Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ESW_final_save

.pdf
Скачиваний:
27
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
3.05 Mб
Скачать

Соціальні інститути та інституції • 431 •

заняття. Пізніше в формі К. з. м. п. були створені перші будинки піонерів. За часів Радянської влади К. з. м. п. належали до відомства ЖЕКів.

Головна мета К. з. м. п.— створення умов для творчого, духовного та фізичного розвитку дітей і учнівської молоді у вільний від навчання час шляхом впровадження якісно нових форм і методів організації позашкільної життєдіяльності підлітків. Основні напрями діяльності К. з. м. п.: науково-технічний (з різних видів технічної творчості), еколого-біологічний (юних натуралістів, дослідників природи), культурологічний (з питань історії, культури, мистецтва, філософії, етнографії), туристсько-краєзнавчий (з краєзнавства, видів туризму, спортивному орієнтування), спортивно-оздоровчий (з різних видів дитячого та юнацького спорту), художньо-естетичний (образотворчого мистецтва, декоративно-прикладного мистецтва, музичні, хорові, танцювальні тощо). За напрямами діяльності розрізняють багатопрофільні та однопрофільні К. з. м. п.

К. з. м. п. може об’єднувати і дітей одного віку, і різновікові групи за інтересами. Кількість членів може бути й незначною. Основний принцип діяльності К. з. м. п.— добровільність і самоврядування. Діяльність   К. з. м. п. організовують педагогічні працівники, батьки, спеціалісти з різних галузей науки, техніки, мистецтва на основі додаткових освітніх програм.

Основні завдання К. з. м. п.: організація та проведення освітньо-виховної діяльності у вільний від навчання час; розвиток пізнавальних інтересів дітей і молоді, ознайомлення їх з новітніми досягненнями науки, техніки, спорту; організація змістовного дозвілля дітей і молоді (проведення різноманітних масових заходів та акцій); допомога молоді в професійній орієнтації, виборі майбутньої професії; розвиток творчої ініціативи та суспільної активності, сприяння формуванню національної самосвідомості, активної громадської позиції; участь у районних і міських оглядах, конкурсах, виставках, спортивних змаганнях, фестивалях; розвиток і підтримка юних талантів, стимулювання творчого самовдосконалення; участь у соціально корисній діяльності; організація літнього дозвілля та відпочинку дітей і молоді (трудові об’єднання молоді, літній табір, екскурсії, туристичні походи).

Літ.: Великий тлумачний словник. 2-е видання ВТС СУМ / Голов. ред. В. Т. Бусел.— К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005.— 1728 с.; Педагогический энциклопедический словарь / Гл.ред. Б. М. Бим-Бад.— М.: Большая российская энциклопедия, 2002.— 1583 с.

Жданович Ю. М.

КОНСУЛЬТАЦІЙНИЙ ПУНКТ ЦЕНТРУ СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ ДЛЯ СІМ’Ї, ДІТЕЙ І МОЛОДІ створюється у пологових стаціонарах, жіночих консультаціях і будинках як окреме спеціалізоване формування центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді для здійснення соціальної роботи з: вагітними жінками та жінками, які народили дитину; неповнолітніми матерями; молодим подружжям; матерями, які мають намір відмовитися від новонародженої дитини; батьками (або особами, які їх замінюють), які тимчасово влаштували дитину в будинок дитини; батьками, у яких народилися діти з вадами розвитку або померли новонароджені діти. Консультаційний пункт діє на основі Типового положення про консультаційний пункт центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді у пологових стаціонарах, жіночих консультаціях (затверджено наказом Міністерства сім’ї, молоді та спорту від 23.10.2006 р. № 3545).

• 432 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Виокремлення такого напряму соціально-педагогічної роботи виникло на початку XXI ст. і обумовлено це великою кількістю дітей, які зростають поза межами рідної сім’ї, високим показником відмов породіль від немовлят у пологових будинках відразу після народження дитини. Перші пілотні проекти щодо запровадження роботи соціального працівника, психолога в пологових будинках з жінками, які виявили намір відмовитись від дитини проводились у 2001–2002 рр. неурядовими організаціями. Системний розвиток консультаційних пунктів бере свій початок з 2004 р., коли було затверджено положення, що регламентує їх діяльність, а також впроваджено порядок взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді та закладів охорони здоров’я.

Метою діяльності консультаційних пунктів є сприяння зміцненню інституту сім’ї шляхом поширення засад відповідального, усвідомленого батьківства.

