ESW_final_save

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 381 •

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи

• 382 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 383 •

АНІМАЦІЯ — (фр. Animer — надихати, спонукати до певної діяльності) —свідома діяльність, спрямована на спонукання певного індивіда, групи, громади до усвідомлення прихованого потенціалу, створення умов для повнішої реалізації різнобічних можливостей людини, здійснення соціокультурних та соціоосвітніх програм і проектів. У педагогічному контексті анімація це вид соціально-педагогічної діяльно сті, спрямованої на реалізацію певних дій з метою оздоровлення соціального клімату певного сере­ довища, створення атмосфери креативності, допомоги людям адаптуватися до соціальних змін, сприяння їх інтеграції в соціокультурний простір, спонукання до взаємодії та порозуміння людей в групі.

Поняття соціокультурної анімації виникло у Франції після Другої світової війни та тісно пов’язане із теорією соціально-виховного середовища. Виховні ініціативи, спрямовані на позитивну соціалізацію учня за межами школи та в широких верствах соціальної роботи, зазнали відродження наприкінці 1960-рр. поряд з іншими соціальними рухами. Основними причинами розвитку концепції анімації були: зменшення суспільної активності як у міських, так і в сільських громадах, необхідність активізації виховного потенціалу соціально-культурного простору навколо дитини. Термін «аніматор» було введено для характеристики організаторів діяльності дітей у вільний від навчальних занять час і використовувався переважно в контексті ідеї педагогізації дозвілля.

Пізніше французькі педагоги (зокрема Р. Торайя) дійшли висновку, що педагогічна анімація охоплює не лише позашкільну та позаурочну діяльність школяра, але й активно впроваджується в навчально-виховний процес. Поступово відбувалася еволюція

уплані розуміння анімації в такому напрямку: від категорії соціокультурної до категорії соціально-педагогічної. На Першому Національному Конгресі з питань Анімації, який відбувся в 1966 р., соціолог Ж.-П. Імоф визначив у доповіді анімацію як таку діяльність

угрупі чи з групою, колективом, соціальним середовищем, яка націлена на розвиток взаємодії всередині цієї групи з використанням методів прямої участі та інтеграції. Провідною ж функцією анімації було визнано адаптацію особистості до нових форм соціального життя з урахуванням таких аспектів, як робота з інадаптації та розвиток особистості й колективу. Анімація поступово набуває ознак методології встановлення взаємовідносин між людьми та їх зв’язків з культурою на різних рівнях її вияву. П. Бенар, відомий французький науковець, зазначив, що в основу анімації покладено синтез таких різних і складних наукових галузей, як психологія, історія, соціологія, політичні науки тощо. У науковій літературі виділяють анімацію соціальну, культурну, соціокультурну, соціовиховну, педагогічну тощо.

Професійне поле фахівця анімаційної діяльності досить велике. У залежності від різних критеріїв анімацію підрозділяють на: міську, вуличну (за географічним критерієм); соціальну, культурну (за змістом, специфікою рівня впровадження); політичну, комерційну, шкільну, естетичну (за сектором основної діяльності); професійну,

