ESW_final_save

Технології та інновації соціальної / соціально-педагогічної роботи • 511 •

Усі відомі на сьогодні технології розділяють на дві групи: промислові та соціальні. До промислових належать технології переробки природної сировини (нафти, руди, деревини тощо) чи отриманих з неї напівфабрикатів (готових металів, прокату, окремих деталей і вузлів виробів тощо).

Соціальною визначають технологію, у якій вихідний і кінцевий результат — людина,

аосновні параметри вимірювання — її якості та властивості.

Т.с.— це єдиний тип технологічного процесу, що значною мірою базується на «суб’єкт-суб’єктних» відносинах. Без співпраці учасників соціального процесу, сумісних дій індивіда, сім’ї, групи, яким надається соціальна допомога чи підтримка, неможливо покращити ті обставини, які послужили причиною застосування соціальних технологій.

Поява  Т. с. пов’язана з потребою швидкого та великомасштабного «тиражування» нових видів діяльності. У науковій літературі існує безліч концепцій і визначень соціальної технології. Найбільш відомі погляди на соціальну технологію як на «діяльність, у результаті якої досягається поставлена мета і змінюється об’єкт діяльності» (Н. Стефанов); «елемент механізму управління» (В. Афанас’єв); «спосіб реалізації конкретного складного процесу шляхом розчленовування його на систему послідовних взаємозалежних процедур і операцій, що виконуються однозначно…» (М. Марков); «сукупність знань про способи і засоби організації соціальних процесів, самі ці дії, що дозволяють досягти поставленої мети» (А. Зайцев); «спосіб управління, регулювання і планування соціальних процесів» (А. Дикарєва, М. Мирська); «кінцевий продукт соціального проектування, необхідний для забезпечення процесів відтворення і здійснення діяльності: типових процедур управління; методик підбору й оцінки управлінських кадрів; сценаріїв проведення імітаційних ділових ігор; математичних моделей соціальних об’єктів на базі ЕОМ» (В. Дудченко, В. Макаревич); «сукупність прийомів, методів і впливів, які застосовуються для досягнення поставлених цілей у процесі соціального планування і розвитку, рішення різного роду соціальних проблем» (Л. Іонін); «своєрідний механізм поєднання соціологічних знань і соціальних ресурсів з умовами їхньої реалізації» (В. Патрушев); «науку про сукупність способів соціальної дії на людину» (Л. Дятченко); «процес спрямованого впливу на соціальний об’єкт» (Н. Данакін).

Розуміння соціальної роботи як інтегрованого, універсального виду діяльності, спрямованого на задоволення соціально-гарантованих та особистісних інтересів і потреб людей, перш за все соціально-незахищених верств населення, дозволяє визначати два типи соціальних технологій: соціальні програми, що містять певні засоби та способи діяльності; сама діяльність, побудована відповідно до таких програм.

Щодо другого типу, то тут частіше використовують термін технології соціальної роботи (діяльності). При цьому підході соціальні технології розглядаються як узагальнення набутих і систематизованих знань, досвіду, умінь і практики роботи суб’єктів соціальної діяльності; сукупність способів професійного впливу на соціальний об’єкт з метою його покращення, забезпечення оптимізації функціонування при можливому тиражуванні даної системи впливу (Є. Холостова)

Складовими змісту Т. с. є: розмежування процесу на внутрішні етапи, фази; координація зусиль усіх підрозділів; визначення поетапності дій; визначення алгоритму виконання всіх технологічних операцій; корекція дій залежно від змін у цьому процесі.

Різновекторність змісту Т. с. дозволяє визначити такі основні їх види: правового за- безпеченняфункціонуваннясуспільства;політичнітехнологіїадміністративно-владного

• 512 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

регулювання; економічного функціонування суспільства, розвитку власності; інформаційного забезпечення засобами масової інформації та комп’ютерної мережі; духовнокультурного розвитку; забезпечення соціального функціонування суспільства.

Т.с. класифікуються за такими ознаками: залежно від рівня суспільних відносин (макросистем; мезотехнології; мікротехнології); за ступенем практичного втілення

ворганізаційний процес (інноваційні; конструкторські; традиційні); за місцем експериментальної перевірки й апробації (кабінетні; лабораторні; польові); за масштабністю соціальних операцій (глобальні; регіональні; локальні); за діяльнісним аспектом розуміння (соціальний контроль, соціальна профілактика, соціальна терапія, реабілітація, соціальна допомога, соціально-правовий захист, соціальне страхування, соціальне обслуговування, соціальне опікунство, соціальне посередництво, соціальний супровід).

