ESW_final_save

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 351 •

його суб’єктів. При цьому пасивність слід розуміти як форму комунікації, що розгортається на основі функціонування реактивного механізму: вихователь чи вихованець використовує уставлений у життєвому досвіді спосіб оцінювання, розуміння та дії щодо тієї чи іншої поведінкової ситуації. За такого перебігу діалогу будь-яких прогресивних зрушень, навіть короткотермінових, бути не може, оскільки кожен із суб’єктів взаємодії залишається на своїй автономній внутрішній позиції.

Спілкування у системі «вихователь-вихованець» має характер дискусії, оскільки всі положення (і соціально значущі і несхвальні), які висуваються в ході діалогу, вимагають відповідної аргументації.

Необхідною умовою виникнення у вихованця суб’єктивної значущості тієї чи іншої моральної норми є формування у нього впевненості в її доцільності, необхідності в міжособистісних взаєминах. Тому вихователь має володіти спеціальними прийомами, які сприяють створенню у дітей такої впевненості. Ця впевненість формується у процесі спільної діяльності вихователя і вихованців на основі очевидних фактів поведінки людей, використання життєвого досвіду вихованця, під впливом громадської думки, а також авторитету окремих людей.

Щоб ціннісний зміст етичної норми став психологічним підґрунтям розгортання процесу особистісної самосвідомості дитини, вона обов’язково має вправлятися в способах виділення, усвідомлення і утвердження себе у зв’язку з цим змістом. При чому ці складові процесу самосвідомості мусять бути відпрацьовані вихованцем на однаковому якісному рівні з урахуванням їхньої операційної специфіки.

Якою ж має бути примірна орієнтована основа діяльності вихованця щодо цих трьох складових — етапів особистісної самосвідомості?

Робота вихованця із самоусвідомлення починається з вирізнення себе як автономної сутності. Цей шлях до себе надзвичайно складний, оскільки первісно дитина міцно пов’язана з навколишнім світом і лише згодом вона дистанціюється як фізичний організм. Ще складнішою є психічна диференціація. За сучасними уявленнями, люблячі батьки переживаються на певній стадії дитячого розвитку не як самостійні зовнішні щодо дитини фігури, а інтеріорізовані функціонально визначеними частинами її «Я».

Моральне «Я» дитина виокремлює за допомогою власних моральних дій, усвідомлення яких починається з кінця. Предметом уваги та осмислення стають їх результати, оскільки вони виступають в наочно-дійовому вигляді, що полегшує процес розуміння.

Потім дитина вичленовує способи дій, не усвідомлюючи їх мотиваційного, особистісно смислового аспекту. А саме він є психологічною основою образу «Я». Тому слід цілеспрямовано формувати в учня вміння давати якісну оцінку своїм моральним діям на кшталт: «чесний вчинок», «чуйний вчинок» тощо. Зв’язок якості вчинку з особистісною цінністю як його спонукою має обов’язково встановлюватися. Це полегшує процес виділення морально-духовного «Я».

В усвідомленні себе важливий момент поштовху, що спонукає думку суб’єкта на своє «Я». Зазвичай людина звертає свою увагу на навколишній світ і лише у виняткових випадках — на саму себе. Оскільки в останньому випадку «Я» стає об’єктом власної уваги, то йдеться про «об’єктну самосвідомість» на відміну від «суб’єктної», коли «Я» є лише супроводом спрямованої назовні уваги суб’єкта.

Процес розмірковування (рефлексії) також потребує керівництва з боку педагога. Сподіватися на спонтанність цього процесу не доводиться, хоча нерідко так і трапляється. У цьому разі особистісно перетворювальні наслідки будуть малопродуктивним.

• 352 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Здебільшого дитина, навіть підліткового віку, самостійно являє рефлексію лише на рівні здорового глузду, що ґрунтується на формальній логіці. Наслідком цього є нестійкість, неміцність, суперечливість підлітка щодо навколишнього світу і самого себе. Спостерігаються також конфліктні стосунки з соціальним середовищем і проблема втекти від цього середовища як умови самовизначення, збереження та зміцнення свого особистісного «Я». Тож слід якомога раніше культивувати у вихованця розумну рефлексію, що ґрунтується на діалектичній логіці, за якою дитина не сперечається з собою, а веде діалог. Якщо в основу суперечки покладено потребу будь-яким способом утвердити власне «Я», то внутрішній діалог із самим собою дає змогу заглиблюватись у себе, сприяє виходу у сферу творення нових особистісних цінностей.