Серед основних завдань — запобігання відмовам матерів від новонароджених дітей; забезпечення психологічної та соціальної підтримки вагітних жінок і жінок, які народили дитину, зокрема неповнолітніх матерів; забезпечення соціально-психологічної підтримки батькам, у яких народились діти з вадами розвитку або померли новонароджені діти.

Діяльність спеціаліста з соціально-педагогічної роботи в медичних установах підпорядкована одній меті — надати кваліфіковану соціально-психологічну допомогу жінкам, які її потребують, тим, хто в силу особливих життєвих обставин або під впливом особистісної кризи, тимчасових психічних розладів (депресій, фобій тощо) втратили віру в себе, свої сили та здатність піклуватися про дитину.

До роботи у консультаційних пунктах центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді у жіночих консультаціях залучаються соціальні працівники та психологи. Вони здійснюють профілактичну роботу з вагітними жінками шляхом надання педагогічних, інформаційних, психологічних, юридичних послуг. Залучені до роботи в консультаційних пунктах фахівці співпрацюють із лікарями-гінекологами, іншими медичними працівниками, адміністрацією жіночої консультації на основі узгоджених спільних планів роботи (Інструкція щодо здійснення центрами соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді соціальної роботи з профілактики раннього соціального сирітства у пологовому стаціонарі (затверджено наказом Державної соціальної служби від 29.11.2010 р. № 61).

Одним із напрямків такої співпраці є організація роботи при жіночих консультаціях «Шкіл відповідального батьківства», впровадження в закладах охорони здоров’я програми підготовки вагітних і подружніх пар до пологів і батьківства. Висвітлення тем з основ фізіології вагітності та пологів, способу життя та харчування вагітної жінки, поведінки під час пологів і фізіології післяпологового періоду здійснюють медичні працівники. Натомість спеціалісти консультаційних пунктів (психологи, соціальні працівники) проводять заняття з таких тем програми: психологія материнства; психологічне єднання матері та дитини; значення сім’ї у формуванні та розвитку майбутньої дитини; особливості сімейних стосунків після народження дитини; фізичний і психічний розвиток дитини до 1 року. Окрім цього, спеціалісти консультаційних пунктів впроваджують педагогічні програми, спрямовані на формування у майбутніх матерів, батьків чи подружніх пар навичок усвідомленого батьківства.

Така просвітницька робота є різновидом первинної профілактики відмов від немовлят, оскільки спрямована на формування позитивної мотивації на народження дити-

Соціальні інститути та інституції • 433 •

ни, актуалізацію емоційно-чуттєвої сфери особистості шляхом усвідомлення цінностей сім’ї та батьківства.

Окрім інформаційно-просвітницької роботи з майбутніми матерями та батьками, спеціалісти консультаційних пунктів здійснюють консультування вагітних жінок і членів їхніх родин. На відміну від консультацій медичних працівників закладу охорони здоров’я, консультації психолога та соціального працівника здійснюються на засадах клієнто-центрованого підходу. Він відрізняється від традиційно притаманного медицині патерналістського ставлення до пацієнта, за якого спеціаліст визнається головною фігурою діади «лікар-вагітна жінка», оскільки він є носієм необхідних для надання допомоги знань і на нього покладається відповідальність за стан вагітної жінки та здоров’я майбутньої дитини. Клієнто-центрований підхід

усоціальній роботі враховує право та здатність клієнта брати участь у прийнятті рішення щодо будь-якого аспекту медико-профілактичної допомоги, якої він потребує.

Консультування чи профілактична бесіда в консультаційному пункті жіночої консультації проводяться психологами, соціальними працівниками у відповідь на запит вагітної жінки (її чоловіка, родичів), що може полягати у конкретному запитанні, проханні надати певну інформацію або допомоги у вирішенні проблеми; за ініціативою лікарягінеколога чи іншого медичного працівника. Воно може бути короткотерміновим (одноразовим), що обмежується однією зустріччю з фахівцем, і тривалим, що проводиться під час кількох зустрічей протягом певного часу. При цьому до процесу консультативної допомоги за необхідності можуть залучатися фахівці різного профілю (психологи, психотерапевти, соціальні працівники, юристи тощо).