Т.с. складаються з наступних компонентів: структурного, функціонального, нормативного, операційного та інструментального. Структурний компонент технологізації містить поняття керованих і некерованих соціальних ситуації та можливої післядії (результату й наслідку). Функціональний компонент дозволяє визнати такі механізми здійснення соціальних завдань як заборона, настанова, дозвіл, обмеження, орієнтування, спрямування. Нормативний компонент технологізації соціальної роботи означає встановлення закономірностей, принципів і правил. Операційний компонент технологізації означає виокремлення певних процедур й операцій і їх подальшу координацію та синхронізацію. До основних процедур належать: інституціоналізація (встановлення норм та еталонів поведінки, розробка й впровадження соціальних статусів, формування системи цінностей та ідеалів); профілактика (система дій, спрямованих на передбачення та нівелювання аномальних станів соціальної системи); контроль (система дій, що забезпечує нормальний стан соціальної системи); корекція (виправлення припущених помилок, відхилень). Інструментальний компонент технологізації передбачає усталення всіх наявних способів здійснення соціального регулювання, а саме: нормативного; традиційно-ритуального; конвенціонального (неформальні зобов’язання, угоди); компаративного (соціальне порівняння); змагання; оціночного; статусного (вплив на статус людини); символічного; психотерапевтичного; соціоекологічного (вплив на життєве середовище); раціонального (переконання); сугестивного (навіювання); стимулюючого; селекційного та ситуаційного (Є. Холостова).

Т.с. мають такі етапи реалізації: теоретичний, який передбачає обґрунтування мети й об’єкта технологічного впливу, виокремлення складових компонентів (елементів); з’ясування соціальних зв’язків між ними; методичний, який пов’язаний з добиранням методів, засобів впливу, обробкою інформації, її аналізом, вибором принципів трансформації результатів аналізу у висновки та рекомендації; процедурний; який пов’язаний з практичною діяльністю по апробації обраної послідовності використання інструментарію.

Літ.: Соціальна педагогіка: мала енциклопедія / За заг. ред. І. Д.Звєрєвої.— К.: Центр навчальної літератури, 2008.— 336 с.; Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько, С. Я. Харченко та ін.: За заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонової.—К.: Центр навчальної літератури, 2004.— 256 с.; Соціальна робота: технологічний аспект: Навч. посібник / За ред. А. Й. Капської — К.: Центр навчальної літератури, 2004.— 352 с.; Сурмин Ю. П., Туленков Н. В. Теория социальных технологий: Учеб. пособие.— К.: МАУП, 2004.— 608 с.; Технологии социальной работы: Учебник / Под ред. Е.И Холостовой.— М.: ИНФРА, 2001.— 400 с.; Технология социальной работы: Учебн. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. И. Г. Зайнышева.— М.: ВЛАДОС, 2000.— 240с.;

Технології та інновації соціальної / соціально-педагогічної роботи • 513 •

Харченко С. Я., Краснова Н. П., Харченко Л. П. Соціально-педагогічні технології: Навч.-метод. посібник для студентів вищих навч. закладів.— Луганськ: Альма-матер, 2005.— 552 с.; Шакурова М. В. Методика и технология работы социального педагога: Учеб. пособие для студентов высш. пед. учеб. заведений.— 2-е изд., стереотип.— М.: Академия, 2004.— 272 с.

Вайнола Р. Х., Заверико Н. В.

ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ / СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ — це практична діяльність соціального педагога (соціального працівника), для якої характерна раціональна послідовність використання різних методів і засобів з метою досягнення якісних результатів. Соціально-педагогічна технологія — це класичний різновид соціальної технології, що інтегрує в собі якості соціальної та педагогічної технологій. Соціальнопедагогічна технологія — це способи взаємодії соціального педагога (соціального працівника) із клієнтом, що забезпечують його соціалізацію в наявних або спеціально створюваних умовах. Сутність соціально-педагогічної технології полягає в операціоналізації процесу надання послуг і соціально-педагогічної допомоги, створенні алгоритму взаємодії соціального педагога з клієнтом. Соціально-педагогічна технологія має такі характерні риси: універсальність (можливість застосування на різних за специфікою об’єктах, для вирішення подібних або часто виникаючих завдань); конструктивність (націленість на вирішення конкретних проблем перевіреними та обґрунтованими способами); результативність (орієнтація на кінцевий результат, що перевіряється); оперативність (можливість реалізувати технологію в оптимальний термін); відносна простота (наявність проміжних етапів й операцій, доступність для фахівця певної кваліфікації); надійність (наявність деякого запасу міцності, механізму, що дублюється); гнучкість (здатність до адаптації в умовах, що змінюються). Соціально-педагогічна технологія як сукупність визначених прийомів і методів впливу має власну структуру, до складу якої входять певні елементи: визначення мети, вибір відповідного рішення, організація соціальної дії, аналіз результатів.

Багатогранність соціального життя, його взаємодії із природними явищами зумовила й різноманітність соціальних технологій, які можна класифікувати за різними критеріями: видами, рівнями, сферами застосування. Розрізняють макро-, мезо-, мікротехнології­ (Л. Дяченко); кабінетні, лабораторні, польові соціальні технології (О. Пригожин); загальні й часткові (Н. Данакін); інноваційні й рутинні (Є. Холостова), інформаційні, освітні, а також ті, що впроваджуються (Є. Холостова, В. Курбатов); технології пошуку стратегії керування, технології соціального моделювання й прогнозування; інформаційні технології, інноваційні технології й технології минулого досвіду (В. Іванов і В. Богдан); глобальні, демографічні, економічні, військові, технології продовольчих криз, конфліктів, катастроф (В. Банерушев); суб’єктні, діяльнісні та середовищні технології (М. Шакурова); загальногалузеві, міжгалузеві та галузеві технології (І. Ліпський).

Класифікація соціально-педагогічних технологій теж найрізноманітніша. Це пов’язане з тим, що соціально-педагогічна робота утворює собою певну, відносно самостійну систему, упорядковану безліччю елементів, які взаємозалежні між собою і становлять деяку цілісну єдність. Під час аналізу технологій соціально-педагогічної роботи як системи необхідно враховувати класифікацію систем узагалі. А також пам’ятати, що соціально-педагогічна робота — це різновид соціальної системи, яка має справу з людьми (зокрема із клієнтами й соціальними працівниками) та їх відносинами між собою. Соціально-педагогічні технології розрізняють: за рівнем кваліфікації суб’єкта

• 514 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

(прості, доступні неспеціалістам; складні, які вимагають професійної кваліфікації фахівця певної галузі; комплексні, що потребують кваліфікації фахівців різних галузей); за функціями та напрямками діяльності соціального педагога (технології соціальної діагностики, профілактики, адаптації, реабілітації, опіки й соціального захисту, а також соціалізації, саморозвитку, самовизначення особистості).

Літ.: Соціальна педагогіка: теорія і технології: Підручник / За ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Центр навчальної педагогіки, 2006.— 316 с.; Соціальна робота: технологічний аспект: навчальний посібник / За ред. А. Й. Капської.— К.: Центр навчальної літератури, 2004.— 352 с.; Тюптя Л. Т., Іванова І. Б. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів.— К.: ВМУ-РОЛ «Україна», 2004.— 408 с.

Заверико Н. В.

ТРЕНІНГ (англ. training — навчання, виховання, підготовка, тренування, дресирування). Тренінг почали використовувати в ХІХ ст. у медичній практиці (як різновид психотерапії), а в ХХ ст. він набув широкого використання в професійній освіті (як форма навчання) і практичній психології (як засіб розвитку людини). Термін «тренінг» використовують для позначення широкого кола методик, інструментів, засобів, які ґрунтуються на різних теоретичних підходах і принципах. Різні автори-дослідники, які працюють над проблемою використання Т., не дотримуються одностайності щодо тлумачення Т. в різних наукових, методичних, навчальних публікаціях. Ю. Ємельянов вважає, що Т.— це група методів, які спрямовані на розвиток здібностей до навчання та оволодіння будь-яким складним видом діяльності. Л. Петровська трактує його як засіб впливу, який спрямований на розвиток знань, соціальних установок, вмінь і досвіду у сфері міжособистісного спілкування, а також засіб розвитку компетентності в спілкуванні, засіб психологічного впливу. Водночас, автор зводить до єдиного термінологічного еквіваленту терміни «активна соціально-психологічна підготовка», «активне соціальне навчання», «лабораторний тренінг», «групи інтенсивного спілкування», «перцептивно орієнтований тренінг», «тренінг сенситивності (чутливості)», які похідні від соціально-психологічного тренінгу, основна мета якого — розвиток компетентності в спілкуванні, її комунікативної, інтерактивної та перцептивної складових.

