Тема 6 батьки–опікуни в опікунській та „прийомній” сім’ях

Під опікунською сім’єю, розуміємо малу соціальну групу людей, які спільно проживають і поєднані родинними відносинами опіки (а також можливо шлюбу чи шлюбу в поєднанні з кровною спорідненістю), спільністю формування й задоволення біологічних та соціально-економічних потреб, любов’ю, взаємною моральною відповідальністю.

У цьому зв’язку розрізняємо як типи опікунства, наближе­ного до сімейних умов (власне опікунська сім’я, дитячі будинки сімейного типу), так і різні форми суспільної опіки, наближеної до суспільних державних чи недержавних закладів (ясла для суспільних сиріт, будинки дитини соціального характеру, спеці­альні заклади для дітей з особливими потребами тощо). Ще ін­шим напрямом є різні форми суспільної чи сімейної опіки, що здійснюється при наявності батьків, які не можуть чи не хочуть через різні причини виконувати свої виховні функції (державні, недержавні, громадські чи сімейні заклади – притулки для не­повнолітніх, так звана „прийомна сім’я” (інша назва – заступ­ницька сім’я), заклади материнської опіки тощо).

Науковці і практики всього світу прийшли до висновку: якщо дитина залишилась без батьківської опіки, краще, щоб вона виховувалась не в дитячому будинку, а в умовах опікунської сім’ї чи в умовах, наближених до сімейних.

Від інших типів сімей опікунська сім’я відрізняється родинними відносинами опіки [Костів В., 1999, 56]. Звичайно подібність таких відносин із стосунками “рідні (кровні) батьки й дитина” існує, але погодимось, що тут проявляються своєрідні особливості. Так само, як і у відносинах “прийомні батьки і діти” в „прийомній сім’ї” (домінуюча основа – опіка) та сім’ї з прийомними дітьми, в якій домінуючою основою утворення сімейних стосунків постало усиновлення (удочеріння).

Отже, необхідно розрізняти своєрідність відносин у сім’ях цих типів і вивчати їх сутнісні характеристики, властиві саме цьому типу сім’ї, а не іншому. Для прикладу, в сім’ї з прийом­ними дітьми (утвореній після смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби, відмови від дитини тощо) діти, прийняті у нову сім’ю чи ті, хто виховується за участю нового члена сім’ї – вітчима, мачухи або інших осіб, що заміняють батьків в умовах відносин усиновлення, отримують не тільки батьків, які прирівнюються в особистих і майнових правах та обов’язках до кровних родичів, але й заново батьківську опіку. Але ця батьківська турбота хоча і є звичайною, прирівняною до повної сім’ї, проте водночас і специфічною, зі своїми особли­вими проблемами, властивими саме цьому типу сім’ї (збережен­ням таємниці усиновлення, можливістю альтернативного вибору спілкування з рідними батьками, своєрідністю у відборі виховних засобів впливу тощо).

Згідно нормативних документів окремих країн і світового співтовариства, під опікою розуміється система відповідних заходів, що стосується в основному дітей, які втратили батьків або знаходяться в ситуації відсутності такої опіки у власній родині, тобто в умовах бездоглядності чи безпритульності. Та­ким самим чином опіка трактується й стосовно старших членів родини, позбавлених турботи й допомоги з боку власних дітей. Це зауваження приводиться не випадково, оскільки в сучасній літературі, спеціально присвяченій проблемі опіки над дітьми в добу трансформації суспільного устрою, система опікунського виховання стала трактуватися дуже широко, аж до заміни шкіль­но-громадсько-сімейного виховання словами “опіка”, “опікун­ська турбота”, “опікунське виховання” [Завгородня Т., Лисенко Н., Мажец Д., Ступарик Б., 2002, 43-150]. Внаслідок цього не роз­глядаються специфічні особливості й можливості опіки у різно­бічному формуванні особистості, а перекладаються проблеми опікунства на широкий спектр сімейного, шкільного і поза­шкільного виховання. Крім того, значна увага авторами таких підходів приділяється загальній опіці – так званим “різним фор­мам допомоги і надання підтримки дисфункційним сім’ям”, “явищу суспільного сирітства, коли простежується опікунсько-виховна слабкість і нездатність, характерна для багатьох сімей”. У цих випадках застосовується така міра як поміщення дитини в заступницьку сім’ю або в опікунсько-виховні заклади (притулок для неповнолітніх, ясла для суспільних сиріт, будинки дитини соціального характеру, заклади материнської опіки над вагітни­ми жінками чи молодими матерями, патронуючу сім’ю тощо) – [Завгородня Т., Лисенко Н., Мажец Д., Ступарик Б., 2002, 16, 21-22, 24].

