SESSIYa_ISTORIYa_UKRAINY

1.Політичне становище та економічний розвиток укр. земель у складі різних держав напередодні ПСВ.

На поч. 20 ст. укр.. землі входили до складу Російської та Австрійської імперій.

До складу Австро-Угорщини входили: Західноукраїнські землі : Галичина, Буковина, Закарпаття.

До складу Російської імперії входила, так звана, Наддніпрянська Україна( Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська(без Криму), Харківська, Херсонська та Чернігівська обл.) Відсутність єдності українського народу в єдиний державі гальмувало процес формування політичної нації. Українські природні і людські ресурси замикались на внутрішні ринки обох імперій, що перешкоджало формуванню єдиного українського національного ринку. Крім того, слід зазначити, що ці імперії відрізнялися своїм політико-правовим устроєм (Австро-Угорська базувалась на принципах

європейського парламентаризму, а Російська зберігалася як абсолютна монархія до початку XX ст..), більш того, можна сказати, що вони належали до різних культурних історичних типів, якщо не до різник цивілізацій: Австро-Угорська до Західної (Європейської), а Російська до Східної (Євразійської) цивілізації. Загальноімперські інтереси досить часто не співпадали з інтересами українського народу, тому він був вимушений проливати кров на ланах Світової війни з обох боків фронту. Перед українством стояло завдання або об’єднатися для створення єдиної власної держави, або об’єднатися під протекторатом чи як частина одної з вказаних імперій.

Особливості промисл. розвитку Наддніпрянської України:

1.На поч. 20ст. в Наддніпрянщині завершується промисл. переворот і відбувається індустріалізація.

2.Утворюються монополії(підприємство чи об’єднання, що контролює вир-цтво і збут товару, встановлюючи свої ціни, кс-ть та якість випущеної продукції)

3.Значна частка іноземного капіталу вкладена в укр. промисл.

4.Нерівномірність економічного розвитку та спеціалізація окремих регіонів (найкраще розвинений пд.-сх регіон : Донбас – вугільна промисл, Кривий Ріг – залізорудна; досить добре розвинена Правобережна Україна

– цукрова промисл. ; слаборозвиненою була Лівобережна Україна, яка практично не мала своєї промисл.) 5.Підпорядкованість укр. промисл. Імперському центру.

Особливості розвитку с/г Наддніпрянської України:

Не дивлячись на високий рівень індустріалізації, Н.У. залишилась аграрним регіоном. При цьому, в с\г зберігались залишки феодалізму, які гальмували розвиток всієї економіки. Такими залишками були черезполосні землеволодіння та кругова порука(податки збирали зі всієї общини)

1906-1911 П.А.Столипін проводить аграрну реформу, мета якої – ліквідація залишків феодалізму на селі і запровадження елементів капіталізму. Основні заходи:

Ліквідація общини та дозвіл селянам отримувати землю в приватну власність Організація селянського банку, який мав займатися операціями купівлі-продажу землаЮ а також позичати гроші під заставу землі.

Переселення селян(в зв’язку з аграрним перенаселенням) у малонаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Пн. Кавказу

Результати:

1.протягом 1905-1907рр. з общини вийшли: на Правобережжі – 48% селян, на Півдні - 42%, на Лівобережжі –

16,5%.

2.Частка хуторських господарств становила 14% 3.Невдала переселенська політика (з України виїхало близько 1млн селян, а повернулося майже 70% через невідомі хвороби, відсутність житла та площі під с/г).

Причини незавершеності:

Протидія селян та відсутність широкої соц.. бази Недостатнє фінансування та погана організація реформаційних заходів Загибель Столипіна в вересні 1911р.

Особливості промисл. розвитку Зх. України:

1.Гальмування промисл. розвитку. 2.Кустарно-ремісничий характер зх.укр. промисл.

3.Орієнтація фабричного вир-цтва на видобування ( нафтовидобування, дерево видобування(плоти тощо, без обробки), видобування корисних копалин в Карпатських горах, переважно – сіль)

4.Залежність промисл. розвитку від іноземного капіталу(укр.. не мали грошей на розвиток промисл.) 5.хижацька експлуатація природних багатств(вирубування лісів,видобування озакориту)

6.низький рівень індустріалізації промисл.(застаріла техніка) 7.перетворення зх.укр. земель на ринок збуту.

Особливості розвитку с/г Зх. України:

(В 1848р в Австро-Угорщині відбулася революція, яка мала серйозний вплив на с/г.) 1.Збереження поміщицького та церковного землеволодіння 2.занепад поміщицьких маєтків, продаж або оренда землі невеликими частинами.

3.збільшення к-сті селянських господарстваграрне перенаселення імміграція зх.укр. селян до США, Канади, Аргентини.