Загальнаметасоціально-психологічноготренінгуконкретизованавтакихзавдан- нях: оволодіння психологічними знаннями; формування умінь і навичок у сфері спілкування, зокрема для розв’язання конфліктних ситуацій; корекція, формування та розвиток установок, необхідних для успішного спілкування; розвиток здібностей щодо адекватного та повного пізнання себе й інших; корекція й розвиток системи стосунків особистості, створення сприятливого психологічного клімату в групах, а також підвищення соціально-психологічної компетентності. С.-п. т. базується на певних принципах (принцип активної участі кожної особи, що передбачає самостійне відпрацювання навичок спілкування; забезпечення результативності; врахування особистого досвіду). Використовують групові методи роботи: дискусії, групові ігри, рольовий тренінг, відео­ тренінг, метод психодрами, тренінг соціально-перцептивний, ділового спілкування тощо. Основи теорії й практики С.-п. т. були розроблені американським психологом К. Роджерсом і базувалися на ідеях «гуманістичної психології», «самоактуалізуючої особистості». Цю ідею — самовдосконалення особистості — здійснюють за рахунок розвитку групових стосунків і створення особливої ситуації довірливого спілкування, у якій здійснюється усвідомлення себе та інших, обмін взаємовідчуттями, сприйняттям один

Технології та інновації соціальної / соціально-педагогічної роботи • 515 •

одного. К. Роджерс запропонував дві форми С.-п. т.: групи інтенсивного спілкування і групи «організаційного розвитку».

Схожі погляди в Г. Ковальова, який вважає С.-п. т. методом активного комплексного соціального навчання. Б. Паригін визначає Т. як один із методів групового консультування, характеризуючи його як активне групове навчання навичкам спілкування та життя в су­ спільстві загалом: від навчання професійно корисним навичкам до адаптації до нової соціальної ролі та відповідно корекцією Я-концепції та самооцінки. А. Ситников дає таке визначення Т.: «Тренінги (навчальні ігри) є синтетичною антропотехнікою, яка поєднує в собі навчальну та ігрову діяльність, що відбувається в умовах моделювання різноманітних ігрових ситуацій…» Під антропотехнікою він розуміє галузь акмеологічної практики, спрямовану на перетворення природних здібностей людини та формування на їх основі культурного феномену професійної майстерності. Він виділяє три основні антропотехніки: научіння, учіння та гру. При цьому враховуються наступні складові, специфічні риси та парадигми Т.: дотримання певних принципів групової роботи; спрямованість на психологічну допомогу в саморозвитку учасникам групи, при цьому допомога надається не тільки (а іноді й не стільки) ведучими групи, а й самими учасниками; наявність більш або менш постійної групи (переважно від 7 до 15 осіб), що періодично збирається на зустрічі чи працює безперервно впродовж двох-п’яти днів (так звані групи-марафони); певна просторова організація (частіше за все — робота в зручному ізольованому приміщенні, де учасники переважну частину часу сидять у колі); акцент на взаємостосунках учасників групи, для аналізу та розвитку в ситуації «тут і зараз»; використання активних методів групової роботи; об’єктивація суб’єктивних почуттів та емоцій учасників групи стосовно один одного та подій, які відбуваються в групі, вербалізована рефлексія; атмосфера розкутості та свободи спілкування між учасниками групи, клімат психологічної безпеки. Різне розуміння змісту Т. знаходить своє відображення й у різноманітності назв спеціалістів, які проводять Т.: ведучий, керівник, директор групи, тренер, експерт, фасилітатор тощо.