• 384 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

волонтерську (за статусом аніматора); суспільну, приватну; прибуткову, неприбуткову (за видом фінансування); анімацію, сконцентровану на змісті, групі, взаєминах, навчанні (за педагогічним критерієм). Анімаційну діяльність також можна охарактеризувати й за деякими допоміжними критеріями, а саме: анімація молоді, дорослих, людей похилого віку тощо (за віком особистості); анімація середовища робітників, селян, службовців тощо (за професіональною своєрідністю); анімація за гендерною ознакою та за культурним рівнем учасників; анімація музичного дозвілля, туризму, спортивна анімація, театральна, кіноклуб, фотоклуб, рукоділля (за змістом заходів) тощо. У процесі соціального розвитку суспільства змінювалися зміст і форми анімаційної діяльності, що зумовило збагачення її функцій. Сьогодні стає можливим розрізняти такі основні функції анімації: соціальна функція адаптації та інтеграції, реалізація якої забезпечує процес соціалізації особистості та її готовність до динамічних змін у суспільстві як на політико-економічному рівні, так і на культурному; рекреологічна функція, пов’язана із дозвіллям та його організацією: завдяки добре підготовленій і організованій діяльності фахівців-аніматорів культурне дозвілля стає основою подальшого культурного, діяльнісного, практично спрямованого особистісного зростання відповідно до культурних запитів різних категорій молоді; навчально-виховна функція — анімація сприяє доповненню освіти, розвитку культурних і духовних потреб та інтересів особистості; превентивна функція — анімація дозволяє передбачити та обмежити девіації, допомагає в урегулюванні суспільного життя; критична функція — йдеться про можливості анімації в нормалізації, сприянні встановлення якісно нових стосунків між людьми та групами, у пошуку нового способу життя, більш якісного та змістовного; встановлює нове ставлення до навколишнього матеріального та духовного світу; сприяє розвитку критичного мислення особистості; суто культурна функція. Анімація широко розповсюджена в роботі з молоддю, а саме: в різних дитячих та юнацьких об’єднаннях, молодіжних клубах, дозвіллєвих закладах. З огляду на своєрідність значного розвитку анімація досягла в соціокультурних центрах, де відбувається анімаційна діяльність як у сфері культурного дозвілля, так і в освітньо-професійній галузі для всіх верств населення незалежно від віку. Останнім часом актуальною є нова форма анімаційної діяльності  — у житлових секторах-кварталах, основна мета якої — створення сприятливих умов для позитивно-активної життєдіяльності та взаємодії людей у певному територіальному й культурному просторі. Центри соціально-культурної анімації створюються також на підприємствах. Особливо актуальною стає анімаційна діяльність у сфері туризму, готельного бізнесу, спорту, медицини.

У сучасному розумінні поняття «соціальний педагог-аніматор» відбиває якісно нову грань професіограми соціального педагога, особистість і діяльність якого спрямовані на розробку та реалізацію анімаційного проекту з метою активізації виховної, культурної і соціальної діяльності людей, задля поліпшення взаєморозуміння, створення атмосфери толерантності, креативності в конкретній групі або конкретному осередку, ініціювання до просоціальних дій, поліпшення умов і власне процесу соціалізації особистості в певному середовищі та в суспільстві загалом. Мета соціального аніматора — не тільки та не стільки виявляти проблемну ситуацію, у якій перебуває людина, допомагати в її розв’язанні через посередницьку діяльність (між людиною чи групою людей, які потребують соціально-педагогічної допомоги різного характеру, та соціальними інституціями, що безпосередньо займаються соціальною підтримкою), а насамперед — стимулювати, «надихати» особистість на саморозкриття, саморозвиток і

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 385 •

самодопомогу. Про фахівця, який володіє анімаційною культурою, можна говорити у випадку, коли особистості властиві певний рівень опанування знаннями, вміння їх реалізовувати, здатність до перетворювальної соціально-педагогічної практики на засадах анімаційної діяльності. В українській соціальній педагогіці анімація — явище порівняно нове і здебільшого знаходиться на стадії розвитку.

Літ.: Вступ до соціальної роботи / за ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича та ін.— К.: Академвидав, 2005.— 304 с.; История социальной педагогики (становление и развитие зарубежной социальной педагогики) / под ред. В. И. Беляева.— М.: Гардарики, 2003.— 255 с.; Сучасний тлумачний словник української мови / за заг.ред. В. В. Дубічинського.— Х.: Школа, 2006.— 1008 с.; Тетерский С. В. Введение в социальную работу.— 4-е изд.— М.: Акад. Проект., 2004.— с. 321–323; Augustin J.–P., Gillet J.–C. L’animation professionnelle: histoire, acteurs, enjeux.— Paris: L’Harmattan, 2000; Gillet J.–C. Animation et animateurs: le sens de l’action.— Paris: L’Harmattan, 2006.

Лесіна Т. М.

ГАРМОНІЗАЦІЯ (гр. harmonia—узгодженість, злагодженість, домірність будь-чого)— процес встановлення гармонії між складовими елементами будь-якої системи, процесу, явища. Г. у соціокультурних системах спрямована на таку узгодженість загального, особливого та поодинокого, яка забезпечує сталу динаміку кожного елементу та системи в цілому, отже, вихід їх на новий рівень розвитку. Г. соціальна, тобто злагодженість взаємовідносин між соціальними суб’єктами, може відбуватися як на глобальному рівні — між регіонами світу, так і на мікрорівні, наприклад, територіальної громади, родини. Г. стосовно людини як соціального суб’єкта передбачає узгоджене, врівноважене поєднання її індивідуальності та соціальності, її природного та культурного начала, що забезпечує якісну самореалізацію людини та розвиток її соціального середовища. Г. культурна спрямована, перш за все, на встановлення паритету між матеріальною та духовною складовими культури кожного соціального суб’єкта. В умовах формування інформаційної епохи постає проблема Г. взаємин культури людства та природи для їх виживання.

