Тема 9 засоби та методи родинного виховання

Усвідомлення батьками мети й завдань сімейного виховання, свого батьківського і громадянського обов`язку перед суспільством, дотримання певних виховних принципів передбачає використання системи методів і засобів виховного впливу на дитину.

Методи виховання – це сукупність найбільш загальних способів розв’язання виховних завдань і здійснення виховних взаємодій, способів взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованих на досягнення цілей виховання; сукупність специфічних способів і прийомів виховної роботи, які використовуються в процесі формування особистісних якостей учнів для розвитку їхньої свідомості, мотиваційної сфери й потреб, для вироблення навичок і звичок поведінки й діяльності, а також їх корекції та вдосконалення.

Засіб – це той вид діяльності, явище чи предмет, які мо­жуть впливати на особистість у певному напрямі. М. Стельма­хович розрізняє природні засоби – слово, фольклор, авторитет батьків, праця, навчання, навколишня природа домашній побут, національні звичаї і традиції, громадська думка, духовно-моральний мікроклімат сім’ї, суспільний досвід, преса, радіо, телебачення, режим дня, література та мистецтво, книга, кіно, театр, музеї та виставки, ігри та іграшки, мітинги, демонстрації, страйки, фізкультура й спорт, свята , обряди, символи, атрибути, реліквії тощо; надприродні засоби – релігію.

Розрізняють методи сімейного впливу, залежно від віко­вих особливостей дитини, наприклад, у взаєминах з дітьми дошкільного віку: привчання, вправляння, особистий приклад батьків, пояснення, порада, вимога, єдність вимог батька і матері, сугестії (навіювання), довіра, повага дитини, заборона, погроза, примушування, покарання, заохочення (подяка, похвала, схвалення, нагорода, подарунок).

Важливими народно-педагогічними методами стимулю­вання, заохочення, спонукання дітей, корекції їх поведінки є:

• створення колективної думки схвалення, аналізу вчинку (поведінки) чи засудження дій дитини;

• заохочення позитивних вчинків, спонукання до них, стимулювання якомога осмисленіших дій школяра;

• збудження інтересу до кінцевого інтересу діяльності, розкриття очікуваної радості від нього;

• формування усвідомленої необхідності заборони негативного, спотвореного та застереження дитини від необачних вчинків;

• напучення і навіювання потреби поводити себе і жити так, щоб одержати схвалення батьків, вчителів, дорослого оточення, однолітків, власної самооцінки;

• використання своєрідних і різноманітних народних методів покарання дитини за вчинки різної значущості.

• нетрадиційне наставляння з використанням казкових колізій, прикладів, певних паралелей, прийомів тощо (класичним зразком у цьому плані є використання казки В. Сухомлинського “Казка про гуску”).

• Важливими є також традиційні народно-педагогічні мето­ди формування суспільної поведінки дитини, нагромадження її життєвого досвіду:

• привчання до сумлінного виконання обов’язків у сім’ї, школі, в оточенні друзів, обов’язків перед суспільством;

• чергування постійних та разових доручень і вправлянь на вироблення певних умінь і навичок;

• практична життєдіяльність дітей у виконанні різноманітних ролей працівника, трудівника, сім’янина;

• дотримання загальноприйнятих норм і традицій укладу життя українців тощо.

Своєрідне застосування в умовах сім’ї знаходить і організація методів самовиховання, самовдосконалення особи, що будується на самоаналізі вчинків, самодисципліні, самоконт­ролі, самозастереженні, самопереконанні, самосхваленні, само­зобов`язанні, самоосуді.

У родинному вихованні доцільним є використання різноманітних методичних засобів.

Найголовніший виховний метод у сім’ї – це батьківська вимога до себе, батьківська пошана до своєї сім`ї, батьківський контроль за кожним своїм кроком. У цьому важливу роль відіграє розумне використання часу реального спілкування з дітьми та постійний індивідуальний коректив у здійсненні виховної програми.

Важливим методом постає орієнтація сімейних вихова­телів на позитивні риси характеру особистості. Проектування й опора на позитивне в людини має відбуватися на основі постійного вивчення кожної дитини.

А. Макаренко стверджував, що найкращі діти вихову­ються у щасливих батьків. Тому важливим методом є виховання радістю завтрашнього дня, оптимізм, постановка батьками життєрадісних перспектив життєдіяльності своїх дітей.

Правильна організація життя сім’ї і дитини з пильним урахуванням найменших дрібниць, психологічних впливів кожного виховного кроку передбачає врахування мотивів вчинку дитини, розумне поєднання методів словесного впливу з практичною діяльністю вихованців.

