ESW_final_save

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 271 •

охорону дитинства», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітейсиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Про освіту», «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю», «Про соціальні послуги», Положенням про прийомну сім’ю, Положенням про дитячий будинок сімейного типу та ін.

Основи правової бази щодо забезпечення прав дітей і сімей з дітьми було закладено упродовж 1998–2004 рр. Зокрема, кроком уперед на шляху зміцнення гарантій дітям стало прийняття на підставі положень Конституції України і Конвенції ООН про права дитини Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. У цьому Законі, який встановлює основні засади державної політики стосовно дітей та сімей з дітьми, уперше визначено поняття «діти, позбавлені батьківського піклування», «безпритульні діти», «діти-інваліди», «діти-біженці», «неповна, багатодітна, прийомна сім’я», «дитячі будинки сімейного типу», «контакт із дітьми», що дозволило планувати й здійснювати заходи щодо охорони дитинства в Україні відповідно до міжнародних стандартів.

Право дітей на освіту знайшло свою конкретизацію в Законі України «Про освіту» від 23.05.1991 р. (із змінами та доповненнями). У зазначеному нормативному документі визначено порядок здійснення соціально-педагогічного патронажу в системі освіти (ст. 21 «Психологічна служба в системі освіти», ст. 22 «Соціально-педагогічний патронаж у системі освіти»), закріплені права, обов’язки та відповідальність батьків за розвиток дитини (ст. 59 «Відповідальність батьків за розвиток дитини», ст. 60 «Права батьків»). Аналогічні питання, але стосовно закладів системи загальної середньої освіти, висвітлюються в Законі України «Про загальну середню освіту» від 13.05.1999 р. (ст. 21 «Соціальний захист учнів», ст. 29 «Права та обов’язки батьків або осіб, які їх замінюють»).

Захист від правопорушень, що посягають на здоров’я і життя дитини, забезпечує Кримінальний кодекс України (КК), який містить норми, безпосередньо спрямовані на захист життя, здоров’я та недоторканності дитини. Так, покарання за злочини проти дітей передбачено низкою статей Кодексу: умисне вбивство дітей — ст. 115, 116; доведення дітей до самогубства — ст. 120; нанесення тілесних ушкоджень — ст. 121– 125; побої і мордування — ст. 126; залишення в небезпеці — ст. 135; викрадення дитини — ст. 146; захоплення дітей у заручники — ст. 147; торгівля дітьми та незаконне переміщення за кордон — ст. 149; експлуатація дітей — ст. 150; статеві злочини проти дітей — ст. 155, 156; зловживання опікунськими правами — ст. 167 та ін. Щоб створити сприятливе законодавче підґрунтя щодо профілактики й запобігання торгівлі дітьми, дитячій проституції і дитячій порнографії, у січні 2006 р. було внесено зміни до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності осіб за торгівлю людьми та втягнення їх у заняття проституцією.

Своєрідним гарантом соціального захисту громадян України є державні виплати, пільги. Так, право сімей з дітьми на отримання державної допомоги гарантується Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», у якому визначено основні види державних допомог та умови їх отримання (ст. 3): допомога у зв’язку з вагітністю та пологами; одноразова допомога при народженні дитини (у т. ч. у разі усиновлення); допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування; допомога на дітей одиноким матерям.

• 272 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Права та обов’язки батьків, правила оформлення опіки і піклування над дітьмисиротами й дітьми, позбавленими батьківського піклування, закріплені в Сімейному та Цивільному кодексах України (прийняті в 2003 р., набрали чинності з 01.01.2004 р.). Згідно зі ст. 5 СК України зазначено, що держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім’ї, материнства і батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує й підтримує материнство та батьківство; забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини; бере під свою охорону кожну дитину, позбавлену належного батьківського піклування. Відповідно до ст. 242 ЦК України батьки (усиновителі) є законними представниками своїх дітей. Вони мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій з питань захисту прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина або дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. «Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей… Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини» (ст. 150 СК України).