У педагогіці Г. традиційно розглядається як процес гармонійного розвитку особистості, як правило, в дитячому та юнацькому віці через систему патріотичного, інтелектуального, естетичного, економічного, трудового, екологічного тощо виховання та освіти відповідно до визначеного в країні ідеалу.

В соціальній педагогіці Г. стосується, з одного боку, соціального розвитку людини (інших соціальних суб’єктів) — злагодженого набуття різних форм (сімейної, етнічної, професійної, громадянської тощо) та рівнів (біологічного, фізичного, душевного, духовного) соціальності і узгодження її з індивідуальністю протягом життя. З другого боку, створення у соціумі для цього сприятливих умов — координація, регулювання й зміцнення позитивних виховних впливів соціального середовища та нейтралізація негативних через залучення самої особистості, інших соціальних суб’єктів у цей процес для взаємокорисного соціального розвитку і суб’єкта, і середовища. Фахівці харківської школи соціальної педагогіки підкреслюють, що Г. є провідним принципом соціальної педагогіки, оскільки її ідея виникає і розвивається в той час, коли в культурі соціуму постає потреба гармонізації індивідуального і соціального на рівні соціального суб’єкта на добровільних засадах, тобто через процес соціального виховання.

Потребою саме такої Г. зумовлена ідея соціальної педагогіки, яка вперше з’являється в умовах демократизації античного соціуму. Певна свобода громадянина унеможлив-

• 386 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

лювала подальше застосування зовнішнього «примушення» архаїчного виховання, тому в культурі Давньої Греції розпочалося накопичення досвіду «зацікавлення» самої людини через систему соціального виховання у власному соціальному розвитку, набутті доцентрових соціальних орієнтацій, оскільки досвіду «приборкання» індивідуальності «несиловими» методами в попередніх соціумах не було. Це уможливило обґрунтування в межах філософії ідеї соціальної педагогіки (Платон, Аристотель) як відповіді на потребу узагальнення існуючої практики соціального виховання та її наукового вдосконалення з метою Г. індивідуального та соціального на рівні «особа — держава». Реалізована ця ідея була лише в ХІХ ст. за індустріальної доби з формуванням демократичних національних суспільств, коли Й. Песталоцці обґрунтував можливість прискорення динаміки культури соціуму через Г. соціокультурного розвитку різних соціальних груп, зокрема за допомогою підвищення якості виховання незаможних прошарків населення. Модель гармонійного соціального виховання у сільському соціумі була ним запропонована у соціально-педагогічному романі «Лінгард та Гертруда». П. Наторп, ґрунтуючись на філософії І. Канта і теорії Й. Песталоцці, розробив науково обґрунтовані основи соціальної педагогіки («Соціальна педагогіка. Теорія виховання волі на основі спільності»), створивши соціально-педагогічну модель національного соціуму з метою Г. вже тріади «людина — група — суспільство». Отже, Г., з точки зору соціальної педагогіки, полягає в злагодженості процесів педагогізації соціальних умов розвитку (через спрямування соціального виховання на «індивідуалізацію» соціуму) та соціальних умов виховання через зміцнення соціальності індивідів цього соціуму. Педагогізація соціальних умов, у свою чергу, передбачає узгодженість соціально-виховних впливів усіх сфер культури соціуму, подолання їх обмеженості, роз’єднаності, міжвідомчих бар’єрів у створенні сприятливих обставин для розвитку соціодуховності та соціотворчих здіб­ ностей протягом усього існування соціальних суб’єктів, набуття ними вищого рівня соціальної культури.

