X УіСьл/tcUt

Треті статті Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права свідчать про те, що держави, які беруть участь у даних пактах, зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право ко­ристуватися всіма економічними, соціальними, політичними, гро­мадянськими і культурними правами, передбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жін­кам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материн­ством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних від­пусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумовлюється рядом чинників. Річ у тому, що коло груп населення, які мають потребу в підтримці з боку суспільства, держави і навіть міжнародного спів­товариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, інваліди і безробітні, біженці, представники національних меншин та ін. І тут особливої уваги потребують жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у викори­станні своїх конституційних прав.

Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке роз­різнення, виключення або обмеження за ознакою статі, що направ­лене на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їх родиного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини й основних свобод

328

у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок ускладнюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Можна зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке падіння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д.Тому в ч. З статті 24Конституції України перерахована достат­ньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти вирішити вкрай складне становище, у якому опинилася жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Конституція розу­міє як рівність можливостей, а не як фактичну рівність, що в житті реально недосяжно. Кожна людина через суб'єктивні та об'єктивні причини і обставини по-різному реалізує свої можливості, розкри­ває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здібності до ініціативної, самостійної діяльності, що забезпечує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати правові засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційована система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джерелами прибутків, що мають значне поширення в житті су­спільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеться дуже слабо і неефективно, що призводить до невиправданого збільшення розша­рування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї чи іншої категорії громадян. Держава надає переважне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни й ін.). Надані цим верствам і категоріям громадян переваги природ­ні і жодною мірою не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи

Цей принцип одержує правове вираження в різноманітних формах —і як спільний початок, властивий реалізації всього об­сягу прав і свобод особи, і за допомогою закріплення конкретних гарантій. Як загальна підстава правового статусу зазначений прин­цип закріплений у ряді статей Конституції. Стаття 3Конституції України встановлює як одну з основ конституційного ладу обов'язок держави гарантувати затвердження і забезпечення прав і свобод людини. У ч. 2статті 22Конституції України також установлено,

329

що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути

скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через конституційну вимогу неможливості звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157Конституції України). У випадку подання до Верховної Ради законопроекту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, Конституційний Суд України зобов'язаний надати висновок стосовно конституційності такого законопроекту. За від­сутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкретного права і свободи людини і громадя­нина супроводжується визначенням умов і засобів гарантування

його реалізації.

Суб'єктом, на якого насамперед покладаються гарантії здій­снення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2статті 102Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Кон­ституції України, прав і свобод людини і громадянина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їх гарантій за допомогою законодавчої діяльності.

Відповідно до ч. З статті 55Конституції України «кожен має пра­во звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Кожний громадянин України або інша особа, яка знаходиться на законних підставах в Україні, має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101Конституції України).

Відповідну діяльність щодо забезпечення гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України та інші державні органи. Проте передбачена Конституцією державна система, що покликана забез­печити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є відсутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод громадян; відсутність у ряді випадків необхідної законодавчої бази; бюрократизм держав­ного апарату, що досяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. До системи такого роду суб'єктів входять і органи місцевого самоврядування. Свою роль відіграють

330

суспільні об'єднання, насамперед профспілки, творчі спілки, жіно­чі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розши­рила рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Стаття 62Конституції України гарантує принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що набрав чинності. Ніхто не може бути засуджений інакше, ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як неправо­судного, держава відшкодовує матеріальний або моральний збиток тим, кому він заподіяний.

Право громадян на юридичний захист від незаконних дій по­садових осіб і державних органів

«3. Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті, зобов'я­зується:

а) забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої, визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний засіб правового за­ хисту, навіть якщо це порушення було зроблено особами, що діяли як офіційні;

б) забезпечити, щоб право на правовий захист будь-якої особи, яка потребує такого захисту, установлювалося компетент­ ними судовою, адміністративною або законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

в) забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються» (п. З статті 2Між­ народного пакту про громадянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб» (ч. 1, 2статті 55Консти­туції України).

«Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних пося­гань» (ч. 4, 5статті 55Конституції України).

331

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини і гро­мадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією перед­бачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Залежно від характеру порушень захист може здійснюватися в порядку конституційного, цивільного, кримінального або адміні­стративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створений реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов'язків щодо визнан­ня, забезпечення, реалізації й охорони прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадянам України стало доступне після повного використання національних засобів за­хисту своїх суб'єктивних прав і свобод використання міжнародного механізму, що вже довгий час застосовується в країнах —членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав

людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахис-ними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та міжнародному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громад­ськості з використанням засобів масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тенденція під­вищення ролі самої людини в забезпеченні максимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових основ взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що скеровує діяльність пасивної особистості. Нові орієнтири в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою істо­ричного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, звичайно, не обме­жуються їх конституційним закріпленням. Реальне втілення прав і свобод потребує багатьох умов, у тому числі таких, що перебувають за рамками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціально-економічні гарантії передбачають відповідне середо­вище і матеріальну основу, що забезпечують вільне використання

332

прав і свобод. Серед цих умов —соціальна стабільність, економіка, що ефективно розвивається, наявність відповідних виробничих по­тужностей, широкої соціальної інфраструктури —системи різних установ, що дають можливість обслуговувати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чином орієнтовану політику держави, її спрямованість на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їх здатність досягати громадянської згоди, нейтралізувати чинники дестабілізації в суспільстві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпе­чують здійснення й охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належать насамперед конституційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і кон­кретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях чинного права ці гарантії набувають детального обґрунтування. В охороні правових розпоряджень важливу роль відіграють правоохоронні органи і насамперед суд.

Таким чином, механізм реалізації прав і свобод людини і грома­дянина покликаний охопити всі сфери діяльності із закріплення і забезпечення використання прав і свобод та всі її напрямки, що передбачають:

• юридичне закріплення гарантій прав і свобод;

• широку систему охорони і захисту державою прав і свобод, як у забезпеченні їх реального використання, так і в боротьбі з різного роду порушеннями;

• розвиток суспільно-політичної активності громадян;

• розвиток свідомого ставлення до використання прав і сво­бод;

• державний і суспільний контроль, спрямований на охорону прав і свобод;

• підвищення рівня знань кожним своїх прав, свобод і обов'яз­ків;

• розвиток громадських організацій, покликаних охороняти і захищати права і свободи людини і громадянина.

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод людини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і належними людині від народження. Конституція України закріп­лює, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ч. 1статті 64).

333

Дана стаття підтверджує невідчужуваність і непорушність за­кріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх звуження. Проте з огляду на можливі об'єктивні обставини, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Конституція України все ж припускає можливість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Конституція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайного або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначений законом термін.

Відповідно до Закону України «Про надзвичайний стан »від 26черв­ня 1992року, надзвичайний стан —це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що тимчасово допускає встановлені даним законом обмеження в здійснен­ні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додаткові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на гаранту­вання безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що становлять загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі за­хоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалі­зація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод грома­дян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядування й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної за­грози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення якої іншими засобами неможливе.