Діяльність фахівців консультаційного пункту у пологовому стаціонарі

дещо відрізняється від роботи у жіночих консультаціях. Співпраця двох структур регламентується угодою між центром соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді та медичним закладом (лікарнею, пологовим будинком). Механізм цієї роботи виглядає наступним чином: а) завідувач пологового відділення повідомляє центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді про жінку, яка висловила намір відмовитись від новонародженої дитини; б) соціальний працівник / психолог / соціальний педагог планує первинний контакт із потенційною клієнткою, мета якого — виявити можливі причини, визначальний мотив відмови, забезпечити професійний супровід, визначити можливі перспективи надання допомоги; в) до безпосередньої зустрічі з матір’ю соціальний працівник / психолог / соціальний педагог проводить бесіди з завідувачем пологового відділення, лікарем, медичними сестрами, щоб з’ясувати,

уякому фізичному та психічному стані перебуває жінка, як себе поводить, як проходили пологи (тривалість, складність, оперативне втручання), чи є ознаки постнатального синдрому.

Важливу роль має місце проведення бесід спеціаліста консультаційного пункту з жінкою. Бажано, щоб це була окрема затишна кімната у пологовому відділенні, а не палата, у якій перебувають ще кілька жінок. Це зумовлено необхідністю встановити з матір’ю довірливі стосунки, налаштувати її на відвертість, уникнути поширення пліток тощо. Важливо, щоб під час спілкування дитина була разом із матір’ю. Під час перших зустрічей із жінкою необхідно спрямувати бесіду на те, щоб вона зрозуміла всі наслідки для себе та дитини у разі відмови від малюка, направлення його до інтернатного закладу; отримала інформацію про належну державну допомогу, соціальні та юридичні

• 434 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

послуги, спробувала позитивно поглянути на своє майбутнє, реалістично оцінити ситуацію, відчути підтримку. Під час першої зустрічі з породіллею фахівець насамперед має оцінити емоційний стан жінки, її ставлення до проблеми, визначити необхідні види соціально-психологічної допомоги.

Наступним кроком є розробка особистісного та соціального ресурсу, стратегії надання допомоги. Стратегія надання допомоги включає в себе планування і здійснення заходів по відновленню стосунків із кровною сім’єю, біологічним батьком дитини (де це можливо), пошук шляхів вирішення матеріальних, побутових і соціальних проблем, оформлення юридичних документів на матір і дитину тощо.

Зусилля соціального працівника, психолога, лікарів спрямовані на те, щоб за короткий термін (3–7 днів) перебування жінки у пологовому будинку сформувати психологічний зв’язок «мати-дитина», налаштувати матір на подолання обставин, які перешкоджають виконанню материнських обов’язків.

У будинках дитини діяльність фахівців центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді спрямована на повернення дітей, які в них виховуються, до рідних батьків, а там де це неможливо — влаштування в прийомні сім’ї, під опіку, усиновлення.

Ефективність і результативність роботи консультаційних пунктів на всіх етапах і в різних середовищах залежить від погодженості та скоординованості дій соціальних і медичних працівників, їх взаємодії з державними установами та соціальними закладами, від яких залежить вирішення проблем кожної окремої сім’ї, матері та дитини.

Літ.: Бацилєва О. В. Девіантне материнство як варіант порушення репродуктивної поведінки / О. В. Бацилєва // Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського Національного університету імені Івана Огієнка / за ред. І. Г. Васильєва.— Кам’янець-Подільський: [б. в.], 2010.— Вип. 8.— С. 48–57; Братусь І. В. Інформаційно-консультаційні послуги з питань здоров’я матері та дитини: аналіз проблем / Братусь І. В., Єфименко О. В., Лютий В. П.; за заг. ред. О. Г. Карагодіної.— К.: Наук. світ, 2006.— 111 с.; Брутман В. И. Некоторые результаты обследования женщин, оказавшихся от своих новорожденных детей / В. И. Брутман, М. Г. Панкратова, С. Н. Ениколопов // Вопросы психологии.— 1999.— № 5.— С. 31–37; Деякі аспекти оцінки ефективності надання соціальних послуг різним клієнтам центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді / [Вакуленко О. В., Комарова Н. М., Пєша І. В. та ін.].— К.: Держсоцслужба, 2005.— 124 с.; Овчарова Р. В. Психология родительства: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Овчарова Р. В.— М.: Академия, 2005.— 368 с.; Постолюк Г. І. Міжвідомча взаємодія як організаційна умова попередження соціальними службами відмов матерів від немовлят / Г. І. Постолюк; Запобігання інституціалізації дітей раннього віку. Інноваційні технології соціальної роботи з профілактики відмов від новонароджених дітей: [метод. посіб. / авт.-упоряд.: Т. Ф. Алєксєєнко, О. В. Безпалько, Г. І. Постолюк та ін.; за заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Ж. В. Петрочко].— К.: Століття, 2008.— 224 с.; Соціальна педагогіка: мала енциклопедія / [Т. Ф. Алєксєєнко, Т. П. Басюк, О. В. Безпалько та ін.]; за ред. І. Д. Звєрєвої; М-во освіти і науки України, Ін-т проблем виховання АПН України.— К.: Центр навчальної літератури, 2008.— 336 с.; Филиппова Г. Г. Психология материнства: учеб. пособ. / Филиппова Г. Г.— М.: Изд-во Ин-та психотерапии, 2002.— 240 с.; Яремчук Н. В. Психологічні особливості підготовки молодих жінок до майбутнього материнства: дис. канд. психол. наук: 19.00.07 / Яремчук Наталія Володимирівна.— К., 2010.— 243 c.

