ESW_final_save

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 11 •

Критичність до себе і своєї поведінки суттєво знижується, поведінка стає захисноагресивною, наростають ознаки соціальної дезадаптації.

Визначають такі психологічні особливості осіб з адиктивними формами поведінки (Б. Сегал): знижена переносимість труднощів повсякденного життя, поруч із гарною переносимістю кризових ситуацій; прихований комплекс неповноцінності і зовнішній прояв переваги; зовнішня соціабельність, поєднана зі страхом перед стійкими емоційними контактами; бажання казати неправду; прагнення звинувачувати інших, знаючи, що вони не винні; схильність уникати відповідальності в прийнятті рішень; стереотипність, повторюваність поведінки; залежність; тривожність.

А. не що інше як багаторівневий розлад, фіксований на використанні якого-небудь об’єкта з метою компенсації емоційного дисбалансу та міжособистісних відносин, які не задовольняють людину. Це виявляється в різних формах, становить серйозну соціальну проблему й регулюється переважно моральними та медичними нормами.

Літ.: Егоров А. Ю. Нейропсихология девиантного поведения.— СПб.: Речь, 2006.— 224 с.; Змановская Е. В. Девиантология: (Психология отклоняющегося поведения): учебное пособие для студентов вузов.— М.: Академия, 2008.— 288 с.; Змановская Е. В. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие / Е. В Змановская, В. Ю. Рыбников— СПб.: Питер, 2010.— 352 с.; Менделевич В. Д. Психология девиантного поведения: учебное пособие.— СПб.: Речь, 2008.— 445 с.; Федосенко Е. В. Помощь подростку: полное практическое руководство для психологов, педагогов и родителей.— СПб.: Речь, 2009.— 320 с.

Песоцька О. П.

АКСІОЛОГІЯ (грец. axia — цінність і logos — вчення) — філософська дисципліна, яка досліджує цінності як смислотворчі засади людського буття, що задають направленість і вмотивованість діяльності та вчинкам людини. Перше розгорнуте вчення про цінності розробили в середині ХІХ ст. німецький філософ Р. Лотце і його учень В. Віндельбанд. Сам термін А. був уведений у науковий обіг французьким філософом П. Лапі в 1902 р. На сучасному етапі аксіологічні питання є предметом всебічного ґрунтовного розгляду й аналізу багатьох учених у різних сферах науки (В. Бакіров, В. Блюмкін, П. Ігнатенко, М. Каган, А. Кірьякова, Н. Кузнєцов, А. Миронов, А. Павліченко, С. П’янзін, М. Розов, Л. Столович та ін.).

Аксіологічна проблематика розроблялась ще античними філософами Платоном, Аристотелем, які вважали, що орієнтиром для системи цінностей є ідея вищого Блага. В епоху середньовіччя під впливом метафізичних установок християнства, які затвердились у свідомості й поведінці людей, кардинально змінювались і ціннісні уявлення та орієнтації. Найвищою й абсолютною цінністю стають слова і доля Ісуса Христа, який був персоніфікованим ідеалом божественної мудрості, незбагненної за своєю суттю і здатної творити буття. У ХVІ — ХІХ ст. формується нова метафізична парадигма, у центрі якої опиняється вже не Бог, а сама людина. Віднині на перший план виходить віра в науку, а не в космічну справедливість або божественну приреченість, надія на силу знання, а не на мудрість генія чи милість Бога. Концептуальні й структурні перетворення в метафізиці, яка займалась обґрунтуванням цінностей, започаткували Х. Вольф, І. Кант, спробу переосмислити метафізику та її складові робили Г. Гегель, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах, А. Шопенгауер, К. Маркс. Теоретичні трансформації призвели до того, що на початку ХХ ст. сфера цінностей виокремлюється в самостійну царину, яка відрізняється від сфер буття й пізнання.

