SESSIYa_ISTORIYa_UKRAINY

−усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які спиралися на поліцію безпеки і гестапо. Українцям була заборонена будь-яка політична діяльність. Тільки в генералгубернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) в Кракові, очолюваний Володимиром

Кубійовичем, його діяльність поширювалась в основному на громадську опіку і просвітницьку роботу;

−найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами. Окупанти нещадно грабували міста і села, перетворювали колгоспи і радгоспи на "общинні господарства", запроваджували в них кріпосний режим;

−під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля, терор підняті в рангдержавної політики. За час окупації з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйони тонн інших продуктів, навіть чорнозем, для перевезення було використано 1418 тис. вагонів;

−здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Окупанти дозволили відкрити в Україні лише початкові школи. Відбувалось повальне пограбування пам'яток історії та культури, національних реліквій;

−вершиною жорстокості окупантів був наказ про "знищення населення більшовицької імперії", в т. ч. України. Планове знищення населення було частиною державної політики третього рейху. Першою жертвою геноциду стало єврейське населення. Тільки у Львові знищено в гетто, розстріляно десятки тисяч євреїв; у Бабиному Яру під Києвом – понад 100 тис. євреїв.

Не менш жорстоким було ставлення окупаційних властей до українців, масові розстріли відбувалися у Києві, Львові, Станіславі та інших містах.

Фашисти вщент спалили 250 населених пунктів України, розстріляли там все мирне населення. В Україні фашисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. Під час окупації населення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік, із них на фронтах загинуло близько 6 млн., 5 млн. постраждало під час окупації, понад 2 млн. вивезено на каторжні роботи до Німеччини.

Слід зауважити, що частина українського населення, скривджена сталінським режимом, пішла на співпрацю з окупантами (за підрахунками О. Субтельного, до 220 тис.). Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону окупантів – міських та волосних управах, староствах. З них формувалась "допоміжна українська поліція", яка займалася громадським порядком.

Нерідко поліцейські-українці приєднувались до руху Опору, як це було на Волині 1943 року, коли біля 5 тис. "шуцманів" перейшли на бік УПА.

Деяким українським структурам вдавалося використовувати співробітництво з німецькою адміністрацією в інтересах українства. Зокрема, УЦК домігся визволення з концтаборів військовополонених – уродженців Західної України, врятував від голодної смерті 25 тис. дітей Підкарпаття восени 1941 року.

Важко виправдати співпрацю з окупантами, але все ж в основному це була співпраця в ім'я порятунку українства. Це був тактичний захід, врешті такі факти мали місце на всіх територіях окупованих фашистами в т. ч. російській. Страшною і жорстокою була ніч німецької окупації для українців. "Народ мій український, – записав у щоденнику 21 червня 1942 року Олександр Довженко, – чесний, спокійний і працьовитий, який ніколи в житті не прагнув чужого, страждає і гине, пошматований, знедолений в арійських застінках".

30.Діяльність Руху Опору в Україні під час ДСВ та його основні напрямки.

1. Розгортання руху Опору та його течії в Україні

Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:

керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;

військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців. об'єднаними з часом вОУН-

УПА;

 двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах.

Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна, якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою кров'ю». Підготовка до партизанської війни була визнананедоцільною. У зв'язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу.

Проте вже з перших днів війни в офіційних документах (Директива від 29 червня 1941 р.) ставилося завдання створити мережі партизанських загонів і підпільних організацій на захоплених ворогом територіях під керівництвом комуністів.

Однак підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких спецслужб і були ліквідовані в перші ж дні окупації.

На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широкевикористання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня 1941 р. секретар ЦК КПУ Бурмистенко, звертаючись до партійного активу Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу ворога, залучаючи до цього ветеранів Громадянської війни, передових робітників, молодь.

Деякі партійні та радянські керівники навіть не уявляли складності завдань, які стояли перед ними. Коли до секретаря Сніжнянського райкому партії Сталінської області та начальника районного відділу НКВС звернулися керівники новоствореного партизанського загону із запитанням, де переховуватись і чим озброювати партизан, вони почули у відповідь, що переховуватись треба у кущах («не будуть же німці перевіряти кожен кущ»), а озброюватись треба сокирами («сокира також є зброєю»).

Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії вермахту. Партизани самовіддано боролись з ворогом і гинули в боях, не завдаючи фашистам відчутних втрат. Водночас в глибокому ворожому тилу активність бойових дій партизан була не досить ефективною. Проявлялася слабка організація партизанського руху в перші місяці війни.