4.Відбувається перехід на капіталістичні рейки : в с\г використовують вільно найману працю, поліпшують знаряддя праці, розширюють посівні площі, використовують правильні сівозміни, застосовують добриво. Як наслідок, зростає товарність с/г вир-цтва та формується спеціалізація окремих регіонів.

2.Причини столипінської реформи в Україні. Наслідки аграрної реформи для подальшого формування капіталістичних відносин в укр. землях

Після поразки революції у країні настав період політичної реакції, яка, ім’ям голови царського уряду, дістала назву столипінської. ІІ Дума розпускалась, вводився в дію новий виборчий закон, за яким 80 % населення позбавлялося виборчих прав. В основному це стосувалося робітників, селян, неросійських народів. ІІІ Дума була реакційною, більшість у ній мали чорносотенці і октябристи, що давало можливість царю успішно нею керувати.

Від України обрали 111 депутатів, з них 64 поміщика. За партійною приналежністю більшість з них належала до правих та російських націоналістів (55). Національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до III Думи.

Значно посилилися репресії: у більшості губерній України діяв воєнний стан, лютували каральні загони. 1909 р. у тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично розгромлені були профспілки та інші громадські організації. Якщо 1905 р. нараховувалось 245 тис. членів профспілок, то 1909 р. залишилось лише

13 тис.

Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з П.А. Столипіним вирішив здійснити реформи, які торкались, перш за все, аграрного сектору.

Основні заходи аграрної реформи:

1)дозвіл виходу з общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння;

2)створення хуторського та відрубного господарства;

3)надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;

4)проведення переселення селян з європейської частини держави, де землі не вистачало, у Сибір, на Далекий Схід, у Середню Азію.

Тим самим Столипін хотів вбити двох зайців: дати селянам землю, вивезти їх з перенаселених районів, позбавившись незадоволених мало- і безземеллям. Планувалось, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскільки крім аграрних перетворень, вона передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти.

Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади і привілеїв багатих верств населення (у першу чергу поміщиків та буржуазії), а також

заможного селянства.

Наслідки столипінської аграрної реформи в Україні

- На хутори і отруби виселилось 50 % селянських господарствЦе сприяло розвитку капіталізму на селі, технічному прогресу, збільшенню врожайностіЧастина селян переселилась в Сибір (і інші райони Росії) і, незважаючи на величезні труднощі, створили там свої власні господарства В Україні з 1906 до 1915 рр. з общини вийшли 468 тис. дворів» або 30,2 % від загальної чисельності общинних

земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати землю у відруб, тобто в одному місці, «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хуторських і відрубних господарств (13 % загальної кількості). Для допомоги селянам у створені хутірського господарства створювався Селянський поземельний банк. Цей банк купляв у поміщиків землі, а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам. Селяни України протягом 1906-1910 рр. купили у банку 480 тис. десятин землі, з хутірські та відрубні господарства 82,6 %. Банк підняв ціну з 105 крб. за десятину 1907 р. до 136 крб. 1914 р. Діяльність сприяла зміцненню заможних селянських господарств. Якщо селяни не могли виплатити щорічні внески і відсотки банку, то земля поверталася у банк. Протягом 1906-1917 рр. селяни викупили в основному у поміщиків понад 7 млн. га землі. Унаслідок цього у них виявилося 65 % усієї землі і на одне господарство, вже припадало 8,6 га.

На селі організовувалися прокатні технічні станції, сільськогосподарські читання з метою поліпшення агрокультури. Для малоземельних селян створювалися товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва.

Певні результати дала політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було пов'язано з тим, що саме гут конче не вистачало землі, відчувалося сильне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн. селян. Та невдовзі 17 % з них повернулися назад, ще більш незадоволеними і збіднілими, оскільки в Україні у них землі не було і у Сибіру рони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до загострення соціальних відносин на українському селі. Таким чином, реформа сприяла подальшій соціальній диференціації на селі.

Ця диференціація призвела до того, що у бідняків земельні наділи зменшувались, а у заможних — збільшувались. Концентрація наділів давала можливість ширше застосовувати машини, добрива, агрокультуру. Розширилися посівні площі. Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн. пудів

1900-1902 рр. до 1070 млн. 1910-1913 рр.

Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права 1861 р. була наступним великим кроком на шляху еволюційного розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної на буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних, ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, поліпшила стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому. Тому участь селянства у новій революції з усіма її наслідками стала неминучою.

