ESW_final_save

• 332 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ДЕПРЕСІЯ (лат. depressio — придушення, пригнічення) — хворобливий психічний стан, який виявляється у переживанні туги, відчаю на фоні емоційної, інтелектуальної та рухової загальмованості. Потяг, мотиви, вольова активність, самооцінка різко знижені.

Основними підходами до вивчення Д. є такі: нейрофізіологічний і біохімічний; біогенетичний, соціокультурний та когнітивний; психоаналітичний; теорія диференційних емоцій.

На основі досліджень біохімії Д. (П. Девіс, М. Асберг, Е. Томсон) було встановлено, що нестаток норадреналіну в клітинах головного мозку й симпатичної нервової системи є важливим біохімічним фактором Д. Біогенетична теорія Д. (Крейнс) акцентує увагу на ролі спадковості у Д. Дослідження (Л. Сильверман, А. Тонкс, Г. Клерман) довели зв’язок соціокультурних чинників з Д. Виявлено, що в Африці та в Ірландії Д. поширена значно менше, ніж в Англії. Але окремі соціокультурні чинники (сімейне виховання, етнічна приналежність) можуть бути тісно пов’язані зі спадковими й конституційними факторами.

Когнітивна теорія (А. Бек) доводить, що когнітивні процеси є первинною детермінантою емоцій, настрою й поведінки. Сприйняття індивідом самого себе, його сприймання світу і свого майбутнього Бек розглядає як первинну тріаду когнітивних чинників. Негативний погляд на себе спонукає депресивну людину розглядати себе як неадекватну й несправжню особистість та пояснювати свої нещастя власними дефектами. Негативний погляд у майбутнє примушує її бачити попереду нескінченне продов­ ження страждань. Більшість типових депресивних симптомів (параліч волі, суїцидальні спроби, низька самооцінка) А. Бек пояснює як результат дії того чи того когнітивного чинника. Його модель Д. побудована на таких характеристиках, як особистісна ущербність і негативні очікування. Когнітивні характеристики виявляються у схильності депресивної людини відмовляти собі в таких якостях, які здаються їй важливими. Мотиваційні характеристики виявляються в насильстві, залежності, у бажанні пити, у паралічі волі, а фізіологічні — у втраті апетиту й порушенні сну.

Теорія научання (М. Селігман, Е. Мєйер) пояснює Д. як сукупність умовних дезадаптивних реакцій. Негативна подія породжує в індивіда страх, який виявляється в панічних, дезадаптивних реакціях. Ситуації, що повторюються, організм засвоює як мотивовані страхом дезадаптивні реакції. Після припинення шкідливого впливу індивід знову може відчути страх і Д. Фостер розглядає Д. на рівні поведінки і вважає, що Д. характеризується втратою деяких навичок адаптивної поведінки й заміщенням її реакціями уникнення, такими як скарги й прохання. Більш вважливими за неефективні спроби уникання є зміцнення частоти тих поведінкових реакцій, які, в першу чергу, одержали позитивне підкріплення. В основі такої редукції адаптивної поведінки лежать три чинники. Поперше, це обмеженість репертуару доступних реакцій у конкретній ситуації. Оскільки гнів спрямований (наприклад, гнів при Д.) на іншу людину, то вірогідність того, що об’єкт гніву забезпечить позитивне підкріплення суб’єкта, який цей гнів виражає, надто мала. До речі, прояв гніву може бути покаранням, і задля його уникнення людина може придушувати свій гнів. Разом із реакціями гніву можуть бути придушені потенційно адаптивні реакції, які могли б викликати позитивні підкріплення. Другою причиною редукції адаптивної поведінки є несподіваність заохочення й покарання. Індивід втрачає здатність розуміти закономірності підкріплення. Якщо батьки або вихователі використовують методи заохочення й покарання непослідовно, у дитини може виникнути почуття розгубленості та заміщення і в результаті — відчуття безнадійності й безпорадності, що є компонен-

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 333 •

том депресивного синдрому. Третій чинник пов’язаний зі змінами в навколишньому середовищі. Якщо соціальне оточення людини змінюється таким чином, що реакції, які раніше одержали позитивне підкріплення, більше не підкріплюються, вони поступово зникають із репертуару поведінки індивіда.

