організовуючи побут і життєдіяльність дитини, формалізованих груп (колективів); організацію взаємодій; стимулювання самодіяльності вихованців, вплив на неформальні мікрогрупи (неформальні об’єднання); створюючи виховні ситуації, реалізовуючи їх, цілеспрямовано навчаючи, активно сприяють накопиченню індивідуального й колективного (суспільного) С. д. Індивідуальний С. д.— це єдність різних знань і способів мислення, умінь і навичок, норм і стереотипів поведінки, ціннісних установок, закарбованих відчуттів і переживань, засвоєних і вироблених способів взаємодії, самопізнання, самовизначення, самореалізації. Колективний (суспільний) С. д.— це досвід взаємодії, поведінки, самопрояву в соціокультурному середовищі спільної діяльності всіх його учасників, з урахуванням соціального статусу кожного, його ролі в цьому середовищі, а також прийнятих в ньому соціальних цінностей, норм і правил, стереотипів поведінки, що позначаються на їхньому емоційному стані та регламентують культуру самопрояву.

Формування С. д. відбувається в рамках відповідних видів діяльності людини з урахуванням її віку: навчання, праці, спілкування, дозвілля.