9.Зміни голосних звуків у потоці мовлення .Вимова голосних звуків

В українській мові голосні звуки за нормами орфоепії є звуками повного творення. Їх вимова завжди повнозвучна і під наголосом і у ненаголошеній позиції.

Вимова голосного звука - а

Вимова звука [а] завжди ясна, чітка, ніколи не скорочується і не приглушується, не переходить у звуки [є], [і], [и]: [шапка], [час], [далеко], [памj'ат'], [загл'адати].

Вимова - о

Вимова звука [о] як наголошеного, так і ненаголошеного завжди повнозвучна, виразна, ніколи не переходить у звук [а]: [вода], [молоко], [обговорити].

Але ненаголошений звук [о] якщо він стоїть перед наголошеним складом з [у] звучить з наближенням до [у]: [к-оу-жух], [м-оу-тузка], [п-оу-лумиесок], [б-оу-л'учий], [м-оу-гут'ній], [р-оу-зумний], [у б-оу-jу], [к-оу-зу], [д-оу-шчу], [ч-оу-му], [г-оу-туjу], [гов-оу-р'у], [н-оу-шу], [допом-оу-жу], [в-оу-дж-у].

Але є випадки, коли вимова [о] не виявляє нахилу до [у]: коли він є сполучним голосним у складних словах: [однокурсниек]; також, за винятками, у словах іншомовного походження: [борд'ур], [монтуjу]; у префіксах до-, о-, об-, про-, роз- багатьох слів: [добути], [здобуток], [одужати], [обслуга], [пробути], [роздумати]; у ряді суфіксів: [красоту], [рвонути], [трусонути].

Перед складом з наголошеним [і] нахил [о] до [у] менш виразний: [гоул'іУка], [поуріг], [тоубі], [д-оу-j-іи-ти], [хоуд'імо].

Сильне наближення ненаголошеного звука [о] до [у]: [з-уо-зул'а], або заміна [о] звуком [у]: [зузул'а]; вимова [о] з нахилом до [у] в будь-якій позиції: [коурова], що спостерігається у вимові на південному заході, за нормами орфоепії є не літературним.

Звук - у

Вимова [у] завжди чітка: [кучугура], [будовоjу], [л'удина]. Але ненаголошений [у] після голосного перед приголосним може ослаблюватися до нескладотворчого: аудиторія [ауд-ие-тор'іjа].

Звук - і

Вимова [і] чітка як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'іно], [с'іл'с'кий]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: |н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т'ійний], [н'іг], [бол'іт], [брат'іу], [в'іл], [б'ік], [в'ін]; також [і], в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників: [гарн'і], [здоров'і], [братов'і], [бит'і], [друг'і], [наш'і]; звук [і] на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і баба], [ф'інінспектор].

Вимова замість [і] голосного звука [и]: [ниж], [сик], [етил], [постійний], [ниг], [болит], [братиу], [вил], [бик], [вин], [гарни], [здорови], [братова], [бити], [други], [наши]; [дид и баба], [фининспектор], яка характерна для північного наріччя, за правилами української орфоепії, є не літературною.

Вимова [і] виразна і на початку слова: [іскра], [ісп-ие-т], [істота], і після прийменника на приголосний: [від іскри], [з іскри]. Але у деяких словах наголошене початкове [і], наближається до [и]: [іи-нод'і], [іи-нколи], [іи-нший], [іи-нде].

Вимовляється [і] з наближенням до [и] в закінченнях називного і орудного відмінків однини та непрямих відмінків множини прикметників м'якої групи та порядкового числівника третій: [син'-іи-й], [б-еи-зкраj-іи-й], [трет'-іи-й] - називний відмінок чоловічого роду; [син'-іи-м], [б-еи-зкраj-іи-м], [трет'-іи-м] - орудний відмінок однини чоловічого і середнього роду; [син'-іи-х], [б-еи-зкраj-іи-х], [трет'-іи-х] - родовий і місцевий відмінки множини; [син'-іи-м], [б-еи-зкраj-іи-м], [трет'-іи-м] - давальний відмінок множини; [син'-іи-ми], [б-еи-зкраj-іи-ми], [трет'-іи-ми] - орудний відмінок множини.

Голосний звук [і] так само вимовляється в закінченнях присвійних займенників мій, твій, свій: [моj-іи-м] орудний відмінок однини; [моj-іи-х] - родовий і місцевий відмінки множини; [моj-іи-м] - давальний відмінок множини; [моj-іи-ми] - орудний відмінок множини.

Вимова [і] іде без нахилу до [и] тільки в закінченнях місцевого відмінку однини чоловічого і середнього роду: у [син'ім], [беи'зкраjім], [трет'ім], [моjім]; давального і місцевого відмінку, жіночого роду: [син'ій], [беизкраjій], [трет'ій], [моjій] та називного відмінку множини: [син'і], [беизкраjі], [трет'і], [моjі].

Широку вимову звука [і] після [j] маємо в ряді суфіксів: [краj-іи-на], [г-еи-роj-іи-н'а], [воj-іи-н], [гноj-іи-шче], [в-ие-боj-іи-стий], та ін. Основна форма цих суфіксів -ин(а), -ин(я), -ин, -ищ(е), -ист(ий), -ин, -и(ти). Звук [и] під впливом [j], що є в основі цих суфіксів, переходить в [іи].