Дієвим кроком протидії насильству в сім’ях з дітьми став Закон України «Про попередження насильства в сім’ї», яким визначено види насильства — фізичне, сексуальне, психологічне, економічне, а також засоби запобігання їм чи реагування на виявлені факти. Певним інструментом реалізації положень вищезазначеного закону став Порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення (наказ Держкомсім’ямолоді, МВС, МОН, МОЗ від 16.01.2004 р. № 5 / 34 / 24 / 11).

Реального прориву у сфері законодавчого забезпечення прав дітей і сімей з дітьми вдалося досягти в 2005–2009 рр. Так, засади державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, було окреслено в Законі України від 13.01.2005 р. № 2342-ІV «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» та Указі Президента від 11.05.2005 р. № 1086 «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей». Серед визначених пріоритетів державної політики: створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім’ї; виховання та утримання дітей за принципом родинності; забезпечення пріоритету сімейних форм влаштування дітей; забезпечення державних мінімальних соціальних стандартів і нормативів для кожної дитини; профілактика соціального сирітства.

З метою подолання труднощів і суперечностей щодо забезпечення прав дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, у 2007 р. прийнято ряд документів з питань усиновлення дітей, а саме: Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усиновлення»; Указ Президента «Про додаткові заходи щодо захисту прав та законних інтересів дітей»; постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитини, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення».

Яскравим свідченням якісного поступу України в розвитку системи забезпечення прав дітей, сімей з дітьми, що вибудовується на засадах деінституалізації, стало прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.2007 р. № 1242 «Про затвер-

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 273 •

дження державної цільової соціальної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування». Реалізація такої програми дала змогу активізувати діяльність відповідних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, підтримки інших форм сімейного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Водночас налагодженню міжвідомчої співпраці посприяв ряд прийнятих упродовж 2007 р. міжвідомчих документів: наказ Мінсім’ямолодьспорту і МОЗ України від 24.07.2007 р. № 2643 / 420 «Про затвердження порядку взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді із закладами охорони здоров’я щодо профілактики раннього соціального сирітства»; наказ Мінсім’ямолодьспорту і МОН України від 28.09.2007 р. № 3455 / 853 «Порядок взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та управлінь (відділів) освіти щодо підготовки до самостійного життя дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з числа учнів старших класів та випускних класів»; наказ Мінсім’ямолодьспорту і Мінпраці та соціальної політики України від 06.08.2007 р. № 2778 / 416 «Про затвердження Порядку взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і органів праці та соціального захисту населення в наданні соціальних послуг сім’ям, які опинилися у складних життєвих обставинах».

Пріоритетні напрями спільної діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо прав дітей визначив Указ Президента України від 05.05.2008 р. № 411 «Про заходи щодо забезпечення захисту прав та законних інтересів дітей». Зокрема, з метою посилення державної підтримки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа у 2008 р. постановами Кабінету Міністрів України були закріплені такі правові норми: збільшено розмір одноразової допомоги в разі працевлаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, осіб із їх числа, випускників закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, з двох прожиткових мінімумів до шести прожиткових мінімумів (постанова Кабінету Міністрів від 05.03.2008 р. № 146 «Деякі питання надання одноразової грошової допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування»); передбачено збільшення розміру одноразової допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, після досягнення ними 18-річного віку (постанова Кабінету Міністрів України від 09.04.2008 р. № 318 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2005 р. № 823») тощо.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 р. № 866 «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини», консультативно-дорадчим органом, що утворюється головою районної, районної

умістах Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної

умісті ради, визначено Комісію з питань захисту прав дитини. Комісія відповідно до покладених на неї завдань розглядає питання, у т. ч. спірні, які потребують колегіального вирішення, зокрема: реєстрація народження дитини, батьки якої невідомі; позбавлення та поновлення батьківських прав; вирішення спорів між батьками щодо визначення або зміни прізвища та імені дитини; вирішення спорів між батьками щодо визначення місця проживання дитини; участь одного з батьків у вихованні дитини; побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав; визначення форми влаштування дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування; встановлення і припинення опіки, піклування; утримання й виховання дітей у сім’ях

• 274 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

опікунів, піклувальників, прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу та виконання покладених на них обов’язків; збереження майна, право власності на яке або право користування яким мають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування; розгляд звернень дітей щодо неналежного виконання батьками, опікунами, піклувальниками обов’язків з виховання або щодо зловживання ними своїми правами; інші питання, пов’язані із захистом прав дітей.