На період надзвичайного стану можуть впроваджуватися такі заходи:

1. встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також об­меження свободи пересування територією, де впроваджений надзвичайний стан;

2. обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3. посилення охорони суспільного порядку і об'єктів,що забезпе­чують життєдіяльність населення і народного господарства;

4. заборона проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демон­страцій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів;

5. заборона страйків.

334

У разі потреби також можуть додатково вживатися такі за­ходи:

1. введення комендантської години (заборона знаходитися на вулицях і в інших суспільних місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби);

2. призупинення після відповідного попередження діяльності політичних партій, громадських організацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань громадян, якщо ця діяльність пере­шкоджає нормалізації обстановки;

3. перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках —проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових помешкань і житла громадян;

4. обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, спиртних напоїв;

5. тимчасове вилучення в громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в підприємств, установ і орга­нізацій —також навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і отруйних матеріалів та сильнодіючих хімічних речовин;

6. введення цензури, обмеження на випуск газет;

7. висилання порушників суспільного порядку, що не є жите­лями даної місцевості, у місце їхнього проживання або за межі місцевості, де введений надзвичайний стан, за їхній рахунок;

8. заборона виготовлення і поширення інформаційних матеріа­лів, що можуть дестабілізувати обстановку;

9. особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути за­стосовані такі заходи:

1. тимчасове виселення людей із місць, небезпечних для про­живання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тим­часових помешкань;

2. тимчасова заборона будівництва нових, розширення чинних підприємств та інших об'єктів;

3. установлення карантину і проведення інших обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

4. введення особливого порядку розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності,

5. мобілізація ресурсів державних підприємств, установ, ор­ганізацій, зміна режиму їхньої роботи, переорієнтування на виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності, необхідні для проведення аварійно-рятувальних і відбудовних робіт;

335

6. використання ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності для відведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичайних обставин;

7. відсторонення від роботи на період надзвичайного стану ке­рівників державних підприємств, установ і організацій, від діяльності яких залежить нормалізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово виконуючими обов'язки зазначених керівників.

З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій і катастроф у мирний час може проводитися цільова мобілізація, обсяги і термін проведення якої визначаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, допускається притягнен­ня працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазначених робіт за умови обов'язкового забезпечення безпеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, що можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і перевищення посадо­вими особами своїх повноважень, включаючи порушення гарантій прав громадян, установлених законом, спричиняють відповідаль­ність, передбачену законом.

Друга частина статті 64Конституції України передбачає не­можливість навіть в умовах військового або надзвичайного стану обмеження зазначених у ній прав. Йдеться про право на рівність гро­мадян перед законом (стаття 24);громадянство і його зміну (стаття 25);життя (стаття 27);повагу гідності людини (стаття 28);свободу й особисту недоторканність (стаття 29);звертання в органи держав­ної влади (стаття 40);житло (стаття 47);шлюб (стаття 51);рівність дітей у їхніх правах (стаття 52);захист прав і свобод (стаття 55);на відшкодування збитку (стаття 56);знання своїх прав і обов'язків (стаття 57);невиконання явно злочинних розпоряджень і наказів (стаття 60);відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63),а також про відсутність зворотної сили закону (стаття 58);про неможливість повторного притягнення до юридичної відповідальності за одне і те ж правопорушення (стаття 61);про презумпцію невинності (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу. їх використання має ґрунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування.

У статті 23Конституції України передбачається, що здійснен­ня прав і свобод людини і громадянина не має порушувати права

336

і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання своїх прав кожною людиною, без порушення приписів закону, виходу за рамки конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'язків іно­земців і осіб без громадянства з правами громадян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свобода­ми, атакож несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, —за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом» (стаття 26Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають громадянство іно­земних держав, а під особами без громадянства (апатридами, апо­лідами) —тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відпо­відають загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливе наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й іноземних громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, —пише М.П. Орзіх, —але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

Більш детально основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешкають або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4лютого 1994року «Про правовий статус іноземців».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Україною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Кон­ституції України» (стаття 9Конституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і правове зна­чення особливо в умовах активного входження України у світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що за своєю правовою силою дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до

337

виконання на її території, а також про повагу норм міжнародного права. По-друге, вони до певної міри дають відповіді на питання прак­тичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їх співвідношення з чинним законодавством України. Україна, будучи державою —правонаступницею Української РСР і однією із держав —правонаступниць Союзу РСР, зобов'язалася після конституювання незалежної держави виконувати міжнародні договори, прийняті не тільки УРСР, але й СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам Республіки, і ще у 1991році прийняла Закон «Про дію міжнародних договорів на території України». Цей закон містив положення, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного зако­нодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства».

Право народів на самовизначення

«Всі народи мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони вільно установлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розви­ток» (стаття 1Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були про­голошені і незмінно проводяться в життя Українською державою, її перші конституційні акти проголосили державний суверенітет і незалежність України, виходячи з права народу на самовизначення. Верховна Рада Української РСР у прийнятій 16липня 1990року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і не­подільність влади Республіки в межах її території, а також неза­лежність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суве­ренна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення».Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії про­ти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших об'єднань або окремих осіб пере­слідуються законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затвердження сувере­нітету українського народу стало проголошення Верховною Радою

338

УРСР 24серпня 1991року незалежності України і створення само­стійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно по­збавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, що діяв під час учинення злочину...Це покарання може бути здійснено тільки у виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.

3. Коли позбавлення життя полягає у злочині геноциду, слід мати на увазі, що ніщо в даній статті не надає права державам, які беруть участь у даному Пакті, відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих відповідно до Конвенції про попередження злочину ге­ноциду і покарання за нього.

4. Кожний присуджений до страти має право просити про по­милування або пом'якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.

5. Смертний вирок не виноситься за злочини, скоєні особами молодше вісімнадцяти років, і не приводиться у виконання щодо вагітних жінок.

6. Ніщо в даній статті не може служити підставою для відстроч­ки або недопущення скасування страти державою, що бере участь у даному Пакті» (стаття 6Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави —захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (стаття 27Кон­ституції України).

Основним правом людини є право на життя. Це природне право людини, захист якого охоплює широкий комплекс активних дій усіх державних і суспільних структур, кожної конкретної люди­ни зі створення і підтримки безпечних соціального і природного середовища проживання, умов життя. До такого роду чинників належать, насамперед, політика держави, що забезпечує відмову від війни, військових засобів вирішення соціальних і національних конфліктів, цілеспрямована боротьба зі злочинами проти особистос­ті, незаконним збереженням і поширенням зброї й ін.

Важливе значення мають і заходи медичного характеру: належ­не медичне обслуговування, служба швидкої допомоги, боротьба

339

з наркоманією. Забезпечення права на життя прямо пов'язане зі збереженням і відновленням природного середовища проживання

людини.

Розширюючи гарантії права на життя, Конституція України включає норму, що значно звужує можливість застосування страти. Цей винятковий засіб покарання зберігається тимчасово, тому що зі вступом України до Ради Європи наша держава прийняла умову про відмову застосування страти.