Предметом цілеспрямованого формування мусить виступити емоційно-ціннісне самоставлення. Кожна особистісна цінність, яка перебуває на стадії становлення, проходить послідовні етапи емоційного переживання-діяльності: самопохвали, радості за себе, задоволеності собою, самоповаги і, нарешті, гордості за себе, тобто за те, що суб’єкт набуває нової особистісної цінності. Продукт роботи — самопереживання — завжди внутрішнє і суб’єктивне, тобто нова особистісна цінність.

Людина з розвиненими особистісними цінностями прагне постійно втілювати їх у моральній поведінці чи діяльності, які є справжніми самочинними формами активності й нагорода за які криється в самій особистості. Цей процес моральнодуховного утвердження зумовлює появу якісно нового особистісного настановлення — усвідомлення необхідності віддачі, що має істотне значення для моральної самосвідомості людини. Виникає стійке переконання, що віддавати — означає робити внесок у формування іншої людини, що є найбільшим проявом могутності того, хто віддає. Коли я віддаю, я відчуваю свою силу й багатство, і ці емоційні переживання наповнюють мене радістю. Віддавати набагато радісніше, ніж отримувати, хоч панує переконання, що давати — означає втрачати щось, чимось жертвувати. У людей з такою орієнтацією процес віддачі надзвичайно психологічно болісний. З огляду на це, у виховному плані важливіше віддавати не матеріальні, а специфічно людські, особистісні цінності.

Літ.: Бех І. Д. Від волі до особистості.— К.: Україна-Віта, 1995.— 202 с.; Лосев А. Ф. Философия, мифология, культура.— М.: Политиздат, 1991.— 525 с.; Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность.— М. МГУ, 1975; Петровский В. А. Личность: феномен субъективности.— Ростов, 1992; Франк С. Л. Духовные основы общества.— М.: Республика, 1992.

Бех І. Д.

ПОВЕДІНКА АДИКТИВНА (англ. addictive — такий, що викликає звичку, звикання; addiction — шкідлива звичка) — поведінка особи, спрямована на задоволення невтримного і невгамовного потягу до певних видів активності, що надають людині задоволення, дозволяють відчути особливі переживання або змінити психічний стан, проте наносять шкоду її фізичному або психічному здоров’ю, діяльності та взаємовідносинам. Об’єктом потягу при П. а. можуть бути вживання певних речовин, маніпулювання з предметами, різні види емоційно-забарвленої діяльності, спілкування і взаємовідносин. П. а. є проявом формування у особи залежності (адикції) від певного виду активності, яка полягає в неспроможності особи досягнути без неї психологічного комфорту, контролювати її початок й часові межі, узгоджувати з іншою життєво важливою діяльністю, долати негативні переживання, пов’язані із утриманням від такої активності.

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 353 •

Закономірності формування П. а., зміст та методи її профілактики, науково-методичні аспекти реабілітації осіб, яким властива П. а., розкриті в роботах Ц. Короленка, Н. Дмитрієвої, Л. Леонової, Н. Бочкарьової, В. Менделевича, Н. Максимової, Є. Змановської та ін.

Відповідно до характеру активності, спричиненої залежністю, дослідники виокремлюють хімічні, нехімічні та проміжні види адикцій (Ц. Короленко, Н. Дмітрієва, А. Єгоров). До хімічних адикцій відносять залежності, пов’язані із вживанням психоактивних або токсичних речовин і медичних препаратів. До нехімічних (поведінкових) адикцій належать ігрові (гемблінг, кібернетична лудоманія, спортивна), трудові (роботоголізм, крусадерство), технологічні (комп’ютерна, телевізійна, телефонна), любовні та сексуальні залежності, фанатизм (спортивний, політичний, релігійний), надцінні й екстремальні захоплення, хобі-залежності, адикції відносин, адикцію до витрати грошей (шопінг-залежність) тощо. До проміжного виду залежностей відносять харчові адикції (схильність до переїдання, голодування, дієт). Адикції також поділяють на системні (такі, що порушують життєдіяльність та розвиток особистості в цілому) і елементарні (порушують лише окремі аспекти життєдіяльності людини), девіантні і соціально-прийнятні (В. Менделевич).