Сьогодні різними психологічними школами використовуються такі основні види тренінгів:

1)Групи тренінгу (Т-групи) — Т. розвитку особистості в міжособистісному просторі. Цей вид Т. пов’язують з ім’ям відомого соціального психолога Курта Левіна, який працював над проблемою групової динаміки та соціальної дії. Власне Т-групи започаткували

в1945 р. на заняттях лабораторним Т. під керівництвом К. Левіна. У 1947 р. в США створено Національну лабораторію тренінгу. Мета лабораторного Т. переважно пов’язана

зтакими аспектами: розвиток самосвідомості за рахунок зниження бар’єрів психологічного захисту; розуміння умов, які перешкоджають або допомагають функціонувати групі; розуміння міжособистісних взаємин для більш ефективної взаємодії з іншими; оволодіння вміннями діагностики індивідуальних, групових й організаційних проблем, наприклад вирішення конфліктних ситуацій у групі. Т-групи базуються на принципах групової динаміки, у які входять п’ять основних елементів: цілі групи, норми групи, структура групи, проблема лідерства, єдність групи та фази її розвитку. У наш час існує кілька різновидностей Т-груп, які умовно можна розділити на три основних течії: загальний розвиток індивіда (групи сензитивності); формування та дослідження міжособистісних стосунків; організаційний розвиток — підхід, у рамках якого спеціалісти працюють над покращенням діяльності цілих організацій.

2)Біхевіорально орієнтовані групи (Б-групи) — Т. життєвих вмінь. Заняття в таких групах безпосередньо пов’язані з виробленням певних навичок соціальної взаємодії,

• 516 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

які проявляються на рівні поведінки. Типова методика проведення Б-груп — репетиція поведінки: учасникам демонструється модель оптимальної поведінки в запропонованій ситуації. Потім проходить фаза репетиції, коли учасник випробовує новий тип поведінки чи його фрагмент. Нарешті проходить стадія фаза підкріплення, тобто заохочення за успішні дії, у вигляді позитивних реакцій групи. Щоб успішно переносити набуті навички в реальне життя учасники тренінгу отримують домашнє завдання.

3)Психодраматичний підхід (Пси-групи) — Т. вирішення особистих проблем. Суть цього методу полягає в постановці вистави членами групи під керівництвом ведучого (режисера) у спеціально організованому просторі за допомогою спеціальних прийомів. Основні етапи психодраматичних сесій: розминка (фаза розігріву); фаза психодраматичної дії; фаза інтеграції, коли учасники обмінюються своїми почуттями та враженнями.

4)Гуманістичний підхід (В-групи) — Т. вільного самовизначення групи. Основними ознаками В-груп вважають саморозкриття, увагу до почуттів, усвідомлення самого себе та свого фізичного Я і принцип «тут і зараз». Одна із характерних особливостей В-груп — максимально недирективний (демократичний) стиль управління групою.

5)Трансактний аналіз (ТА-групи) — Т. раціонального самопізнання й саморозвитку. Учасники ТА-груп вчаться розпізнавати, у які психологічні ігри вони залучені в процесі спілкування та які види маніпуляцій у них використовують. Під час занять учасники досягають інсайту — моменту осяяння, коли стають відомими істинні мотиви тих чи інших вчинків. У ТА-групах інсайт має інтелектуальний, аналітичний характер.

6)Гештальт підхід у груповій роботі (Г-групи) — Т. самоактуалізації та саморегуляції. Головне завдання Г-груп не навчання, як Т-груп, а розширення сфери усвідомлення своєї самоідентичності, власної досконалості, прийняття відповідальності за все, що з людиною відбувається.

Крім вищезгаданих видів Т., можна виділити особливий вид тренінгової роботи — соціально-просвітницький тренінг. Соціально-просвітницький Т. розрахований на: підготовку фахівців, навчання спеціалістів, які працюють з молоддю у сфері освіти, інформаційних технологій, розваг тощо, а також підлітків-інструкторів; оволодіння знаннями; формування умінь, знань і навичок, які сприятимуть усвідомленому вибору варіантів поведінки; розвиток установок, на усвідомлення потреб і мотивів. Даний підхід базується на вірі в те, що люди ефективніше вчаться, коли цінуються їхні власні знання та активність, а також можливість аналізу власного досвіду в комфортному середовищі. Ідеї соціально-просвітницького Т. базуються на ідеях бразильського вихователя Паоло Фрейре: освіта ґрунтується на «банківському» підході, коли інформація зберігається

впасивних куточках пам’яті, звільняючи її; освіта повинна допомагати ставити правильні запитання та надавати можливість будувати схеми для відповіді на них і їхнього активного вирішення; освіта повинна базуватись на потребах людей та їхньому життєвому досвіді; освітній процес — це процес обміну й діалогу чи відображення та дії.