Постолюк Г. І.

МОЛОДІЖНІ ОРГАНІЗАЦІЇ — соціально-педагогічні суспільні формування підлітків, молодих людей і дорослих, об’єднаних на добровільній основі для сумісної діяльності з метою задоволення індивідуальних і соціальних потреб, які сприяють соціалізації осо-

Соціальні інститути та інституції • 435 •

бистості підлітка чи молодої людини. Молодіжні організації є важливим компонентом цілісної соціально-педагогічної системи суспільства, що забезпечують входження особистості в соціальне життя на основі організованої соціальної практики.

Серед основних соціально-педагогічних принципів діяльності молодіжних організацій дослідники виокремлюють: принцип орієнтованості організації на реалізацію гуманних цілей, що дозволяє сформувати ціннісні відносини в системі «людиналюдина», і основною нормою якого є гуманність; принцип соціального загартовування молоді в процесі соціально значущої діяльності, який передбачає залучення членів молодіжної організації в ситуації, що потребують виховання зусиль, волі, характерних якостей, особливої позиції особистості, здібностей долати негативний вплив соціуму; принцип створення виховного середовища, який потребує створення таких відносин всередині молодіжної організації, які б формували соціальність кожного члена організації.

Особливістю діяльності молодіжних організацій є: свобода вибору видів діяльності; добровільність прийняття своїх обов’язків в організації; соціально-педагогічна спрямованість діяльності її членів; самоврядування об’єднання як засіб функціонування, що націлене на успішність процесу соціалізації молоді.

Аналіз різноманітних цілей діяльностей молодіжних організацій створює підстави для виокремлення двох головних напрямків цілей їхньої діяльності, а саме: цілі та завдання, орієнтовані на активну участь молодих людей у життєдіяльності суспільства та процесу прийняття рішень; цілі та завдання, орієнтовані на соціальну адаптацію.

Зазначені напрямки відповідають основним соціальним функціям людини в житті та формують готовність підлітків і молодих людей до цивілізованих економічних відносин; політичних відносин на основі норм демократичної культури; відносин у духовній сфері на базі загальнолюдських цінностей.

Такий підхід до розуміння цілей діяльності молодіжних організацій дозволяє сформувати завдання їхньої діяльності, а саме: формування соціальних вмінь в економічній, політичній і духовній сферах; формування мотивів соціальної діяльності; створення умов для самореалізації підлітків і молодих людей, відкриття їх творчого потенціалу; стимулювання самопізнання та самовиховання членів дитячих і молодіжних організацій.

Порівняльний аналіз діяльності молодіжних організацій у країнах Європи та СНД дає можливість стверджувати, що сьогодні молодіжних рух цих країн репрезентується широким спектром молодіжних організацій, серед яких є: молодіжні об’єднання, діяльність яких спрямована на поглиблення в демократичні процеси та на розбудову громадянського суспільства; молодіжні об’єднання саморозвиваючого та самовиховного спрямування; професійно спрямовані молодіжні об’єднання; громадські об’єднання молодих юристів та об’єднання правозахисного характеру; молодіжні об’єднання науково-дослідницького спрямування; молодіжні об’єднання, діяльність яких спрямована на розвиток міжнародного співробітництва з молоддю інших країн; молодіжні об’єднання, які здійснюють волонтерську діяльність; молодіжні об’єднання, в основі діяльності яких лежить взаємодопомога соціального характеру; громадські об’єднання студентської молоді; громадські об’єднання жіночої молоді; молодіжні об’єднання мистецько-культурного спрямування; молодіжні об’єднання фольклорного спрямування; молодіжні об’єднання екологічного спрямування; молодіжні об’єднання історично-просвітницького спрямування; молодіжні об’єднання

• 436 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

патріотичного спрямування; молодіжні об’єднання національних меншин в Україні; молодіжні об’єднання спортивно-туристичного спрямування; молодіжні об’єднання релігійного спрямування.