Напередодні війни царизм значно посилив національний гніт: закривались українські школи, «Просвіти», журнали, конфісковувались твори українських письменників, у тому числі і Т. Г. Шевченка. Українці, як і всі інші неросійські народи, оголошувались «інородцями», їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, але й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів. Таким чином, національне питання напередодні війни значно загострилось. Причинами загострення були Політична реакція у країні, прагнення царизму придушити будь-який визвольний рух, у тому числі і національний; розгул шовінізму у зв'язку з підготовкою до війни і відповідна реакція на те з боку національно-демократичних сил; зв'язок національного питання з аграрним, адже більшість населення національних регіонів були селяни, для яких ці два питання перепліталися; правова та теоретична нерозробленість національного питання.

У цей період різними політичними силами (крім царизму, який виступав за статус-кво) пропонувались різні шляхи вирішення національного питання в Україні. Більшовики виступали за національне самовизначення України, українізацію шкіл і РОЗВИТОК національної культури, «Товариство українських поступовців, (ТУП), створене 1908 р., виступало за ідею національної автономії України у межах майбутньої конституційної Росії. Російські ліберали (кадети, трудовики) погоджувались на дозвіл уживання української мови у початкових

школах у місцевостях, де переважало українське населення. Чорносотенці з України (Д. Піхно, В. Савенко) категорично виступали проти будь-яких поступок українцям, заявляючи, що українство «загрожує смертельною небезпекою великій російській державі».

Незважаючи на наступ і утиски царизму, українська культура продовжувала розвиватись і досягла певних успіхів. 1914 р. в Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн. учнів, а у 27 ВНЗ навчалося 35,2 тис. студентів.

Отже, аграрні реформи на початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.

3.Плани воюючих сторін щодо України напередодні ПСВ. Вплив ПСВ на активізацію діяльності укр політичних партій та груп

Плани Російської імперії щодо України XX ст

Вступаючи у війну, Російська імперія планувала, зокрема, захопити землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Це. дозволяло розв'язати дві проблеми: по-перше, розширити кордони російських володінь, послабивши або знищивши противників на Заході; по-друге, ліквідувати організаційні центри українського визвольного руху в Галичині, яку зовсім не випадково називали «українським П'ємонтом», порівнюючи з історичною областю в Італії, що стала центром боротьби за об'єднання і звільнення країни з-під іноземного гніту.

Грабіжницький характер своїх намірів російська пропаганда прикривала заявами про прагнення зібрати воєдино всі російські землі, до яких вона відносила й українські етнічні території.

Україна у воєнних планах Троїстого союзу

Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити позиції в Західній Україні і приєднати до своїх володінь інші населені українцями території, зокрема Волинь і Поділля. Це дозволило б їй посилити вплив на інші слов'янські народи імперії (поляків, чехів, словаків), претендувати на керівну роль у слов'янському світі. Зі свого боку, Німецька імперія добивалася розширення територій за рахунок українських земель Сходу і Півдня - найбільш розвинутих в економічному відношенні. Загарбання України серед німецьких політиків вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії. «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії», - писав ще у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах. Крім того, південний схід України розглядався як зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського океану. Німецьке командування надавало воєнним діям в Україні особливого значення, вважаючи її територію одним із найголовніших театрів світової війни.

У Німеччині не виключали створення на відвойованих від Росії територіях формально самостійної Української держави.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росія, прикриваючись ідеєю "об'єднання всіх руських земель", відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з "мазепинством" і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької імперії хоча б Волинь і Поділля. Німеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти під свій контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 p., зазначалося: "Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, у якому перебуває Росія, е свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України..." Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря —

демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.[1] Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.[2]

23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, почалися масові страйки. У наступні дні Державна дума Російської імперії стала в опозицію до уряду, до страйкуючих приєдналися частини столичного гарнізону. 27 лютого (12 березня) вся повнота влади зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи. 2 (15) березня члени цього комітету прийняли від монарха акт про зречення, сформували Тимчасовий уряд. Паралельно з Тимчасовим урядом в Петрограді утворилася Рада робітничих і солдатських депутатів, яка згодом мала вплив на формування та діяльність уряду.

На початку березня в Петрограді українці створили Тимчасовий український революційний комітет, який 2 (15) березня звернувся до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію «на завоювання власних національно-політичних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів»[3].

Через десять днів Комітет провів багатотисячну маніфестацію в центрі Петрограда[4].

3—5 (16—18) березня на території України практично були ліквідовані органи царської адміністрації, виконавча влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських та повітових комісарів[5]. Як і в Росії, в Україні почали формуватися Ради об'єднаних організацій, а також Ради робітничих і солдатських депутатів.

На початку березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців зібралися близько 100 представників українських організацій. На цих зборах народилася ідея створення спеціальної організації для координації національного руху[6]. Однак принципи її творення викликали гостру полеміку. Члени ТУП (С. Єфремов, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та інші) вважали, що саме їх організація мала стати центром єднання національних сил. Такий підхід не знайшов підтримки у більшості учасників зборів. З ініціативи соціал-демократа Д. Антоновича та інших учасників зборів новий орган було рішено формувати на коаліційній основі[7][8]. 7 березня пройшли вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР був обраний відомий історик і громадський діяч М. Грушевський, який в цей час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання.