Літ.: Вачков И. В. Основы технологии группового тренинга. Психотехники.— М., 2000.— 224 с.; Емельянов Ю. Н. Активное социально-психологическое обучение.— Л., 1985; Лещук Н. О., Зимівець Н. В. та ін. Методика освіти «рівний — рівному».— К., 2002.— 132 с.; Петровская Л. А. Теоретические и методические вопросы социально-психологического тренинга.— М., 1982.— 208 с.; Ситников А. П. Акмеологический тренинг: Теория. Методика. Психотехнологии. М., 1996.— 428 с.; Соціальна робота / Соціальна педагогіка. Понятійно-термінологічний словник / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Етносфера, 1994.— С. 102; Соціальна робота. Короткий енциклопедичний

Технології та інновації соціальної / соціально-педагогічної роботи • 517 •

словник. Кн. 4.— К.: ДЦССМ, 2002.— С. 428; Энциклопедический социологический словарь / Общ. ред. Г. В. Осипова.— М.: РАН — Институт социально-политических исследований, 1995.— С. 834–835; Rogers C. Encounter groups.— L., 1975.

Цюман Т. П., Звєрєва І. Д.

ФАНДРАЙЗИНГ (англ.— foundrising) — діяльність, яка забезпечує здобування різноманітних ресурсів організації та людини для виконання соціального важливих цілей. В основі терміна fund та rising, відповідно fund — створювати, здобувати, обґрунтовувати, консолідувати, знайдений, фінанси, фонд; rising — піднімати, підвищення, зро­ стаючий, що підвищується, який набуває ваги. Інколи при написанні використовують фандрейзинг, фондрайзинг.

Збір ресурсів, засобів, формування різних фінансових, грошових фондів, для добродійних, освітніх цілей, а також на проведення суспільних заходів останнім часом набуває суспільного руху. Визначено, що найуспішніша кампанія в історії Ф.— кампанія «Ве the godfather of а kid» («Стань хрещеним батьком дитини»), яка забезпечує пожертвування конкретній дитині, що проживає в певному місті в певній країні. Після розподілу пожертвування організації, що займаються збором коштів, відправляють благодійнику фотографію дитини та повідомляють її ім’я.

В Україні становлення Ф. як окремого міждисциплінарного напряму пов’язано зі зростанням в останні десятиліття значущості соціальних програм і проектів, розвитком організацій третього сектору, розвитком інновацій у розробці соціально значущих напрямків, програм і проектів організацій та служб, окремих громадян, матеріальне забезпечення яких з боку державного фінансування має проблеми. Відповідно, Ф. розглядають як підхід, технологію, мистецтво, процес і метод отримання необхідних ресурсів під реалізацію соціально вагомих видів діяльності. Введення поняття «фандрайзинг» пов’язують з «третім сектором». До нього відносяться недержавні, некомерційні організації, приватні особи, які займаються пошуком коштів для неприбуткової, благодійної діяльності. Утім, Ф. набуває все більшого значення для підтримки наукових та освітніх проектів, заходів, акцій усіх організацій і служб соціальної сфери. Ф. розглядають у широкому значенні як залучення не лише фінансових коштів, але й інших ресурсів потенційних благодійників — креативних ідей, порад, інтелектуальних, наукових розробок та добровольців на виконання соціально значущих видів діяльності. У вузькому розумінні Ф. розглядають як матеріальну підтримку програм, проектів, заходів, акцій, інших видів діяльності, що може включати оплату роботи виконавцям проекту за контрактом та підтримку інших видів діяльності: проведення досліджень, конференцій, семінарів, тренінгів, консультацій, видання наукової, методичної та іншої проектної продукції, відряджень, соціальну рекламу, буклетів, пам’яток тощо.

Організації чи окремі люди, які займаються Ф. називаються фандрайзерами. В офіційному переліку професій України спеціальності «фандрайзер» не існує. За змістом роботи, фандрайзер — це той, хто шукає гроші та інші ресурси для неприбуткових організацій, які здійснюють соціальні проекти чи для людей, які мають потреби.