На нашу думку, опікунське виховання має вживатися саме в його автентичному сенсі стосовно дітей чи дорослих, позбав­лених батьківської або родинної (синівської тощо) турботи, а не власне всіх дітей, які, звичайно, певною мірою потребують усі “опіки” у найрізноманітніших спектрах суспільного життя.

Як стверджував академік М. Стельмахович, у благородних вчинках опікунів виявляється як велич щедрої душі нашого народу у ставленні до знедолених дітей, так і геніальність, про­зорливість українського родинознавства, за яким кожна дитина, в тому числі й сирота, повинна змалку виховуватися обов’яз­ково в сім’ї. Ця надзвичайно важлива настанова педагогічного генія народу знайшла своє повне підтвердження у психолого-педагогічній науці і виховній практиці [1996, 38]. Опікуном повинна бути людина авторитетна, доброзичлива, вимоглива і чесна, з добрим і щирим серцем, пройнята любов’ю до дітей і готовністю виховувати чужу дитину як свою власну. Тому здебільшого опікуном стає близький або далекий родич („Свій як не заплаче, то хоч скривиться”, „ До свого роду хоч через воду”). Прийомними батьками для дитини може бути бездітна сім’я, яка має бажання всиновити чи удочерити сироту. Нерідко сироту бере і багатодітна сім’я, бо „де шість, там і сьоме пристроїться” [Стельмахович М., 1997, 113].

Не випадково, виросши сам сиротою (з семи років – без батька, і з чотирнадцяти – без матері), М. Стельмахович завжди з вдячністю згадував своїх опікунів – молодшого батькового брата, стрийка Олексу та його дружину Анастасію Стельмахо­вичів, ніколи не залищав поза увагою долю сиріт. Підкреслю­ючи незамінність материнського і батьківського впливу на дитину, М. Стельмахович аналізує явище депривації у дітей, які змалку залишилися без батьків і виховуються у дитячих притул­ках і дитячих будинках: „Незважаючи на задовільні харчування й догляд, у їхньому психічному, інтелектуальному й емоційному розвитку спостерігається значне відставання від вікової норми, від їхніх ровесників, які виховуються у сім’ї під опікою батьків. Такі діти, як правило, не виявляють особливого інтересу до навколишнього світу, до засобів і розваг, до навчання, слабо володіють мовою”. Крім того, такі діти, котрі звикли до держав­них подачок, не знають, звідки що береться, ставши дорослими, здебільшого не можуть створити власної сім’ї. Не бачивши нормальних родинних стосунків, не знаючи маминої ласки, батьківської і сестринської любові, вони не здатні дати все це своїм дітям. І їх малюків чекає така ж сирітська доля в казенних виховних дитячих будинках [1994, 39-40].

Для опікунів важливо знати місце знаходження біологіч­них батьків, їхній соціальний статус і наскільки вони здатні відновити виховання рідної дитини або наскільки контакт з ними є небезпечним для дитини. Батьки-опікуни пізнають дити­ну, яка вона є в дійсності, з усіма дрібними і великими потре­бами, духовними запитами. Завдання батьків полягає не тільки в тому, щоб виявити і сформувати здорові матеріальні й духовні потреби дитини, але й домогтися такого розвитку цих потреб і запитів, щоб у житті особистості домінувала потреба активної діяльності, метою якої є становлення різнобічно розвиненої особистості.