• 12 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Однією з найбільш важливих проблем А., що зароджувалась, стала проблема співвідношення самого феномена цінності з його підставою (джерелом). У залежності від вирішення означеної проблеми сформувалися основні типи вчень про цінності:

1)Аксіологічний психологізм (В. Вундт, Ф. Брентано, А. Мейнонг) — джерелом цінностей вважається суб’єктивний світ людини: її цілі, почуття, воля, потреби й установки, а сама цінність розуміється як будь-який значущий для людини предмет. Слабкою стороною аксіологічного психологізму була невирішеність питання про загальнозначущі (об’єктивні) цінності.

2)Аксіологічний нормативізм (М. Вебер, В. Дільтей, О. Шпенглер) — джерело цінно­ стей вбачається в соціокультурній життєдіяльності людства, а самі цінності ототожнюються з нормами, правилами, оцінками й нормативними переконаннями, які існують

усуспільстві на певному етапі його розвитку. Представники цього вчення також зіткнулися з труднощами (співвідношення вищого й нижчого, загального й одиничного, історична застарілість нормативності).

3)Аксіологічний трансценденталізм (Г. Лотце, В. Віндельбанд, Г. Ріккерт) — джерело цінностей усвідомлюється на рівні єдності культури, що історично склалася, з її загальнозначущими передумовами й унікальними характеристиками. Цінності при такому розумінні розглядаються як система загальних принципів, безумовних норм, ідеалів, які підносяться не тільки над одиничними подіями та нормами, а й над буттям у цілому. Вони не є ні об’єктивними, ні суб’єктивними, а є трансцендентальними, тобто існують як ідеальні, «чисті» сутності й орієнтують людей на досягнення вищих цілей. При такому підході сфера цінностей стає раціонально незбагненною та містичною.

4)Аксіологічний онтологізм (М. Шеллер, Н. Гартман) — формується в контексті критичного ставлення до трьох попередніх концептуальних позицій. Це вчення відрізняє неприйняття містики й спіритуалізму, перехід від «вертикального» бачення ціннісного світу до «горизонтального». Пошук єдиного блага, абсолютних ідеалів визнається безперспективним, а орієнтиром для обґрунтування системи цінностей стає повсякденне буття індивідів у світі. Важливими характеристиками аксіологічної парадигми стають плюралізм і проективність.

На сучасному етапі формується новий підхід до проблеми цінностей, нова аксіологічна концепція, яка одержала назву «конструктивна аксіологія». Досить глибоке обґрунтування конструктивного ставлення до цінностей зробив М. Розов. На його думку, сьогодні людство починає усвідомлювати, що єдиної для всіх, незмінної системи цінностей не існує, і тому вчення про вічну, незмінну, об’єктивну ієрархію цінностей, яке розробляється класичною філософською аксіологією, не адекватне ситуації в сучасному світі. Людство вступає в нову історичну епоху, у якій неможлива тотальна перемога тих чи інших ідей і яка потребує ціннісної свідомості як особливої глобальної етики. Саме ціннісна свідомість є широким і гнучким простором для діалогу різних світоглядів, культур і традицій, вона максимально плюралістична у сфері релігійних, соціальних, культурних, національних та інших цінностей і є результатом компромісу.

У сучасних умовах існує загальноцивілізаційне замовлення на конструктивну А., яка б займалась критикою, корекцією й конструюванням ціннісних засад способу життя й соціальних рішень. Проблема формування ціннісної свідомості людей повинна стати однією з найбільш важливих і пріоритетних для системи освіти й виховання підростаючих поколінь. Саме в процесі освіти й виховання можуть бути створені сприятливі умови для формування людини, спроможної до раціонального освоєння сфери цінностей.

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 13 •

В А. також існують різні точки зору щодо визначення провідних аксіологічних категорій і, перш за все, категорії «цінність». Найбільш поширеним у наукових дослідженнях є розуміння цінності як значущості предметів і явищ навколишнього світу для людини, їх здатності задовольняти її матеріальні й духовні потреби. При цьому цінність як значущість виявляється в момент взаємодії суб’єкта та об’єкта. Інший варіант визначення передбачає розгляд цінностей у якості вищих суспільних ідеалів. З цієї точки зору цінність вже є не засіб, а мета, належне, те, що повинне бути. З потребами людей цінності-ідеали пов’язані лише генетично. Прибічники третього підходу об’єднують два попередні й розглядають цінність як значущість і ідеал одночасно.