Інтегрованим документом, що визначив стратегію держави в напрямі захисту дитинства, є Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини, прийнятий 05.03.2009 р. Законом України «Про Загальнодержавну програму “Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини”на період до 2016 року». Метою Національного плану дій є забезпечення функціонування системи захисту прав дітей, визначення шляхів урегулювання проблем ефективного забезпечення її реалізації в Україні, враховуючи Цілі розвитку тисячоліття, стратегії Підсумкового документа Спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної Асамблеї ООН «Світ, сприятливий для дітей» і завдання Конвенції ООН про права дитини. Відповідно до зазначеного документа пріоритетами державної політики України нині визначено протидію ВІЛ / СНІДу, забезпечення доступу до високоякісної освіти, подолання бездоглядності та безпритульності дітей, захист прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, розвиток комплексу соціальних послуг дітям і сім’ям з дітьми, активізацію місцевої громади щодо покращення становища дітей.

Петрочко Ж. В.

КОМПЕТЕНТНІСТЬ ПРАВОВА — важлива інтегративна характеристика особистості, підґрунтям якої виступають її знання та досвід поведінки в правовій сфері життєдіяльності, а виявом — спроможність орієнтуватися в ситуаціях, пов’язаних із правовими відносинами. Як інтегроване утворення правова компетентність може бути представлена єдністю особистісного, операційного, процесуального та оцінювального компонентів, що забезпечують у своїй взаємодії продуктивну правову діяльність і творчу самореалізацію особистості. Так, особистісна складова виявляється в мотивації вибору правомірних варіантів поведінки, гносеологічна — у правових знаннях; виявом операційного компонента є пізнавальні й практичні вміння поводитися у сфері правового регулювання; процесуальна ж складова відбиває технологічні аспекти законослухняної діяльності, оцінювальна — репрезентує комплекс ставлень особистості до порушень законності та правопорядку.

Правова компетентність — життєво важлива, оскільки будь-який віковий період людини вимагає спроможності співвідносити свої дії з чинним законодавством, актуалізуючи погляди, уявлення, переконання стосовно того, що є правомірним або неправомірним. Виняткового значення правова компетентність набуває стосовно соціального педагога як фахівця. Особистості соціального педагога, для якого характерна правова компетентність, властиві знання механізмів діяльності щодо захисту прав клієнтів: юридичної бази захисту прав і свобод дітей і молоді в Україні, підходів, які склались у розв’язанні проблем цього напрямку (ступінь забезпечення прав, продекларованих Конвенцією ООН про права дитини, результативність механізму реалізації прав певної дитини, дієвість захисту власне порушених прав і попередження таких порушень); найновіших змін, корективів, доповнень, що внесені у вітчизняне кримінальне, сімейне, трудове законодавство, спрямовані на його вдосконалення; форм

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 275 •

правової допомоги стосовно дітей і молоді, які конфліктують із законом, підходів до гуманізації покарань щодо дітей, які скоїли злочин, піклування про забезпечення юридичних гарантій захисту їхніх прав; вміння та навички професійної діяльності (усіх її різновидів: науково-методичної, суто соціально-педагогічної, виховної, культурнопросвітницької, корекційно-розвивальної, управлінської), спрямованої на реалізацію механізмів соціальної допомоги родині, дітям, соціальним угрупованням дітей та молоді; на застосування особистісно орієнтованих технологій соціально-педагогічної роботи (як загальних: діагностування, оцінювання, моделювання, проектування, програмування, так і специфічних: адаптації, компенсації, контролю, мобілізації, патронування, допомоги, пропаганди, профілактики, супроводу, терапії, анімації, консультування, корекції, забезпечення підтримки, посередництва, просвіти, реабілітації, стабілізації, експертизи), спрямованих на усвідомлення кожного себе повноцінною та повноправною особистістю, підготовленою до свідомого вибору життєвого шляху. Соціальний педагог усвідомлює особистісно професійну відповідальність за захист прав, свобод і законних інтересів дітей і молоді; вагомість юридичних знань про причини дитячої злочинності, значущість обізнаності в психолого-педагогічних питаннях, що пов’язані з малолітнім злочинцем як суб’єктом злочину, та соціально-психологічних і суто юридичних питаннях злочинності як явища; важливість власної спроможності до формування правової культури клієнтів, готовності до здійснення правозахисної діяльності на будь-якому рівні: конструктивно-проектному, організаційно-регулятивному, оцінювально-корегуючому, творчому. Його діяльність спрямована на захист прав і свобод клієнтів, ефективний контроль за їх дотриманням, правове виховання, аналіз правового стану та поширення інформації про права дитини та молоді. Він правильно розуміє доцільність поширення в Україні ретрибутивного («відновного») правосуддя, інституту прийомної сім’ї для дітей з функціональними обмеженнями, соціального супроводу випускників шкіл-інтернатів, інтерактивних форм сімейного виховання дітей-сиріт; своєрідність соціально-педагогічного супроводу та захисту неповнолітніх правопорушників на стадіях попереднього слідства та судового розгляду; плідність ідеї створення інституту «громадських уповноважених» з прав дітей і жінок; фундаментальність положення про те, що повага прав людини починається зі ставлення суспільства до дітей.

