Тема 11

ГРОМАДЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У СІМ’Ї

Потреби розбудови державотворчих процесів в Україні на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості актуалізують проблеми громадянського виховання особистості й активної участі в них безпосередніх учасників виховного процесу, насамперед батьків. Кожен громадянин і сім’янин України відчуває нагальну потребу становлення громадянського суспільства в країні, що передбачає істотну трансформацію світоглядних орієнтацій та самосвідомості особистості, в тому числі й молодого покоління.

Формування громадянської культури особистості у сім’ї особливо актуалізуються в суспільстві перехідному, де закладаються основи демократичної ментальності, трансформуються у громадян поняття та цінності про права й обов’язки людини, виховується здатність до критичного мислення, уміння відстоювати свої права, інтереси, переконання, усвідомлювати свої обов’язки та виявляти толерантність до поглядів інших людей, керуватися у вияві соціальної активності демократичними принципами.

Як окреслено в Концепції громадянського виховання, сьогодні виникає гостра потреба у визначенні його основних засад, цілей, напрямів, змісту, форм і методів, що цілеспрямовано й ефективно забезпечували б процес розвитку й формування особистості, в якій органічно поєднуються високі моральні чесноти, громадянська зрі­лість, патріотизм, професійна компетентність, самоактивність, творчі начала, почуття обов’язку й відповідальності перед суспільством, Батьківщиною [Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності, 7-13].

Характеризуючи сутність громадянського виховання дітей, насамперед, підкреслимо, що це є процес формування відповідних рис громадянськості як інтегрованих якостей особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною. Воно покликане виховувати особистість чутливою до свого родинного й наближчого оточення, залучати її до сімейного та суспільного життя, в якому права сім’янина, громадянина як Людини є визначальними.

Формуванню громадянської культури особи присвячено чимало досліджень, серед яких найбільш вагомими постають наукові здобутки А. Макаренка, В. Сухомлинського, М. Стельмаховича, М. Боришев­ського, авторської групи під керівництвом П. Ігнатенка та ін. Окреслимо значення висунутих ними ідей на прикладі спадщини А. Макаренка та М. Стельмаховича.

Велике значення для формування громадянської культури соби А. Макаренко надавав батьківській любові та її трансформації у наступні стосунки дитини з іншими людьми. З цього приводу він зазначав: “Якщо ви бажаєте народити громадянина (тут і далі виділено нами – авт.) і обійтися без батьківської любові, то будьте ласкаві, попередьте суспільство про те, що ви бажаєте учинити таку гидоту”. Такі ж вимоги видатний педагог висунув і перед дітьми: “Треба, щоб діти любили своїх батьків, цінували й дорожили їх любов’ю. Любили й вважали людей взагалі, любили свою Батьківщину і знали, що любов – благо, необхідність, обов’язковий елемент життя” [Макаренко А., 1984, Т. 5, 308].

На думку А. Макаренка, виховання є процес розвитку різних навичок, уявлень і понять – від найпростіших, що виходять із сьогоднішнього життя дитини до поступово ускладнених понять громадянина, честі Батьківщини й т. ін. А. Макаренко зазначав, що дитяче почуття обов’язку, вдячності до батьків у майбутньому перенесеться на Батьківщину, на турботливе ставлення до інших людей, “на все, чим громадянин нашої країни зобов’язаний своїм щастям. Угамувати егоїзм, особисту жадібність і заздрість – значить полегшити виховання протилежних почуттів” [Макаренко А., 1984, Т. 5, 295].

Кредо народної педагогіки – це відповідальність батьків за виховання своїх дітей перед суспільством. У прищепленні якостей майбутнього сім’янина – батька, матері, вихователя – А. Макаренко вбачав паралель у формуванні громадянина країни, світу. Його суть він прекрасно передав у таких словах: “Виховання дітей – найважливіша галузь нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими батька­ми і матерями… Погане виховання – це… наша провина перед іншими людьми, перед усією країною” [Макаренко А., 1984, Т. 4, 59].

Суспільна спрямованість сімейної групи як колективу, за переконанням А. Макаренка, – це неодмінна умова балансу індивідуалістично-егоїстичної та суспільно-колективістичної спрямованості поведінки особи. З найменших літ сім’я повинна виховати соціальний досвід спілкування, „повинна організувати вправляння людини у найрізноманітніших солідарних рухах, у подоланні перешкод, у дуже складному процесі колективного зростання. Особливо важливо, щоб відчуття солідарності у хлопчика чи дівчинки не будувалось тільки на вузьких сімейних транспарантах, а виходило за межі сім’ї в широку область… загальнолюдського життя” [Макаренко А., 1984, Т. 5, 236].

Таким чином, за А. Макаренком, основними педагогіч­ними умовами ефективного формування громадянської куль­тури особи є: а) забезпечення наступності впливу суспільства сім’ї, школи і громади у формуванні громадянсько-педагогічної культури батьків; б) громадянсько-патріотичне спрямування змісту виховних справ у сім’ї, навчальній та позанавчальній діяльності педагогів.