Предметом особливої уваги А. є проблема класифікації цінностей. Відомою й розповсюдженою є традиційна класифікація, згідно з якою цінності поділяються на матеріальні, що існують у формі речей (одяг, продукти харчування, техніка, картини тощо)

ідуховні (моральні, релігійні, художні, політичні). Матеріальні цінності, які іноді називають благами, задовольняють тілесне буття людини, духовні ж роблять буття людини людським, гарантують її існування як духовної істоти. На жаль, таке розділення не враховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопов’язані

іїх неможливо чітко роз’єднувати.

Обґрунтовується й певна ієрархія цінностей, тобто серед усіх цінностей виокремлюють провідні і залежні від них. З огляду на це виокремлюють цінності-цілі, які є найзагальнішими життєвими орієнтирами, і цінності-засоби, що втілюють у собі певну ситуативну мету. Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою.

Останнім часом розвивається так звана прикладна А., яка обґрунтовує використання поняття «цінність» практично у всіх сферах людського пізнання й діяльності, у тому числі і в соціальній роботі. Від усвідомлення й розуміння фахівцями аксіологічних аспектів соціальної роботи багато в чому залежить її ефективність.

Літ.: Бакиров В. С. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора.— Харьков: Вища школа, 1988.— 150 с.; Каган М. С. Философская теория ценности.— СПб.: Петрополис, 1997.— 205 с.; Кузнецов Н. С. Человек: потребности и ценности. Закончится ли спор Иисуса Христа с Великим Инквизитором? — Свердловск: Урал. ун-т, 1992.— 152 с.; Розов Н. С. Ценнос-

ти в проблемном мире: философские основания и социальные приложения конструктивной

аксиологии.— Новосибирск: Новосибирский ун-т, 1998.— 292 с.; Шохин В. К. Классическая философия ценностей: предыстория, проблемы, результаты // Альфа и Омега.— М., 1998.— № 4 (18).— С. 283–308.

Ваховський Л. Ц.

АЛЬТРУЇЗМ (фр. аltuisme, з лат. alter — інший) — безкорисливе прагнення до діяльності на благо інших, на противагу егоїзму. Як правило, поняття А. використовується для визначення властивості особистості жертвувати своїми вигодами заради загального блага.

Термін А. було запроваджено Огюстом Контом для пояснення інтеграції соціальних елементів у системі. У теорії О. Конта А. визначається як самостверджувальна турбота про благо інших, яка не обов’язково супроводжується втратами для альтруїста, у зв’язку із чим ним був уведений принцип «revile pour outrе» — жити для інших. У центрі поняття А. знаходиться ідея безкорисливості й непрагматично орієнтованої діяльності людини, що не передбачає винагороди. У науковому доробку багатьох мислителів (Ж.-Ж. Руссо, Й. Гете, Л. Толстой, Е. Фромм) поняття А. пов’язується з формуван-

• 14 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ням (шляхом виховання) здатності особистості протистояти власному егоїзму заради інтересів людей. Г. Спенсер розглядав А. як адаптивну якість особистості, яка виникає в неї в процесі природної еволюції. У психоаналітичній теорії З. Фрейда прояви А. визначені як невротична компенсація потягів протилежної спрямованості — первісного егоїзму, який було витіснено. У теорії Ф. Добржанського альтруїстичні почуття проголошувалися генетично запрограмованими в кожного індивіда.

У ХІХ — поч. ХХ ст. А. критикувався з боку християнських концепцій моральності. Християнські вчені, переважно православні, вважали, що новоєвропейський А. неприйнятний як такий, бо догоджає людині, а не Богові й виконанню його заповідей. А. заперечувався М. Бердяєвим як вчення буржуазно-демократичної моралі; марксизмом — як ілюзія та ідеологічний засіб для виправдання капіталістичної експлуатації; Ф. Ніцше — як вираження «моралі рабів».