Г. як принцип соціальної педагогіки набуває вирішального значення в епоху формування інформаційної культури людства. Об’єктивні тенденції демократизації та гуманізації поступово забезпечують «тріумф особистості» (Д. Несбітт, П. Ебурдін). Тріумф індивідуальності безперечно має урівноважуватися вищим рівнем соціальності. Ще за індустріальних часів засновники соціальної педагогіки П. Наторп, Р. Зайдель, Г. Кершенштайнер підкреслювали, що викривлення пошуку свободи розвитку особистості або крайнощі цієї свободи вироджують її у «розгнузданий індивідуалізм» та знищують усяку спільність, від чого сама особистість знаходить собі погибель, смерть і застій. Інформаційній культурі у творенні своїх соціальних суб’єктів доведеться маневрувати на «лезі бритви» поміж соціальною (матеріальною, духовною) залежністю індивіда та його повною відірваністю від соціуму, між створенням умов для вільного задоволення потреб особи та споживацтвом, її нестатками та пересиченістю, духовним багатством та бездуховністю, соціальною активністю та байдужістю, толерантністю та фанатизмом. Тому в перехідний період до інформаційної доби особливого значення набуває соціально-педагогічний механізм Г. індивідуальної та соціальної складових на внутрішньо духовному рівні соціального суб’єкта (людини, групи, країни, регіону світу), оскільки його соціальні цінності та доцентрова соціальна поведінка визначатимуть цілісність та міць соціуму (від мікро до глобального).

Інформаційне суспільство потребує Г. відповідно до його тенденцій і самої соціальної педагогіки, яка має трансформуватися з національно-педагогічної, за суттю,

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 387 •

у глобально-педагогічну, коли акцент Г. соціального розвитку через соціальне виховання переноситься з відносин «людина — група — суспільство» на узгодження взаємин «людина — група — суспільство — регіон — людство». Саме через узгодження виховних зусиль соціумів різних рівнів, через скоординоване та урівноважене сприяння соціальній культурі людини, групи, суспільства, регіону світу, людства можлива Г. світової культури, зокрема «підтягування» духовної її складової до рівня матеріальної, отже, виживання всіх соціальних суб’єктів. Дисгармонія культурного розвитку людства, принаймні випередження матеріальної сфери, призвела до того, що недостатнє пізнання та володіння людини самою собою, своїми різнорівневими соціумами зумовлює використання підвладних їй сил (природи, культури, соціуму) проти себе подібних, а це загрожує існуванню і людства, і природи. На глобальному рівні соціальна педагогіка має спрямовувати свої зусилля в соціальному вихованні на Г. соціальних цінностей Заходу і Сходу, Півночі і Півдня, організуючи їх взаємне засвоєння, подолання обмежень кожної системи цінностей та регулюючи на цих засадах сходження до глобальних цінностей людства. Крім того, на злагодженість соціальної цінності людини, родини, групи, країни, регіону в загальнолюдських цінностях, що сприяє формуванню глобальної соціальності всіх соціальних суб’єктів. На регіональному рівні — це Г. соціальної цінності різних країн з концентрацією уваги в соціальному вихованні на тому, що їх об’єднує, поряд зі ствердженням на рівні регіону ціннісного ставлення до людини, різноманітних соціальних груп, що сприяє формуванню та зміцненню регіональної соціальності. В умовах інформаційної доби регіональна соціальність має узгоджуватися з цінностями, інтере­ сами та потребами інших регіонів світу та всього людства. На рівні країни Г.— це узгодження соціального виховання, сприяючи соціальному розвитку: 1) людини, родини, групи, країни; 2) різних груп (політичних, етнічних, релігійних тощо); 3) різних поколінь (діти, дорослі, люди похилого віку; 4) країни і регіону; 5) країни і глобальних процесів. На особистісному рівні — це Г. індивідуального, групового і соціального; узгодження впливів кожного і всіх соціальних суб’єктів на кожну людину і кожної людини на всі рівні соціуму (від сімейного, етнічного до глобального); Г. всіх форм соціальності, якими людина оволодіває упродовж життя: сімейної, етнічної, державної, релігійної, суспільної, регіональної і, нарешті, глобальної.