Як окремий суспільний інститут, що орієнтує свою діяльність на роботу з підлітками та молоддю, молодіжна організація виконує низку притаманних їй функцій. Функції молодіжних організацій визначаються як специфічні однорідні завдання, що обумовлюють зміст діяльності цих організацій. При цьому функції розкривають і розвивають мету, що визначена в кожній із молодіжних організацій.

Аналіз соціально-педагогічних можливостей молодіжних організацій дозволяє стверджувати, що молодіжні організації різних типів у тій чи іншій мірі об’єктивно здатні реалізовувати в сукупності наступні соціально-педагогічні функції: включення членів молодіжних організацій на посильному для них рівні у суспільне життя, різнобічну соціальну практику як механізм соціального становлення підлітка чи молодої людини; задоволення потреб та інтересів членів молодіжних організацій (у першу чергу соціальних за своєю суттю), передача деяких специфічних знань (тих, які важко формуються та передаються школою, іншими соціально-педагогічними інститутами); цілеспрямоване введення підлітків до соціуму й адаптація їх до нього; захист прав та інтересів членів молодіжних організацій, у тому числі і від негативних впливів навколишніх соціальних явищ.

Літ.: Гулевська-Черниш А. В. Характеристика соціально-педагогічних функцій молодіжних організацій // Соціальна робота в Україні: теорія і практика.— К., 2006.— № 4.— С. 94–103; Литвак Р. А. Педагогические основы деятельности детских общественных объединений

всовременных условиях: Дис. кан. пед. наук: 13.00.01.— Екатеринбург, 1997.— 389 с.; Мудрик А. В. Социальная педагогика: Учеб. для студентов высш. пед. учеб. заведений.— М.: ACADEMIA, 2000.— 240 с.; Поддубная М. В. Педагогические условия организации молодежи

вдеятельности общественных объединений: Автореф. дис. кан. пед. наук: 13.00.01.— Магнитогорск, 2003.— 21 с.; Поліщук Ю. Й. Соціально-педагогічна діяльність сучасних громадських молодіжних об’єднань в Україні. Монографія. / За ред. Н. Г. Ничкало.— Тернопіль: ТНПУ, 2005.— 432 с.

Гулевська-Черниш А. В.

НЕФОРМАЛЬНЕ ОБ’ЄДНАННЯ — це добровільне самодільне громадське формування з особистісним характером спілкування, нечітко окресленою метою групової діяльності, яке діє в інтересах своїх членів незалежно від мети та характеру об’єднання.

Активно досліджувати Н. о. почали у 90-х рр. ХХ ст. Зародження та розвиток політичного молодіжного руху, його особливості вивчали В. Головенько, А. Корнієвський, В. Якушик та ін.; вплив Н. о. на соціалізацію підлітків і молоді — Н. Заверико, М. Окаринський, С. Косарецька, Н. Синягина, Л. Романівська та ін.; особливості соціальнопедагогічної роботи з членами Н. о. стали об’єктом досліджень Ю. Поліщука, О. Лісовца, Р. Охрімчук та ін.

Терміном «неформальний» визначається нестандартний спосіб життя молоді. Для більшості членів суспільства неформали — це незвичайна та незрозуміла молодь, якій властиві неформалізм, нонконформізм, конфлікти з суспільством, претензії на нетрадиційні для старшого покоління життєві орієнтири. Як правило, кожному Н. о. притаманна певна субкультура. Виникнення  Н. о. є наслідком природного прагнення молодої людини до об’єднання з іншими, творення стійких форм взаємодії з ними.

Соціальні інститути та інституції • 437 •

Для  Н. о. характерні емоційно забарвлені зв’язки між членами, які ґрунтуються на емоційному ставленні та виявляються у симпатіях, дружбі, довірливих стосунках, спільних інтересах тощо.