Врахування соціально зумовлених якостей дитини, особ­ливостей становлення темпераменту, характеру, формування життєвих домагань, матеріальних і духовних потреб – усе це прискорює адаптаційний період її входження в нову сім'ю, допомагає досягти повного взаєморозуміння з опікунами та їхніми рідними дітьми (якщо вони є в сім’ї), дозволяє уникнути кризових ситуацій. Опікуни повинні враховувати особливості розвитку, поведінки й виховання дітей, які потрапили в опікун­ську сім’ю безпосередньо із соціально благополучних сімей, з інтернатних закладів, із притулку, з лікарні тощо [Бевз Г., Захарченко В., ін., 2003, 12, 19].

Проблеми сім’ї, яка взяла на утримання і виховання поки­нуте немовля, є типовими для всіх сімей, у яких є новонаро­джені діти, і зводяться до задоволення фізіологічних та первин­них емоційних потреб дитини. Діти, котрі потрапили в лікарню з вулиці, яких знайшли на вокзалі, у парках, на звалищах, – це діти, обтяжені значними проблемами із здоров’ям, які всього лякаються – людей, води, гучних розмов тощо. Тому робота що­до їх адаптації передбачає втручання психологів, педагогів та велике терпіння з боку батьків-опікунів. Чим менша дитина, тим скоріше вона звикне до життя нової сім’ї [Бевз Г., Капська А., 2000, 94; Попов С., 2004, 48]. Тому опікунам доводиться шукати шляхи налагодження контакту з дитиною, яка ввійшла в їхню родину, у котрої виробився певний рефлекс самозахисту від по­сягань на неї, її поведінку, звички. І цей самозахист у різних дітей проявляється по-різному: у мовчанні, грубощах, сльозах, істериках тощо [Бевз Г., Захарченко В., 2003, 27].

Основним завданням, яке стоїть перед опікунами та соці­альним працівником на етапі входження дитини у сім’ю, – до­сягти прийняття нею правил і вимог сімейного життя, адапту­вати її в середовище опікунської сім’ї для відчуття нею своєї значущості у сім’ї, щоб вона не шляхом примусу, а за власним бажанням „потягнулася” серцем до нової родини [Волинець Л., Капська А., 2000, 76]. Процес адаптації дітей цієї вікової групи, передбачає в основному турботу опікунів про дитину її догляд та встановлення взаємного емоційного контакту (позитивні мо­менти: дитина не пам’ятає нікого з колишніх родичів, з якими вона нічим не пов’язана, крім зовнішніх рис та типу нервової ді­яльності; негативні: невідомо, як проходила вагітність біологіч­ної матері, як проходили пологи, які хвороби та відхилення в розвитку можуть проявитися пізніше [Бевз Г., Захарченко В., 2003, 43].

У віці від 3 до 4 років процес взаємної адаптації батьків-опікунів і дитини залежить від наявності близьких контактів із біологічними батьками до появи в опікунській сім’ї; рівня розвитку дитини, стану її психічного і фізичного здоров’я. [Волинець Л., 2000, 56; Заброцький М., 2001, 45; Попов С., 2004, 44-45]. Важливим для опікуна постає усвідомлення його значної ролі в адаптаційному процесі, де він повинен замінити батьків та створити такі умови, за яких адаптація дитини проходитиме в руслі розуміння, поваги, побудови якісно нових сімейних сто­сунків із орієнтацією на особистість дитини. Якщо діти вихо­вуються з дідусем чи бабусею або, особливо, одним із них, то потяг дітей до своїх батьків буде достатньо сильним і тривалим. Якщо ж дитина виховується в повноцінній сім’ї (з молодими батьками та їх дітьми), то потяг до рідних батьків буде менш тривалим, а часом потреба в зустрічі з ними і зовсім зникне. Опікуни відзначають у дітей підвищене відчуття тривоги, неза­хищеності й самотності. Опікунам здається, що відповідно до віку, дитина повинна розмовляти, розуміти, що робиться довко­ла неї, адекватно на все реагувати, проте реально цього не спостерігається [Капська А., 2004, 261-263].

Якщо опікуни не зможуть відкрити собі шлях до серця дитини і встановити довірливі відносини, то посилюватимуться попередні негативні риси (агресивність, замкнутість, розгальму­вання) чи нездорові звички (злодійство, потяг до куріння, бро­дяжництва), а також мстивість, вимагання надмірної уваги або впертість; кожна дитина намагається власними силами захис­тити себе від несприятливих зовнішніх чинників [Попов С., 2004, 44]. Позитивне: дитина піддається зовнішньому впливу, є можливість ефективно впливати на розвиток інтелекту та характеру; порівняно швидкий процес адаптації дитини до нової сім’ї; негативне: подолання негативних звичок і навичок, із якими дитина приходить у сім’ю [Бевз Г., 2003 , 45].