Потенційні можливості соціальної педагогіки в Г. соціокультурного розвитку України залежать від сталості її демократичних спрямувань. Як для будь-якої посттоталітарної країни особливого значення набуває тут відновлення та вдосконалення на антропоцентричних цінностях родинної, національної, громадської форм соціальності, дисгармонія яких заважає консолідації, солідарності соціуму на рівні країни. Цілісність світової культури в жодному разі не загрожує національним культурам, оскільки процес створення єдиного культурного простору людства неможливий без національного самоусвідомлення народів, так само як створення національного суспільства неможливе без індивідуального самоусвідомлення його громадян. Просто кожна «національна» соціальна педагогіка має свої конкретні тактичні завдання при загальних стратегіях соціальної педагогіки інформаційного суспільства. Вітчизняній соціальній педагогіці необхідно Г. соціальне виховання не лише на внутрішньому рівні країни (особистість, родина, етнос, релігія, держава, суспільство тощо), що в Європі в цілому було вирішено за індустріальних часів. Але й на зовнішньому: сусідні країни, різні регіони світу, глобальне людство, оскільки негармонійність цих впливів певною мірою ускладнює соціальну ідентифікацію соціальних суб’єктів України, заважає засвоєнню різних форм, схо-

• 388 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

дженню на вищі рівні соціальності особистості. Досвіду попередніх поколінь у справі Г. зовнішніх стосовно країни різновекторних впливів на індивіда в умовах зростання відкритості світу, зокрема і завдяки Інтернету, бракує. Соціальна педагогіка в Україні вимушена Г. соціально-виховні технології на внутрішньо культурному рівні, який є більш загальним (макрорівнем) у тріаді «особистість — група — країна», та узгоджувати свої загальнонаціональні технології соціального виховання відповідно до «вимог» зовнішнього рівня, де внутрішньо культурний рівень є найнижчим (мікрорівнем) у соціальних взаєминах «країна — регіон — людство».

Літ.: Большой энциклопедический словарь / гл. ред. А. М. Прохоров.— 2-е изд., перераб. и доп.— М.: Большая Рос. энцикл., 2004; Великий тлумачний словник сучасної української мови: 170000 слів / авт., кер. В. Т. Бусел.— К.; Ірпінь: Перун, 2001; Малько А. О. Гармонізація культури людства і соціальна педагогіка // Международный Конгресс «Этика и гуманизм»: сб. трудов.— Алушта, 2005.— С. 175–177; Малько А. О. Гармонізація соціального та індивідуального виховання як принцип соціальної педагогіки демократичного суспільства // Єдність особистісного і соціального факторів у виховному процесі навчального закладу.— Полтава: ПДПУ ім. В. Г. Короленка, 2004.— С. 54–60; Шарков Ф. И. Коммуникология: энцикл. слов.— справ. / Ф. И. Шарков; Междунар. акад. бизнеса и упр., Ин-т соврем. коммуникац. систем и технологий.— М.: Дашков и Кº, 2010.

Рижанова А. О.

ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ — соціальний інститут, що забезпечує зміцнення доцентрових, інтеграційних процесів, формування та розвиток менталітету соціуму через поширення інформації (зокрема соціальних цінностей, знань, норм поведінки) у масовому масштабі, виникає на певному ступені філогенезу, коли реалізація соціальних зв’язків лише через безпосереднє міжособистісне спілкування гальмує динаміку культури суспільства. Урізноманітнення видів ЗМІ — книга, преса, радіо, кіно, телебачення, Інтернет тощо — залежить від стану матеріально-технічної культури людства та його потреби у прискоренні поширення інформації. Специфіка ЗМІ полягає у швидкості та регулярності інформування кількісно великої, зазвичай географічно роззосередженої аудиторії (людей різного віку, статі, соціального стану тощо), що уможливлює практично одночасне споживання інформації, яка має опосередкований, певною мірою стереотипний характер.

ЗМІ за всіх часів відігравали значну роль у соціальному становленні людини, але в умовах інформаційного суспільства стають найвпливовішим інститутом соціалізації людини протягом життя, культурного розвитку всіх соціальних груп, соціокультурного вдосконалення соціуму, формування глобальної культури людства. Саме через ЗМІ суспільство формує еталони соціалізації, транслюючи ідеали, приклади для наслідування, культурні символи, моделі соціокультурної діяльності, що схвалюються та заперечуються. Осучаснення та здешевлення ЗМІ уможливлює донесення цієї інформації до кожного громадянина, а, отже, і забезпечення гарантованої його соціалізації. Якість цієї соціалізації (спрямованість на соціальний взаєморозвиток людини і соціуму або маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю) залежить не від ЗМІ, а від соціальних цінностей тих, хто володіє цими засобами і хто обирає для поширення в них ту чи іншу інформацію.