Право на повагу людської гідності

«Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жорстоким, не­людським чи таким, що принижуюють його гідність, поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медичним або науковим дослідам» (стаття 7Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюд­ському або такому, що принижує його гідність, приниженню чи

покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медич­ним, науковим чи іншим дослідам» (стаття 28Конституції Укра­їни).

Повага людської гідності —невід'ємна ознака цивілізованого суспільства. Ніщо не може бути підставою для її приниження. Будь-які заходи впливу на неправомірну поведінку особи не можуть бути пов'язані з приниженням людської гідності. Повага особистості, її гідності має містити в собі не тільки уважне ставлення до задо­волення прав і законних інтересів людини, але й етику поведінки працівників державних органів при спілкуванні з людьми, поважне до них ставлення, чуйну увагу до людини у важких для неї життєвих ситуаціях, особливу шанобливість до осіб похилого віку.

Право безперешкодно дотримуватися своєї думки і вільно Ті

виражати

«1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися

своєї думки.

2. Кожна людина має право на вільне вираження своєї думки; це право передбачає свободу шукати, отримувати і поширювати всяко­го роду інформацію й ідеї незалежно від державних кордонів, усно, письмово або за допомогою преси чи художніх форм вираження, або іншими засобами на свій вибір.

3. Користування передбаченими в пункті 2даної статті правами накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність. Отже,

340

воно може бути сполучене з деякими обмеженнями, що, проте, по­винні бути встановлені законом і бути необхідними:

1. для поваги прав і репутації інших осіб;

2. для охорони державної безпеки, суспільного порядку, здоров'я або моральності населення» (стаття 19Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

« Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб —на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадсько­го порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної кон­фіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (стаття 34Конституції України).

Підписавши Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975року, у якому зафіксовано, що «держави-учасниці ставлять своєю метою полегшити більш вільне і широке розпов­сюдження усіх форм інформації, заохочувати співробітництво в галузі інформації й обмін інформацією з іншими країнами»,Укра­їна, поряд з іншими державами, тим самим проголосила свій намір сприяти:

а) поширенню усної інформації;

б) поширенню на своїй території газет і друкарських видань з інших держав-учасниць;

в) поліпшенню доступу громадськості до друкарських видань і розширенню можливості передплати на основі правил, вла­ стивих кожній стороні;

г) поширенню радіоінформації так,щоб це відповідало інтересам порозуміння між народами.

Погляди, думки, міркування людини залежать від її світогляду, розуміння прав і обов'язків. Топу справжня свобода думки являє со­бою не будь-яке безперешкодне поширення ідей, думок, а лише віль­ний виклад гуманних поглядів, думок, що відповідають інтересам кожного громадянина і загальним інтересам суспільства і держави. Тому Конституція України, гарантуючи громадянам свободу думки і слова, свободу вираження своїх поглядів і переконань, вимагає, щоб вони здійснювалися в інтересах усього народу України. Особ­ливу увагу Конституція України приділяє забезпеченню свободи критики. У ч. З статті 15Конституції України закріплено: «цензура

341

заборонена». У той самий час і громадяни України, висловлюючи критичні зауваження, не повинні допускати навмисних перекру­чувань фактів, поширювати неправильні відомості, під виглядом критики ганьбити чесних людей.

Кожен громадянин України має можливість викладати в пресі свої думки. Це означає, що право свободи створює для громадянина юридичну можливість подібної дії, але не зобов'язує його. Свобода слова і преси в умовах бурхливого розвитку засобів масової інфор­мації доповнюється свободою виступу по радіо і телебаченню.

Закон України «Про інформацію» від 2жовтня 1992року за­кріплює загальні правові основи одержання, використання, по­ширення і збереження інформації, установлює право громадянина на інформацію в усіх сферах цивільного і державного життя. Він закріплює також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації і забезпечує її охорону, захищає громадянина і суспільство від не­правдивої інформації.

Інформація —це документовані або публічно проголошені ві­домості про події і явища, що відбуваються в суспільстві, державі і природній сфері. Основними видами інформації є: статистична інформація, масова інформація, інформація про діяльність дер­жавних органів, правова інформація, інформація про особистість, інформація довідково-енциклопедичного характеру.

Громадяни й організації мають право доступу до інформації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них, ким і з якою метою збираються, а також оспорювати правиль­ність, повноту, доцільність такої інформації. Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформа­ційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Інформація не може бути використана з метою, що завдає шкоди правам і свободам громадян України.

Не підлягають розголошенню відомості, що складають державну або іншу передбачену законом таємницю.

Право на свободу, особисту недоторканність, свободу від свавільного втручання в особисте життя людини, недоторкан­ність житла і таємницю кореспонденції

«1. Ніхто не може піддаватися свавільному або незаконному втручанню в його особисте і сімейне життя, свавільним або незаконним зазіханням на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції або незаконним зазіханням на його честь і репутацію.

342

2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручан­ня або таких зазіхань» (стаття 17Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). «1.Кожна людина має право на свободу й особисту недоторкан­ність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше ніж на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом. 2.Кожному заарештованому повідомляються при арешті при­чини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке запропоноване йому обвинувачення» (п. 1і 2статті 9Міжнародного пакту про громадянські та політичні права), «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторкан­ність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його попе­редити, уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрун­тованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімде­сяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого» (стаття 29Конституції України).

«Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотиво­ваним рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя лю­дей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрю­ються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, про­ведення в них огляду і обшуку» (стаття ЗО Конституції України).

«Кожному гарантується таємниця листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути

343

встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кри­мінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (стаття 31Конституції України).

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випад­ків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недо­стовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (стаття 32Конституції України).

Недоторканність особи як особиста свобода полягає в тому, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини розпоряджатися в рамках закону своїми діями і вчинками, користуватися свободою пересування. Ніхто не може бути підданий арешту, ув'язненню й утриманню під вартою інакше як на підставі судового рішення. Підстави для арешту регламентовані кримінально-процесуальним і іншим законодавством, що передбачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.

Гарантія недоторканності житла означає, що ніхто не має права без законної підстави ввійти в житло, а також залишатися в ньому проти волі проживаючих у ньому осіб. Законодавство чітко регла­ментує випадки, коли це допускається, і коло уповноважених на

те органів.

Передбачено різні форми відповідальності за безпідставне вторг­нення в особисте життя громадян, розголошення таємниці листу­вання, телефонних переговорів і телеграфних повідомлень. Тільки в чітко визначених випадках може бути накладений арешт на корес­понденцію і одержання її з поштово-телеграфних установ.

Право на свободу совісті

«1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати або приймати релігію або пе­реконання за своїм вибором і свободу сповідати свою релігію і переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним

344

або приватним порядком, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і вчень.

2. Шхто не повинен піддаватися примусу, що применшує його свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором.

3. Свобода сповідати релігію або переконання підлягає лише об-

меженням, установленим законом і необхідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само, як і основних прав і свобод інших осіб. 4.Тідержави,які беруть участь у даному Пакті,зобов' язуютьсяшанувати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання сво­їх дітей відповідно до своїх власних переконань» (стаття 18Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; аналогічні вимоги містяться в статті 13Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, а також у п. VII розділу І Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі). «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це пра­во включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від дер­жави, а школа —від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед дер­жавою або відмовитися від виконання законів за мотивами релі­гійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» (стаття 35Конституції України).