Можна простежити кілька підходів до визначення поняття А.:

1)Психологічний — А. розглядається як система ціннісних орієнтацій особистості, за якої центральним мотивом і критерієм моральної оцінки є інтереси іншої людини чи спільноти; при цьому встановлено, що «відчуття щастя» (задоволеність собою і життям) позитивно корелює з альтруїстичними вчинками особистості, що отримало назву «парадокса А.».

2)Біологічний — окреслення поведінки організму, що зменшує його шанси (або ж його потомства) на виживання на користь інших особин того самого виду.

3)Соціологічний — А. розглядається як один з основних механізмів пояснення соціальної поведінки людини; теорія соціального обміну пояснює А. як спрямування з боку «соціальної економіки».

4)Соціобіологічний — ставиться питання про філогенетичне коріння самовідданої поведінки у тваринному світі або «родовід А.»; про альтруїстичну стратегію поведінки особини як такої, що забезпечує виживання всього виду.

5)Педагогічний — дає можливість визначати А. як одну з гуманістичних якостей особистості, що може бути сформована в процесі навчання й виховання.

6)Теологічний — виводить поняття А. з гріхопадіння, при чому наростаюче почуття провини спонукає людину до вчинення альтруїстичних вчинків.

З поняттям А. тісно пов’язане поняття альтруїстичної поведінки й альтруїстичної діяльності. Альтруїстичною називають поведінку, спрямовану на благо іншої особи чи спільноти, не пов’язану з якимись зовнішніми заохоченнями. Альтруїстична поведінка, у свою чергу, тісно пов’язана з просоціальною поведінкою, яку визначають як форму поведінки, здійснюваної в інтересах певного соціального об’єкта (особи, колективу, групи). Альтруїстична поведінка може розглядатися як частковий вияв просоціальної. Західна теорія емпатичного альтруїзму пояснює людський альтруїзм у термінах розділеного страждання. Згідно із цією теорією, ми допомагаємо тим людям, які цього потребують, щоб позбавитися від власних страждань, викликаних співпереживанням. Таким чином пов’язуються А. і соціальна емпатія — як механізм соціального сприйняття (соціальної перпеції), який втілює емоційне співпереживання іншій людині.

Альтруїстичні дії пов’язані зі соціальними нормами, які диктують особистості алгоритм певної поведінки, визначені життєві зобов’язання: взаємності, справедливості й соціальної відповідальності. Норма взаємності при цьому є моральним кодом і передбачає, що люди, передовсім, виявляють здатність до надання допомоги, а не завдання шкоди. Щодо норм справедливості, то ними перевіряється благо і брак блага в кож-

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 15 •

ному окремому соціумі і кожному окремому соціальному випадку. Стосовно норми соціальної відповідальності, то вона передбачає, що люди, наділені альтруїстичними рисами, мають надавати допомогу іншим безвідносно до отримання винагороди чи якоїсь вигоди.

Соціальні характеристики А. дають можливість окреслити й пояснити його, виходячи з таких положень:

1)А. є наслідком емоційної реакції емпатії, яка визначається як афективний зв’язок

зіншою людиною та здатність приєднуватися до емоційного життя іншої людини, розділяючи її переживання.

2)А. виникає внаслідок впливу на суб’єкта моральних норм, прийнятих у суспільстві (у вигляді очікувань інших людей стосовно його можливої поведінки).

3)А. спонукається певними особистісними нормами у вигляді самоочікувань суб’єкта або ж засвоєних ним соціальних норм чи ціннісних орієнтацій.

Виділяють три головні види А.: біологічний А. (неусвідомлене виявлення вродженого інстинкту продовження роду, соціальний вияв якого спостерігається в турботі про потомство); емпатійний А. (ґрунтується на суб’єктивному почутті симпатії та співпереживання до іншого); моральний А. (ґрунтується на знанні морально-етичних норм і правил поведінки та дотриманні їх).

Головними характерними рисами А. як якості особистості є такі:

1)Цей феномен дає можливість виокремити внутрішній мотиваційний фон людських вчинків.