Психоаналітична теорія (З. Фрейд, Е. Фром, Д. Речмен, Х. Льюіс, К. Абрахам, Дж. Боулбі) важливу роль відводить дискретним емоціям, таким як печаль, гнів, ворожість, страх, тривога, відчуття сорому. Більшість психоаналітиків вважає, що важливими складовими Д. є втрата самоповаги, упевненості в собі й відчуття власної гідності.

Теорія диференційних емоцій (А. Маршалл, К. Ізард, Г. Цукерман, Дж. Шварц) трактує Д. як складний паттерн базових емоцій, що містить емоцію печалі, різні комбінації гніву, відрази, презирства (ворожі відчуття відносно себе та інших людей), емоції страху, провини й сором’язливості. Враховують також роль інших афективних чинників, таких як зниження сексуального потягу, підвищена втома, погіршення фізичного самопочуття.

У соціально-педагогічній літературі Д. розглядають як форму особистісного розладу й характеризують як стан афекту з негативним емоційним знаком. Під Д. розуміють сильну тугу, яку супроводжує почуття відчаю і кризи духу. У молоді роки такий стан є звичайним. «Зелена туга» виявляється в тому, що середовище стає нецікавим, людина відчуває пригніченість і нудьгу, різко знижується воля. Відчуття провини за події минулого перед життєвими труднощами супроводжує різке зниження самооцінки. У стані Д. час нібито сповільнюється, настає швидка втома, працездатність помітно знижується. Виникають думки про власну нікчемність, і тому можливі спроби суїциду.

Д. протікає в таких формах: локус-контроль, «марення фізичної нестачі», синдром філософської інтоксикації, навчальні неврози або фобії.

Локус-контроль — схильність людини приписувати відповідальність за важливі події самій собі або іншим людям. В останньому випадку людина вважає, що її життя повністю залежить від зовнішніх сил. Звідси виникає відчуття безсилля й безнадії. При тяжких формах Д. уявне відчуття провини, стресові ситуації в разі втрати близьких людей, критика з боку авторитетних осіб може призвести до спроби суїциду.

«Марення фізичної нестачі» виникає в період статевого дозрівання, переважно у дівчат. Ці переживання, як правило, пов’язані із зовнішністю й мають широкий діапазон від веснянок до повноти або худорлявості ніг, талії, тіла тощо. Іноді незадоволення своїм тілом досягає рівня параної, молоді люди стають злими й нещасливими. Підлітки усамітнюються, сидять на останній парті, відмовляються виходити відповідати біля дошки. У відсутності сторонніх людей вони довго розглядають себе у дзеркалі, мріють за допомогою косметичних операцій «виправити ніс» або «вирізати жир із сідниць та живота». У цьому випадку потрібна консультація психотерапевта.

Синдром філософської інтоксикації виявляється у підвищеному інтересі до проблем буття й у деяких молодих людей приймає потворні форми: вони винаходять загальні універсальні закони світостворення, будують плани перебудови світу. Молоді люди вивчають окультні науки, парапсихологію, а також контакти з НЛО. Звертаючи увагу на глобальні проблеми, вони не в змозі чітко висловити свої думки. Синдром «надцінної ідеї» — ознака шизофренії повільного перебігу.

Навчальні неврози та фобії позначені відсутністю бажання відвідувати школу, коледж, інститут. Невроз виражено у конфліктних відносинах із викладачами та

• 334 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

однолітками, відсутності бажання вивчати окремі начальні предмети або всі предмети разом. Особливо страждають на неврози школярі.

Д.— це складна комбінація емоцій, уявлень, спогадів і почуттів. Вона містить різноманітні соматичні симптоми й синдроми.

Літ.: Дивицина Н. Ф. Социальная работа с детьми группы риска. Краткий курс лекций для вузов.— М.: Гуманитар.-изд. центр ВЛАДОС, 2008.— 351 с.; Варій М. Й. Психологія особистості: навч. посібник.— К.: Центр учбової літератури, 2008.— 592 с.; Изард К. Е. Эмоции человека; пер. с англ.— М.: Изд. Моск. ун-та, 1980.— 440 с.; Изард К. Е. Психология эмоций.— СПб.: Питер, 2011.— 461 с.; Ильин Е. П. Эмоции и чувства.— 2-е изд.— СПб.: Питер, 2011.— 783 с.; Словарь по социальной педагогике: учеб. пособие для студ. высш. учебных заведений / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев.— М.: Издательский центр «Академия», 2002.— 368 с.