Важливе місце в системі особистих прав мають свобода совісті, свобода віросповідання. Більш детально вони регулюються Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23квітня 1991року.

Україна є світською державою. Ніяка релігія не може встанов­люватися як державна або обов'язкова.

Наявність у багатонаціональній Україні різноманітних конфе­сій, релігійних вірувань надає цій конституційній нормі особливої значущості. Вона забезпечує свободу вибору релігії, не обмежену

345

ніякими зовнішніми, сторонніми мотивами. Наявність релігійних переконань заборонено фіксувати в офіційних анкетах.

Особистим правом людини є прийняття або неприйняття релігій­них вірувань, сповідати індивідуально або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніякої, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні й інші переконання і діяти відповідно до них.

Держава не втручається в питання визначення людиною свого ставлення до релігії. Свободі вибору релігійних або атеїстичних поглядів сприяє і світський характер освіти. Вона не ставить за мету формування того чи іншого ставлення людини до релігії. Викладання віровчень може здійснюватися в недержавних на­вчальних і виховних закладах, приватно вдома або при релігійних об'єднаннях.

Право громадян на участь у веденні державних справ

«1. Кожна людина має право брати участь у керуванні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних

представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби

у своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля по­ винна знаходити собі вираження в періодичних і нефальсифі- кованих виборах, що повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж за допомогою інших рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосування» (стаття 21Загальної декларації прав

людини). «Кожен громадянин повинен мати без якоїсь дискримінації, що згадується в статті 2,і без необґрунтованих обмежень право і

можливість:

а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

б) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах,що відбуваються на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують вільне воле­ виявлення виборців;

в) допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби» (стаття 25Міжнародного пакту про гро­ мадянські та політичні права).

«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

346

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування» (ст. 38Конституції України).

Одним з інститутів безпосередньої демократії, що гарантує пря­ме народовладдя, реалізацію права громадян на участь у керуван­ні державними справами на всіх рівнях, є референдум. Референ­дум —це засіб прийняття громадянами України шляхом голосуван­ня законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Залежно від предмета розгляду референдуми поділяються на конституційні, законодавчі і консультативні. За сферою застосування референдум може бути загальнодержавним або в адміністративно-територіальних одиницях. Порядок їх підготовки і проведення регулюється Конституцією України і Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3липня 1991року зі змінами і доповненнями від 19червня 1992року.

Державна служба в Україні, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 12грудня 1993року, —це професійна діяль­ність осіб, які займають посади в державних органах і їх апараті з практичного виконання завдань і функцій держави і отримують заробітну плату за рахунок державних коштів. Право на державну службу (у державних органах) мають громадяни України неза­лежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, ті, які одержали відповідну освіту і фахову підготовку і пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, вибори або призначення.

Служба в органах місцевого самоврядування, відповідно до Закону України від 7червня 2001року, —це професійна, на по­стійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Право на службу в органах місцевого самоврядування мають гро­мадяни України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території. На посаду в органах місцевого самоврядування можуть бути призначені особи, які мають відповідну освіту і професійну підготовку, володіють державною мовою в обсягах, достатніх для виконання службових обов'язків.

347

Право громадян на об'єднання в громадські організації (право

асоціацій)

«1. Кожна людина має право на свободу асоціацій з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати в такі для захисту своїх інтересів.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демо­кратичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і

поліції. 3.Ніщо в даній статті не надає права державам, які беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб завдавалася шкода цим гарантіям» (стаття 22Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права). «1.Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються

забезпечити:

а) право кожної людини створювати для здійснення і захисту своїх економічних і соціальних інтересів професійні спілки і вступати в такі за своїм вибором за єдиної умови дотримання правил відповідної організації. Користування зазначеним правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що перед­бачаються законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або суспільного порядку або для захисту прав і свобод інших;

б) право професійних спілок утворювати національні федерації або конфедерації і право цих останніх засновувати міжнародні професійні організації або приєднуватися до таких;

в) право професійних спілок функціонувати безперешкодно, без яких-небудь обмежень, крім тих, що передбачаються за­ коном і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або суспільного порядку або для захисту прав і свобод інших;

г) право на страйки за умови його здійснення відповідно до за­ конів кожної країни.

2. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень ко­ристування цими правами для осіб, які входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави.

348

3. Ніщо в даній статті не дає права державам, що беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям» (стаття 8Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни України мають право на свободу об'єднання у по­літичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, со­ціальних, культурних та інших інтересів, за. винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та гро­мадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами полі­тичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозво­лу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках вста­новлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом» (стаття 36Конституції України).

«Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх еко­номічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону» (стаття 44Конституції України).

Таким чином, право громадян на об'єднання передбачає:

а) можливість створювати різні організації, що сприяють роз­витку політичної активності громадян;

349

б) добровільно і на рівних з іншими громадянами умовах всту­ пати і бути членами вже існуючих організацій;

в) безперешкодно виконувати завдання організацій, користува­ тися їхнім захистом;

г) через громадські організації, партії і рухи, згідно з їхніми ста­ тутними завданнями, брати участь у керуванні державними і суспільними справами, у вирішенні політичних, господар­ ських і соціально-культурних питань.

Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, спілка, конгрес, асоціація, фонд) вважається політичною партією або громадською

організацією.

Відповідно до Закону України «Про політичні партії в Україні» від 5квітня 2001року, політична партія —це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян —прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Членом полі­тичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути: 1)судді; 2)працівники прокуратури; 3)працівники органів внутрішніх справ; 4)співро­бітники Служби безпеки України; 5)військовослужбовці. На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії. Порядок вступу до політич­ної партії, зупинення та припинення членства в ній визначається статутом політичної партії.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» від 16червня 1992року (із змінами і доповненнями) громадська орга­нізація —це об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів. Вона може мати міжнародний, всеукраїнський або місцевий статус. Фундаторами громадських організацій можуть бути громадяни України, грома­дяни інших держав, особи без громадянства, яким виповнилося 18років, а молодіжних і дитячих організацій —із 15-річного віку.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках із метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами, за родом їхньої про­фесійної діяльності і затверджуються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Всі професійні спілки мають рівні права. Професійні спілки діють відповідно до статутів, які вони при-

350

ймають, і не підлягають реєстрації в державних органах. Професійні спілки представляють інтереси громадян у сферах виробництва, праці, побуту, культури й ін. їм надане право здійснювати нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю і правил з охо­рони праці, вони контролюють житлово-побутове обслуговування працівників, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпо­чинку, культосвітні, туристичні та спортивні установи.

Обмеження, що стосуються членства в політичних партіях і професійних спілках, установлюються винятково Конституцією і законами України. Обмеження стосовно діяльності політичних партій і громадських організацій встановлені в статті 37Конститу­ції України. Зокрема, визначено, що політичні партії і громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань, членами політичних партій не можуть бути державні службовці органів виконавчої і судової влади, органів місцевого самоврядування й інші категорії громадян. Крім того, не допускається легалізація, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їх метою є зміна шляхом насильства кон­ституційного ладу або в якійсь протизаконній формі територіальної цілісності держави й ін.

Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах і свободах за належностю або неналежністю до політичної партії чи громадської організації. Належність або неналежність до якоїсь політичної партії чи громадської організації не може бути основою для надання державою окремих пільг і переваг.

Право на страйк належить тільки тим, хто працює, і може бути використане ними для захисту своїх економічних і соціальних інте­ресів, що порушуються роботодавцем, у тому числі і державою.

Право на мирні збори

«Признається право на мирні збори. Користування цим пра­вом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що накладаються відповідно до закону і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 21Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Це ж право закріплене в статті 11Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких за­вчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

351

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку —з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» (стаття 39Конституції України).

Норми статті 39Конституції України дещо відрізняються від міжнародних норм і стандартів: в останніх мова йде про «кожну людину», а в Конституції —тільки про громадян України. Таким чином, установлюються певні обмеження для іноземців і осіб без громадянства при реалізації цього права.

Дана стаття Конституції містить деякі вимоги до організаторів таких заходів щодо забезпечення їх мирного характеру, а також передбачає випадки обмеження цього права, що можуть бути вста­новлені судом на основі закону і тільки в інтересах національної або суспільної безпеки з метою попередження заворушень і злочинів, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших .людей.

Відповідальність за порушення встановленого порядку органі­зації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій передбачається Кодексом України про адміністративні правопору­шення.

Право на звернення

«Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службо­вих осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк» (стаття 40Конституції України).

Суть цього конституційного права полягає в гарантованості дер­жавою можливості кожного безпосередньо звертатися, направляти індивідуальні та колективні письмові звернення в державні органи, органи місцевого самоврядування й іншим посадовим особам, під якими слід розуміти також пропозиції про поліпшення їх діяльності або критику прорахунків у їхній роботі, що є важливим засобом ви­явлення і виправлення порушень закону, допомоги в їх усуненні і попередженні. Порядок розгляду звернень, пропозицій, заяв і скарг регламентується Законом України «Про звернення громадян» від 2жовтня 1996року.

Право на працю

«1. Держави, які беруть участь у даному Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини на одержання можливості

352

заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на яку він вільно погоджується, і будуть вживати належних заходів щодо забезпечення цього права.

2. Заходи, яких необхідно вжити державами, що беруть участь у даному Пакті з метою повного здійснення цього права, містять про­граму професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення неухильного економічного, соціального і культурного розвитку і повної виробничої зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини» (стаття 6Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, включаючи," зокрема:

а) винагороду, що забезпечує як мінімум усім працюючим:

— справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці, причому, зокрема, жінкам повинні гарантуватися умови праці, не гірші за ті, якими користуються чоловіки, із рівною платою за рівну працю;

—■ задовільне існування для них самих і їхніх сімей відповідно до постанов даного Пакту;

б) умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни;

в) однакову для усіх можливість просування в роботі на відпо­ відні більш високі щаблі винятково на підставі виробничого стажу і кваліфікації» (стаття 7Міжнародного пакту про еко­ номічні, соціальні і культурні права).

«3. а) Ніхто не повинний примушуватися до примусової або обов'язкової праці;

б) у тих країнах, де у вигляді покарання за злочин може призна-

чатися позбавлення волі, сполучене з каторжними роботами, пункт 3(а) не вважається перешкодою для виконання каторж­них робіт за вироком компетентного суду, що призначив таке покарання;

в) терміном «примусова або обов 'язкова праця »у даному пункті не охоплюються:

1. будь-яка робота або служба, що не згадується в підпункті «в», яку, звичайно, повинна виконувати особа, яка знаходиться в ув'язненні на підставі законного розпорядження суду, або особа, умовно звільнена від такого ув'язнення;

2. будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, у яких визнається відмова від військової служби за політични­ми або релігійно-етнічними мотивами, будь-яка служба, пе­редбачена законом для осіб, які відмовляються від військової служби за такими мотивами;

353

3. будь-яка служба, обов'язкова у випадках надзвичайного стану або лиха, що загрожують життю чи добробуту населення;

4. будь-яка робота або служба, що входить у звичайні грома­дянські обов'язки» (п. З статті 8Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно по­годжується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до су­спільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за виро­ком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом» (стаття 43Конституції України).

«Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не забо­ронена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій ді­яльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяль­ності громадських організацій споживачів» (стаття 42Конституції

України).

Право на працю —одне з основних соціально-економічних прав громадян України. Воно полягає в можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і якості не нижче визначе­ного державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір роботи, що означає виняткове право особи на розпорядження своїми здібностями і талантом у творчій і продуктивній роботі.

354

Дуже важливою є норма Конституції, що передбачає обов'язок держави створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів.

Необхідно звернути увагу на деяку неузгодженість положень частин першої і другої статті 43Конституції України. У першій частині вказується на право кожної людини, а в другій частині —говориться про обов'язки держави стосовно громадян. Цим самим підкреслюється, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду трудової діяльності, зокрема, однакова для всіх можливість просування по роботі на більш високі посади не стосується іноземців або осіб без громадянства.

Тим часом подібне редакційне звуження права на працю не від­повідає вимогам статей 6і 7Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

Заборону примусової праці передбачено в статті 8Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що знайшло свій від­биток у ч. З статті 43Конституції України. Термін «примусова або обов'язкова праця» означає виконання будь-якої роботи або служби особи під загрозою якогось покарання, роботи, на виконання якої ця особа не дала своєї згоди або не запропонувала послуг стосовно неї.

Юридичні гарантії права на працю закріплені в трудовому, ад­міністративному і кримінальному законодавстві.

Зокрема, трудове законодавство України встановлює гарантії права на працю, до яких належать: неприпустимість необгрунтова­ної відмови в прийнятті на роботу; заборона переведення працівника на іншу постійну роботу без його згоди; чітка регламентація умов і порядку звільнення від роботи; заборона на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілкового комітету, за винятками, передбаченими законодав­ством; встановлення особливих гарантій реалізації права на працю для жінок, неповнолітніх, молодих робітників, спеціалістів і деяких інших категорій працівників; забезпечення деяким категоріям пра­цівників переважного права на залишення на роботі при звільненні працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі при скороченні кількості або штату; юридичні гарантії зайнятості населення.

Забороняється необґрунтована відмова в прийнятті на роботу, так само як і інше пряме або непряме обмеження прав або встанов­лення переваг при прийнятті на роботу залежно від походження, соціального і майнового стану, расової або національної належнос­ті, статі, мови, політичних поглядів, релігії, місця проживання й інших обставин.

355

Керівник підприємства або інша посадова особа на підприємстві, винні в порушенні трудових прав громадян, можуть притягатися до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідаль­ності.

