6.2. Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

• de facto;

• de jure;

• ad hoc.

Визнання de facto —це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити вста­новлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнан­ня de facto є практичним визнанням, що передбачає економічні і культурні контакти за відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), стосовно якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960році СРСР визнав de facto Тим­часовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило,через якийсь час визнання de facto трансформується

у визнання de jure.

Визнання de jure —повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних

144

6.3. Види визнання

Види визнання розрізняють залежно від дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і по­передні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції (вигнанні)).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на між­народну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т.д.Основним критерієм визнання в даному випадку є незалежність ви­знаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні має бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду або ж ство­рені з порушенням принципу самовизначення.

145

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнан­ням нової держави,тому що акт визнання безпосередньо адресується

йому.

Визнання уряду за своєю суттю означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Товара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Естради),що сформувалися на початку XX століття в практиці держав амери­канського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції дер­жав Центральної Америки від 20грудня 1907року, у ст. 1якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики,Нікарагуа і Сальвадору) не визнавати уряди, що мо­жуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перма­нентних революцій в іспано-американських країнах.

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закор­донних справ Мексики про визнання держав від 27вересня 1930року, у якому уряд Мексики інструктував своїх дипломатичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мек­сика не висловлюється з питання про надання визнання»,тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практи­ка, яка, крім того, що зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про за­кономірність режиму».Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд

іноземних урядів».

Існує й ряд інших доктрин щодо визнання урядів: Доктрина законності стверджує, що уряд, що прийшов до влади в державі, є законним не у зв'язку з керівництвом країною де-факто, а у зв'язку з тим, чи відповідає його поява встановленому в такій державі правопорядку й конституційним нормам.

Доктрина «ефективного контролю» висуває на перший план вимогу ефективного контролю нового уряду над територією держа­ви, що, по суті, стає основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання.

146

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у наш час практика міжна­родного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголо­шують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки на­род кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом від­носин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а) уряд проводить дійсний контроль над більшою частиною країни й ефективне керівництво нею;

б) у процесі приходу до влади нового уряду не були суттєво по­ рушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: певною заявою; підписанням угод, що мають тимчасо­вий характер або обмежене значення; підтриманням епізодичних відносин із новим урядом і т.д.Визнання de facto уряду не зумов­лює в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади чи наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання de jure нового уряду випливає або з певної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру на­дати це визнання (конклюдентні дії). За відсутності такої заяви або факту, визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли він почав здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була значно поширена під час Другої світової війни і мала на меті насамперед підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду єв­ропейських країн і позбавлення їх державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знайшли захист в інших країнах або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комітет на­ціонального визволення, що очолювався генералом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великій Британії).

147

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося за наявності

певних критеріїв:

а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б) наявності підпорядкованих такому уряду військових фор­ мувань, що борються за визволення своєї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною Армією; армія Крайова Рада народова (у польського уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що воювала разом із Червоною Армією (у Люблінського уря­ ду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман», що боролася разом із Червоною Армією і військові формування в Північній Африці — у французького уряду).

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є за­ходом, що має тимчасовий і винятковий характер. У наш час такий вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звича­ями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам бере на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотриму­ватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

У наш час визнання сторони фактично воюючою трансформува­лося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розу­міється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадян­ської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізато­рів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних ре­жимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони стоїть на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнан­ня повсталої сторони необхідне при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнарод-

148

ному конфлікті від повсталої сторони в громадянській війні полягає в тому, що в останньому випадку такий статус виникає у внутріш­ньодержавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що передбачає менший обсяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учасникам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захисту, а держава, що надала захист, зобов'язана їх розглядати як комбатантів (учасників військових дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотримуватися законів і звичаїв ведення війни.

Визнання сторони повсталою в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

Література

Алиев Н.И. Признание государств и международные договоры: Автореф. дис. ... к.ю.н. — К., 1981.

Баскин Ю.А., Фельдман Д.И. История международного права. — М., 1990.

Бобров Р.Л. Признание в современном международном праве: (признание новых государств и правительств). — М., 1975.

Моджорян Л .А. Основные права и обязанности государств. — М., 1965.

Признание в современном международном праве / Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

Спеціальні терміни

Види визнання, декларативна теорія визнання, доктрина закон­ності, доктрина Тобара, доктрина Естради, доктрина «ефективного контролю», конститутивна теорія визнання, міжнародне визнан­ня, визнання de facto, de jure, ad hoc; визнання держав, визнання урядів, визнання урядів у вигнанні, визнання повсталої сторони, визнання воюючої сторони, форми визнання.

149