2)За допомогою А. можна виявити спрямованість діяльності особистості та її моральної свідомості, відокремивши випадки, коли за позірною альтруїстичністю дії приховується прагнення до корисливості.

3)А. як емоційний стан дає можливість вносити корективи в емоційно-вольову сферу особистості та характеризувати її.

У сфері соціальної роботи й соціально-педагогічної діяльності А. визначають як одну з професійних якостей, які мають бути притаманні працівникові соціальної сфери, а також як принцип соціальної роботи.

Літ.: Альтруизм // Философский энциклопедический словарь.— М.: Советская энциклопедия, 1983.— С. 21; Соціальна робота / Соціальна педагогіка (понятійно-термінологічний словник) / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Етносфера,1994.— 119 с.; Антилогова Л. Н. Альтруизм и его роль в профессиональной деятельности социального работника // Социальная работа в Сибири / Отв. ред. Н. И. Морозова.— Кемерово: КГУ, 2004.— С. 35–45.; Эфроимсон В. П. Родословная альтруизма (Этика с позиций эволюционной генетики человека) [Электронний ресурс] / VIVOS VOCO! — ЗОВУ ЖИВЫХ! — Режим доступа: www/ URL: http://vivovoco.rsl.ru/VV/PAPERS/ECCE/ VV_EH12W.HTM — [б. д.] — Загл. с экрана. Немов Р. С., Алтунина   И. Р. Социальная психология: учебное пособие.— СПб: Питер, 2008.— 427 с.

Сейко  Н. А.

АНДРАГОГІКА (грец. άνρός — доросла людина і άγωγή — керівництво, виховання) — вікова та педагогічна галузь психолого-педагогічних досліджень теоретичних і практичних проблем освіти і виховання дорослих людей. У спеціальній літературі використовуються також синонімічні до А. терміни: «педагогіка дорослих», «фахове удосконалення» та ін. Вживання терміну А. для назви особливого розділу педагогіки німецьким істориком освіти К. Каппом у книзі про педагогічні погляди Платона (1833) викликало

• 16 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

заперечення Й. Гербарта, що вбачав у такому визначені А. небезпеку «узаконення вічного неповноліття». Наприкінці ХІХ ст. специфічність педагогічних знань, пов’язаних із проблематикою освіти дорослих, була визнана в педагогічній теорії, незалежно від термінологічного оформлення. Систематизація А. припадає на ІІ пол. ХХ ст., коли значно розширилась сфера формальної й неформальної освіти дорослих, яка потребувала спеціальних досліджень в інтересах підвищення ефективності навчального процесу, осмислення традиційної педагогічної проблематики у світлі ідей безперервної освіти. Значних масштабів набули дослідження з А. в Німеччині: Г. Гротгоф, Ф. Пьоггелер, І. Вірт, а також у Нідерландах, Бельгії, Швейцарії, Югославії, Польщі, Угорщині, Великій Британії, Росії, Естонії, Чехії. На початку 80-х рр. ХХ ст. андрагогічні дослідження активізувалися

вКитаї. Одним з перших теоретиків української А. був М. Галущинський, який дослідив цілі й методи виховання народу, значення народної освіти й національного виховання, місію «Просвіти» та інших культурно-освітніх товариств у цьому процесі. М. Галущинський здійснював навчання директорів середніх шкіл, заснував вищі загальноосвітні курси для дорослих селян, проводив просвітницьку роботу, яка сприяла формуванню громадських діячів серед широких верств населення. Крім практичної просвітницької діяльності, яка була знана й поширена в Україні з давніх часів, М. Галущинський дослідив

ірозкрив особливості навчання дорослих («Народна освіта й виховання народу. Методи і цілі», «Учителі народної освіти»), вивчав закономірності духовно-інтелектуального самовдосконалення­ носіїв і творців фахових знань («Культурноосвітні анкети представників української інтелігенції у Львові»). Значних успіхів досягла в андрагогічній діяльності Х. Алчевська. З 1946 р. в Яґеллонському університеті (м. Краків, Польща) діє кафедра просвіти і культури дорослих, заснована педагогом М. Семенським і психологом Ф. Хенріком, та дослідний підрозділ суспільної педагогіки та андрагогіки Педагогічного інституту цього університету. На початку 70-х рр. ХХ ст. термін «андрагогіка» був уведений до наукового обігу у США викладачем Бостонського університету Малколмом Ноулзом, який у 1970 році опублікував книгу «Андрагогіка проти педагогіки», а в 1973

