Тема 19 особливості родинного виховання дітей у сім`ї, що розпалась

Сім’я, що розпалась – четвертий тип неповної сім’ї, який набуває сьогодні вагомого значення через значне збільшення кількості таких сімей. За окремими даними, сьогодні за кордоном на заробітках в інших країнах перебуває 6-7 мільйонів громадян України працездатного віку. Так, за результатами соціологічного опитування, проведеного серед українських заробітчан в Італії, тут практично переважають жінки 36-45 років (34,7%), близько 58,5% респондентів одружені, в абсолют­ної більшості (87,28%) вдома залишилися діти, яких виховують не батько або мати, а бабусі, дідусі, близькі родичі чи навіть чужі люди. Як результат – тільки на Львівщині проживає майже 20 тис. так званих „соціальних” сиріт, причому в 5,5 тис. дітей наймитують за кордоном обоє батьків [VIP-Афіша, 2005, 14].

До сім’ї, що розпалась, відносяться неповні сім’ї, в яких юридично подружні стосунки зберігаються, але наявна тривала відсутність батька (матері) через різні причини: виїздами на заробітки, тюремним ув’язненням, довготривалим періодом розлучного процесу тощо.

Ситуація під час розпаду і після нього дуже напружена й складна. Як правило, розпад сім”ї супроводжується тим, що один із батьків тривалий час проживає в іншій сім’ї й тільки періодично (по телефону, через листи, рідкі приїзди) спілку­ється з дитиною, котра по-суті до кінця не знає реального свого становища у взаєминах сина (дочки) з батьком (матір’ю), котрий(-а) проживає окремо.

Звичайно, „кращий” варіант ситуації, коли батько/мати спілкується з дитиною, бере участь в утриманні сім’ї, вихованні дитини. Дитина знає й пам’ятає добрі чи погані сторони батьків­ського характеру й поведінки, в неї не виникає комплексів різниці й неповноцінності, як у дітей із позашлюбних чи розлу­чених сімей, тому не відбувається одночасного накладання ве­ликої кількості несприятливих обставин, що непосильним тяга­рем діють на ніжну й вразливу психіку дитини. Проте, і в цьому випадку часто відбувається „підкуп” дитини обома батьками, обсипання її в основному не комунікативними, а подарунковими знаками уваги (хто більше й частіше виділяє на дитину коштів чи якісніше забезпечує дитину матеріальними благами) для того, щоб „підвищити” свій батьківський авторитет, переманити дитину на свій бік. Спочатку це сприймається дитиною з приєм­ністю і великим бажанням, але поступово вона починає вико­ристовувати таку позицію батьків у своїх корисливих цілях, маневруючи й маніпулюючи цими нерозумними батьківськими почуттями, говорячи саме те, що необхідно в даний момент тій чи іншій стороні.

Іншим варіантом, що значно ускладнює різнобічний роз­виток дитини, виявляється той, коли здійснюється систематич­ний підрив авторитету іншого з батьків однією чи й обома сторонами. Нерозумні батьки не усвідомлюють простої істини, що підрив авторитету одного з батьків рано чи пізно однозначно спричиняє підрив авторитетності й іншого. Так поступово, крок за кроком, дитина починає віддалятися не тільки від того з батьків, котрий із сім’єю не проживає, але й від, здавалося, незаперечного свого союзника в „боротьбі за правду”, „за роз­криття істини перед дитиною – наскільки „добрий” її батько (мати), покинувши їх і не даючи їм засобів „на життя”. Підкреслюючи роль безвинної жертви, в яку потрапила дитина, мати іноді переходить всі розумні межі батьківської турботи, оточуючи дитину атмосферою надмірної опіки.

Причому дитина має знати, як складатимуться їхні стосунки дальше, й розповісти необхідно це довірливо, по-серйозному, з розумними аргументами, не підриваючи авторитету жодного з батьків. Замовчування й напівправда в цій ситуації є дуже небезпечними, дитина повинна знати доступну для її віку правду. Такою довірою, як правило, дитина залишається задоволеною і не шукаю до певного часу причин незлагоди батьків, поступово звикаючи до нової ситуації, змирившись зі становищем, яке склалося.