На адиктивний характер певної активності людини вказує те, що вона викликає у людини особливі переживання або призводить до зміненого стану свідомості, стає для людини надцінною, недостатньо піддається її свідомому контролю, носить циклічний характер, продовжується попри негативні наслідки, призводить до деформації особистості та соціальної дезадаптації. Деформація особистості при П. а. проявляється у поступовому звуженні кола інтересів людини та надмірній цікавості до всього, що стосується об’єкту адикції, недостатній увазі до іншої життєво-важливої діяльності, невиконанні людиною обов’язків, загостренні акцентуйованих рис її характеру, посиленні загальної тривожності та агресивності. Проявами соціальної дезадаптації особи, якій властива адикція, можуть бути втрата соціальних зв’язків, обмеження кола спілкування особами, причетними до П. а., постійні конфлікти з оточуючими, погіршення репутації, втрата роботи або припинення навчання, розрив сімейних стосунків тощо. Шкідливість П. а. для фізичного і психічного здоров’я людини може бути пов’язана як із безпосереднім впливом предмету адикції (хімічної речовини, продукту харчування, ризикованих дій), так і з наслідками способу життя, пов’язаного із П. а. (постійний стрес, недоїдання, недосипання, тривалого сидіння у незручній позі тощо).

Причиною формування П. а. є прагнення особи з низькими адаптивними можливостями втекти від травмуючої її реальності, подолати дискомфорт, викликаний фрустрацією тієї чи іншої потреби, вийти із стресової або конфліктної ситуації за допомогою зміни свого психічного стану або переживання інтенсивних емоцій. П. а. виступає засобом, за допомогою якого людина контролює свій емоційний стан, уникає болісних переживань, не змінюючи ситуації, яка такі переживання викликає, гарантовано отримує гедоністичне задоволення. Для несамостійної особистості П. а. виступає також засобом отримання зовнішнього контролю над собою, за допомогою якого людина уникає проблем вибору та позбавляється персональної відповідальності за свої вчинки. Психологічними механізмами формування П. а. виступають фіксація уваги на певних предметах або активностях, перенесення на предмети або відносини дитячої емоційної прив’язаності, закріплення умовно-рефлекторного зв’язку між певними ситуаціями та адиктивними реакціями.

Чинниками формування П. а. виступають соціальні умови та фізіологічні й психологічні якості людини, що, з одного боку, породжують її проблеми та заважають соціальній адап-

• 354 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

тації, з іншого — спрямовують її увагу на конкретні види активності та сприяють фіксації на них. До фізіологічних чинників П. а. відносять незбалансованість психофізіологічних процесів, органічні враження центральної нервової системи та психоневрологічні захворювання, внаслідок яких людина відчуває потребу в зміні психічного стану, стає надчутливою щодо впливу певних хімічних речовин або соціальних стимулів. Серед психологічних чинників П. а. виділяють емоційну нестабільність, акцентуації та розлади особистості, нерозвиненість соціальних навичок, труднощі у встановленні і підтримці соціальних контактів та близьких взаємовідносин; низький рівень сформованості вольових якостей, нестійкість до стресу і фрустрації, зовнішній локус контролю, несамостійність і невпевненість у собі; невизначеність або нестійкість ціннісних орієнтацій та моральних переконань, загальну гедоністичну спрямованість особистості; схильність до раціоналізації та самовиправдання, когнітивні викривлення та «мислення за бажанням». Під впливом названих чинників людина, з одного боку, важко адаптується до певних життєвих ситуацій, часто переживає негативні емоції та відчуває загальний психологічний дискомфорт, з іншого — прагне ухилитися від вирішення проблем та знайти прості способи покращення психічного стану, виявляється нездатною протистояти потягам і бажанням та знаходить виправдання своїй поведінці. На думку В. Менделевича, адиктивній поведінці передує формування у людини в процесі соціалізації на основі біологічних передумов особливого типу залежної особистості, яка характеризується інфантилізмом, підвищеною навіюваністю та психологічною ригідністю, в той час як конкретний вид її адикції залежить від ситуативних чинників.