Песоцька О. П.

ДЕПРИВАЦІЯ (лат. deprivatio — втрата, позбавлення) — психічний стан, виникнення якого обумовлено життєдіяльністю особистості в умовах тривалого позбавлення або істотного обмеження можливостей задоволення життєво важливих потреб. Поняття Д. є близьким, але не тотожнім поняттю «фрустрація». Д.— більш важкий, хворобливий й іноді особистісно руйнівний стан, що відрізняється високим рівнем жорсткості і стійкості порівняно з фрустраційною реакцією.

У різних обставинах депривованими можуть бути різні потреби. У зв’язку з цим термін Д. розглядається як родове поняття, що об’єднує цілий клас психічних станів особистості, що виникають у результаті тривалого її відчуження від джерел задоволення тієї чи іншої потреби. Незважаючи на різноманітність видів Д., їх прояви в психологічному плані змістовно схожі.

Психічний стан депривованої особистості виявляється в її підвищеній тривозі, почутті глибокої незадоволеності собою, своїм оточенням, своїм життям, втраті життєвої активності, в стійкій депресії, що переривається іноді сплесками неспровокованої агресії. У той же час у кожному окремому випадку ступінь деприваційного негативізму особистості різний. Вирішальне значення при цьому належить вияву та взаємодії двох основних факторів: рівня стійкості конкретної особистості, її деприваційного досвіду, здатності протистояти впливу ситуації; ступеня жорсткості, модифікаційної потужності і міри багатоаспектності деприваційного впливу.

Часткове обмеження можливостей задоволення якоїсь однієї з потреб, особливо у випадку тимчасової деприваційної ситуації, за своїми наслідками менш небезпечне для особистості порівняно з випадками, коли вона потрапляє в умови тривалої і практично повної неможливості задоволення цієї потреби.

Деприваційний вплив на одну з потреб, яким би жорстким не був, часом може бути ослаблений завдяки повноцінному задоволенню інших основних потреб даної особистості.

Існує декілька класифікацій видів Д. У психології прийнято виділяти такі види Д.: рухова, сенсорна, материнська і соціальна.

Рухова Д.є наслідком різкого обмеження в рухах, викликаного або хворобою, каліц­­ твом, або такими специфічними умовами життя, які призводять до яскраво вираженої хронічної гіподинамії. Психологічні деформації, до яких призводить рухова Д., за своєю глибиною часом перевершують ті фізіологічні аномалії, які є прямим наслідком хвороби або травми.

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 335 •

Сенсорна Д.— психічний стан, викликаний неможливістю задовольнити найважливішу для будь-якого індивіда потребу у враженнях у зв’язку з обмеженням зорових, слухових, дотикових, нюхових відчуттів. Деприваційна ситуація при цьому може породжуватися, з одного боку, певними індивідуальними фізичними вадами, а з іншого — комплексом екстремальних обставин життєдіяльності суб’єкта, що перешкоджають адекватному «сенсорному насиченню».

Материнська Д. є результатом відділення немовляти від матері.

Психічний стан, що позначається поняттям соціальна Д., є наслідком порушення контактів індивіда з соціумом. Такі порушення завжди пов’язані з фактом соціальної ізоляції, ступінь жорсткості якої може бути різним, що і визначає міру жорсткості деприваційних ситуацій.

Соціальна Д.— це відхилення від реальних соціальних норм у суспільстві та в різних соціальних спільнотах, які відображають певний ступінь ізоляції індивіда від соціального кола та соціального середовища.

Д. може бути наслідком незнання соціальних ролей. Така Д. впливає на перебіг соціалізації: депривований суб’єкт не підготовлений до відповідного виконання низки ролей, яких очікуватимуть від нього в суспільстві.

Люди з відхиленнями в поведінці зазнають серйозних труднощів у різних життєвих ситуаціях. Ці соціальні ситуації впливають на виникнення соціальної Д. До таких життєвих ситуацій можна віднести: призупинення з різних причин уже створеного зв’язку між суб’єктом і його соціальним середовищем; недостатнє отримання соціальних, почуттєвих, сенсорних стимулів, коли суб’єкт розвивався і жив в умовах соціальної ізоляції.