— «Дорослий учень. Забутий — покинутий», що містили виклад його теорії навчання дорослих. У колишньому СРСР власне андрагогічні дослідження не проводились. В Україні термін А. зберігся завдяки вживанню його українськими педагогами В. З. Смалем, С. У. Гончаренком. В українській педагогічній культурі найближчими до нього є поняття просвіти, якому притаманне широке значення процесу, ступеня й сукупності суспільнонаціонального самоусвідомлення. Звідси випливає розуміння просвітництва як поширення культури серед усіх дорослих людей, які об’єднуються засобами цієї культури

всуспільство. У зв’язку із цим цілком доречним є методологічний підхід, що розглядає педагогіку як теорію і методику освіти, яка є практикою застосування педагогічних закономірностей, а А. як теорію і методику просвіти, що є практикою особистісного зростання дорослих, об’єднаних духовно-інтелектуальною культурою власного народу. Ненастанне наукове вироблення ідеалів фахової досконалості, що втілюється у кваліфікаційних стандартах як стадіях набуття відповідної фахової висоти, сприяє переходу до системного вивищення фахової кваліфікації спеціалістів.

А.покликаназ’ясовуватипсихолого-педагогічнізакономірності,соціальнійпсихологіч- ні чинники ефективності освіти, навчання та виховання дорослих, розробляти методичні системи навчально-виховної роботи з окремими особами і групами у віці від 18–20 років до глибокої старості, враховуючи своєрідність педагогічної ситуації: сформованість особистості в дорослих, наявність у них життєвого досвіду, культурні, освітні, професійні запи-

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 17 •

ти, переважання самоосвіти та самовиховання тощо. Розрізняють загальну й порівняльну, а також особливі А.: виробничу, військову, геронтологічну та ін. У цих галузях вивчається зв’язок між фізичним станом, здоров’ям людини і її трудовою та громадською активністю; сприйняття навчальної інформації; орієнтація на різноманітні джерела її отримання; роль бібліотек, музеїв, лекторіїв, навчальних радіо- і телепередач тощо. Нині діє відділ А. в Інституті педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України, кафедра А. Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Літ.: Ющишин І. Михайло Галущинський — український андрагог // Шлях виховання й навчання: Педагогічно-методичний місячник.— Львів, жовтень 1931.— Ч. 8; Архипова С. П. Основи андрагогіки.— Черкаси-Ужгород, 2002.

Болтівець С. І.

АРТПЕДАГОГІКА — галузь наукового знання, яка ґрунтується на синтезі педагогіки й мистецтва, забезпечує розробку теорії та практики педагогічного корекційно спрямованого процесу художнього розвитку дітей, частіше — з вадами розвитку; формує основи художньої культури особистості через мистецтво й художньо-творчу діяльність. Суть артпедагогіки полягає у вихованні, навчанні та розвитку засобами мистецтва осіб з обмеженими можливостями; формуванні в них основ художньої культури й оволодінні практичними навичками різних видів художньої діяльності. Основні функції артпедагогіки: культурологічна (зумовлена об’єктивним зв’язком особистості з культурою як системою цінностей, розвитком людини на основі засвоєння художньої культури та становлення її творцем); освітня (спрямована на розвиток особистості та пізнання дійсності через мистецтво; забезпечує засвоєння знань у галузі мистецтва та практичних навичок художньо-творчої діяльності); виховна (формує моральноестетичні, комунікативно-рефлексивні основи особистості; сприяє її соціокультурній адаптації за допомогою мистецтва); корекційна (сприяє профілактиці, корекції й компенсації недоліків і вад розвитку). Артпедагогіка як галузь наукового знання дозволяє розглядати в рамках спеціальної освіти не лише художнє виховання, а й усі компоненти корекційно-розвиваючого процесу (розвиток, виховання, навчання, корекцію) засобами мистецтва та формувати основи художньої культури дитини з вадами й проблемами розвитку.