Формуванню схильності до П. а. сприяють такі мікросоціальні чинники як виховання в умовах відсутності батьківської прихильності та емоційної підтримки з боку батьків, неадекватний стиль батьківського виховання (гіперопіка, гіпоопіка); емоційна нестабільність сім’ї та перебування в умовах постійних сімейних конфліктів, П. а. одного із членів сім’ї; авторитарність вихователів та надмірні навчальні навантаження в закладах освіти; заохочення різних видів адиктивного поводження в неформальній групі. Поширенню П. а. в суспільстві сприяють соціальне напруження і загострення економічних проблем, низький рівень соціальної солідарності, мода на певні види ризикованого щодо формування залежності поводження, поширення в засобах масової інформації зразків П. а., їх пряма і непряма реклама, доступність засобів адиктивного поводження, діяльність угруповань, що заохочують певні види П. а.

Ц. Короленко виділяє п’ять етапів формування П. а. На першому етапі відбувається фіксація на переживанні сильної емоції, швидкої зміни психічного стану у зв’язку із певною активністю. Людина усвідомлює можливість отримання особливого задоволення, покращення емоційного стану, відволікання від проблем за допомогою вживання певної речовини, включення в певну діяльність або взаємовідносини, і у неї з’являється бажання за нагоди повторити такі дії. На другому етапі у людини формується певна послідовність звернення до об’єкту адикції: людина проявляє адиктивну активність з певною періодичністю; у неї формується потреба виконувати адиктивні дії у зв’язку з певними ситуаціями (ситуативна залежність), проте це ще не порушує нормального протікання її життєдіяльності й взаємовідносин. Частота звернення особи до адиктивної активності збільшується по мірі виникнення у неї нових життєвих труднощів та погіршенням загального фізичного і психічного стану. На третьому етапі адиктивна активність стає звичним способом реагування людини на проблеми і труднощі. П. а. людини перестає бути пов’язаною з окремими ситуаціями, частота і тривалість адиктивних дій починають заважати її діяльності і взаємовідносинам, змінюють звичний спосіб

• 356 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ПОВЕДІНКА АСОЦІАЛЬНА — поведінка людини, що не співпадає із загальноприйнятими в даному суспільстві соціальними нормами, традиціями.

П. а. порушує права та інтереси суспільства в цілому і його громадян, зокрема, але ці порушення не досягають протизаконних дій. Найбільш загальною причиною асоціальних проявів є невідповідність об’єктивних рис індивіда позиції, яку він займає, вимогам в системі громадських відносин. П. а. особистість набуває внаслідок десоціалізації, тобто втрати якостей, необхідних для нормальної життєдіяльності у суспільстві; або наявності якостей, несумісних з вимогами суспільства. Для П. а. характерна втрата або деформація важливих соціальних функцій особистості.

Найбільш загальною причиною асоціальних проявів особистості є соціальна невпорядкованість: результат невідповідності об’єктивних властивостей індивіда (його задатків, здібностей, а також характерологічних якостей, що індивід набув у процесі соціалізації) вимогам, що посідають чільне місце в системі суспільних відносин.

П.а. не завжди співпадає з кримінально карною. Деякі вчинки (прояви бюрократизма, пияцтва, бездушності) є видами асоціальної поведінки, але не підлягають карній відповідальності. Проте особи, які належать до асоціального типу розглядаються як категорія, що граничить з кримінальним світом.

Причини асоціальної поведінки полягають як в особливостях формування та розвитку особистості (її мотивації, особливостей протікання психічних процесів, характерологічних якостей), так і в особливостях соціального середовища, зовнішніх обставин, що штовхнули людину на асоціальний шлях.

П.а. є наслідком соціальної дезадаптації особистості і може розглядатись як прояв девіантної поведінки. Особливо загрозливою є асоціальна поведінка дітей та підлітків. Її типовими проявами є ледарство, схильність до безцільного проведення часу,

безвідповідальність, неорганізованість, емоційна нестійкість, слабка спроможність до опору негативному впливу інших (О. Безпалько).