Схожа ізоляція стосується практично всіх соціальних ситуацій, наприклад: дитину віддають до дитячого садка; зміна персоналу; народження молодших членів сім’ї; перехід суб’єкта з одного закладу до іншого; розлучення батьків; смерть хоча б одного з батьків; природні катастрофи, повені, землетруси, суспільні події, війна, перебування особистості в середовищі людей, які розмовляють іншою мовою, тривале перебування в камерах одинокого ув’язнення, фізичні вади (товстий, довгий, низький) тощо.

Форми соціальної Д. розрізняються не тільки за ступенем її жорсткості, але й за тим, хто є її ініціатором, хто саме задає деприваційний характер відносинам групи з широким соціумом —вона сама або ж суспільство, цілеспрямовано створюючи для вирішення певних завдань у тій чи іншій мірі закрите від інших людських спільнот об’єднання людей.

За цією ознакою можна виділити:

-вимушену ізоляцію, коли група в цілому і кожен її член окремо виявляються відірваними від соціального оточення в силу обставин, що склалися незалежно від їх власного бажання або волі суспільства (наприклад, потрапила на безлюдний острів команда після аварії корабля або заблукала в тайзі чи в пустелі експедиція);

-примусову ізоляцію, коли незалежно від бажання людей, а нерідко і всупереч їх волі, суспільство свідомо відокремлює їх, ізолюючи в рамках закритих груп: групи людей, підданих тимчасовому остракізму — засуджені в умовах різних виправних установ, підслідні, що знаходяться в стінах слідчих ізоляторів, хворі, піддані примусовому лікуванню від наркоманії, токсикоманії, алкоголізму, шкірно-венерологічних захворювань; закриті групи, членство в яких не передбачає будь-якого обмеження в правах і не має на увазі низького соціального статусу людини (солдати строкової служби, ви-

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 337 •

КОМУНІКАЦІЯ — (лат. сommunicare — наділяти, розділяти, робити спільним). Вже ні для кого не є таємницею, що ми живемо у світі комунікації. 70 % свого часу людина витрачає саме на комунікацію. Без ефективного ведення зв’язку зупинилося б чимало виробничих процесів. Саме комунікація забезпечує існування соціальної пам’яті, збереження та передачу інформації (в межах одного покоління, а також від однієї генерації до іншої). Суспільство не може існувати в режимі тільки індивідуальної пам’яті: людина перебуває в ситуації, що безнастанно змінюється. К. в міжособистісних відносинах ототожнюється з тим, що людина думає перед виголошуванням інформації, як висловлюється, доносить свою думку до співрозмовника, як отримує від нього інформацію про правильність інтерпретації думки, реакцію на неї, як відбувається процес обговорення. Специфічними ознаками К. є: наявність спільного комунікативного простору; активність учасників комунікації як суб’єктів взаємного інформування; активність суб’єктів комунікації передбачає не формальний «рух інформації», а активний обмін нею; у процесі комунікації відбувається взаєморозуміння (непорозуміння), яке досягається наявністю зворотного зв’язку, а також значущістю інформації; інформація, яка дійшла до співрозмовника і повернулась назад, організовує партнерів у спільне інформаційне поле; спільний смисл у К. виробляється за умови, що інформація не просто прийнята, а й осмислена, тобто за наявності процесу спільного осягнення предмета розмови; характер обміну інформацією визначається можливістю взаємного впливу партнерів за допомогою системи знаків; ефективність К. вимірюється тим, наскільки значущим є взаємний вплив партнерів; комунікативний вплив можливий лише за умови, що індивід, який спрямовує інформацію (комунікатор), та індивід, який її приймає (реципієнт), мають єдину або подібну систему кодифікації і декодифікації; К. психологічно можлива за умови, що знаки, закріплені за ними значення (відображення найсуттєвіших та узагальнених сторін предметів і явищ) та смисли (суб’єктивний зміст, якого набуває слово в конкретному контексті) відомі учасникам комунікативного процесу; учасники комунікації повинні ідентично розуміти ситуацію спілкування; під час обміну інформацією можуть виникнути комунікативні бар’єри. Виокремлюють наступні види К.: аксіальну і ретиальну. Аксіальна К. (лат. axis — вісь) — міжособистісна К.— спрямовує свої сигнали на окремого одержувача інформації (особу, групу), а адресатами ретиальної К. (лат. rete — мережа) — масова К.— є багатореципієнтів.Процесобмінуінформацією,налагодженнядіалогу,взаєморозуміння між учасниками комунікації, досягнення результату спілкування відбувається у певному комунікативному просторі. Комунікативний простір —соціально-психологічне середовище, в якому можливе формування адекватної комунікативної моделі. К. буває вербальною та невербальною. Одним із найважливіших компонентів вербальної К. є говоріння, тобто вміння промовляти, виголошувати інформацію, конструювати речення. Характеристика говоріння містить також індивідуальні особливості людини (манера говорити), яка виголошує інформацію. Говоріння — психологічний компонент вербальної К.; метод втілення в систему знаків певного смислу, кодування інформації; механізм мовлення, побудови висловлювань. Ефективність вербальної К. залежить і від уміння слухати, яке є необхідною умовою правильного розуміння співрозмовника. Слухання — психологічний компонент вербальної К., метод декодування і сприймання інформації. Слухання, як особистісна якість, притаманне не всім людям. Не слухають співрозмовника з різних причин: через брак часу, контраст емоційного стану реципієнта зі змістом слів комунікатора тощо. Зважаючи на поведінку