Н.о., як правило, об’єднують підлітків і молодь. Основою неформальності виступають психологічні та соціальні чинники. До перших належать: намагання молоді бути самими собою; пошук чогось незвичайного; механізми зараження та наслідування; інстинкт натовпу; суперництво з конкурентами, опонентами та навіть ворогами (ними можуть бути хто завгодно). Головною причиною вступу до Н. о. є прагнення до певної спільноти, де можна отримати взаємодопомогу, взаємопідтримку, захист, тісне спілкування за спільними інтересами. До других належать: неможливість самореалізації

всім’ї, школі, формальних громадських організаціях; відсутність взаєморозуміння, розбіжності в поглядах із батьками, вчителями, дорослими; намагання потрапити в сере­ довище­ однодумців; бажання втекти від самотності, нагляду дорослих.

Спільними ознаками Н. о. є відсутність офіційного статусу, програми діяльності, слабо виражена внутрішня структура, розважально-рекреактивна спрямованість, протидія змінам.

Н.о. молоді зі спільними поглядами на суспільство, природу, мистецтво, однаковим типом поведінки існували з давніх часів (лицарські ордени, масонські ложі, літературні та художні школи тощо). У СРСР в 50–60-ті рр. з’явилися такі неформальні течії, як стиляги, бітники, штатники, перші студентські будівельні загони вважалися неформальними. Поштовхом для розвитку неформального руху молоді стали 60–80-ті рр. ХХ ст., коли активізувалися групи хіпі. Період 1985–1992 рр. почався з наростання агресивності

внеформальному молодіжному середовищі, що призвело до зіткнень різних Н. о. між собою та з правоохоронними органами. Деякі  Н. о. інтегрувалися з кримінальним середовищем. У період розпаду СРСР неформальний рух вийшов за межі молодіжнопідліткового середовища та набув ярко вираженої соціально-політичної спрямованості (національні рухи, фронти). Кінець ХХ — початок ХХI ст. характеризується протилежними тенденціями: з одного боку, активізуються інтелектуальні напрями у неформальному середовищі, а з іншого — відбувається омолодження неформальних груп, що не переймаються інтелектуальними проблемами (репери, брейкери, ролери тощо).

Н.о. відіграють велику роль у процесі соціалізації молоді, виконуючи наступні соціалізаційні функції: самовизначення особистості (можливість проявити свою самостійність, ініціативу, розкрити свій творчий потенціал, а також демонстративне самовираження); інструментальна (захист, спілкування з представниками протилежної статі, спільність інтересів, уподобань, захоплень тощо); емоційна (задоволення потреби у емоційних стосунках, побудованих на симпатії, дружбі, взаємопідтримці); престижна (визнання особистості молодої людини, її гідності, формування самоповаги тощо); інформаційно-розважальна (отримування та розповсюдження цікавої інформації, обговорення важливих для підлітків подій, явищ, передача знань і життєвого досвіду однолітків; спільне проведення вільного часу, участь у розважальних заходах тощо).

Н.о. неоднорідні, відрізняються соціальною чи політичною спрямованістю, масшта­ бами діяльності, організаційною структурою, віковим і соціальним складом, мають різні історичні витоки. Відповідно до соціальної спрямованості, системи цінностей, що культивуються, і діяльності, спрямованої на їх реалізацію, Н. о. поділяються на просоціальні (спрямовані на цінності та норми, що заохочуються суспільством, а по-

• 438 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

зитивні групові норми формуються у соціально-значущій діяльності), асоціальні (цінності яких не збігається з усталеними соціальними цінностями та нормами; члени таких об’єднань ведуть асоціально-девіантний спосіб життя, їх діяльність характеризується соціальним відчуженням, відокремленням, протистоянням) і антисоціальні або кримінальні (характеризується закритістю, круговою порукою, злочинною діяльністю, яскраво вираженим протиставленням іншим групам; міжособистісні стосунки в таких групах опосередковуються асоціальними й антигромадськими цінностями, ведуть до деперсоналізації особистості).

