2. Структура планів заходів щодо запобігання і протидії корупції

Обов’язкові реквізити планів визначаються насамперед потребами практики. Теорія і практика планування свідчать про те, що план роботи повинен мати такі реквізити:

1. Найменування плану і відомості про місце, час, особу, яка його розробила, та особу, яка його затвердила.

2. Нумерація найменувань розділів та заходів (наскрізна або по кожному розділу).

3. Назви заходів, що плануються.

4. Термін виконання.

5. Виконавці (відповідальні особи).

6. Відмітка про виконання заходу.

7. Примітки.

У разі відсутності нормативного регулювання функції планування важливого значення набуває його організаційне забезпечення, яке передбачає визначення підстав для складання плану, мети планування, хто буде виконувати цю функцію, якими методами та засобами, обсягу необхідної інформації, форм її збирання, опрацювання і узагальнення, визначення часу, відведеного для планування, визначення структури та форми плану, кількості й форми додатків до нього, тощо.

3. Методика розробки планів заходів щодо запобігання і протидії корупції

Під методикою розробки планів слід розуміти процедуру планування, під час якої застосовується сукупність різних методів.

Різноманітність сучасних методів планування потребує диференційованого підходу до їх розгляду. При цьому можна виділити декілька взаємозалежних груп методів.

До першої групи можна піднести методи збирання та обробки інформації, необхідної для здійснення планування: загально соціологічними (анкетування, інтерв’ювання, опитування, спостереження), математичні (математичної статистики та ін.), логічні тощо. Їх застосування є основним змістом усієї передпланової роботи, обов’язковою умовою для ефектнішого подальшого використання усіх інших методів планування.

Чітке формулювання намічених заходів здійснюється за допомогою застосування другої групи методів, які об’єднуються під назвою методи оптимізації планових рішень. До них відносяться кількісні методи оптимізації планових розрахунків (математичне програмування, теорія масового обслуговування, сітьове планування та управління, лінійне та динамічне програмування), а також метод послідовних наближень, балансовий метод, метод варіантів. Розглянемо деякі з них.

Перехід у плануванні від більш загальних завдань до часткових досягається шляхом використання методу послідовних наближень. Він базується на положенні, згідно з яким визначення загального завдання складає основу встановлених завдань другого порядку, деталізація останніх приводить до находження завдань третього порядку тощо. Результати, здобуті и усіх наближеннях, сприяють остаточному розв’язанню первісного завдання. Використання вказаного методу найбільш доцільно при перспективному та поточному плануванні, коли суб’єкти управління поетапно конкретизують загальні проблеми.

Скоординувати цілі з наявними ресурсами в плануванні можна за допомогою балансового методу, його сутність Полягає у задоволенні потреб системи виходячи із наявних можливостей. Це забезпечує пропорційність, збалансованість розвитку як органу в цілому, так і його структурних підрозділів і служб. Використання названого методу передбачає: чітке формулювання цілей і завдань системи на певний період, а також точний кількісний розрахунок наявних сил та засобів з урахуванням їхньої якості; зіставлення одержаних даних; розподіл ресурсів для виконання окремих завдань залежно від ступеня важливості та терміновості їхнього розв’язання; планування заходів.

Метод варіантів полягає в розробці декількох видів управлінських рішень та виборі найкращого з них.

Третю групу методів складають методи формування планів. До їх числа належать проблемний та програмно-цільовий методи планування.

Програмно-цільове планування є засобом практичного застосування системного підходу в управлінні. Програма – це «намічений до планомірного здійснення, об’єднаний єдиною метою і віднесений до певних строків комплекс взаємопов’язаних завдань та заходів соціального, економічного, наукового, технічного, організаційного характеру, спрямованих на розв’язання цих завдань, з визначенням ресурсів та їх джерел, що використовуються». Найбільш загальними особливостями програми є: єдність мети; фіксування комплексу обумовлених метою завдань та заходів; забезпечення останніх ресурсами; планомірність реалізації; конкретність строків виконання; комплексність завдань та їх розв’язання.

Будь-яка програма повинна складатися із цільового, структурного та ресурсного розділів. У першому розділі формулюються основна та проміжна цілі конкретної системи, показується їх взаємозв’язок на усіх ієрархічних рівнях керівництва. Цей розділ містить також вихідні дані програми: статистичні, нормативні матеріали, відомості про обмеження соціально-економічного, технічною, організаційного, ресурсного характеру і т. ін.

У другому розділі наводиться перелік заходів, необхідних для реалізації програми, а також результати науково-дослідних розробок розв’язуваної проблеми. Тут же передбачаються заходи організаційно-правового забезпечення програми.

У третьому розділі вказуються якісна та кількісна характеристики матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних ресурсів, що потрібні для виконання програми, з визначенням джерел їх здобування. Таким чином програма об’єднує три головних компоненти (мета, система заходів, ресурси), суворо ранжируваних по рівнях управління, напрямах діяльності, її окремих етапах.