• 338 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

учасників комунікативного процесу, розрізняють нерефлексивне, рефлексивне, критичне та емпатійне слухання. Нерефлексивне слухання полягає у мінімальному втручанні в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання). Залежно від ситуації під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися підтримка, схвалення, розуміння за допомогою лаконічних відповідей, що допомагають продовжити бесіду (репліки «так», «розумію» тощо). Рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотного зв’язку для досягнення більшої точності в розумінні партнера Критичне слухання вимагає від учасника спілкування спочатку аналізу повідомлення, потім його розуміння. Таке слухання прийнятне під час ділової наради, конференції, дискусії, на яких обговорюються проблеми, думки, ідеї, що стосуються нових проектів, досвіду та ін. Однак у процесі повідомлення нової інформації, наприклад на лекції, критичне слухання є непродуктивним, оскільки відторгнення інформації не дає змоги почерпнути з неї цінне. Емпатійне слухання передбачає, що учасник спілкування приділяє більше уваги «зчитуванню» почуттів, а не слів. Воно буває ефективним, якщо комунікатор викликає у співрозмовника (реципієнта) позитивні емоції (радість, сподівання на краще, упевненість у собі та ін.) та неефективним, якщо провокує негативні емоції (страх, тривогу, розчарування тощо). Обмін інформацією відбувається не лише за допомогою мови, тобто системи фонетичних знаків, а й за допомогою інших знаків і знакових систем, які належать до невербальної комунікації. Невербальна К., доповнюючи мову, розгортається в контексті з вербальною, завдяки чому надає спілкуванню суттєвих відтінків, репрезентує емоційні стани партнерів. До невербальної К. належать оптикокінетична, проксеміка, паралінгвістична та інші знакові системи. У спілкуванні вони переплітаються, групуються, впливаючи на його результат. Мова міміки і мова жестів людини є індикаторами її душевного стану, думок, емоцій і бажань. Вони супроводжують майже кожне слово. Спостереження за своїми жестами та жестами інших людей є найкращим способом дослідження прийомів комунікації, що використовуються

внеформальній сфері, ділових відносинах. Особливо значуща в комунікації оптикокінетична система знаків. Нині вже виокремилась галузь досліджень кінесика (грец. kineo — рухаю), предметом якої є загальна моторика різних частин тіла: рук, обличчя тощо. Її знання допомагають запобігти непорозумінням при спілкуванні з іноетнічним партнером. Передусім ідеться про частоту й силу жестикуляції, яка має суттєві відмінності у представників різних культур. Певні етнічні відмінності має і невербальне спілкування на рівні візуального контакту. Важливим компонентом комунікативної ситуації є проксеміка (лат. proximus — найближчий) — організація простору і часу