Літ.: Горностай П. Життєва компетентність в умовах обмеженості життєвого світу. Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: науково-метод. збірник.—Київ: Контекст, 2000.—С. 44–47; Ковчина І. М. Підготовка студентів до соціально-правового захисту особистості: Навч.— метод. посібник.— Київ: НПУ, 2005.— 196 с.; Родигіна І. В. Компетентнісно орієнтований підхід до навчання.— Харків: Основа.— 2005.— 96 с.

Кічук Я. В.

КОНВЕНЦІЯ ООН ПРО ПРАВА ДИТИНИ — міжнародний правовий документ, комплексна угода, яка зобов’язує країни, які її ратифікували, вжити всіх можливих заходів щодо забезпечення прав дітей. Цей документ, що називають Великою хартією вільностей для дітей, світовою конституцією прав дитини, ґрунтується на новому розумінні становища дитини в соціумі як рівноправного учасника суспільного життя і розкриває шляхи створення різнорівневої системи забезпечення прав підростаючих особистостей.

Міжнародний рух захисту прав дитини був реакцією на злиденний стан, у якому опинилися діти внаслідок двох світових воєн. Поштовхом міжнародного розвитку іні-

• 276 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ціатив стосовно прав підростаючого покоління стала Женевська декларація (1924 р.). Вона за допомогою простих термінів (права як такі не проголошувалися) визначила обов’язки дорослих щодо дітей. Наступним кроком на шляху до визнання дітей як правових суб’єктів була Декларація прав дитини (1959 р.), яка торкнулася не лише життєвих необхідностей дитини, але і її потреби в розумінні та любові, проголошувала право дитини на ім’я й національність, передбачала обов’язкову та безкоштовну початкову освіту, право дитини на творчість і заборону до певного віку дитячої праці. Проте акцентовані правові аспекти захисту дитинства вимагали розширення й деталізації.

Усвідомлюючи необхідність переходу від необов’язкових декларацій до зобов’язуючих конвенцій, 7 лютого 1978 р. Польща подає до Комісії ООН з прав людини проект К. п. д. Переговори щодо ухвалення К. п. д. почалися в 1979 р., який за ініціативою уряду Польщі було оголошено Міжнародним роком дитини. Одноголосно К. п. д. була прийнята й відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44 / 25 Генеральної Асамблеї ООН лише 20 листопада 1989 р.

До створення К. п. д. у науці існували дві протилежні теорії щодо сутності прав дитини — протекціонізм (патерналізм) і лібералізм. Протекціонізм розглядав дитинство як період цілковитої залежності, беззахисності, а лібералізм — як період самостійності дитини. Автори К. п. д. виробили власну теорію прав дитини — ліберальний патерналізм, що являє собою поєднання певних положень лібералізму й патерналізму. Нова теорія розглядає дитинство як поетапний процес розвитку дитини від сильної залежності до повної самостійності, й завдання дорослого полягає в тому, щоб допомогти дитині поступово набути незалежності в думках і вчинках (Т.  Тітова).