10.Спрощення в групах приголосних. Вимова звукосполучення приголосних

Іноді при для ви збіг кількох приголосних звуків. Тому в процесі мовлення один з приголосних (переважно середній) випадає, тобто відбувається спрощення.

1. :

тиждень – тижня, виїздити – виїзний, лестощі – улесливий, щастя – щасливий, вість – вісник, честь – чесний.

Але в словах: зап'ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хворостняк, шістнадцять літера т зберігається.

Примітка: у прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст, літера т у групі приголосних -стн- зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється: баласт - баластний, компост -компостний, контраст - контрастний, форпост – форпостний.

2. У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при творенні дієслів із суфіксом -ну-: бризк - бризнути, брязк - брязнути, тріск - тріснути, але випуск - випускний, виск – вискнути, пропуск – пропускний та ін.

3. –шчк- спрощується на –шк-: дощок – дошка, зморщок – зморшка, витріщити – витрішки.

4. Спрощення відбувається також у групах приголосних –стц-, -лнц-, -рдц-, -сткл-, -рнц-, -стк-: місце (від мьстьце), сонце (від "солнце"), серце (від "сердце"), скло (від "стекло"), чернець – ченця, місто – міський.

5. У групі приголосних -слн- випадає л : масло - масний, мисль - умисний, ремесло - ремісник.

Вимова приголосних

Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат']. Примітка. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю).

Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати].

Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і Іросказа'ти].

Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у].

Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення.Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену.

Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].

Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.

11.Подовження приголосних звуків. Вимова подовжених приголосних

Подовження − явище, притаманне українській мові (на відміну від російської).

Подовжуються приголосні Д, Т, З, С, Ц, Л, Н, Ж, Ч, Ш, якщо вони стоять між двома голосними:

1) в іменниках середнього роду: знаряддя, колосся, знання; але в назвах малих істот подовження немає: гуся, каченя, теля;

2) в орудному відмінку однини іменників III відміни: сіль - сіллю, тінь - тінню, ніч - ніччю;

3) у прислівниках перед Я, Ю: зрання, навмання, спросоння, попідвіконню, попідтинню;

4) у словах Ілля, суддя, стаття, рілля;

5) у дієсловах ллю, ллєш, ллємо, виллю, наллю тощо.

Запам`ятайте! Подовження не відбувається, якщо приголосний стоїть не між двома голосними:

життя - щастя

знання - знань

багаття - багать

Полісся - Поволжя

ніччю – жовчю

12.Принципи українського правопису: фонетичний,морфологічний,традиційний,диференціюючий

Український правопис — система загальноприйнятих правил української мови, які визначають способи передавання мовлення на письмі.

Фонетичний принцип.

Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.

За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити), а також слова гарячий (пор. горіти), чорний (йор. черниця), чеський (пор. чех), серце (пор. сердечний), тижневий (пор. тиждень) та ін. У російській мові за фонетичним принципом пишуться префікси на -з (-с) (разыграть, безвольный, беззубый, развесить, вознаграждение, чрезвычайный, але расписать, бессилие, восхищаться); голосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок, крючок). Дехто до фонетичного принципу написань відносить написання слів типу дар, том, день тощо, але тут фонетичний принцип не діє, бо немає вибору: вони пишуться за вимовою і не можуть бути написаними по-іншому.

Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій. Пор. білор. воды, але вада, голавы, але голова, стол, але сталы, лес, але лясы, вёсны, але вясна, сестры, але сястра; серб, отац "батько", оца "батька", оче "батьку" (кличний відмінок).

Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.

Морфологічний принцип.

Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції.

За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-род'ба], [с'м'Уец'а], [брац'киі], [п'їс'н'а], [агенство]. У російській мові за цим принципом, який, до речі, є в ній основним, пишуться слова, що закінчуються на приголосний, як, наприклад, лад, род, друг, дуб, раж (вимовляються [лат], [рот], [друк], [дул], [раш]), префікс с- (сбить, сделать, сговор; вимовляються [зб' ит' ], [зд'з*лгт'], [згбвгр]), ненаголошені голосні (вода, земля, делом; вимовляються [влда], [з'эимл'а], [д'элъм]), буквосполучення стн, стл, здн, рдц у коренях слів типу счастливый, поздно, сердце тощо.

На відміну від російської орфографії, де переважає морфологічний принцип написання, українська орфографія ґрунтується на двох принципах - фонетичному і морфологічному.

В українській мові використовується також історичний, або традиційний, принцип орфографії, але обмежено. За цим принципом слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше, хоч у сучасній мові таке їх написання не зумовлене ні вимовою, ні граматичною будовою слова. Цей

принцип орфографії відбитий насамперед у графіці. За традицією вживаються літери, які в певних позиціях позначають по дві фонеми (я, ю, є, ї, щ), знак м’якшення (ь), що не має звукового значення; традиційним є збереження подвоєних приголосних в іншомовних власних назвах, хоч вони

не завжди вимовляються (Голландія, Таллінн, Джонні), написання і після д, т, з, с, р (тобто порушення «дев'ятки» правила) у власних іншомовних назвах (Дідро, Тіто, Зімбабве, Міссісіпі, Грімм), написання и в словах типу кишеня,

лиман та е в словах леміш, левада тощо, в яких не можна перевірити наголосом звук, природу сильного варіанта фонеми.

Смисловий, або диференціюючий, принцип застосовується при написанні омонімічних слів для їх розрізнення: запорожець (людина) — "3апорожець" (автомашина); по-вашому (нехай буде) — по вашому (сліду).