П.а. є наслідком неспроможності або небажання окремої людини знайти дозволений юридичними нормами спосіб задоволення власних потреб. Особистісні ж якості людини ускладнюють оцінку ситуації, не дають їй змоги прийняти адекватне рішення, свідомо управляти своєю поведінкою, протистояти негативному впливові інших осіб.

Визначають такі соціальні чинники П. а.: загострення соціальних проблем (зниження життєвого рівня, проблеми зайнятості та працевлаштування, забезпечення житлом тощо); недосконале законодавство; недоліки у роботі правоохоронних органів; неефективна робота установ соціально-культурної сфери, обмежені можливості для змістовного проведення дозвілля; недоліки виховної роботи в освітніх закладах; демонстрація насильства, романтизація кримінального способу життя в програмах ЗМІ,

всучасному масовому кінематографі та популярній музиці; низький рівень правової, педагогічної культури населення; поширення зловживання алкоголем, наркотичними речовинами; недостатній рівень соціального захисту населення; недоступність соціально-психологічної допомоги широким верствам населення тощо.

До особистісних передумов формування асоціальної поведінки належать: особливості темпераменту, пізнавальної та емоційно-вольової сфери особистості, її характеру, світогляду, мотивації та ціннісних орієнтацій, які роблять її чутливою до психотравмуючих

ситуацій, зменшують її здатність опиратися негативним соціальним впливам і знаходити правомірні способи подолання труднощів (В. Оржехівська). Серед таких чинників варто виділити: незадоволені потреби, неспроможність або небажання людини задовольни-

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 357 •

ти звичайні потреби шляхом морально визнаних дій; психофізіологічні порушення (залишкові прояви органічних уражень центральної нервової системи, що були наслідком уроджених і перенесених травм і захворювань); дезадаптивні емоційно-вольової якості (якості та їх комбінації, що ускладнюють об’єктивну, раціональну оцінку ситуації (запальність, впертість), здатність самостійно приймати та виконувати рішення (нерішучість, нестійкість, несамостійність, конформізм і нонконформізм), передбачають силові засоби розв’язання проблемної ситуації (агресивність, жорстокість); особливості розвитку пізнавальної сфери (відставання у загальному інтелектуальному розвитку або у розвитку окремих пізнавальних процесів, мови, уваги внаслідок перенесених травм, захворювань, недоліків виховання); педагогічна занедбаність (відсутність належного піклування та виховання в сім’ї через девіантну поведінку батьків, невиконання ними своїх батьківських обов’язків або через їх педагогічну некомпетентність); вплив стереотипів асоціальної та дезадаптивної поведінки (засвоєння стереотипів агресивної, аморальної, делінквентної поведінки, що супроводжується позитивним підкріпленням після перших, спонтанних спроб таких дій); не сформованість комунікативних навичок (невміння позитивно і впевнено розв’язувати окремі ситуації у взаєминах з іншими людьми, аргументовано доводити свою думку, досягати взаєморозуміння та конструктивно розв’язувати конфлікти); особистісні проблеми та міжособистісні конфлікти (асоціальні дії вчиняють для того, щоб відстояти свої інтереси в конфлікті, самоствердитись у своїх очах та в очах оточуючих, привернути до себе увагу, отримати засоби вирішення цих проблем, наприклад, гроші, престижні предмети, перенести агресію, викликану проблемами, на інших осіб або предмети); неадекватна самооцінка (занижена самооцінка, невпевненість у собі, бажання подолати дискомфорт, самоствердитись); низький культурний рівень (не сформованість соціально корисних інтересів, невизначеність пріоритетів особистості, перспектив розвитку); прояви кризи підліткового віку (психологічні особливості цього віку і типові підліткові поведінкові реакції, які впливають на вирішення їх проблем).

Літ.: Безпалько О. В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. Навчальний посібник.— К.: Логос, 2003.— 134 с.; Впровадження альтернативних видів кримінальних покарань в Україні: посібник / за ред. О. В. Беци.— К., Слово, 2003.— 116 с.; Кон И. С. Психология ранней юности: Книга для

учителя.— М., Просвещение, 1989.— 255 с.; Оржеховська В. М. Профілактика правопорушень

серед неповнолітніх: навч.-метод. посібник.— К.: ВУАН, 1996.— 352 с.; Соціальна педагогіка: підручник / За ред. А. Й. Капської.— К.: Центр навчальної літератури, 2006.— 468 с.; Харченко С. Я., Краснова Н. П., Харченко Л. П. Соціально-педагогічні технології: Навч.-метод. посібник для студентів вищих навч. закладів.— Луганськ: Альма-матер, 2005.— 552 с.; Шакурова М. В. Методика и технология работы социального педагога: Учеб. пособие для студентов высш. пед. учеб. заведений.— 2-е изд., стереотип.— М.: Академия, 2004.— 272 с.