Важливими методами родинного виховання також постають: почуття міри, нормування любові й строгості, ласкавості й суворості, втручання і невтручання в життя дитини. Міра має бути у вираженні почуттів, думок, у ставленні до предметів, речей і господарства, у використанні правди й довір`я. Зокрема, формула міри в застосуванні двох основних компонентів – любові й вимогливості приводить у дію цілу систему стимулів і стримувань дитячої поведінки. Зосередження тільки на любові за рахунок вимогливості може призвести до неповаги батьків і їхнього авторитету. Авторитарність спричиняє гнітючу атмосферу в сім’ї, ображає дитину і дає їй підстави думати, що її не люблять, що вона нікому не потрібна, тому завжди в ситуативній поведінці необхідно знайти розумний баланс.

А. Макаренко у своїй виховній діяльності ефективно використовував метод “вибуху”, особливо в роботі з педагогічно занедбаними дітьми. Таку можливість і необхідність швидких якісних змін у формуванні особистості з допомогою концентро­ваного, активно діючого морально-психологічного, емоційно насиченого впливу на особистість в цілому можна здійснювати і в сім’ї. Звичайно, підготовку й завершення “вибуху” доцільно здійснювати еволюційним шляхом.

У дослідженні І. Юрас [2001, 82-88], підкреслюється зна­чення положень відомого філософа й педагога П. Юркевича, за допомогою яких сучасні батьки можуть збагатити арсенал методів і прийомів родинного виховання. Він розглядає, зокре­ма, настанову, застереження, напучення, нагадування, дисцип­ліну, нагляд. Педагог висловив дуже слушну думку про безпе­речну необхідність розумного зовнішнього впливу на дитину, допоки він не перейде у внутрішній стимул: “Поки розум не керує людиною зсередини, до тих пір він повинен керувати нею ззовні, бо інакше життя було б кинуте на випадкову гру пристрастей” [Юркевич П., 1869, 95]. Але дисципліна, нагляд не повинні бути тиском на дитину. Тільки вільні дії утворюють характер, дають змогу набути власного досвіду. Це є необхідна умова формування мужнього характеру.

У особливу групу “виховних спонук” П. Юркевич виділив похвалу й осуд, обіцянку і погрозу, покарання, “фізичну немину­чість”. Похвала, яку батьки використовують як нагороду, по­винна з’єднувати схвалену дію із заохоченням до нових пози­тивно спрямованих дій. Слід уважно спостерігати, чи любить дитина саму похвалу, чи дії, гідні похвали. У батьківській прак­тиці осуд набуває форми не догани, а докору, оскільки він засно­ваний на любові. З докором з’єднані нагадування й напучення.

Обіцянку Юркевич розглядає як спонуку до чекання приємних наслідків діяльності. Суворо засуджує педагог досвід тих батьків, які втратили владу над дітьми і яким нічого не залишається, крім того, щоб укладати угоду з ними, обіцяючи різні матеріальні блага, поступки, насолоди. П. Юркевич нази­ває такі зовні гуманні дії безчесними і зауважує, що розумний батько-вихователь “без вагань надасть переваги лозині та дрюку, якщо вже йому доведеться вибирати між двох зол” [Юркевич П., 1869, 141].

Погроза обмежує негативні дії дитини передбаченням неприємних наслідків. Вона повинна бути виражена з повною визначеністю і стосуватися найближчого майбутнього, інакше дитина не зможе яскраво уявити її наслідки. Погроза може бути інструментована як зміна голосу, виразу очей, ставлення до дитини.

Покаранням педагог радить батькам користуватися обе­режно. Найпростішим і найефективнішим покаранням П. Юрке­вич називає зменшення позитивних емоцій під час спілкування з дітьми. Покарання у родинному колі може здійснюватися також як осуд, присоромлення, позбавлення права на приємну гру.

Цікавим виховним прийомом у батьківській педагогіці є “фізична неминучість” – створення перепон на шляху нега­тивних дій. Замість того, щоб повторювати дітям: “Цього не робіть, того не чіпайте, туди не ходіть”, – краще потурбуватися, щоб вони не мали можливості це робити, те чіпати, туди ходити [Юркевич П., 1869, 131].

У родинному вихованні ефективними методами є також: безмежна повага до особистості дитини в поєднанні з вимогливістю до неї, розгляд особи вихованця як об`єкта і суб`єкта виховання; майстерне використання прийомів у різнобічному розвитку дітей, протиставлення рівним стосункам у сім`ї, рівному голосу живе переживання людини; вміле використання прояву своїх почуттів, думок від простого незадоволення до гніву (уміння одне й те ж слово сказати: сухим, стриманим чи спокійним, добрим тоном; суворим, холодним чи стриманим, але мяким тоном); обережне використання гніву як могутнього виховного засобу.

У спілкуванні з дітьми важливим є мистецтво постановки голосу, мистецтво тону, погляду, повороту, мова міміки, жестів. Мирний і дружньо-ніжний тон незмінної взаємної поваги у взаєминах батьків і дітей особливо ефективно впливає на формування майбутнього сім`янина.

РОЗДІЛ ІІІ

ЗМІСТ І ПРОВІДНІ НАПРЯМИ

РОДИННОГО ВИХОВАННЯ