К.п. д. складається з Преамбули та 54-х статей. Преамбула визначає її основні засади й стверджує, що сім’ї повинен бути наданий особливий захист; що дитині для повного й гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні в атмосфері щастя, любові, розуміння; висловлює переконання, що дитина має виховуватися в дусі миру, гідності, толерантності, свободи, рівності й солідарності; визнає, що є діти, які живуть у виключно важких умовах, і ці діти потребують особливої уваги та ін.

У ст. 1 К. п. д. відображено ключове положення — визначення дитини як людської істоти віком до 18 років (якщо за законом, застосованим до даної особи, вона не досягає повноліття раніше). Усі інші статті можна умовно розділити на три частини: ст. 2–41 — основні, які визначають права дитини і обов’язки держав-сторін, які ратифікували К. п. д.; ст. 42–45 — процедури моніторингу запровадження К. п. д.; ст. 46–54 — формальні положення, які регламентують порядок набуття чинності К. п. д.

К.п. д. гарантує кожній дитині право на: збереження своєї індивідуальності (ст. 7, 8); сімейні зв’язки та піклування з боку батьків (ст. 5, 7, 8, 9, 10, 18, 21, 25); захист від незаконного переміщення та незаконного всиновлення (ст. 11,12); свободу думку, совісті та релігії (ст. 12, 13, 14); свободу асоціацій і мирних зборів (ст. 15); захист від втручання

вособисте та сімейне життя, право на недоторканість житла, таємницю кореспонденції (ст. 16); доступ до відповідної інформації (ст. 17); захист від зловживань і недбалого поводження (ст. 19); особливий захист і допомогу у випадках позбавлення сімейного оточення (ст. 20, 22); захист від збройних конфліктів (ст. 22, 38, 39); особливе піклування у випадку неповноцінності в розумовому або фізичному відношенні (ст. 23); охорону здоров’я та доступ до послуг системи охорони здоров’я (ст. 24); користуватися благами соціального забезпечення (ст. 26); гідний рівень життя (ст. 27); освіту (ст. 28, 29); відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розвагах, у культурному житті,

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 277 •

займатися мистецтвом (ст. 31); захист від дитячої праці, торгівлі дітьми, сексуальної та інших форм експлуатації, від незаконного вживання наркотичних речовин (ст. 32– 36, 39); захист від катувань та позбавлення волі (ст. 37–39); гідність і значущість, навіть якщо дитина порушила кримінальне законодавство (ст. 40).

Особливу цінність у К. п. д. становлять її фундаментальні принципи, відображені у ст. 2, 3, 5, 6, 12. Гарантувати право на повноцінне життя і розвиток дитини (ст. 6) — основна мета забезпечення прав дітей, що деталізується в цілях: якнайкраще врахування інтересів і потреб дитини (ст. 3), недопущення дискримінації стосовно дітей (ст. 2), забезпечення їхнього права участі (ст. 12), створення сприятливого і стабільного сімейного оточення для дитини, підвищення батьківського потенціалу в керівництві дитиною з метою реалізації її прав (ст. 5). Разом зазначені статті визначають основний підхід до забезпечення прав дітей, за допомогою якого можна здійснювати весь комплекс заходів на різних рівнях реалізації державної політики стосовно дітей. Неврахування комплексності й взаємозумовленості фундаментальних принципів деформує систему забезпечення прав дітей, робить її функціонування малоефективним. Отже, коли дорослі можуть забезпечити, що жодна дитина не залишена поза увагою з будьякої причини; коли вони можуть гарантувати, що у відповідних процесах враховуються інтереси й потреби дитини, і коли рішення приймаються з урахуванням її поглядів

ідумок; коли дитина зростатиме у сприятливому стабільного сімейному оточенні,— тоді суспільство максимально зосереджується на можливостях реалізації прав дітей і здійснює внесок у свій соціальний розвиток. У поєднанні й реалізації фундаментальних принципів К. п. д. відображено соціально-педагогічний підхід до розв’язання проблеми забезпечення прав дітей, оскільки в такий спосіб проголошуються засади гармонійного розвитку й гідного соціального виховання підростаючого покоління в дусі солідарності, свободи, толерантності, партнерства, рівності прав. Положення К. п. д. наголошують, що поширення знань про права дитини — найкращий захист проти їх порушення. Значну увагу в К. п. д. приділено ролі ЗМІ в оприлюдненні й популяризації положень щодо забезпечення охорони прав і свобод неповнолітніх. Зокрема, ст. 42 К. п. д. зобов’язує держави-учасниці широко інформувати про принципи

іположення К. п. д. як дорослих, так і дітей.