Визначають, що фандрайзер має володіти наступними якостями: комунікативність, організаторські здібності, емоційний інтелект та емоційна стійкість, уміння чітко викладати думки, цілеспрямованість, наполегливість, активність, демократичність, доброзичливість, уміння володіти собою, хороша пам’ять, широкий кругозір тощо. Визначають п’ять основних принципів Ф., які слід враховувати: внески роблять тоді, коли про

• 518 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

це просять; фінансують можливості, перспективу, а не підтримують організацію; внески роблять в успішний проект; людський фактор, особистість фандрайзера є важливою для розміру внеску; внески роблять з потреби пережити відчуття задоволення від свободи вибору прийняття рішень щодо часу, виду та розміру внеску.

Усі організації та окремі громадяни, які мають змогу відгукнутися на Ф., в українській мові визначаються узагальненим поняттям «доброчинець», «благодійник», «філантроп» (грец.— людина, що любить людей) — доброзичлива людина, яка робить пожертви, грошима та безкорисливою допомогою; у російській мові використовують означення «благотворитель», «пожертвователь» тощо; закордонні аналоги — «донор», «донатор», «контрибутор». Донор (лат. donor, від dono — дарувальник) — це об’єкт, який віддає що-небудь іншому об’єкту. Ним може бути юридична або фізична особа, що надає матеріальну, фінансову, організаційну та іншу добродійну допомогу неприбутковим організаціям на добровільній основі; донатор, у широкому розумінні, — той, хто здійснює пожертви; контрибутор — це партнер, особа, що долучається до чогось і робить свій внесок у справу. У міжнародній практиці фізичні або юридичні особи, які отримують допомогу, називаються «беніфіціарії» (фр. benefice — дохід, здобуток, користь), внески до яких можуть надходити від приватних осіб, комерційних організацій, вітчизняних і міжнародних фондів, урядових і неурядових організацій.

Ф. створює поле свободи для реалізації місії, стратегії, цілей, цінностей, дає можливість втілювати своє бачення розв’язання соціальних проблем, зберігання своїх принципів, надання соціальних послуг. «Поле фандрайзингу» містить чотири складники: види ресурсів, які залучаються (грошові, технічні, людські); джерела залучення ресурсів: де вони зосереджені; особи, які ними володіють; методи залучення ресурсів (які з них є найбільш доцільними, наприклад, при особистому зверненні чи використанні Інтернет); умови отримання внесків, що визначається принципами Ф.

За кордоном існують організації, які спеціалізуються на фандрайзингових проектах, зокрема David Lavender / David Rice & Associates (консалтингові послуги у сфері фандрайзинга і менеджменту). У процесах розвитку руху фандрайзерів особлива роль належить національним об’єднанням фандрайзерів, наприклад, Асоціації професійних фандрайзерів (США), Європейській асоціації фандрайзерів, яка прияє створенню в Україні ринку Ф. У дослідженнях 2000 р. проблем третього сектору України, представлених у колективній монографії «Третій сектор в Україні: проблеми становлення», визначається, що бізнесспонсори більш схильні до разової допомоги; переважно прагнуть уникати довготривалого співробітництва з неурядовими організаціями, комерційне благодійництво є наслідком спонтанного рішення під впливом більш широкої компанії з пропаганди комерційної організації. Але головною проблемою є те, що в Україні не існує добре розвинутого «ринку спонсорів», який характерний для багатьох країн Заходу, а отже виникають проблеми реалізації соціальних ініціатив. Тут є об’єктивні і суб’єктивні причини: проблема підготовки до Ф.; невисокий рівень активності в цьому виді діяльності самих організацій; недосконалість законодавства; недостатнє ствердження позитивного іміджу благодійництва, зокрема відсутність принципу входження в еліту пропорційно благодійним внескам, що стало відображенням ідей солідарного суспільна на Заході; невелика частка організацій, які намагаються звоювати статус соціально корисних компаній; незначна кількість осіб, які опікуються розвитком руху благодійників, як наприклад Біл Гейтс, Уорен Баффет, Тедді Тернер, що заснували рух благодійників. Для України проблемою є й те, що потенційні благодійники можуть уникати внесків з побоювань розголосу про свою благодійну під-