Соціальна значущість та інтенсивний розвиток цих засобів актуалізували наукові дослідження в таких напрямах, як: ЗМІ — соціальний інститут суспільства (Н. Богомолова, Ю. Буданцев, В. Горохов, Я. Засурський, Г. Лассвелл, Г. Маклюєн, А. Москаленко, Ю. Ха-

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 389 •

бермас, В. Шрамм), взаємовплив ЗМІ та суспільства (О. Ваганова, Ю. Горський, Дж. Клеппер, П. Лазарсфельд, Г. Маркує, Г. Солганік), соціалізаційний вплив ЗМІ (В. Воробйов, Н. Габор, О. Дроздов, О. Журін, Н. Костенко, І. Лєвшина, М. Недопитанський, В. Ягупов та інші), ЗМІ та медіаосвіта (Л. Баженова, Л. Мастерман, А. Моль, С. Пензін, О. Шариков, інші). Останнім часом роль засобів масової комунікації у глобалізаційному процесі вивчала О. Ваганова, специфіку новітнього ЗМІ — Інтернету та соціалізації в ньому аналізували О. Шеремет, А. Чистяков, кіберсоціалізацію — С. Бондаренко, О. Кудашкіна, В. Плешаков, А. Скуратов, феномен медіакультури став предметом наукового дослідження О. Мурюкіна, Н. Рижих, О. Столбнікової, С. Шумаєвої. В Україні педагогічний, зокрема соціально-педагогічний аспект ЗМІ відображено в наукових працях О. Невмержицької — роль розважальних програм центральних каналів телебачення України як чинник морального виховання підлітків, Ю. Казакова — педагогічні умови застосування медіаосвіти в процесі професійної підготовки майбутніх учителів, І. Курліщук — педагогічні засади соціалізації студентської молоді засобами масової комунікації, С. Семчук — особливості впливу засобів масової інформації на соціалізацію дітей дошкільного віку, А. Шведова — соціально-педагогічні аспекти телебачення та тележурналістики, інші.

Сучасне наукове знання розглядає ЗМІ як багатофункціональний соціальний інститут, що володіє, крім соціалізаційної, ще й комунікаційною, просвітницькою, дозвіллєворозважальною, компенсаторною, виховною, зокрема соціально-виховною, освітньою та багатьма іншими функціями

Соціально-виховна функція ЗМІ полягає в тому, що через них створюються сприятливі умови для цілеспрямованого закріплення та масового тиражування цінностей соціального — сімейного, етнічного, конфесійного, професійного, громадянського, регіонального та ін.— існування, відповідних ідеалів, норм та зразків соціальної поведінки, базових соціальних рис тощо, які в систематизованому вигляді відбивають менталітет певного соціуму, суспільний настрій, впливаючи на соціальне становлення та реалізацію особистості у певному суспільстві, розвиваючи передусім громадянську соціальність всіх соціальних суб’єктів (людина, група, суспільство). З появою регіональних, глобальних ЗМІ соціальне спілкування значно розширюється, оскільки люди отримують доступ до соціальних цінностей, соціальної культури країн різних континентів, що сприяє як підвищенню загальнокультурного рівня, так і соціальному вдосконаленню індивідів, різноманітних соціальних груп, народів, регіонів, людства. ЗМІ через різні канали комунікації надають можливість встановлювати та підтримувати соціальні зв’язки зі значно ширшим соціальним середовищем ніж через безпосереднє спілкування, а, отже, і поглиблювати власний соціальний досвід, урізноманітнювати соціальні якості, поведінку, тобто цілеспрямовано вдосконалювати соціальність, розширюючи її до регіональної (регіон світу), глобальної. Забезпечений таким чином новий рівень соціальної вихованості у свою чергу сприяє соціальній консолідації, інтеграції, прискоренню динаміки соціуму (від мікродо глобального), появі нових видів ЗМІ. Таким чином, глобалізація культури людства закріплює за ЗМІ визначальну роль серед засобів соціального виховання.