Найбільш розповсюдженою є типологія Н. о. за спрямованістю самодіяльності, запропонована І. Сундієвим: агресивні (фанати, неонацисти, ліві); епатажні (панки, мажори); культурні (рокери, бітломани, хіпі); економічні (групи кооперативного та підприємницького спрямування); соціальні (спрямовані на розв’язання конкретних соціальних проблем: екологічні, екокультурні, етнокультурні групи та ін.); політичні (спрямовані на захист і підтримку соціально-економічних реформ, альтернативні політичні рухи тощо). Сучасні українські дослідники В. Кулик, Т. Голобуцька, О. Голобуцький в основу типологізації поклали внутрішню ціннісну шкалу субкультури та характер її діяльності. За таким підходом виокремлюють: систему — субкультуру хіпі; романтико-ескейпіські (індіанці, толкієністи, байкери);

релігійно-містичні (кришнаїти, сатаніти, готи); гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери та ін.); епатажно-протестні (панки, металісти, ньювельщики);

радикально-деструктивні (анархісти); розправно-самосудні молодіжні угрупування (ремонтники, любери, гопники); хакери тощо.

У практичній соціально-педагогічній роботі знання типології Н. о., ознак приналежності до певної групи, провідних напрямів самореалізації, проявів асоціальної та кримінальної поведінки дає змогу чітко ідентифікувати групи, прогнозувати наслідки членства в ній неповнолітніх, корегувати їх поведінку, сприяти створенню умов для позитивної та соціально прийнятої самореалізації особистості.

Літ.: Лісовець О. В. Теорія і методика роботи з дитячими та молодіжними організаціями України.— К.: Академія, 2011.— 255 с.; Заверико Н. В. Методика роботи соціального педагога з дитя-

чими та молодіжними організаціями: методичні рекомендації.— Запоріжжя: ЗНУ, 2010.— 42 с.;

Шакурова М. Методика и технология работы социального педагога.— М: Академия, 2002.— 272 с.; Кулик В., Голобуцька Т., Голобуцький О. Молода Україна: сучасний організований молодіжний рух та неформальна ініціатива.— К.: Центр досліджень проблем громадянського суспільства, 2000.— 457 с.

Заверико  Н. В.

ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА (англ. penitentiary — виправний) — система установ здійснення кримінального покарання. У широкому сенсі пенітенціарними закладами називають усі установи виконання покарання, у вузькому — заклади, де відбувають покарання засуджені до позбавлення волі. Питання організації здійснення кримінальних покарань і проведення психокорекційної, соціально-педагогічної та соціальної роботи в пенітенціарних закладах розкрито у працях О. Беци, Д. Вітфільда, В. Кривуші, О. Пташинського, Г. Радова, В. Синьова, Д. Ягунова та ін.

Сучасну  П. с. України складають установи Державної пенітенціарної служби, що здійснюють свою діяльність на основі положень Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК), Закону України про Державну кримінально-виконавчу службу України

Соціальні інститути та інституції • 439 •

та інших нормативних актів, що визначають порядок виконання різних видів покарань, правовий статус засуджених осіб і працівників установ виконання покарання, взаємодію пенітенціарних закладів з іншими установами в процесі виправлення та ресоціалізації засуджених осіб. До основних функцій П. с. відноситься виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. При цьому під виправленням засудженого розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої законопослушної поведінки, під ресоціалізацією — свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства, повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених в пенітенціарній системі є встановлений порядок виконання і відбування покарання (режим), суспільнокорисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив (КВК, ст. 6).

До основних типів пенітенціарних закладів в Україні відносяться виправні колонії, виправні центри, виховні колонії, кримінально-виконавчі інспекції. Виправні колонії виконують покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі. Залежно від умов утримання засуджених та особливостей режиму їх поділяють на колонії мінімального (з полегшеними та загальними умовами утримання), середнього та максимального рівня безпеки. Перебування в колонії того чи іншого виду залежить від тяжкості та повторності злочину, скоєного засудженим. Режим колоній регламентує межі ізольованості засуджених, способи й інтенсивність нагляду за ними, обов’язки засуджених, вимоги до їх поведінки, шляхи реалізації прав та інтересів засуджених, умови їх утримання залежно від терміну перебування в колонії та поведінки засуджених. Працездатні засуджені в колоніях залучаються до праці як на території колоній, так і на підприємствах за їх межами, за що отримують заробітну платню. Соціально-виховна робота в колоніях спрямована на формування у засуджених мотивації суспільно-корисної діяльності та дотримання вимог законів і інших прийнятих в суспільстві норм поведінки, а також підвищення їх загальноосвітнього та культурного рівня. Вона передбачає проведення морального, правового, трудового, естетичного, фізичного, санітарно-гігієнічного виховання засуджених, організовується в індивідуальних, групових і масових формах із використанням психологічних і педагогічних методів. Для підвищення загального та професійного освітнього рівня засуджені мають можливість навчатися у загальноосвітніх школах колоній, на курсах професійного навчання та займатися самоосвітою. Психологічна робота з засудженими спрямована на вивчення їх особистості з метою забезпечення індивідуального педагогічного підходу, досягнення позитивних психологічних змін у засуджених і зменшення негативного впливу на їх особистість умов перебування в ізоляції від суспільства. Соціальновиховна і психологічна робота зі засудженими здійснюється штатними працівниками виправних колоній — інспекторами та спеціалістами з соціально-виховної і психологічної роботи, соціальними педагогами та психологами, до неї залучаються громадські та релігійні організації.