Літ.: Артпедагогика и арттерапия в специальном образовании: Учеб. для студ. сред. и высш. пед. учеб. заведений / Е. А. Медведева [и др.].— М.: Академия, 2001.— 248 с.; Харченко С. Я. Соціально-педагогічні технології: Навч.— метод. посіб. для студентів вищих навчальних закладів / С. Я. Харченко, Н. П. Краснова, Л. П. Харченко.— Луганськ: Альма-матер, 2005.— 552 с.

Заверико Н. В.

ВАЖКОВИХОВУВАНІСТЬ — стан підлітка, породжений неприйняттям запропонованих установок; вияв негативних якостей у поведінці людини; поведінка, яка виходить за межі соціальної норми внаслідок неправильного вибору шляхів самоствердження.

В. — основна передумова відхилень у поведінці особистості; поняття, що пояснює труднощі, з якими стикаються педагоги, соціальні педагоги, батьки, організовуючи й здійснюючи виховний процес. Поняття В. похідне від терміна «важковиховувані діти». «Важковиховувані» — це такі категорії дітей, у яких під впливом несприятливих соціальних, психолого-педагогічних і медико-біологічних чинників відбуваються пору-

Теоретико-методологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 19 •

УДЦССМ, 2000.— 260 с.; Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е. И. Холостовой.— М.: Юристъ, 1997.— 424 с.; Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник.— К.: ДЦССМ, 2002.— 236 с.

Песоцька О. П.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — це риса, яка концентрує усвідомлений особистістю суспільно значущий обов’язок, повинність у здійсненні морального вчинку. Через В. особистості відбувається процес наповнення змістовно важливого повинністю. До всього су­ спільно значущого має виникнути ставлення повинності.

За допомогою В. формується і через неї виявляється зв’язок людини з навколи­ шньою дійсністю, виникає їх цілісність. Це особлива цілісність: вона неодмінно фіксує два нерозривні моменти буття і його цінності для людини, даності й заданості як ставлення до неї. У цій цілісності немає посередника (оцінка іншої людини, соціальні санкції тощо). Визначальним складником такої цілісності, що забезпечує втілення її у відповідну дію, є суб’єкт. Тут самодетермінація, моральна свобода людини є невід’ємною ознакою її буття. Лише за такого рівня розвитку самосвідомість особистості може бути сповнена В. і вона виконуватиме належним чином свій обов’язок.

Можна стверджувати, що В. передбачає визнання єдиної активної причетності до соціального і природного світу. Це не стільки результат поціновування особистості іншими людьми, скільки її власне переконання, моральний принцип, підсумок самоусвідомлення. Відповідальна особистість не може безсторонньо розмірковувати про будь-які соціальні події; вони завжди розглядаються нею як учасником. З цієї точки зору людське життя — безперервна відповідальність, що визначає його моральну цінність.

Власне В.— це В. особистості не тільки за певну справу, а й за думку, її зміст і наслідки. Слово такої людини завжди відповідальне, оскільки завжди правдиве, а не суб’єктивно-випадкове. Воно несе в собі й певне судження-поняття, і відповідний йому образ, і стійке почуття.

Відповідальна людина має підстави стверджувати: я відповідаю всім своїм життям, кожний мій акт і переживання є моментом мого життя як відповідальності. Внутрішній світ відповідальної особистості завжди відкритий до соціальних потреб, пріоритетів, людських цінностей.

В.— єдиний критерій оцінки людиною різноманітних соціальних і природних явищ та подій. Часто її оцінка не збігається з тією, яка визнана групою чи ширшим суспільним загалом. Відповідальна особистість не тільки з максимальною об’єктивністю оцінює події і явища, а й сама є ініціатором та інтенсивно створює їх у межах своїх суб’єктивних цінностей. В. тут виступає вищою внутрішньою визначальною формою активності суб’єкта, яка спричиняє його поведінку й діяльність. За допомогою В. особистість щоразу активно утверджує себе в навколишній дійсності.