Законодавство України про працю передбачає гарантії, спря­мовані на збереження існуючого рівня умов праці. Працівнику гарантується збереження місця роботи або посади при обранні його на виборну посаду, а також збереження середнього заробітку і місця роботи за час, коли він не працював з причин, що визнаються законо­давством поважними. При направленні працівників на підвищення кваліфікації з відривом від виробництва за ними зберігається місце роботи (посада) і здіснюються виплати, передбачені законодавством. Передбачено гарантії щодо збереження заробітної плати від неза­конного утримання при накладенні матеріальної відповідальності на працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, органі­зації. Норми трудового права передбачають компенсаційні виплати, спрямовані на відшкодування працівником матеріальних витрат у зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Підприємництво, відповідно до Закону України «Про підпри­ємництво» від 7лютого 1991року, —це гарантована Конституцією України самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик і не заборонена законом діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання при­бутку. Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: грома­дяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені в правоздатності або дієздатності, що виступають безпосередньо або через створених ними юридичних осіб.

Право на соціальне забезпечення

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страху­вання» (стаття 9Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з неза­лежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціаль­ним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підпри­ємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комуналь­них, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

356

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом» (стаття 46Конституції України).

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист і встановлює види соціального забезпечення. Основні з них передбачені Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5листопада 1991року (із змінами і доповненнями): трудові пенсії за віком, інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і ви­плачуються непрацездатним громадянам при відсутності в них права на трудову пенсію.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1березня 1991року визначає правові, економічні й організаційні основи захисту населення України від безробіття. Безробітними вважаються пра­цездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших прибутків, зареєстровані в державній службі зайнятості, які дійсно шукають роботу і здатні її виконувати.

Громадянам України гарантується право на матеріальне забез­печення при тимчасовій непрацездатності, при вагітності, при на­родженні дитини і по догляду за нею та ін.

Соціальний захист непрацездатних громадян здійснюється шляхом створення спеціальних державних установ по догляду за непрацездатними (територіальні центри соціального обслуговуван­ня пенсіонерів, інвалідів і ін.).

Що стосується захисту громадян, які постраждали від Чорнобиль­ської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпе­чення і надання їм відповідних компенсацій і пільг. Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язкового державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є, головним чином, асигнування з державного бюдже­ту, страхові внески громадян, підприємств, установ і організацій. Реалізація і фінансування чинної системи соціального забезпечення населення України спирається переважно на державне забезпечення і управління.

Водночас поглиблення економічних реформ, свобода підпри­ємництва, вільний вибір виду діяльності, регулювання оплати праці через тарифні угоди обумовлюють необхідність вироблення відповідного механізму соціального забезпечення. Концепція со­ціального забезпечення населення України, схвалена постановою Верховної Ради України від 21грудня 1993року, виходить із того, що соціальне забезпечення поширюється на громадян,які працюють за наймом,членів їхніх сімей і непрацездатних осіб. На громадян,

357

що самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підпри­ємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, фермерів та інших, по­ширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психіч­ного здоров'я.

2. Заходи, яких необхідно вжити державами, що беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права передбачають заходи, необхідні для:

а) забезпечення скорочення мертвонароджуваності і дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

б) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища та гігієни праці в промисловості;

в) попередження і лікування епідемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними;

г) створення умов, що забезпечували б усім медичну допомогу і медичний догляд у випадку хвороби» (стаття 12Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48Конституції України).

«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням від­повідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забез­печує санітарно-епідемічне благополуччя» (стаття 49Конституції України).

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена» (стаття 50Конституції України).

358

Відповідно до міжнародних норм Конституція України закріп­лює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Основним елементом, що визначає життєвий рівень громадян, є отримана ними заробітна плата —винагорода, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує праців­нику за виконану ним роботу. З метою гарантування визначеного розміру оплати працівника за виконану ним роботу держава в за­конодавчому порядку встановлює мінімальну заробітну плату.

Право громадян на охорону здоров'я визначається Основами законодавства України про охорону здоров'я. Це право, крім того, передбачає життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медич­ний огляд і соціальне обслуговування і забезпечення, необхідні для підтримання здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу; правовий захист від яких-небудь незаконних форм дис­кримінації, пов'язаних зі станом здоров'я, та інші права громадян у галузі охорони здоров'я.

Право на житло

«Держави, які беруть участь у даному Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на безперервне поліп­шення умов життя» (стаття 11Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло нада­ється державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (стаття 47Конституції України).

Кожна особа, яка мешкає в Україні, має право на житло. Вона може побудувати будинок і обслуговуючі його спорудження, при­дбати їх у власність на основі цивільно-правових угод або узяти в оренду. Громадяни України мають право на одержання у вста­новленому порядку жилого помешкання (квартири) у будинках державного житлового фонду, у будинках суспільного житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів.

Право громадян на житло гарантується шляхом стимулювання державного будівництва і реконструкції як державного і суспіль-

359

ного, так і приватного житлового фонду: розширення обсягу спо­рудження більш комфортного житла, малоповерхових будинків садового типу; розширення малих і середніх населених пунктів; забезпечення державним житлом громадян, яким потрібно поліп­шення житлових умов; надання пільгових кредитів для споруджен­ня або придбання власного житла, у першу чергу громадянам, які довгий час перебувають на обліку для поліпшення житлових умов, а також молодим сім'ям; сприяння збільшенню обсягів будівництва, поліпшенню якості і підвищення рівня благоустрою житла в сіль­ських населених пунктах, створення житлово-комунальної служби села; подальшого, у міру реформування системи заробітної плати, переходу на самоокупну систему оплати за користування житлом і за комунальні послуги і надання адресних субсидій на ці витрати громадянам, які потребують соціального захисту.

Житлові права громадян України охороняються законом. Ніхто не може бути виселений із жилого помешкання, яке займає, або об­межений у праві користування жилим помешканням інакше ніж на основі й у порядку, передбаченому законом.

Право на освіту

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на освіту...

2. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають, що для повного здійснення цього права:

а) початкова освіта повинна бути обов'язковою і безкоштовною для усіх;

б) середня освіта в її різноманітних формах, включаючи профе­ сійно-технічну середню освіту, повинна бути вікрита і зробле­ на доступною для всіх шляхом вживання всіх необхідних за­ ходів і, зокрема, поступового введення безкоштовної освіти;

в)вища освіта новина бути однаково доступною для усіх на основі здібностей кожного шляхом вживання всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового введення безкоштовної освіти;

г) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікува-

тися по можливості, для тих, хто не проходив або не закінчив повного курсу своєї початкової освіти;

д) повинен активно здійснюватися розвиток мережі шкіл усіх ступенів, повинна бути встановлена задовільна система сти­ пендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького персоналу» (стаття 13Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

360

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, пов­ної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в дер­жавних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в держав­них і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповід­но до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні, культурні товариства» (стаття 53Конституції України).

Реалізація права на освіту дає можливість одержати загально­освітню і професійну підготовку, необхідну для здійснення трудової діяльності, для змістовного духовного життя. У цьому зацікавле­на не тільки сама людина, але і держава, суспільство в цілому, у зв'язку з потребами виробництва, що розвивається, та інших сфер у спеціалістах, здатних внаслідок загальної різнобічної підготовки опановувати складні сучасні професії. Тому Конституція України закріпила обов'язковість повної загальної середньої освіти. Батьки або особи, які їх заміняють, зобов'язані забезпечити одержання ді­тьми цієї освіти. Кожний має право на конкурсній основі безплатно одержати вищу освіту в державній або муніципальній освітній уста­нові або підприємстві. Учням і студентам у відповідних випадках надаються державні стипендії і різного роду пільги.

Поряд із державними розвивається і система приватних платних освітніх установ різного роду. Вони є важливим доповненням дер­жавної системи і покликані сприяти використанню різних моделей навчання, врахуванню потреб тих, хто навчається, в одержанні бажаного ними обсягу знань.

Підтримуючи різні форми освіти і самоосвіти, держава встанов­лює державні освітні стандарти.

Право на участь у культурному житті.

Право на користування результатами наукового прогресу

1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на:

а) участь у культурному житті;

б) користування результатами наукового прогресу і їх практич­ ного застосування;

в) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літератур­ ними або художніми працями, автором яких вона є.

361

2. Заходи, яких необхідно вживати державам, що беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права включають ті, що необхідні для охорони, розвитку і поширення досягнень науки

і культури.

3. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються шанувати свободу, безумовно необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.

4. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають користь, що добувається з заохочення і розвитку міжнародних контактів і співробітництва в науковій і культурній галузях (стаття 15Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права; це право закріплене також у Заключному акті Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі 1975року —розділ «Навколишнє середовище»).

«Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, на­укової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поши­рювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вжи­ває заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (ст. 54Конституції України).

Держава Україна гарантує доступність усіх досягнень культури для громадян, де б вони не мешкали. Це забезпечується загально­доступністю цінностей вітчизняної і світової культури, що знахо­дяться в державних і суспільних фондах, розвитком і рівномірним розміщенням культурно-просвітніх установ на території країни, розвитком телебачення і радіо, видавничої справи і періодичної преси, мережі безкоштовних бібліотек; розширенням культурного обміну з закордонними державами. Свобода наукової, технічної і художньої творчості виявляється в знятті ідеологічних обмежень, які існували колись і стосувалися не тільки науки, але й насамперед громадського життя, мистецтва, художніх напрямків, репертуару

театрів і т.д.

Право на використання результатів науково-технічного прогресу в інтересах людини належить до найбільш загальних прав особи­стості. Слід виділити два основних комплекси правових норм, по­кликаних регулювати застосування результатів науково-технічного прогресу в інтересах особистості і таких, що набули закріплення в

362

українському законодавстві: норми, спрямовані на поліпшення і гу­манізацію умов праці відповідно до можливостей, що відкриваються науково-технічним прогресом, з урахуванням його негативних на­слідків; норми, спрямовані на охорону навколишнього середовища від шкідливих наслідків НТР в інтересах людини і на базі новітніх досягнень науки і техніки.

Право на відпочинок

«Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема: ...а) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні» (п. «і»,стаття 7Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпо­чинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються за­коном» (стаття 45Конституції України).

У забезпеченні права на відпочинок задіяне широке коло суб'єктів, покликаних створювати необхідні умови для реалізації цього права. Велику роль відіграє і діяльність самої людини, яка повинна раціонально і грамотно використовувати час відпочинку. Функції держави в цій сфері полягають у встановленні за допомогою закону розумної тривалості робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки.

Право власності

«Кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений свого майна» (стаття 17Загальної декларації прав людини).

«Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої ді­яльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

363

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови поперед­нього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів із подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням ^СУДУ У випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, сво­бодам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (стаття 41Конституції

України).

Затвердження права приватної власності в Конституції України означало відхід від найважливішого постулату соціалістичної ідео­логії про необхідність зосередження усієї власності в руках держави. Формально вона оголошувалася загальнонародною, проте людина була відчужена від власності.

Економічною основою соціалізму була конституційно закріплена суспільна, соціалістична власність у формах державної (загально­народної) і кооперативно-колгоспної. Причому ставилося завдання піднести останню до рівня загальнонародної.

Приватна власність розглядалася як основа експлуатації людини людиною. У Конституції СРСР 1936року (Конституції соціалізму, що переміг) уже було зафіксовано, що соціалістична система гос­подарства і соціалістичної власності на знаряддя і засоби виробни­цтва затвердилися в результаті ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

У період Радянської влади за громадянином визнавалося лише право особистої власності, об'єктом якої могли бути трудові прибут­ки і заощадження, житловий будинок, підсобне домашнє господар­ство, предмети домашнього ужитку й особистого споживання. Таким чином, власність громадянина була фактично цілком виключена зі сфери суспільного виробництва.

Конституція України 1978року у початковій редакції залишила в силі ці принципові положення про право власності громадянина, лише незначно розширивши сферу легалізації індивідуальної трудо­вої діяльності, заснованої знову ж винятково на особистій праці гро­мадян і членів їх сімей і використовуваній в інтересах суспільства. Перебудова економічних відносин, що почалася у 90-х роках XX століття у СРСР, повина була одержати конституційне закріплення,

364

що стосується, зокрема, форм власності, які допускалися для грома­дянина. Цей процес відбувався поступово. Спочатку з Конституції УРСР була вилучена стаття про соціалістичну власність і введена норма про те, що держава створює умови, необхідні для розвитку різноманітних форм власності, і забезпечує їм рівний захист. Під­креслювалася також роль держави в створенні умов і заохоченні господарської ініціативи, у забезпеченні розвитку ринкового ме­ханізму. У результаті подальших змін і доповнень у Конституцію УРСР були включені норми, що конкретно говорять про приватну власність, про право кожного бути власником, тобто володіти, кори­стуватися і розпоряджатися своїм майном і іншими об'єктами влас­ності як індивідуально, так і разом з іншими особами. Конституція України 1996року визнання і захист приватної власності, так само як і інших форм (наприклад, державної і муніципальної), віднесла до основ конституційного ладу, розширила гарантії її охорони, у тому числі судом.

Зворотна сила закону

«1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні якогось кримінального злочину внаслідок якоїсь дії або недогляду, що, від­повідно до внутрішньодержавного законодавства або міжнародного права, яке діяло на той момент, не було кримінальним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент учинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом установлюється більш м'яке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця» (п. 1статті 15Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення» (стаття 58Конституції України).

За загальним правилом закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили в часі, тобто не поширюються на дії, що мали місце в той період, коли відповідний акт ще не був прийня­тий або не набув законної сили. Не має зворотної сили закон, що уперше встановлює юридичну відповідальність за певні дії, а також акти, що посилюють відповідальність на певні неправомірні дії. Виняток складають закони або інші нормативно-правові акти, що пом'якшують або виключають відповідальність і саме тому мають зворотну силу.

365

Обов'язок захищати права й інтереси дітей

«1. Кожна дитина без усякої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, національного або соціального похо­дження, майнового стану або народження має право на такі засоби захисту, що вимагаються в її становищі як малолітньої з боку її

сім'ї, суспільства і держави.

3. Кожна дитина повинна бути зареєстрована негайно після її

народження і повинна мати ім'я.