Виховні колонії здійснюють покарання у вигляді позбавлення волі стосовно неповнолітніх засуджених. Засуджені, що перебувають у виховних колоніях і досягли вісімнадцятирічного віку, за рішенням педагогічної ради колонії можуть бути залишені в ній до звільнення. Режим виховних колоній більш м’який в порівнянні з виправними ко-

• 440 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

лоніями. У якості заохочення засуджені до позбавлення волі неповнолітні мають можливість відвідувати культурно-видовищні та спортивні заходи за межами колонії в супроводі працівників колоній, виходити за межі колоній в супроводі батьків або інших родичів. Зі засудженими неповнолітніми у виховних колоніях проводиться виховна та психологічна робота, у колоніях працюють загальноосвітні школи другого та третього ступенів. За півроку до звільнення засуджені неповнолітні переводяться до дільниці соціальної адаптації, де з ними проводиться робота з підготовки до звільнення.

Виправні центри здійснюють покарання у вигляді обмеження волі. Засуджені до обмеження волі працюють на виробництві виправних центрів або на підприємствах за його межами, проживають у гуртожитках на території центру або, якщо мають сім’ю і не допускають порушень порядку відбування покарання, зі своїми сім’ями за межами центру. Із засудженими в виправних центрах проводиться соціально-виховна робота, до якої залучаються громадські організації.

Кримінально-виконавча інспекція здійснює покарання у вигляді позбавлення права обійняти певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт і здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням і звільненими від відбування покарання вагітними жінками та жінками, які мають дітей віком до трьох років. Засуджені до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, зобов’язані виконувати покладені на них судом обов’язки щодо праці, місця проживання та поведінки, з’являтися в кримінально-виконавчу інспекцію у встановлений час для реєстрації або за викликом, надавати довідки та характеристики з місця роботи, навчання та проживання. Кримінально-виконавча інспекція спільно з органами внутрішніх справ і громадськими установами здійснює виховну й індивідуально-профілактичну роботу зі засудженими, спрямовану на запобігання скоєння ними нових злочинів і порушення ними умов відбування покарання. Перспективним є створення на базі кримінально-виконавчої інспекції служб пробації — установ, що виконують функції як органу здійснення покарання, так і соціальної служби, що здійснює соціальний супровід засуджених до альтернативних покарань і надає їм соціальні послуги, необхідні для їх ресоціалізації (Д. Вілдфілд).

Соціальна робота із засудженими в П. с. здійснюється соціальними службами регіонів, де розташовані пенітенціарні заклади, і регіонів постійного проживання засуджених (центрами соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, службами у справах дітей, центрами зайнятості тощо). До її функцій належить сприяння підтримці позитивних соціальних зв’язків засуджених, консультування засуджених із соціальних, правових, психологічних питань, профілактика ризикованих форм поведінки засуджених, соціальна підтримка сімей засуджених, надання допомоги засудженим у соціальній адаптації після звільнення з пенітенціарних закладів або у процесі відбування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, надання інших соціальних послуг засудженим як

упроцесі відбування покарання, так і після звільнення з пенітенціарних установ. Соціальна робота в П. с. організовується у формі консультативних пунктів соціальних служб

упенітенціарних установах, поширення серед засуджених інформаційних матеріалів, організації в пенітенціарних закладах групових і масових заходів, соціального супроводу засуджених і їх сімей фахівцями соціальних служб.

Літ.: Вілдфілд Д. Вступ до служби пробації / Вілдфілд Д.— К.: Атіка, 2004.— 236 с.; Педагогічні основи ресоціалізації злочинців / Синьов В. М., Радов Г. О., Кривуша В. І., Беца О. В.— К.: Леся,

1997.— 272 с.; Впровадження альтернативних видів кримінальних покарань в Україні: посібник

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]