Тож В.— унікальне явище, яке має для особистості сенс лише в контексті її активного звершення, єдиної об’єктивації, втілення в результат (продукт) учинку.

Така психологічна природа В. як відношення дає змогу інтерпретувати його в плані спонукання до дій і вчинків узагальненим мотивом відповідального звершення. Усі різновиди цієї якості є лише частковими виявами її основної функції (наприклад, доброзичливість — звершення). За що може відповідати особистість? За практичне утвердження соціально значущого змісту, охопленого В. З цього погляду запитання

• 20 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

«Перед ким людина несе відповідальність?» — некоректно сформульоване. Для відповідальної особистості будь-який предмет (ідеальний чи матеріальний) є, так би мовити, незавершеним, таким, що потребує спрямованої на нього певної дії.

В.— особливий мотив людських вчинків. Він принципово відрізняється від, наприклад, біологічних чи економічних мотивів, лише йому властивою рисою ідеальності. А саме ідеальні моменти вчинків становлять сферу духовної культури людства. В основу її розвитку покладено лише відповідальні вчинки, з яких утворюється суспільна моральна система. Усі інші вчинки внаслідок втрати своїх ідеальних складників не сприяють моральному розвитку особистості й суспільства загалом. Адже моральне вдосконалення суб’єкта пов’язане не з самим результатом учинку, не з його автономною значущістю, а з мотивом, втіленим у ньому. Лише результат, одухотворений мотивом відповідального звершення, сприяє особистісному вдосконаленню людини. Якщо суспільство культивує переважно вчинки, у яких немає ідеальних моментів, то залишаються невикористаними морально перетворювальні сили мотивів відповідального звершення. Отже, В. є дійсно внутрішньою стосовно вчинків мотивацією, такою, що надає їм самоцінності і не перетворює на засіб досягнення особистістю своїх корисливих цілей.

В. виявляється лише у вільних вчинках і діях особистості; це вже її не глибинне, а вершинне утворення, духовний апогей. Цю якість цілком правомірно вважають специфічним узагальненим настановленням, яке характеризується моральною значущі­ стю. У цьому разі йдеться про морально відповідальне існування людини або її моральну В.

Ключовою особливістю В. є її постійність, що виявляється всупереч змістовним відмінностям моральної вимоги, зумовленим специфікою ситуації її пред’явлення. Саме ця особливість перетворює В. на усвідомлене настановлення як готовність діяти належним чином. Слід наголосити, що це активне настановлення свідомості особистості, а не явище підсвідоме. Інакше кажучи, В. є осмисленим рухом свідомості,

який перетворює можливість у реальне здійснення вчинку. Важливо, щоб цей рух був спрямований безпосередньо на зміст моральної вимоги, а не на інші цілі суб’єкта. Завдяки довільно прийнятому особистістю рішенню щодо певного морального змісту цей рух також розгортається в напрямі відповідної цінності, перетворюється на момент живої події — індивідуальної й неповторної.

В. як активне настановлення, тобто таке, якому притаманна функція звершення, є

інтегративною властивістю, що виникає в результаті синтезу особистістю всіх її моральних рис.

Усе людське життя має бути спрямоване на опанування цієї властивості. За такого рівня розвитку особистості відбувається перетворення В. як суспільного духовного світогляду в моральне надбання людини. Це надбання характеризується її гуманістичною виповненістю, розкриттям духовного потенціалу. У цьому духовному поступі людина по-справжньому відчуває творцем і себе, і навколишнього середовища.

Формування В. можливе лише за допомогою механізму довільного прийняття рішення. У вихованні, в основу якого покладено цей механізм, основною формою діяльності­ суб’єкта є розв’язання особистісного завдання, що містить моральноетичну проблему, потребує від нього активних дій і творчого перевершення досягнутих в особистісному розвитку меж. Використовувані в соціальній практиці виховні методи не забезпечують вихованця психолого-педагогічними засобами розгортання