вкомунікативній взаємодії. Відомо, що розташування партнерів обличчям один до одного сприяє встановленню контакту між ними, символізує увагу до співрозмовника тощо. Незнання переваг і недоліків просторових форм організації (відстані, на якій люди розмовляють один з одним) може вплинути на комунікативний процес, оскільки вони у представників різних народів неоднакові. Безперечно, що засоби проксеміки не здатні повністю забезпечити результативність переговорів, дискусії тощо, оскільки вони залежать від багатьох рівнів людської діяльності (мети, позицій, соціальної належності партнерів тощо). І все-таки оптимальна організація простору, часові характеристикиспілкуваннявсукупностізіншимичинникамиєсуттєвимидлякомунікативного процесу. Отже, щоб досягти загального смислу при обміні інформацією (розкрити повністю смисловий аспект інформації), потрібне цілковите розуміння учасниками комунікативного процесу значення знаків, коду, які використовуються. Правильне

Психологічні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 339 •

трактування невербальної комунікації передбачає врахування таких чинників: конгруентність слів та невербальних сигналів. Якщо слова і жести не конгруентні, люди більше довіряють невербальній комунікації, ніж вербальній; контекст, у якому функціонують невербальні сигнали. Йдеться про те, що один жест може мати різне тлумачення за різних ситуацій, обставин; сукупність невербальних сигналів. Оскільки жести, як і слова, можуть мати кілька значень, висновок слід робити, спираючись не на один невербальний сигнал, а на їх сукупність; індивідуальні, психофізіологічні властивості людини (стан здоров’я та його вплив на використання невербальних сигналів); соціальний статус людини в суспільстві, а також її соціальні ролі. Роль може бути справжньою або удаваною, обраною для маскування; національні та регіональні особливості невербальної К.; власний стан і досвід. Застосовувати їх слід обережно, трактуючи невербальні сигнали співрозмовника. Системи невербальної К. є важливим чинником формування спільного інформаційного поля та спільного смислу в процесі спілкування. Вони можуть як полегшувати, так і послаблювати вербальну К.

Літ.: Корнєв М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія: Підручник.— К., 1995.— 304 с.; Масова комунікація: Підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губернський, В. Ф. Іванов, В. А. Вергун.— К.: Либідь, 1997.— 216 с.; Почепцов Г. Г. Теория коммуникации.— М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2003.— 652 с.

Цюман Т. П.

КОНФЛІКТ  (лат. conflictus — зіткнення) — актуалізоване протиріччя, зіткнення протилежно спрямованих інтересів, цілей, позицій, думок, поглядів суб’єктів взаємодії чи опонентів, а також зіткнення самих опонентів. К.— термін, який активно використовується у психології, соціології, педагогіці, філософії, конфліктології та ін. науках, а також у буденній свідомості. Історія розвитку людства з найдавніших часів до наших днів засвідчує, що конфлікти завжди були і будуть. Над природою конфліктів замислювалися уже давньогрецькі філософи. Анаксгтандр (бл. 610–547 рр. до н. е.) твердив, що речі виникають із постійного руху «апейрону» — єдиного матеріального начала, що приводить до виокремлення з нього протилежностей, а це означає, що воно конфліктне. Античний філософ Геракліт вважав, що у світі все народжується через ворожнечу і розбрат, що єдиний закон, який панує в космосі, це війна —батько і цар усього. Це перша спроба дати позитивне трактування боротьби у процесі суспільного розвитку через проблемність і конфліктність. У середньовіччі Фома Аквінськийвисунувдумку,щовійнидопустимівжиттісуспільства,тобтоконфліктиєоб’єктивною реальністю. Г. Гегель стверджував, що основна причина конфліктів коріниться в соціальній поляризації — між нагромадженим багатством, з одного боку, і змушеним працювати народом — з другого. Німецький соціолог Г. Зіммель вважається першим, хто запровадив у науковий вжиток термін «соціологія конфлікту». Він запропонував зайнятись аналізом «чистих форм» соціального спілкування та взаємодії. На його думку, серед відносно стійких форм соціальної взаємодії, таких, як авторитет, договір, підпорядкування, співробітництво та інші, особливе місце займає К.— не лише норма, а й винятково важлива форма життя. К. сприяє соціальній інтеграції, він визначає характер конкретних соціальних утворень, змінює їхні принципи й норми організації. У 60-х роках ХХ ст. були опубліковані праці американського психолога Е. Берна, який, синтезувавши основні ідеї психоаналізу й інтеракціонізму, створив теорію трансактного аналізу. Згідно з нею, у структурі особистості існує три компоненти-стани: «дитина» (джерело спонтанних емоцій, прагнень і переживань), «родич» (потяг до стереотипів, заборон, повчання) і «дорослий» (раціональне і ситуативне