Інформаційне суспільство підвищуватиме значення й освітньої функції ЗМІ. Саме новітні інформаційні та телекомунікаційні технології потенційно уможливлюють доступ до найякіснішої освіти кожною людиною. Поступово з їхнім здешевлюванням вони стануть найпоширенішим засобом навчання, здобуття відповідних освітніх рівнів дітьми, дорослими та людьми похилого віку, здоровими та людьми з особливими потребами.

• 390 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

У перспективі ЗМІ через освітні програми відкриють для «всіх» необмежений доступ до системи знань, до того ж за змістом, методами, формами, темпами навчання, найсприятливішими для індивідуальних здібностей, можливостей, потреб кожного учня. Поступово до них перейде провідна роль в освіті інформаційного суспільства, оскільки їхня можливість зв’язати «кожного» з «кожним» і «всіма» дедалі зростатиме.

Швидкий розвиток електронних ЗМІ створює можливість здійснювати масове інформування не лише за принципом «зверху до низу», тобто від держави, суспільства до кожного громадянина, соціальної групи (зміцнюючи адаптаційний та інтеграційний процеси соціалізації), але й у зворотному напрямі «від кожного до всіх» (сприяючи індивідуалізаційному процесу соціалізації). Отже, з прискоренням динаміки культури інформаційного суспільства ЗМІ здійснюватимуть провідну роль не лише в адаптації до культурної спадщини, в інтеграції через зміцнення соціальних зв’язків, але й в індивідуалізації, зокрема в донесенні творчого доробку «кожного» до суспільства та людства, це уможливлює активізацію впливу кожного соціального суб’єкта на вдосконалення загальносвітової культури, зокрема її соціальної складової.

Проте ЗМІ, зокрема глобальні інформаційні канали, можуть відігравати і негативну роль, а саме: зупиняти соціальний розвиток соціальних суб’єктів, деформувати його, навіть забирати життя у людини через відповідну інформацію. ЗМІ підвищують можливість маніпулювання індивідуальною, соціальною свідомістю в глобальному масштабі та набуття соціальними суб’єктами нового виду залежності — інформаційної, віртуальної. Якщо зміст інформації, що транслюють радіо, телебачення, в демократичному суспільстві реально коректувати через громадський контроль, і сьогодні такі технології існують, то сама сутність Інтернету, як реалізація одвічної мрії людства про вільний доступ «всіх» і «кожного» до всесвітньої інформації, заважає цьому. Крім того, у філогенезі не вироблено технологій профілактики та виправлення негативного впливу Інтернету, власне, науковцями світу лише визначається типологія проявів Інтернет-залежності (ігрова комп’ютерна, кіберсексуальна, «інформаційний вампіризм», web-серфінг та багато інших), наслідки якої для людства поки що навіть не можна точно оцінити. Зважаючи на це, Генеральна Асамблея ООН вже прийняла резолюцію щодо «Створення глобальної культури кібербезпеки».

Актуалізація ролі ЗМІ в культурі людства потребує наукового обґрунтування та реалізації соціально-педагогічних технологій, відповідних різнорівневих програм, проектів не лише адаптації населення до сучасних засобів глобальної інформації, набуття культури їх безпечного використання, усвідомлення їх значення в соціальному розвитку людини, групи, суспільства, але й захисту від маніпулювання їх свідомістю, від поневолення новими інформаційними технологіями, через усвідомлення того, що ЗМІ є лише засобом вдосконалення життя соціально-культурної, одухотвореної людини, а не її метою. Формування культури користування ЗМІ, критичного аналізу інформації, що вони поширюють, на сучасному етапі світового розвитку є профілактикою деформації соціального вдосконалення людства, тому провідною проблемою соціальної педагогіки має стати розробка технологій керування соціально-виховним потенціалом ЗМІ, особливо Інтернету, на користь соціальному розвитку всіх соціальних суб’єктів.

Літ.: Ершов Д. Информационная безопасность личности как цель социально-педагогической деятельности // Социальная педагогика.— 2009.— № 2.— С. 123–128; Запесоцкий А. С. Влияние СМИ на молодежь как проблема отечественной педагогики // Педагогика.— 2010.— № 2.—

С. 3–16; Казаков Ю. М. Роль засобів масової інформації в процесі розбудови сучасної освіти //