Вайнола Р. Х.

ПОВЕДІНКА АУТОДЕСТРУКТИВНА — потреба особистості в саморуйнуванні. Основа такої поведінки — сильна негативна емоція, яка в сукупності з концентрацією уваги на своїх вадах створює негативне ставлення до самого себе.

Аутодеструкція характерна жорстокою, саморуйнівною поведінкою стосовно себе. Саморуйнування відбувається на неусвідомленому рівні. Аутодеструкція може бути ендогенною (шизофренія, психоорганічний синдром тощо) і реактивною (неврози, стрес). П. а.— наслідок відмови або недостатності індивідуальних механізмів поведінки при раптовій або сильній стресовій ситуації.

• 358 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Поширенню аутодеструктивної діяльності в сучасному суспільстві сприяє високий темп життя, зростання безробіття, зниження рівня довіри людей один до одного, криза сім’ї, зменшення ролі різноманітних громадських організацій, підсилення відчуття ізольованості, відірваності індивіда від суспільства. У молодіжній субкультурі зростає попит на різного роду практики, що супроводжуються больовими відчуттями, такі як пірсинг і скаaрт, стають поширеними різні види аутодеструкції й самопоранення.

Серйозна проблема — аутодеструкція в таких її формах, як суїцид і деструктивні зміни особистості внаслідок алкоголізму, наркоманії й токсикоманії.

Алкоголізм і наркоманія — вияв прихованої аутодеструкції, спорідненої з прагненням до екстремальних видів спорту.

Суїцидальну поведінку розглядають як надзвичайний вияв П. а., основна ознака якої — усвідомлена тенденція до руйнування власного здоров’я, а також дії особи, що призводять до можливої смерті.

Мотивами для саморуйнівної поведінки стають адикції та нездатність справлятися з повсякденним життям, психопатологічні зміни характеру. До такої поведінки схильні люди, які зазнали гострої кризи чи потрапили в екстремальну ситуацію.

Завдання профілактики полягає в тому, щоб зорієнтувати увагу людини на визнанні нею парадигми здорового способу життя як єдино можливого способу виживання в ситуації, що склалася.

Соціальну політику слід сфокусувати на формуванні в масовій свідомості орієнтації на здоровий спосіб життя як найбільш економічно вигідний, що подовжує життя й відчуття гармонії особистості.

Літ.: Лысак И. В. Аутодеструкция в традиционных обществах // Известия ТРТУ. Специальный выпуск: Материалы ХLVII научно-технической конференции.— 2002.— № 1 (24); Лысак И. В. Аутодеструкция как проблема философской антропологии и психологии // Сб. науч. трудов по материалам научно-практической конференции «Современные направления теоретических и прикладных исследований».— Т. 9.— Одесса, 2006; Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности.— М.: «АСТ», 2004.— 640 c.

Буніна Л. М.

ПОВЕДІНКА ДЕВІАНТНА — поведінка індивіда чи групи осіб що не відповідає су­ спільним­ нормам та наносить шкоду особисто людині, оточуючим, суспільству взагалі. Проблеми П. д.— предмет дослідження соціології, психології, медицини, педагогіки, кримінології. У науковій літературі існує декілька визначень П. д.: 1) неконформна поведінка, будь-яке порушення прийнятих (формально чи фактично) в суспільстві або в окремій соціальній групі норм; 2) поведінка, що не відповідає очікуванням суспільства, більшості або певної соціальної групи, його уявленням щодо меж допустимого;

3)окремі види поведінки індивіда, що в певному культурно-історичному середовищі належать до недопустимих, які суспільство засуджуює і за які передбачені санкції;

4)свідома поведінка індивіда, яка наносить шкоду власне йому або іншим людям. Прояви девіантної поведінки (девіації), що набувають масового характеру та широкого поширення в суспільстві або в середовищі певної соціальної групи, називають соціальними відхиленнями.