У перших декадах березня Центральна Рада була одним з лівофлангових гравців у суспільнополітичному житті країни, поступаючись ініціативою російським політичним партіям та організаціям[9]. Ситуація змінилася, коли в Києві відбулася ініційована Центральною Радою 100-тисячна маніфестація, що скінчилася віче, яке підтримало резолюцію про автономію України[10]. 6—8 (19—21) квітня в Києві пройшов Всеукраїнський національний з'їзд[11], на якому були присутні близько 900 депутатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх та професійних організацій. На з'їзді депутати обговорили різні аспекти національно-територіальної автономії Україні, прийняли рішення про створення крайової влади й вироблення проекту автономного статуту України, обрали 118 членів Української Центральної Ради, у тому числі М. Грушевського — головою УЦР, В. Винниченка і С. Єфремова — заступниками голови[12]. Мандати членів Ради отримали відомі українські громадські та політичні діячі: Д. Дорошенко, М. Міхновський, В. Прокопович, Є. Чикаленко, О. Шульгін, А. Ніковський, С. Русова, В. Леонтович, Л. Старицька-Черняхівська та ін.

Перший універсал УЦР

Резолюції Національного конгресу отримали широкий розголос. Вимога національно-територіальної автономії Україні містили і резолюції Першого Всеукраїнського військового з'їзду (5—8 (18—21) травня),

на якому були присутні більше 700 делегатів, що представляли 993 тисяч українців-військових армії і тилу[13]. Військовий з'їзд також висловився за реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, формування української національної армії[14]. Для керівництва процесами формування збройних сил при Центральній Раді був створений Український Генеральний військовий комітет.

16 (29) травня до Петрограда прибула делегація УЦР на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим. Не знайшовши порозуміння з Тимчасовим урядом і Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів щодо справи автономії України, делегація наприкінці травня повернулася до Києва.

Невдало завершені переговори в Петрограді, заборона проведення Другого Всеукраїнського військового з'їзду підштовхнули УЦР до рішучіших дій. 3 червня на Четвертих загальних зборах Центральної Ради було прийнято рішення звернутися до українського народу з закликом «організуватися та приступити до негайного заложення фундаменту автономного ладу на Україні»[15]. 10 (23) червня на засіданні Комітету Центральної Ради був прийнятий і у той самий день на Всеукраїнському військовому з'їзді оприлюднений документ, в якому говорилося про національно-територіальну автономію України. 15 (28) червня Комітет Центральної Ради створивГенеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першим генеральним секретарем був обраний Володимир Винниченко.

В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде «творити новий лад вільної автономної України»[1].

Прийняття Першого Універсалу змусило Тимчасовий уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрівТерещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління в Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — Першим Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах. 29 червня 1917 року до Києва прибула делегація Тимчасового уряду. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб Українська Центральна Рада виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією Тимчасового уряду в один день.

У Петрограді відбулося бурхливе засідання Тимчасового уряду, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість уряду все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 липня (16 липня за новим стилем). Телеграма підтверджувалаповноваження Генерального Секретаріату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. Тимчасовий уряд Росії також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не погодився Тимчасовий уряд лише з одним — українізацією війська: «Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство… уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією.»

6. Причини проголошення та історичне значення 2-го Універсалу

— державно-політичні акти, грамоти-прокламації, які видавала Українська Центральна Рада для широкого загалу. Всього УЦР видала 4 Універсали, які визначили етапи Української держави — від автономної до самостійної.

(анепокоєні станом на Україні, засуджуючи український «сепаратизм», 29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду — О. Керенський,М. Терещенко, І. Церетелі, М. Некрасов. Під час переговорів було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал.)

Проголошення 1-го Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. 1-ий Універсал (1917)Декларував проголошення автономії України у складі Росії; визначав, що головним джерелом влади в країні є український народ.

3 липня (16 — за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Умови:

Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні; Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд; Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути

затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України; Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

ІІ-й Універсал був певним кроком назад, компромісом із Тимчасовим урядом. Проголошував, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії.

Секретаріату Народний Секретаріат УНР. Одночасно УЦР вислала делегацію на мирову конференцію з Центральними Державами у Бересті.

8. Причини проголошення та історичне значення 4-го Універсалу

Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів.

Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови IV Універсалу:

УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу; З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР; Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні; УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною; УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян; Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм

значення законопроектів.Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

Після жовтневої революції в Петрограді, в Україні більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова , печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина і т. п.) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень