5.8. Обмеження міжнародної правосуб'єктності

Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною правосуб'єктністю (дієздат­ністю). Відійшли в минуле відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значу­щість, території, що не мають самоврядування, підмандатні

123

і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis).Всі ці відносини і територіальні утворення характеризувалися або відсут­ністю, або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати й переважно зникли до середини XX

сторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобри­танією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і тривали фактично до набуття Індією незалежності в 1947році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного пік­лування, при якому в міжнародних відносинах держава-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну дер­жаву. Васалітет виникав на основі договорів, що укладалися між державою-сюзереномі державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної автономії васала стосовно сюзерена. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати між­народні договори.

Історично колонії —це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні більшою чи меншою мірою від метрополії —країни, що заснувала ці поселення або взяла їх під свою юрисдикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має на меті як заселен­ня (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення те­риторії зі спірним статусом, як це мало місце в Стародавньому Римі при розселенні ветеранів війни у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду —ру­мунів у Бессарабію. Слід мати на увазі, що за усіх варіантів процес внутрішньої колонізації не створює в регіоні її здійснення статусу, відмінного від усієї іншої території держави.

Колонізація зовнішня у своїй основі передбачає не тільки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але й формальне залучення нових земель до юрисдикції держави-метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій —Макао (Аоминь) —колишня «заморська провінція» Португалії, що перебувала під її управлінням до кінця 1999року, нині —територія Китаю; Гонконг (Сянган) —колишнє колоніальне володіння Вели­кобританії, з 1липня 1997року повернуто під суверенітет Китаю як особливий адміністративний район.

124

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонах її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції незалежно від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у між­народному аспекті колоніальні держави або частіше за все взагалі не мали права виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі до колоній за своїми правовими характеристиками і території, стосовно яких здійсню­ються спільні суверенітети, насамперед кондомініуми.

Захоплення колоній з метою пограбування, економічної експлу­атації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею на початку XX сторіччя, коли велика частина світу виявилася по­діленою між кількома імперіями. До старих колоніальних держав на цей час додалися нові — США,Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті Другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У 1960році Генеральна Асамблея ООНприйняла Декларацію про надання не­залежності колоніальним країнам і народам, у якій колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що набула не­залежності, стала в 1990році Намібія. Сьогодні під владою СІЛА, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залиша­ються невеликі, головним чином острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами у сфері місцевого самовря­дування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метрополій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному вигляді.

Залежно від ступеня самоврядності колонії поділяють на групи:

• самоврядні колонії (домініони);

• колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внут­рішньої політики;

• колонії, державне управління в яких здійснюється метропо­лією;

• протекторати;

• підмандатні території.

125

Домініони —це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суве­ренітетом, який ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій чи іншій формі реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.

Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

Статус домініону мали самоврядні території Британської імпе­рії —Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) —це договірні відно­сини між двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава перебуває під владою сильної держави-протектора. Згідно з догово­ром більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов'язання, визначені договором. Недотримання умов договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно яких метрополія здій­снювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом міжнародного права була держава-протектор, а не дер­жава, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки ховаються в ранньофеодальних ленних зобов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524року), у 1643році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції 1793-1814років вклю­чала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціо­нував у бік одностороннього абсолютного владарювання і підпоряд­кування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (за Андріанопольським миром, укладеним за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володін-

126

нями, перейшли (до 1856року) під протекторат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885року поєднала поняття протекторату на африканській території з окупацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (ст. 22)уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН,надавала особливого статусу певним територіям і жителям, що проживали на них.

Мандат Ліги Націй надавав право на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й Оттоманська імперія, що за­знали поразки в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формаль­но визнавалися самостійними державами, які перебувають «під керівництвом» держави-мандатарія доти, поки вони не зможуть самоврядовуватися без сторонньої допомоги і порад. До таких те­риторій належали території колишньої Османської імперії: Сирія, Палестина, Ліван, Месопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходили­ся в мандатарія в адміністративному управлінні за умови певних зобов'язань стосовно місцевого населення (наприклад, у непри-тягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). До кола таких територій належали колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді й ін.

За наявності мандата категорії «С» мандатарію через «віддале­ність від центрів цивілізації» дозволялося включити (інкорпору­вати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину».До таких територій були віднесені колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що перебувала раніше під її владою.

Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосуб'єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що мали категорії «В» і «С» такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. З цього приводу

127

суддя Міжнародного суду П. Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і належатиме новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945року Статутом ООН (ст. 75).Така система опіки ООНпоши­рювалася на території трьох категорій, що могли бути включені до неї угодами про опіку:

а) території, що перебували на той момент під мандатом;

б) території, що могли бути відірвані від ворожих держав у ре­ зультаті Другої світової війни;

в) території, добровільно включені до системи опіки державами, відповідальними за їх управління.

Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла бути засто­сована до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у си­стемі опіки головним завданням керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може припускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, через що система опіки не може поширюватися на держави —члени ООН,відносини між якими відповідно до Статуту ООН«повинні ґрунту­ватися на повазі принципу суверенної рівності» (ст. 78).

Спостереження за управлінням підопічними територіями покла­дено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООНРаду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Наприкінці XX століття з 11підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того й ін.) 10реалізували своє право на са­мовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що перебувала під опікою СШАз 1945року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитарних референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі СІЛА.

У веденні Ради з Опіки до 1993року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведено­го цього року плебісциту народ Палау набув статусу держави, що вільно приєдналася до США.Таким чином, своїм правом на само­визначення скористалися всі підопічні території. У наш час ці те­риторії увійшли до складу різноманітних держав, що є суб'єктами міжнародного права (наприклад, французька частина Камеруна

128

конституювалася в 1960 році в незалежну державу Камерун, а ан­глійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні I960 року до Федерації Нігерії, а південна —у жовтні 1961 року — до Республіки Камерун).

Несамоврядні території (території, що не мають самовряду­вання), відповідно до радянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація щодо народів, які не мають самоврядування, вклю­чена главою XI у Статут ООН,закріпила відповідальність членів Організацій за управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до ст. 73Статуту держави —члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих те­риторій є першорядними, і як священний обов'язок зобов'язуються максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією метою... допомага­ти їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів відповідно до специфічних обставин, властивих кожній території та її народам...»

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, які несамоврядовуються, не мають міжнародної правосуб'єктності, і на міжнародній арені їх представляє керуюча держава.

У першому списку, складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, налічувалося 72 території, що перебувала під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалеж­ними державами —суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної правосуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гаваї, Гренландія, Пуерто-Ріко) де-факто втратила режим несамоврядо-ваних з різних причин, часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953року набула статусу заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році вона була проголо­шена «самоврядною територією в складі Датського королівства»).

До несамоврядних територій відразу ж були віднесені колоні­альні володіння країн антигітлерівської коаліції, що не набували статусу підмандатної або підопічної території. З 1960р. до 1990-х років 53 із цих територій одержали ту чи іншу форму самовряду­вання. До 1995 року збереглося 17 несамоврядних територій. Серед них Західна Сахара, яка управлялася до 1975року Іспанією (у наш час під егідою ООН проходить процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тимор, щодо якого Португалія у квітні 1977

129

року проінформувала Генерального секретаря ООН,що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975року.

Залишилися в режимі несамоврядних територій і перебувають під управлінням СШААмериканське Самоа, Гуам і Віргінські остро­ви США;Великобританії —Піткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Єлени, острови Тертці і Кай-кос; Нової Зеландії — Токелау;Франції —Нова Каледонія.

Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) не припускає наявності над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус території, що не визначений, слід визнати за територією, що перебуває під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація триває до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому —до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається

тим, що:

а) такі території вільні для загального користування й експлу-

атації усіма;

б) збереженням правового захисту світового співтовариства за особами, які на них проживають. Відсутність суверенітету якої-небудь держави не є цьому перешкодою.

До Паризької конференції 1920року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норве­гією і Швецією 1872року. За колективним договором від 9лютого 1920року, учасниками якого були Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, США,Франція, Швеція і Японія, за архіпе­лагом Шпіцберген був закріплений суверенітет Норвегії (до Другої світової війни до договору приєдналося ще 25держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріплені права у сферах мореплавання, рибальства, полювання і гірського промислу; громадянам держав —учасниць договору гарантувалася свобода ви­робничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправності.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970року при проголошенні принципу рівно­правності і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої несамоврядної території має відповідно до Статуту ООНстатус, окремий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний

130

статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або несамовряд­ної території не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту, і особливо до його цілей і принципів.