Згідно із К. п. д. (ст. 42–45) контроль за її впровадженням покладається на Комітет ООН з прав дитини, створений 27 лютого 1991 р. Головним завданням Комітету є оцінка прогресу, якого досягають держави-учасниці у процесі виконання положень К. п. д. Такий моніторинг є головним засобом імплементації К. п. д.; це єдиний формальний спосіб змусити держави-учасниці відповідати за свої зобов’язання (К. п. д. не містить положень про можливість дітей чи їхніх батьків надсилати офіційні скарги до Комітету ООН з прав дитини). Протягом двох років з дня ратифікації, а далі — кожні п’ять років держави-учасниці повинні звітуватися Комітетові про права дитини й забезпечувати широку гласність своїм доповідям у власних країнах (ст. 44). Альтернативні звіти можуть надсилати до Комітету громадські організації.

К. п. д. ратифікували всі країни світу за винятком США та Сомалі. К. п. д. ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 р., набула чинності для України з 27 вересня 1991 р. Її виконання, як й інших міжнародних договорів, контролюється ст. 9 Конституції України, яка визначає, що чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких затверджено Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Це дає право суддям безпосередньо використовувати положення

• 278 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

К. п. д. Держави-сторони не мають права змінювати законодавство або приймати нові закони, якщо це суперечитиме К. п. д.

Літ.: Конвенція ООН про права дитини // Права дитини: посібник для журналістів / Авт. кол. З. О’Доннелл, Д. Коник, Л. Логгінова та ін.— К., 2002; Петрочко Ж. В. Діти в складних життєвих обставинах: соціально-педагогічне забезпечення прав: монографія.— Рівне, 2010; Титова Т. А. Конвенция о правах ребенка в системе общей регламентации прав человека: дис. … канд. юрид. наук.— Екатеринбург, 2000.

Петрочко Ж. В.

НАСИЛЬСТВО — соціокультурний і соціально-психологічний феномен, пов’язаний із застосуванням (загрозою застосування) фізичної сили або психологічного впливу як протиправного вияву власної волі особою або групою осіб стосовно інших. Н. порушує конституційні права тих, на кого спрямовано, призводить до деструкції особистості та негативних соціальних наслідків.

Внесок у розвиток теорії Н. здійснили як зарубіжні (А. Бандура, Р. Берон, С. Бєлічева, Л. Берковіц, Дж. Доллард, Е. Дюркгейм, Д. Еліот, Ч. Ломброзо, К. Лоренц, Н. Міллер, Б. Поршнєв, Д. Річардсон, С. Розенцвейг, О. Рєан, Д. Роттер, Л. Семенюк, З. Фрейд, Е. Фром, М. Фуко, І. Фурманов та ін.), так і вітчизняні (І. Бех, О. Кочемировська, Н. Максимова, Ю. Онишко, В. Ролінський та ін.) дослідники.

Слід зазначити, що основна кількість досліджень Н. виконувалася західноєвропейськими та північноамериканськими вченими й науковими школами, що є логічним наслідком усього розвитку світової філософської та соціально-гуманітарної думки.

Цілеспрямоване вивчення насильства як самостійного феномену почалося з сере­ дини ХХ ст. разом із розвитком руху, спрямованого на захист і просування громадянських прав окремих, раніше пригнічуваних, соціальних груп і верств населення: расових і національних меншин, жінок, дітей тощо. Значний поштовх для вивчення Н. як соціокультурного явища створили теорія фемінізму та розвиток гендерного підходу (зокрема А. Дворкін, Л. Волкер та ін.). До середини ХХ ст. поняття Н. не піддавалось спеціальному аналізу, а розглядалось в рамках теорій агресії та агресивності, і фактично, ототожнювалось з агресивною поведінкою.