При визначенні поведінки як девіантної необхідно враховувати, що соціальні норми мають конвенційний характер, формуються в певних культурно-історичних умовах, можуть відповідати інтересам лише окремої соціальної групи, відображати викривле-

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 359 •

ні, ненаукові уявлення щодо закономірностей існування людини та суспільства, змінюються в часі. Крім того, уявлення щодо норм можуть відрізнятися в різних групах, у яких перебуває людина (наприклад, можуть розходитись норми в сім’ї підлітка, учнівському колективі та неформальній групі, членом яких він є), тобто одна й та ж поведінка може вважатись девіантною в одній групі і нормальною в іншій. Для того, щоб поведінка окремого індивіда або групи осіб була визнана девіантною, необхідно, щоб вона відповідала таким критеріям: була порушенням найважливіших для певного суспільства норм (наприклад, правових, норм моралі); викликала негативну оцінку з боку інших людей, наносила реальну шкоду безпосередньо людині та (або) оточуючим; повторювалася; була пов’язана із соціальною дезадаптацією людини (була наслідком дезадаптації, поглиблювала її чи призводила до дезадаптації). До П. д. не належить інноваційна поведінка, що порушує застарілі норми, які не відповідають потребам сучасної людини та заважають розвитку її і суспільства (наприклад, поведінка дисидентів, прибічників реформістських рухів); ексцентрична, нестандартна поведінка, що порушує уявлення більшості про прийнятні способи самовираження, проте не несе жодної шкоди (зовнішній вигляд «богеми» або прибічників молодіжних субкультур); порушення старих традицій і звичаїв; поведінка людини, яка є наслідком психічного захворювання або гострого психічного розладу, а також у випадку, коли людина в наслідок свого психічного стану була нездатна усвідомлювати та контролювати свої дії (патологічна поведінка).

Основними видами П. д. в сучасному суспільстві вважають протиправну (антисоціальну, делінквентну), асоціальну (аморальну, агресивну), адиктивну (залежну) та саморуйнівну (суїцидальну, аутоагресивну) поведінку. На межі вказаних критеріїв П. д. знаходяться такі види поведінки людини, девіантність яких визначається на основі неоднозначних, чітко не визначених, відмінних в різних сучасних культурах норм або шкідливість яких залежить від умов, у яких вони здійснюються (вживання шкідливих речовин, наприклад, алкогольних напоїв, у незначних обсягах, що не призводить до залежності; надання сексуальних послуг дорослою людиною, нетрадиційна сексуальна поведінка тощо). Необхідно також враховувати, що певні види поведінки, прийнятні для дорослих, девіантні для дітей та підлітків (куріння, помірне вживання алкоголю), і, навпаки, допустима для дитини поведінка неприпустима для дорослого (наприклад, агресивне вирішення конфліктів, пов’язане з відсутністю в дитини належних комунікативних умінь).

У науці існує ряд теорій, що пояснюють причини соціальних відхилень та механізми і закономірності формування П. д. У рамках соціологічної традиції вивчають вплив соціально-економічних умов, суспільних цінностей, діяльності соціальних інститутів соціалізації та соціального контролю на поширення різних проявів П. д. в суспільстві. Згідно з соціологічними теоріями, причини П. д.— кризовий стан суспільства, коли значна кількість його членів не вважає за потрібне дотримуватись соціальних норм через їхню невідповідність реаліям життя (теорія аномії, Е. Дюркгейм), соціальна дезінтеграція та неефективність інститутів соціального контролю (теорії контролю, У. Томас, Ф. Знанецький, Т. Шибутані, та ін.), неможливість досягнення прийнятих у суспільстві цінностейцілей у межах існуючих норм (теорії можливостей, Р. Мертон, Р. Клоуард, Л. Олін), виховання в умовах асоціальних субкультур чи орієнтація на їхні норми особи, що не може самоствердитись у межах домінуючої культури (теорії субкультур, Т. Селлін, У. Міллер, Е. Сазерленд та ін.), навішування тавра девіанта на людину, що спонтанно, випадково порушує норми пануючої соціальної групи чи просто не схожа на представників більшос-