Процес програмно-цільового планування складається з трьох послідовних етапів. На першому з них здійснюється прогнозування основних факторів, що впливають на діяльність органу при розв’язанні конкретної проблеми; визначаються цілі і оцінюються ресурси. Практичним результатом на цьому етапі є розробка так званого вихідного завдання, в котрому формулюються кінцеві та проміжні цілі програми, визначаються часові періоди їх досягнення. Зміст другого етапу складає визначення заходів, включених в програму, а також видів та обсягів потрібних ресурсів, джерел їх здобування. На даному етані розробляється програма по розв’язанню конкретної проблеми.

Програма оформлюється у вигляді документа і затверджується відповідним суб’єктом управління.

Завершується програмно-цільове планування етапом, на котрому прийнята програма погоджується з діючим (розроблюваним) перспективним планом органу. При цьому заходи, намічені програмою, конкретизуються за обсягами робіт, часом, місцем та суб’єктами виконання.

Четверту групу складають організаційні методи планування, які упорядковують і оптимізують процес його здійснення.

До них відносяться: директивний метод планування; метод урахування потреб структурних ланок системи; метод поєднання колегіальності та єдиноначальності в підготовці та прийнятті планів.

Мета директивного методу планування надає всьому процесу планування дедуктивного характеру. При цьому перша «хвиля» інформації завжди йде «зверху донизу». Планування «від мети» є найбільш вагомим при виконанні складних, не типових завдань, якими, як правило, є проблеми діяльності органу.

Перевагою директивного методу є можливість максимально повного відображення в планах основних вимог вищестоящої системи управління.

Разом з тим планування «від мети» не виключає планування «від можливостей», що визначається як індуктивне. Однак останнє не повинно домінувати в загальному процесі планування. Індуктивний метод забезпечується застосуванням методу врахування потреб структурних ланок системи, розробкою планів за принципом «знизу догори».

Метод поєднання колегіальності та єдиноначальності в підготовці та прийнятті планів обумовлений складністю і різноманітністю проблем, що розв’язуються. При цьому ступінь використання колективного досвіду і знань прямо пропорційний зростанню рівня планування: від організаційно-оперативного до стратегічного. Колегіальність, а точніше колективність, тут може виявлятися в різних формах; збирання і обробка співробітниками за дорученням керівника необхідної вихідної інформації; колективне обговорення проблем та шляхів їх розв’язання; обов’язкова участь у їх розробці та обговоренні в трудових колективах. Будучи єдиноначальником, суб’єкт управління організовує і особисто бере участь у цій роботі.

Процедура розробки плану.

Розробка плану є вельми відповідальним періодом в управлінській діяльності. Для успішної розробки плану керівник має розв’язати мінімум два основних питання: 1) створити необхідну інформаційну базу для підготовки плану та 2) забезпечити високий організаційним рівень процесу планування. Розглянемо зміст цих аспектів.

Інформаційне забезпечення підготовки плану. Прийняттю будь-якого управлінського рішення передує збирання та обробка інформації. Інформація для розробки плану має набиратися та систематизуватись безперервно.

Певна річ, при складанні плану не можна обмежуватися якимось одним аналітичним документом. План роботи повинен базуватися на різноманітній інформації.

Можна виділити три головних джерела інформації для розробки плану:

1) управлінські рішення вищестоящих органів;

2) оцінка умов та результатів діяльності органу, а також можливі зміни його функціонування;

3) рекомендації науки, узагальнений практичний досвід.

Організаційне забезпечення планування. Процедуру підготовки плану умовно можна розбити на п’ять етапів:

1) розробка завдання щодо підготовки плану;

2) підготовка пропозицій в проект плану;

3) складання та узагальнення проекту плану;

4) координація проекту плану;

5) остаточне доопрацювання плану та його затвердження.

Перед затвердженням плану керівник повинен:

– оцінити, чи відповідає зміст та кількість запланованих заходів поставленим завданням;

– перевірити, чи дотримана законність, чи враховані наукові рекомендації та позитивний досвід;

– оцінити заплановані заходи з точки зору вимог, що до них пред’являються;

– оцінити рівномірність розподілу навантаження по виконанню заходів плану між службами та підрозділами, а також по місяцях;

– уточнити порядок та строки перевірки виконання кожної позиції плану;

– передбачити резерв часу.

Доведення заходів плану до безпосередніх виконавців взагалі не входить у процедуру планування, яка завершується затвердженням плану. Якщо звернутись до категорій управлінського циклу, то затвердженням плану завершується перший етап управлінського циклу, але автор вважає, що важливість цієї стадії для всього процесу управління, для подальшої ефективної реалізації плану примушує суб’єкта управління, який прийняв рішення (в даному випадку – начальника органу), вжити заходів по доведенню плану до безпосередніх виконавців.

Щодо цього існує певна технологія.

Найбільш поширений спосіб – проведення спеціальних інструктивних нарад. Такі наради проводяться перед початком реалізації плану.

Другий спосіб доведення планів до виконавців – проведення спеціальних занять з найбільш важливих питань плану.

Третій спосіб – надіслання виконавцям виписок із плану із зазначенням заходів та строків їх виконання.

Четвертий спосіб – доведення деяких заходів до виконавців в індивідуальному порядку. Цей спосіб застосовується, коли мова йде про найбільш складні заходи або про виконавців, які раніш не мали досвіду виконання подібних заходів.