3.6. Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у ста­новленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто за рішенням тих самих міжнародних організацій мають рекомендаційний ха­рактер і не обов'язкові для виконання їх членами; судові рішення (рішення Міжнародного суду ООН,вироки Нюрнберзького і Токій­ського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами й ін.); доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести найвідоміших фахівців-міжнародників Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайдаі деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф.Кожевнікова, В. Ко-рецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г.Тункінатощо. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогре­сивного розвитку міжнародного права ООН.

До допоміжних джерел також необхідно віднести міжнародні звичаєвості і міжнародну ввічливість.

Історично міжнародна звичаєвість передувала звичаю. їх від­мінність полягає в тому, що при застосуванні звичаєвості держава не має впевненості в тому, що вона чинить правильно, а при засто­суванні звичаю така впевненість є.

Хоча міжнародна ввічливість і є неправовоюкатегорією, вона є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не через вимоги міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотриму­ється у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела зумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовари­ства міжнародна ввічливість не визнається як звичаєве право, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недруже-

86

3.7. Кодифікація міжнародного права

Під кодифікацією міжнародного права розуміють системати­зацію міжнародно-правових норм, здійснювану суб'єктами між­народного права.

Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації належать до періоду буржуазних революцій. Вважаєть­ся, що першим, хто виступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англійський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права».

Кодифікація передбачає не тільки приведення в єдину систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їх формулю­вання, відбиття в договірній формі міжнародних звичаїв. Звідси, су­часна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:

а) установлення точного змісту і чіткого формулювання вже іс-

нуючих чинних (звичаєвих або договірних) принципів і норм міжнародного права в певній сфері відносин між державами (галузі міжнародного права);

б) зміни або перегляду застарілих норм;

в) розроблення нових принципів і норм з урахуванням науково- технічного прогресу, актуальних потреб міжнародних від­ носин, особливо в контексті вирішення глобальних проблем виживання людської цивілізації;

г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм

у єдиному міжнародно-правовому акті (у конвенції, договорі, угоді) або в низці актів (у конвенціях, деклараціях і резолю­ціях конференцій). У науковій літературі з міжнародного права дотепер зустрічаєть­ся поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу стали кількаразові спроби неофіційної або доктринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, роз­початі окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каче-новським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаціями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асоціацією міжнародного права, латиноамериканськими ор­ганізаціями юристів-міжнародників). Однак міжнародна практика свідчить про те, що кодифікація міжнародного права є складним

87

політико-правовим процесом нормотворчості в міжнародних відно­синах і тому завжди є міждержавною діяльністю. Отже, кодифікація міжнародного права може мати тільки офіційний характер.

Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному про­цесі посідає Організація Об'єднаних Націй. Статут ООНмістить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН)організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)... заохочення про­гресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації» (ст. 13Статуту). Таким чином, необхідно зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними і взаємопроникними елементами єдиного кодифікаційного процесу.

Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООНзаймається Комісія міжнародного права (повна назва —Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації родного права), що є допоміжним органом ГА ООН,їй підзвітна і підконтрольна. Комісія створена за резолюцією ГА ООН 174(II). Ді­яльність Комісії регулюється Положенням 1947року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. Доїї складу входять 34(до 1981року — 25)юристи-міжнародники, «які мають визнаний авторитет у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-річний термін і виступають в особистій якості. Завданням Комісії є заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікація. Положення про Комісію передбачає, що весь процес її діяльності має бути підпорядкований завданню досягнення таких результатів, що були б прийнятні для зацікавлених держав.

Хоча Комісія займається переважно питаннями міжнародного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається підготовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На початку роботи вона звертається до урядів держав —членів ООНіз проханням направити їй тексти законів, су­дових рішень, договорів, дипломатичного листування й інших доку­ментів, необхідних для глибокого і докладного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому містяться проекти статей або конвенцій разом із пояснювальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ надсилається урядам від імені Комісії з проханням подати свої зауваження з приводу нього. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомендується в ГА ООН дляприйняття відповідного рішення.

Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організа-

88

цій, дипломатичного і консульського права, міжнародного права в період збройних конфліктів.

Література

Алексидзе А.А. Некоторые вопросы теории международного права. Императивные нормы. — Тбилиси, 1982.

Василенко В.А. Основы теории международного права. — К., 1988.

Даниленко Г.М. Обычай в современном международном пра­ве, — М., 1988.

Денисов В.Н. Проблеми створення публічного порядку взов­нішньополітичній діяльності України //Суверенітет України і міжнародне право. —К., 1995.

Дмитриева Т.К. Мораль и международноеправо. —М., 1991.

Захарова Н.В. Индивид — субъект международного права // Со­ветское государство и право. — 1989. — № 11. — С. 112-118.

Каламкарян Р.А. Международно-правовое значение односторон­них юридических актов государств. — М., 1984.

Левин Д.Б. Актуальные проблемы теории международного пра­ва. — М., 1974.

Лихачев В.Н. Установление пробелов в современном междуна­родном праве. — Казань, 1989.

Лукашук И.И. Источники международного права. — К., 1966.

Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе. — М., 1997.

Лукин П.И. Источники международного права. — М., 1960.

Минасян Н.М. Источники современного международного пра­ва. — Ростов-на-Дону, 1960.

Миронов Н.В. Международное право: нормы и их юридическая сила. — М., 1980.

Мовчан А.П. Кодификация и прогрессивное развитие междуна­родного права. — М., 1982.

Общепризнанные нормы в современном международном праве/ Отв. ред. Н.Н. Ульянова. — К., 1984.

Суворова В.Я. Реализация норм международного права. — Ека­теринбург, 1992.

Филимонова М. Источники современного международного пра­ва. — М., 1987.

Черниченко СВ. Международное право: современные теорети­ческие проблемы. — В 2-х т. — М., 1993.

Шестаков Л.Н. Императивные нормы в системе современного международного права. — М., 1982.