Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Baymuratov_M_O_Mizhnarodne_publichne_pravo.doc
Скачиваний:
361
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
4.02 Mб
Скачать

6.1. Поняття визнання

Із проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнане державним законом, або прийняти його за самостійний політич­ний механізм, якщо воно не є таким у засадах державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності його існування.

Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона прямо або побічно заявляє або про те, що:

а) розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) вважає владу, яка утвердилася неконституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виконувати в міждержавних відносинах роль представника цієї держави або населення відповідної території.

Слід пам'ятати, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або в між­народній правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визна­ється, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами та обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право- і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовід­носинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

141

У минулому столітті проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. У наш час вона виникає найчастіше при територі­альних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньо­му розпаді (поділі, виділенні). Особливої актуальності визнання набуває при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави —наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про на­мір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зо­крема П.Н. Бірюков, вважають, що правовідносини, що виникають на основі акту визнання, існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини випливають із різних норм міжнародного публічного права. Водночас визнання як юри­дичний факт є базою для всіх подальших відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні і консульські відносини вста­новлюються після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

  • конститутивна;

  • декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюю-чу) якість: державі —міжнародну правосуб'єктність, уряду —здат­ність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова дер­жава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Очевидно, найбільш уразливими місцями цієї теорії є такі мо­менти:

  • по-перше, не зрозуміло, яка кількість визнань необхідна для надання дестинатору згаданої якості;

  • по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті чи інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно

142

представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була досить поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л.Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Ан-цилотті. Згодом більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз дотримується значна кількість учених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестина­тору відповідної якості, а лише констатує його появу і є засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання має декларативний (явочний) характер і спрямоване на встанов­лення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання передбачає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф.Ф. Мар­тене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: ст. 9Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширена думка, що декларативна теорія більшою мірою відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Маль­тійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якос­ті, яку той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

В умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії —у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнарод­ного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного спів­товариства (Придністровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія,Нагірний Карабах).Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключи­ти його із сім'ї народів і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних організаці­ях, зокрема в ООН,виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958році створили Об'єднану Арабську Республіку (ОАР), остання була визнана ООН безбудь-

143

яких спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в 00Н зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН,а Бангладеш був прийнятий в ООНяк новий член. При створенні ООНдві союзні республіки СРСР —Україна і Білорусія на основі політичного рішення стали державами —фундаторами ООНпоряд із Союзом РСР, не будучи фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООНРосійської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, хоча вона до цього взагалі не була членом ООН. Прицьому Україна і Біло­русія зберегли своє членство в ООНвже як незалежні держави, а решта колишніх союзних республік були прийняті в ООНяк її

нові члени.

Уже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює головним чином група звичаєвих міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визна­ння має комплексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі норми є і в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

відносин у повному обсязі й у всіх галузях міжнародного спілку­вання. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає і т.ін. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застере­женнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Со­юзу РСР у 1924році) або про ставлення до міжнародних зобов'язань (з боку Великобританії при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офі­ційний контакт одна з одною вимушено, для вирішення яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укла­дання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники пере­говорів про закінчення війни у В'єтнамі (СШАі три в'єтнамські сторони) підписали в 1973році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких ви­падках не повинна позначатися на юридичній силі договору.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]