У працях М. Стельмаховича визначено перелік різнома­нітних якостей особистості, які засвідчують насамперед про не­обхідність формування громадянської культури українців. Серед них повага до національних традицій, приязнь до громадянських обрядів; піднесення національної самосвідомо­сті, збереження родоводу й честі сім’ї; почуття піклування про державну українську мову, піднесення її престижу, формування сукупності уявлень про власну націю, її самобутність, істо­ричний шлях, місце серед інших етносів (націй); запобігання внутрішньому малоросійству, національній соромливості й мен­шовартості; формування громадянського обов’язку, національ­ної гідності, громадянської мужності, української структури духу; прихильність до вселюдських цінностей і почуття місце­вого патріотизму (любов до рідної місцевості проживання, її людей, родинно-творчої культури); державна патріотичність, громадянська дисциплінованість; громадянська активність, вірність, відданість справі українського державотворення.

За твердженням М. Стельмаховича, фундамент національ­ної свідомості громадянина закладається через національне родинне виховання і складає сукупність уявлень про соціальні вартості, норми, що є визначальним для віднесення особистості до національної спільноти українців [Стельмахович М., 1995, 45]. На думку вченого, національна психологія й характер українця насамперед формується у родинному колі, адже традиційна українська родина – це перша школа національного виховання, світлиця моральних чеснот і благородних вчинків, плекальниця пошанівку рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, побутової й громадської культури [Стельмахович М., 1994 , 3].

У своїй праці він аналізує сім основних педагогічних умов, що виступають першоосновою успішного українотворен­ня, утверджує їх зміст в системі українського родинознавства з метою належної підготовки молоді до розбудови й розвитку міцної сім’ї, родини, нації, держави: 1) передача дорослими чле­нами родини дітям найбільш доступних їм відомостей з україно­знавства; 2) заохочення дітей ділитися з батьками знаннями й уміннями з українознавства, набутими в школі через уроки про Україну та українців; 3) систематичний українотворчий вихов­ний вплив родинної спільноти на дітей і молодь (укладу життя сім’ї, матеріальних і побутових умов, чисельності, структури, ідейно-моральної, емоційно-психологічної, духовної і трудової атмосфери сім’ї, життєвого і професійного досвіду батьків, рівня їх загальної й педагогічної культури, системи взаємин зі школою, громадськістю); 4) національне спрямування, націлене на засвоєння дітьми як національних так і вселюдських ціннос­тей та інтересів; 5) дотримання батьками певних виховних принципів (народності, природовідповідності, гуманності, ро­динно-громадсько-шкільної гармонії, утвердження життєвого оптимізму тощо); 6) панування в родині щирої любові до України й глибокої пошани до всього українського й українства, що, звичайно, не виключає поваги до людей, які належать до інших націй; 7) неухильне дотримання в житті духовних і мо­рально-етичних засад традиційної української родини з її спо­конвічною любов’ю батьків до дітей, міжпоколінною трансмі­сією родинно-побутової культури, збереженням пам’яті предків, культом матері, доброзичливими стосунками між родичами й свояками, дотриманням народних чеснот і норм християнської моралі [Стельмахович М., 1994 , 44-47].

С. Русова підкреслювала переваги, щастя тих родин, які можуть проводити культові сімейні і громадські свята (свят-вечір, Великдень тощо) за архаїчно-народними звичаями: “вони дають своїм дітям глибоке, прекрасне переживання, яке залишає на все життя етичне й естетичне враження і зв’язує дитину з народом, що в своїй могутній творчості утворив цей культ”. Тому бажано, щоб вони не тільки в родині, але й у суспільних закладах “мали свій соціально-національний характер і прово­дилися б у кожній дитячій організації за народними звичаями”. На думку педагога, цей настрій дитини, в якому єднаються й ідеально-релігійне почуття, і естетичне, й національно-патріо­тичне, – “може стати гарним ґрунтом для певного розвитку в дитини ідеалізму і прив’язаності до того народу, з якого дитина вийшла” [Русова С., 1993, 40-41].

Реалізацію ідей видатних педагогів з питань формування громадянина у сім’ї вбачаємо у системному підході до висвіт­лення моделі громадянської культури особистості, розгляду її на рівні трьох підсистем: 1) функціонування механізму внутріш­ньої ціннісно-нормативної регуляції поведінки особи (задово­лення і формування потреб, усвідомлення суспільних норм і засвоєння громадянських цінностей, співставлення рівня дома­гань особи відповідно до створеного спільного блага і сфор­мованої самооцінки, корегування мотиваційної сфери та актуа­лізація усвідомлених установок, взаємодоповнення зовнішніх і внутрішніх стимулів громадянської поведінки); 2) збагачення різноманітних відносин особи-громадянина в процесі її спілку­вання та життєдіяльності в сім’ї, школі, позашкільному оточен­ні, в освітніх установах і на виробництві; 3) формування грома­дянських якостей і громадянської спрямованості поведінки особи.

Формування громадянської культури особи здійснюється в соціальному (вплив середовища, сім’ї, оточення), педагогіч­ному (вплив батьків, вихователів, психологів) та особистісному (саморозвиток, самовдосконалення) аспектах. Зокрема, в педаго­гічному розумінні громадянське виховання – це процес систе­матичного, планомірного впливу на формування громадянської свідомості та громадянської поведінки, який передбачає кінце­вий результат (гармонійний особистісний розвиток, оптимізацію громадянської міжособистісної взаємодії) і засоби його реалізації (наявність мети, програм, засобів, методів і виконавців).