• 520 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Шафф Т, Шафф Д. Путеводитель по фандрайзингу : рабочая модель по привлечению спонсоров / Терри и Дуг Шафф ; пер. с англ. Е. Б. Полагаевой. — М. : Вершина, 2006. — 247 с.; Пилипенко О. І. Інновації в організації та управлінні соціальними програмами та проектами: Навчальний посібник.— К.: КиМУ, 2008.— 140 с.; Якимец В. Н. Фандрайзинг: учеб.-метод. пособие.— М.: ГУУ, 2002.— 112 с. Третій сектор в Україні: проблеми становлення / М. Ф. Шевченко, В. А. Головенько, Ю. М. Галустян та ін.— К.: Український інститут соціальних досліджень, 2001.— 173 с.

Пилипенко О.І

ФАСИЛІТАЦІЯ (англ. facilitate — полегшувати) — а) підвищення продуктивності та темпів діяльності індивіда внаслідок актуалізації в його свідомості; б) процес надання допомоги групі у виконанні завдань, розв’язанні проблем або досягнення згоди за взаємною домовленістю учасників. Щодо первинного значення цієї дефініції, то це — тенденція, яка спонукає людей краще виконувати прості й добре знайомі завдання в присутності інших; щодо сучасного значення, то це — підвищення швидкості чи продуктивності діяльності індивіда внаслідок уявної чи реальної присутності іншої людини або групи людей (без втручання в її дії), що виконують ролі суперника або спостерігача за її діями.

Дослідження механізмів виникнення, сутності і змісту поняття Ф. знаходимо в працях Фере, Н. Триплетта, Ф. Олпорта, В. Меді, В. Бехтєрєва, Н. Катрелла, Р. Зайенса, П. Лушина, О. Кондрашихіної, І. Авдєєвої, М. Казанжи, Т. Сорочан, О. Фісун, О. Галіцан та ін.

Уперше Ф. була зафіксована наприкінці ХІХ ст. в експериментах французького фізіолога Фере — засновника психогальванічного рефлексу, а термін «соціальна фасилітація» був уведений Норманом Триплеттом у 1897 р. Експеримент Н. Триплетта полягав у вивченні виливу ситуації змагання на зміну скорості велосипедиста в порівнянні з результатами, отриманими в одиночній гонці. Н. Триплетт встановив, що велогонщики показують кращі результати, коли змагаються один з одним, а не з секундоміром, та зробив висновок про те, що присутність інших спонукає людей до більш енергійний дій.

Пізніше Ф. більш докладно була описана Ф. Олпортом, В. Меді (1920 р.), В. Бехтєрєвим (1923 р.), які показали, що в присутності інших людей підвищується швидкість виконання простих математичних задач, викреслювання в тексті зайвих букв, виконання простих завдань на моторику тощо. У 20-х рр. ХХ ст. ефект соціальної Ф. інтерпретувався вченими як зміна мотивації рішення задачі у члена групи в присутності значущих для нього людей. Так, Н. Катрелл на основі власного дослідження зробив висновок про те, що сторонні, випадкові люди не впливають на успішність роботи людини. Найвищий ступінь впливу інших виявляється в тих випадках, коли вони сприймаються людиною як значущі для неї. При чому присутність значущих людей впливає на продуктивність індивідуальної роботи не прямо, а опосередковано, шляхом зміни в мотивації.

Ефект присутності інших може впливати на мотивацію людини як у позитивному, так і в негативному планах. У позитивному плані — це «ефект соціальної фасилітації», а в негативному — «ефект соціальної інгібіції», що означає зниження мотивації рішення завдання у члена групи в присутності останніх. Так, наприклад, присутність інших знижує ефективність діяльності людини при заучуванні складів, що не мають смислу, при проходженні лабіринту та при рішенні складних прикладів на множення.

У середині 60-х рр. ХХ ст. зміст терміну «соціальна Ф.» змінився. Учені стали розглядати її як більш широке соціально-психологічне явище. Так, Р. Зайенс досліджував, як присутність людей створює нервово-психічне (соціальне) збудження й підсилює домінантні реакції. Принцип експериментальної психології «збудження завжди підсилює домінуючу реакцію», стало можливим поширити й на соціальну психологію. Підвищене