У віці дітей від 5 до 7 років виникає необхідність змінювати небажану поведінку і заохочувати добру поведінку дитини. На початковому етапі батьки-опікуни намагаються прививати навички, принципи, риси характеру, які потрібні дитині для внутрішнього аналізу позитивних процесів і мети, прищеплення поваги до себе й інших; почуття відповідальності за стан справ у сім'ї і суспільстві; співчування потребам інших людей [Капська А., 2004, 227]. Позитивні сторони: процес адаптації в більшості випадків не є надмірно тривалим і склад­ним; спостерігається тенденція до встановлення доброзичливих і довірливих взаємостосунків; негативні: дитина ще пам’ятає окремі епізоди зі свого минулого життя, з життя родичів та інших людей, що можуть негативно позначитися на її свідомості й поведінці; періодично спостерігаються зриви в поведінці, у ставленні до ближніх [Бевз Г., Захарченко В., 2003, 48].

Опікуни дітей 8-11 років (якими не є родичі) до рішення про взяття дитини під опіку прийшли з власних бажань та пере­конань, внутрішньо готові бути опікунами, люблячими бать­ками, психологічно готові до можливих труднощів та розуміють складність і важливість свого кроку як для своєї сім’ї, так і для дитини, особливо, коли мова йде про дітей із вадами фізичного та психічного розвитку. Опікуни дитини (родичі) погодилися на опіку дитини під тиском певних життєвих обставин (смерті близьких родичів чи власних дітей, позбавлення батьківських прав чи ув’язнення) з почуття милосердя, жалю, родинної єдно­сті, кровної спорідненості щодо дітей, позбавлених батьківської опіки. Основна мотивація взяття дитини під опіку є бажання залишити дитину в родині. Далі спостерігається усвідомлення власної спроможності щодо можливості бути опікуном та іноді неадекватним уявленням про сам процес опіки з його складно­щами, конфліктними ситуаціями, багатьма протиріччями, без розуміння основних труднощів процесу виховання, становлення та соціалізації дитини в сучасних умовах. Тут очевидно може проявлятися відсутність взаєморозуміння, поваги дитини до опікуна і навпаки, повна виховна неспроможність опікуна впли­вати на підопічного тощо; несумісність поглядів на цінності життя; невідповідність між дитячими прагненнями та можли­востями опікунів; авторитарний спосіб виховання. Позитивне: дитина самостійна й не вимагає багато часу для догляду, неза­лежна й працелюбна; може оцінити бажання замінити їй біоло­гічних батьків; стосунки складатимуться вдало, якщо є психоло­гічна сумісність; негативне: буває важко пристосуватися до особливостей поведінки, звичок, рис характеру, які вже певною мірою встановлені, прийняти дитину такою, якою вона є; якщо їй щось не подобається, дитина може „проявити характер” не в кращому розумінні.

Ускладнення стосунків між дорослим та дитиною відбу­вається у віці дітей 12-15 років, коли пробуджується інтерес до власного „Я”, його коренів. Між дорослими і дітьми з'являється відчуження, втрачається щирість, довіра у взаєминах. Часто під­літки стороняться опікунів, у них є свої таємниці; вони намага­ються спробувати все, щоб утвердити своє дорослішання: пали­ти, вживати алкоголь, лайливі слова, грубіянити [Бевз Г., 2003, 52; Попов С., 2004, 44]. Адекватна адаптація дитини і опікунів виникає тоді, коли обидві сторони розуміють, що певні таємниці в дитини є і підліток достатньо самостійний для того, щоб ви­значитися, на якому етапі і з ким йому необхідно поділитися своїми проблемами. В опікунів, які постали близькими чужій дитині, доводиться виправляти помилки попереднього вихован­ня і постає проблема не наробити нових помилок, керуючись чітким гуманним принципом – не зашкодити дитині [Попов С., 2004, 44].