На сьогодні поняття Н., «агресія», «агресивна поведінка» не мають однозначного визначення а ні у вітчизняній, а ні в зарубіжній педагогіці, психології, соціології та філософії. Більшість наукових дискусій зводяться до питання про витоки та джерела Н. у суспільному та приватному житті (чи схильність до Н. є невід’ємною властивістю людської психіки, чи вона витікає з природи суспільної організації і закладена в самі ідеї соціального устрою як такого).

Німецький дослідник В. Шубарт зазначає, що сучасна соціальна наука пропонує близько тридцяти теоретичних концепцій, які намагаються роз’яснити сутність і чинники Н. та агресивної поведінки, а також різницю між цими поняттями. Незважаючи на їх розмаїття, усі вони сходяться у тому, що Н. є багаторівневим феноменом, який не має єдиного джерела, а виникає в ході взаємодії біологічних, індивідуальнопсихологічних, соціально-психологічних і соціокультурних чинників. При чому на сьогодні одним із головних питань постає визначення значущості впливу на формування Н. кожного з чинників та характер їх співвідношення.

Загалом, можна виділити психобіологічний (біологізаторський) і психосоціальний (соціологізаторський) підходи до проблеми Н. Біологізаторські пояснення феномену Н.

Правові основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 279 •

пов’язані, головним чином, з аналізом природи агресивності та агресії як риси особистості. Соціологізаторська трактовка цього поняття виносить на перший план соціальні й культурні чинники, які впливають на агресивну поведінку індивіда та прояви Н.

Психобіологічний підхід охоплює досить різнопланові теорії, які, між тим, об’єднані ідеєю, що агресивна поведінка та схильність до Н. є рисою, необхідно притаманною людській особистості.

Антропологічна теорія (Ч. Ломброзо) свідчить, що жорстокість є вродженою якістю, яка передається спадково, та якої неможливо позбавитися або, принаймні, контролювати. Схильність до Н. виявляється в особливій будові черепа, зовнішньому вигляді (низькі надбрівні дуги, висунута вперед нижня щелепа тощо), і в «злочинних» батьків народжуватимуться «злочинні» діти, які не піддаються вихованню та перевихованню. Теорія мала велику популярність, але в ХХ ст. довела свою неспроможність. Теорії інстинкту (етологічна теорія К. Лоренца, теорія канібалізму Б. Поршнєва). Агресія розглядається як один з основних інстинктів, набутих людиною в процесі еволюції, а Н. є природним проявом агресії, спрямованим на захист майна, території, утвердження власної сили. Ця група теорій стверджує, що агресію можливо перевести в ненасильницьке русло, спрямувавши її на спортивні досягнення, конкуренцію в колективі, вболівання тощо. Нейрофізіологічні теорії, які розглядають агресію та Н. як результат розладів або особливостей нейрогуморальної регуляції організму. Так, у якості причин схильності до насильства, зокрема пропонувалися: хромосомні порушення (XYY), група крові, вплив місячних циклів, порушення діяльності лобних часток тощо. Практика довела, що, незважаючи на значну роль нейрогуморальних чинників, вони опосередковуються соціальним середовищем, і їх значущість може бути знижена або повністю знівельована. Окреме місце у вивченні Н. посідають психодинамічні теорії (психоаналітичні теорії З. Фрейда, М. Кляйн; неопсихоаналіз Е. Фрома, К. Бюлера, індивідуальна психологія А. Адлера). Якщо в ранніх роботах класиків психоаналізу схильність до Н. розглядалася як невід’ємна складова людської природи (як прояв інстинкту смерті, Танатосу), то в пізніших роботах цього напрямку основна увага приділяється впливу соціальних умов на становлення деструктивної особистості. Загалом, у межах зазначеного підходу схильність до Н. розглядається як водночас віддзеркалення і результат пережитих психотравмувальних ситуацій (як правило, у ранньому дитинстві). Пускові механізми агресії та Н.— розлучення батьків, втрата близької людини, пережите в дитинстві насильство, потреби в компенсації певних індивідуальних недоліків (об’єктивних чи удаваних), нестача батьківської любові та нерозвинута прихильність тощо.