• 360 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ті (теорія стигматизації, Ч. Беккер, Ф. Таненбаум, Е. Лемерт та ін.), соціальна нерівність та дискримінація окремих соціальних груп (теорія конфлікту, радикальна кримінологія, О. Турк, Квінні, Янг, Тейлор, Дж. Шамблісс, Р. Сідмен та ін.). У межах біологічного підходу досліджувались генетичні, біологічно обумовлені чинники П. д. Експериментально не підтвердилися уроджена схильність до асоціальної поведінки (Ч. Ламброзо), наявність генів злочинності тощо. Проте доведено, що деякі фізіологічно обумовлені якості, а саме: висока екстраверсія, нейротизм, психотизм (Г. Айзенк), акцентуації характеру та психопатії (П. Ганнушкін, К. Леонгард, Є. Личко), органічні ураження центральної нервової системи — роблять людину менш адаптивною та за умов несприятливого впливу середовища з високою вірогідністю можуть призвести до формування у неї П. д. Психологічні теорії розкривають чинники та механізми формування різних проявів П. д. на рівні окремої особистості та малої групи. Згідно з класичним психоаналізом (З. Фрейд), П. д. реалізує асоціальні, неусвідомлені прагнення або дозволяє позбутися нервового напруження, реалізувати зайву енергію у випадку, коли не спрацьовують механізми психологічного захисту. За неофрейдизмом (А. Адлер, К. Хорні, Е. Фром, Г. Салівен), П. д.— засіб компенсації внутрішнього конфлікту, викликаного страхом перед суспільством і прагненням бути його частиною. Згідно з поведінковим підходом (Б. Скінер, Дж. Роттер, А. Бандура), П. д. індивіда — результат цілеспрямованого чи спонтанного научіння або наслідування вдалої девіантної поведінки інших, яку людина може спостерігати у своєму житті чи в засобах масової інформації. За когнітивними теоріями П. д.— результат несформованості механізмів саморегуляції поведінки через нездатність зрозуміти значення соціальних норм (Ж. Піаже, Л. Колберг) або неадекватної оцінки ситуації на основі помилкових, ірраціональних уявлень (Дж. Келлі, А. Елліс, А. Бек). Відповідно до гуманістичних теорій (К. Роджерс, В. Фракл, А. Маслоу), П. д.— результат неусвідомлення сенсу життя, неадекватної самооцінки, перешкод на шляху самоактуалізації, незадоволення базових потреб особистості. Соціально-психологічні теорії звертають увагу на вплив малих груп на мотивацію девіантної поведінки. У соціальній педагогіці П. д. трактують як результат хиб соціалізації, недоліків виховання, некомпетентності вихователів, негативного впливу ЗМІ. Жодна з наведених теорій не дає вичерпного пояснення закономірностей формування П. д. Причини П. д. окремого індивіду особливі, їх необхідно досліджувати у кожному конкретному випадку.

Літ.: Змановская Е. В. Девиантология: (Психология отклоняющегося поведения): Учеб. пособие для студ. высш. учеб, заведений.— М.: Издательский центр «Академия», 2003.— 288 с.; Менделевич В. Д. Психология девиантного поведения: Учебн. пособ.— М.: МЕДпресс, 2001.— 432 с.; Социальные отклонения / Под ред. Кудрявцева В. И.— М., 1989.; Социология: Учебник / Под ред. проф. Ю. Г. Волкова.— Изд. 2-е, испр. и доп.— М.: Гардарики, 2003.— 512 с.

Лютий В. П.

ПОВЕДІНКА ДЕЛІНКВЕНТНА (лат. delinquens — провина) — поведінка індивіда, що порушує норми громадського правопорядку, загрожує благополуччю інших людей або суспільству взагалі та може бути правомірно покараною. У широкому значенні П. д.— це злочинна (кримінальна) поведінка, правопорушення некримінального характеру, порушення офіційно визначених правил поведінки та дисциплінарних вимог. У вузькому значенні П. д. в літературі називають некримінальні правопорушення чи протиправну поведінку дітей та підлітків. Протиправну дію, що лежить в основі П. д. називають деліктом, а особу, якій властива така поведінка — делінквентом.