6.Фонетика української літературної мови як учення про її звукову систему.Основні фонетичні одиниці української мови : звук,склад,фонетичне слово,фраза

Фоне́тика (грец. φωνητικός — звуковий) — це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки.

Склад — у мовознавстві відрізок звукового плину мови з вершком порівняно більшої повноти голосу (голосності), складений з одного чи більше звуків, обмежений обабіч відрізками меншої голосності (чи «нульової» голосності на початку й у кінці слова); вершком складу в українській мові буває лише голосний; межею складу вважають у фонетиці (якщо між вершками два і більше приголосних) пункт найменшої голосності на стику артикуляційного зіступу першого й приступу наступного з-поміж них (якщо приголосний один, він належить до наступного складу).

Звук (мовний) — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію.

ФОНЕТИЧНЕ СЛОВО — це самостійне слово разом із ненаголоше- иими службовими словами (прийменниками, сполучниками або част¬ками), які приєднуються до нього в усному мовленні: на’УіодвірХ хотіла’У). Слова, які приєднуються до наступного слова, називають- ся проклітиками (надГатою). Слова, які приєднуються до попе¬реднього слова, називаються енклітиками {написавши).

Фра́за — (від греч.(грецький) phrásis — вираження), основна одиниця мови; синтактико-фонетичне ціле, що має синтаксичну структуру, смислову закінченість та інтонаційну оформленість. Кордонами Фрази є паузи, а також певні інтонаційні ознаки, що вказують на її закінчення. Розпадається на такти (синтагми), які складаються з фонетичних слів і складів. Усередині фрази діють правила фонетичного стику її компонентів. Інколи поняття «Фраза», уживається як синонім поняття пропозиції або як позначення будь-якої фонетико-синтаксичної єдності між двома паузами.

7.Наголос в українській мові . Роль наголосу в розрізненні слів і форм

На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).

В українській мові наголошений склад виділяється насамперед більшою силою голосу. Такий наголос називається динамічним, або силовим. Подібним способом виділяється наголошений склад у російській, білоруській, польській, чеській, болгарській, німецькій, французькій мовах, хоч сила наголосу в них і неоднакова. В українській мові наголос порівняно слабкий. Наголошений склад не різко виділяється з-поміж ненаголошених. Він мало зосереджує на собі видихової енергії, а тому її вистачає для повнозвучної вимови голосних і в ненаголошених складах.

Наголос:

• Служить для розрізнення лексич­ ного значення слів: атлас (збірник географічних чи історичних карт) — атлас (шовко­ ва блискуча тканина); орган (частина організму) — орган (музичний інструмент); паша (трава на пасовищі) — паша (почесний титул); Фонетика. Графіка. Орфоепія приклад (зразок) — приклад (час­ тина гвинтівки); плачу (від плакати) — плачу (від платити).

• Служить для розрізнення грама­ тичних форм того самого слова: озера (Р. в. одн.) — озера (Н. в. множ.) пісні (Р. в. одн.) — пісні (Н. в. множ.) насипати (док. вид дієслова) — насипати (недок. вид дієслова).

• Служить для розрізнення різних граматичних форм різних частин мови: дорога (що? імен.) — дорога (яка? прикм.) батьків (кого? імен.) — батьків (чий? прикм.) дзвони (що? імен.) — дзвони (нак. спосіб д ієсл .) Слід пам ’ятати, що деякі слова ма­ ють подвійний наголос. Орфоепічні норми допускають таке варіативне наголошення: помилка, апостроф, доповідач, також, завжди, мабуть, простий. Примітка. Іноді акцентні варіанти вико­ нують стилістичну функцію: високо, глибоко — загальновживані, високо, глибоко — власне поетичні.

8.Співвідношення між звуками і буквами.Голосні і приголосні звуки

Кожна літера української абетки здебільшого позначає один звук. Проте є випадки, коли повної відповідності між буквами і звуками немає.

1. Літери я, ю, є можуть позначати один звук: я - [а], ю - [у], є - [е] та м'якість попереднього приголосного і два звуки: я - [йа], ю - [йу], є - [йе].

Два звуки вони позначають:

- на початку слова: якомога [йакомога], юність [йун'іс'т'], ємний [йемниї];

- після літери на позначення голосного звука: має [майе], стою [стойу];

- після апострофа, знака м'якшення: м який [мйакйї], мільярд [м'іл'йард].

В інших випадках літери я, ю, є позначають один звук.

2. Літери їта щ завжди позначають два звуки (фонеми): ї- [йі], щ - [шч]

3. Літера ь (знак м'якшення) звука не позначає, а вживається для позначення м'якості попереднього приголосного: сьомий [с'омиї].

4. Один звук може позначатися двома літерами: звук [дж] - літерами д і ж, звук [дз] - літерами д і з.

За умовами творення та особливостями звучання всі звуки поділяються на голосні та приголосні. В українській мові 6 голосних і 32 приголосні звуки.

Голосними називаються звуки, що складаються тільки з голосу. При їх творенні повітря повільно проходить через ротову порожнину і не зустрічає жодних перешкод (а, о, у, и, і, е).

Приголосними називаються звуки, що мають у своєму складі голос і шум або тільки шум. При їх творенні повітря зустрічає на своєму шляху перешкоди ([б, п, д/д', т/т', г, к, ґ, ф, ж, з/з', ш, с/с', х, дж, дз/дз', ц/ц', ч, в, м, й, н/н', л/л', р/р']).

Приголосні звуки можуть утворюватися за допомогою голосу й шуму або тільки шуму (голосові зв’язки дрижать дуже сильно, слабко або зовсім розслаблені). Залежно від цього звуки поділяються на сонорні, дзвінкі та глухі. У сонорних звуках голос переважає над шумом ([м, в, н/н', л/л', р/р', й]). Дзвінкі звуки складаються з голосу і шуму ([б, д/д', з/з', ж, дж, дз/дз', г, ґ]). Глухі звуки складаються тільки з шуму ([п, т/т', х, ф, с/с', ц/ц', ш, ч, к]). В українській мові 11 дзвінких і 12 глухих приголосних. Більшість дзвінких і глухих звуків утворюють пари [б–п, д–т, з–с, дз–ц, ж–ш, дж–ч, г–х, г–к, д'–т', з'–с', дз'–ц'].

Із 32 приголосних звуків в українській мові 22 — тверді і 10 — м’які. Частина приголосних звуків утворює пари за твердістю/м’якістю. М’який знак й не має пари серед твердих приголосних. Звуки [б, п, в, м, ф, ж, ч, ш, дж, г, к, х, ґ] не мають парних м’яких, вони можуть тільки пом’якшуватися перед і, а також зрідка перед іншими голосними або при подовженні (вітер — [в’ітеир], похід — [пох’ід]).