Критика психобіологічного (біологізаторського) підходу призвела до появи психосоціального (соціологізаторського) підходу до проблеми Н., який об’єднує як психологічні, так і соціокультурні напрями. У числі теорій даного підходу слід назвати наступні:

1) Теорія фрустрації-агресії (Д. Доллард, Л. Берковиц) — агресія розглядається як реакція на фрустрацію: образу, невирішувану проблему, суперечність тощо. Відсутність навичок соціально-прийнятного розв’язання ситуації призводить до реалізації насильницьких дій, які, у випадку досягнення результату, закріплюються в якості успішного поведінкового сценарію і стають звичними для особистості. Пусковими механізмами агресії та Н. можуть стати будь-які ситуації, що фруструють (програш на змаганнях, очікування неуспіху тощо). Способом ухилення від Н. може стати як

• 280 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

уникання фрустрації, так і формування поведінкових навичок ненасильницької поведінки. У подальшому було виявлено, що проблема Н. більшою мірою пов’язана з проблемою влади-підкорення, і потребує більш серйозного втручання, ніж проста корекція поведінки.

2)Теорія соціального научіння (А. Бандура, Д. Уолтерс) — особа навчається

Н.у спілкуванні з соціумом. Н. та агресивна поведінка (особливо в хлопців) може безпосередньо підкріплюватися батьками та референтною групою в процесі виховання (спонукання до бійок, схвалення агресивних дій, дарування іграшкової зброї тощо). У той же час, схильність до Н. може сформуватися в процесі вікарного навчання — спостереження за насильницькими діями значущих людей, які отримали позитивне підкріплення (кінозірки в бойовиках; асоціальний ровесник, який побив того, хто його ображав тощо). За аналогічним сценарієм формується віктимна поведінка в дівчат, яка або схвалюється батьками й оточенням, або ретранслюється в ЗМІ та на кіноекрані. А. Бандура та Д. Уолтерс уперше показали зв’язок між агресивним змістом кінопродукції та насильницькою поведінкою підлітків.

3)Рольові теорії (Д. Майерс, А. Дворкін, С. Бем) мають багато спільного з теорією научіння А. Бандури — Д. Уолтерса та пояснюють схильність чоловіків до Н. в мікросоціальному (сім’ї) та макросоціальному середовищі впливом стереотипів щодо жіночих і чоловічих соціальних ролей. Згідно з цією теорією Н. являє собою чоловічий феномен (футбольні фанати, субкультура скінхедів у 90 % представлені чоловіками), оскільки такий тип поведінки чоловіків (на відміну від жінок) має позитивне підкріплення та соціальне схвалення і є одночасно і результатом, і проявом патріархатної суспільної ієрархії.

4)Кримінологічні теорії (Д. Фарінгтон, Р. Лебер, Т. Моффіт та ін.), які розглядають

Н.як правопорушення та вивчають його витоки з цієї точки зору. Ці теорії не дають пояснень феномену насильства, але фіксують важливі закономірності його становлення: характеристики інтелекту та здатності до прогнозування наслідків власних дій, акцентуації характеру, особливості сімейної ситуації, поширеність у різних вікових і соціальних групах тощо.

5)Теорія аномії (Е. Дюркгейм, Р. Мертон), які розглядають поширення Н. як наслідок суспільних змін, катаклізмів, атомізації суспільства та маргіналізації значної кількості населення через відсутність систем цінностей, які б розділялися суспільством. Н. пов’язується зі злиденним існуванням, неможливістю (реальною або удаваною) подолати бідність, суб’єктивним відчуттям нещасливості та відсутності перспектив.

6)Теорії легітимації насильства (М. Фуко, Е. Фром), згідно з якими Н. є невід’ємною умовою існування усталеного соціуму та функцією держави, спрямованою на власну підтримку. Відповідно до цих теорій існує легітимне (дозволене державою правоохоронним органам, військовими тощо) та нелегітимне Н. (усі інші прояви Н.), яке має бути покаране державою. Легітимність та нелегітимність насильства є поняттями відносними, і визначаються кожним суспільством у кожний період часу для себе: так, побиття камінням вважається нормою на Близькому Сході та категорично відкидається в сучасній європейській системі цінностей. Легітимне Н. може застосовуватися не лише у випадку нелегітимного Н., а й для «виправлення» поведінки, що відхиляється: щодо психічних хворих у Європі до початку ХХ ст., насильницьке перенавчання ліворуких дітей, кримінальне переслідування гомосексуальності тощо.