• 340 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ставлення до життя). У процесі взаємодії людей здійснюється трансакція. Якщо реалізується непересічна трансакція, спостерігаються безконфліктні стосунки. Якщо виникає пересічна трансакція, процес спілкування порушується і може виникнути конфлікт. На думку іншого американського вченого М. Амстуті, конфлікти можуть бути «корисні» та «некорисні». Конфлікти є корисними тому, що: можуть попередити більш серйозні проблеми, які роблять розрядку в колективі; дають змогу уникнути великого насильства; створюють можливість розв’язувати проблеми цивілізованим шляхом; стимулюють творчість та ініціативу; пояснюють позиції та інтереси його учасників і т. ін. Для розуміння суті К. необхідно виокремити його основні ознаки та умови його виникнення. До основних ознак К. відносять наявність двох або більше учасників із суперечливими інтересами: кожний учасник має аргументацію та засоби захисту своїх інтересів; кожний учасник конфлікту трансформує свій стан в залежності від ситуації, яка склалася і на яку здійснює вплив супротивник. Необхідними і достатніми умовами виникнення К. є наявність у суб’єктів соціальної взаємодії протилежно спрямованих мотивів чи суджень, а також стан суперництва між ними. Функції К. у суспільстві вивчалися завжди. Нині їх досліджують науковці-теоретики, практики-конфліктологи

ймедіатори. На сьогодні науковці та практики дійшли висновку, що правомірно виокрем-

лювати дві функції будь-якого типу К.: позитивну (конструктивну) і негативну (деструктивну). К.— джерело розвитку. Це найпозитивніша його функція. Вона набирає форму кризи

йстимулює зміни в суспільстві. К.— сигнал до змін. Осмислюючи типи критичних ситуацій, вітчизняний науковець Ф. Василюк підкреслює позитивну роль, «потребу» внутрішніх К. для життя: вони сигналізують про об’єктивні суперечності життєвих відносин і дають змогу

вирішити їх або ж довести до реального зіткнення, що може мати негативні наслідки. Аналогічну сигнальну функцію конфлікти виконують і в міжособистісних стосунках. К.— можливість зближення, особливо у проблемних ситуаціях. Цікавим є підхід А. Макаренка щодо вирішення К. Він рекомендує вирішувати його методом «вибуху». Вибухом він називав доведення конфлікту до останньої межі, до такого стану, коли немає можливості для будь-якої тяжби між особистістю й суспільством, коли ребром поставлене питання — бути членом суспільства чи вийти з нього.

Уструктурі К. можна виділити такі основні поняття: учасники К., умови перебігу К., образи конфліктної ситуації, можливі дії учасників К., наслідки конфліктних дій. Учасниками К. можуть бути окремі індивіди, соціальні групи, організації, держави й т.  д. З точки зору соціальної психології, що досліджує особистісні, міжособистісні та міжгрупові К., найтиповішими сторонами конфлікту є окремі аспекти (риси) особистості, самі особистості та соціальні групи. За такої класифікації учасників можливі К. типу: риса особистості — риса особистості, особистість — особистість, особистість — група, група — група. В соціально-психологічному плані учасники К. характеризуються передусім мотивами, цілями, цінностями, установками і т. ін..

К. суттєво залежить від зовнішнього контексту, в якому він виникає і розвивається. Важливою складовою К. вважають соціально-психологічне середовище, що представлене різними соціальними групами з їх специфічною структурою, динамікою, норма-

ми, цінностями та ін. Вплив учасників К. та умов його перебігу ніколи не здійснюється безпосередню. Основні етапи К.: виникнення і розвиток конфліктної ситуації. Конфліктна ситуація створюється одним чи декількома суб’єктами соціальної взаємодії і є передумовою конфлікту; усвідомлення конфліктної ситуації хоча б одним із учасників соціальної взаємодії і емоційне переживання ним цього факту. Наслідками і зовнішніми проявами подібного усвідомлення і пов’язаних з ним емоційних пере-