4. Кожна дитина має право на придбання громадянства» (стаття 24Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття» (ч. 2статті 51Конституції України).

Законодавство України про сім'ю містить положення, відповідно до яких батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При відмові батьків від цього обов'язку кошти на утри­мання дітей стягуються з них у судовому порядку (статті 180, 181Сімейного Кодексу України).

Обов'язок захищати Вітчизну

«Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» (стаття 65Конституції України).

Конституція України встановлює як один із найважливіших і почесних обов'язків громадян України захист Батьківщини, її не­залежності і територіальної цілісності. Насамперед мається на увазі захист України від збройної агресії, що є найважливішою функцією держави і справою честі всього українського народу, обов'язком

кожного її громадянина.

Правові основи діяльності органів державної влади щодо забез­печення оборони України визначені Законом «Про оборону Украї­ни» від б грудня 1991року. Але захист Батьківщини не повинний обмежуватися тільки цим аспектом. Одночасно він означає, що кожний громадянин України, незалежно від національності, расової належності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової й іншої діяльності, зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний

лад від будь-яких зазіхань, підтримувати громадянський порядок,

зберігати національну культуру й ін.

Саме тому які-небудь зазіхання на незалежність України, її

територіальну цілісність, спроби змінити насильницьким шляхом

державний лад, скинути державну владу належать до державних

злочинів і суворо караються законом.

Порядок і правила проходження військової служби визначаються законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25березня 1992року (із змінами і доповненнями), «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12грудня 1991року й ін. Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забез­печення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони Укра­їни, Управління охорони вищих посадових осіб України й інших військових формувань, створених відповідно до законодавства, а також підготовки населення до захисту держави.

Обов'язок не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу

«Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (стаття 66Консти­туції України).

Цей обов'язок конкретизований Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25червня 1991року. Тут визначено обов'язки громадян щодо раціонального використан­ня природних ресурсів, вживання заходів щодо запобігання, псу­вання, забруднення, виснаження природних ресурсів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища.

Якщо об'єктам природи завдана шкода, то її розмір визначається за спеціальними таксами щодо об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначаються збитки, завдані рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного простору. В інших випадках розмір збитків визна­чається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів. Чинне законодавство Украї­ни встановлює правило, за яким у випадку відмови в добровільному відшкодуванні збитків, завданих порушенням порядку викорис­тання й охорони природних ресурсів, пам'яток історії і культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок кожного сплачувати податки

«Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом» (стаття 67Кон­ституції України).

Одним з конституційних обов'язків осіб, які одержують при­бутки від трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з

367

інших джерел, є обов'язок брати участь у формуванні державного і місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

Відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України» у редакції від 29червня 1995року загальнодержавний бюджет забезпечує необхідними коштами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюдже­ти —заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів і інших обов'язкових платежів, напрямки їх за­рахування і використання, перелік платників податків і об'єктів оподаткування і відповідальність за порушення податкового зако­нодавства визначається Законом України «Про систему оподатку­вання» у редакції від 18лютого 1997року.

Відповідно до Конституції України всі громадяни України зобов'язані подавати в податкові адміністрації за місцем прожи­вання декларації про свій майновий стан і прибутки за минулий рік. На підставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих прибутків, податкова адміністрація у випадку виявлення порушень податкового законодавства вимагає їх усунення, а за на­явності підстав накладає адміністративні стягнення на громадян, винних у неподанні або невчасному поданні декларацій про при­бутки або у внесенні до декларації неправильних даних, а також у випадках інших порушень податкового законодавства.

Обов'язок кожного дотримуватися Конституції і законів України

«Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності» (стаття 68Конституції України).

Юридична відповідальність —це особливі, передбачені й уре­гульовані нормами права відносини між громадянами і державою, що виникають у випадку вчинення правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності —охорона правопорядку, правове ви­ховання людей і покарання винних осіб за вчинене.

Юридична відповідальність може бути (залежно від виду право­порушення) кримінальною, адміністративною, цивільною і дисци­плінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності встановлюють

368

передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник терпить державний примус за допомогою позбавлення певних благ (позбав­лення волі, виплата штрафу й ін.).

Література

Алексеева Л.Б., Жуйков В.М., Лукашук И.И. Международные нормы оправах человека и применение их судами Российской Фе­дерации. — М., 1996.

Баймуратов М.А., Мохаммад Абдель Карим Мусса Аль Нсур. Защита прав женщин и детей в период кризисных ситуаций и меж­дународное право. — Одесса, 2003.

Буроменський М.В. Звернення до Європейського Суду з прав людини: практика Судуі особливості українського законодав­ства. —Х.,2000.

Буше-Сольнье Франсуаз. Практический словарь гуманитарного права.— М., 2004.

Ван Бюрен Дж. Міжнародне право вгалузі прав дитини/Пер. з англ.; Наук. ред. М.О. Баймуратов. —Одеса, 2006.

Головистикова А.Н., Грудцына Л.Ю. Права человека: Учеб­ник. — М.: Эксмо, 2006.

Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная Хартия: право и политика. — М.,1998.

Губин В.Ф. Расовая дискриминация: реакционная сущность и международная противоправность. — М., 1979.

Даниленко Г.М. Международная защита прав человека. — М., 2000.

Дженіс М., Кей Р.,Бредлі Е. Европейське право угалузі прав людини: джерела і практиказастосування. — К., 1997.

Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. — К., 1985.

Ильин Ю.Д. Право человека и государства на безопасность в со­временном мире. — М.: Норма, 2007.

Карташкин В.А. Международная защита прав человека. Ос­новные вопросы сотрудничества государств. — М., 1976.

Карташкин В.А. Международная защита прав человека. — М., 1985.

Карташкин В.А. Права человека в международном и внутриго­сударственном праве. — М., 1995.

Максименко СВ. Туристская деятельностымеждународно-правовые аспекты. — Одесса, 2001.

369

Манов Б.Г. ООН и содействие осуществлению соглашений о пра­вах человека. — М., 1986.

Мицик В. Права національних меншин у міжнародному праві. — К., 2004.

Мовчан А.П. Права человека и международные отношения. — М., 1982.

Мучник А.Г. Комментарий к Конституции Украины. — Кн. 1. — К., 2003.

Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М.,1991.

Права человека и процессы глобализации современного мира/ Отв. ред. Е.А. Лукашева. — М., 2005.

Робертсон Дж. Злочини проти людства: боротьба за правосуддя в усьому світі/ Пер. з англ.; Наук. ред.М.О. Баймуратов. —Одеса, 2006.

Словарь-справочник по правам человека: основные понятия и институты. — М., 2006.

Стремоухов А.В. Правовая защита человека. — СПб, 2007.

Энтин М. Л. Международные гарантии прав человека. Практика Совета Европы. — М., 1992.

Malcolm N.Shaw. Prawo miedzynarodowe. —Ksiazka I Wiedza, 2006.

Bialocerkiewicz Jan. Prawo miedzynarodowe publiczne. —Wydawnictwo Uniwersytety Warminsko-Mazurskiego w Olsztynie, 2005.