В перший рік війни на окупованій території України було залишено 3 500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. штаб партизанського руху знав про наявність тільки 22-х діючих загонів, решта розпалася або загинула. Влітку 1942 р. тільки 30% партизанських загонів мали зв'язок з «Великою землею».

Чималу шкоду розгортанню партизанського руху завдало те, що частина керівників, залишених для роботи у підпіллі, самовільно виїхала у радянський тил, кинувши напризволяще людей і доручену справу. Окремі особи з числа керівного та рядового складу виявились зрадниками і перейшли на бік окупантів, допомагали гестапо вистежувати підпільників, виявляти явки, конспіративні квартири.

Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями, голодомором, насильницькою колективізацією. Не дивно, що саме сільські райони, які мали стати центрами партизанського руху, найменш активно підтримували його.

Деяка частина селян навіть співробітничала з окупантами. Як повідомлялось в одному з офіційних донесень, складених окупантами, у серпні 1941 р., «закинуті десантам російські партизани не мають жодного впливу на населення. Скрізь, де вони з'являються... їх схоплюють і передають нам»,

Неабияку роль мало те, що з самого початку війни мільйони людей, опинившись у глибокому ворожому тилу, перебували в ізоляції, під тиском переслідувань і терору.

На повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і каральна система. Спеціальною директивою «Продовження воєнних операцій на Сході», схваленою Гітлером 19 липня 1941 р., наголошувалось: «Для підтримання порядку та безпеки у завойованих східних областях... військ буде вдосталь лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційними властями страх, здатний відбити у населення будь-яке бажання чинити опір... Замість того, щоб використовувати додаткові охоронні частини, командуючі повинні вживати в своїх районах відповідні драконівські заходи... ».

В інших указах і директивах окупаційної влади зазначалося: «За наявність зброї, боєприпасів і вибухівки в будинках, клунях, садах тощо відповідальність падає на особу, яка використовує дану земельну ділянку» (23 серпня 1941 р.); «хто навмисно чи то несвідомо заподіє шкоду роботі зв'язку.., пошкодить або зруйнує проводи лінії передачі або інші прилади... підлягає розстрілу» (10 жовтня 1941 р.); «партизани, не знищені в бою, повинні осуджуватись до смертної кари» (4 листопада 1941 р.).

Тільки за перший рік війни з червня 1941 р. по липень 1942 р. каральні частини та війська СС за підтримку партизан знищили 90 тисяч мирних жителів України, Гітлерівською окупаційною владою був введений інститут заручників. За Інструкцією серед арештованих і засуджених до страти мало бути «процентів

50 євреїв, решта 50 процентів – росіяни, поляки і українці у рівних співвідношеннях».

2. Радянське підпілля і партизанський рух в Україні

Незважаючи на кривавий нацистський терор, до партизанської й підпільної боротьби ставали найбільш мужні люди, переважно комуністи, комсомольці та бійці Червоної Армії, які потрапили в оточення. У складних умовах підпілля, щодня піддаючи себе смертельному ризику, вони збирали на полях недавніх боїв кинуту зброю, готували мережу явок, шукали і налагоджували зв'язок з «Великою землею» (так називали радянську територію за лінією фронту), розмножували та поширювали антифашистські листівки.

Після розгрому фашистських військ під Москвою ситуація в партизанському русі почала змінюватись. Війна набувала затяжного характеру. Радянське керівництво, враховуючи ситуацію на фронтах, переглянуло свою воєнну доктрину. Необхідно було створити масовий партизанський рух. який би відтягував на себе значні сили ворога, створював йому труднощі та перешкоди в тилу.

З цією метою 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створеноЦентральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) БілорусіїП.Пономаренком. Услід за цим стали створюватися республіканські й обласні штаби партизанського руху.

У травні 1942 р. виникає Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі зі Т.Строкачем.

Постать

Строкач Тимофій Амвросійович (1903-1963) – один із організаторів партизанського руху на Україні. Генерал-лейтенант (1944). Учасник Громадянської війни. З 1924 – в Прикордонних військах. З березня 1941 – заступник наркома внутрішніх справ УРСР. З червня 1941 керував створенням винищувальних батальйонів і партизанських загонів на Україні. Учасник оборони Києва та Москви. У 1942-1945 рр. очолював Український штаб партизанського руху. З 1945 р. – на державній роботі. Член ЦК КПУ (1938-1959). Депутат Верховної Ради СРСР (1937-1958). З 1957 р. – у відставці. Нагороджений трьома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Суворова першого ступеня, орденом Вітчизняної війни першого ступеня, двома орденами Червоної Зірки.

УШПР розгорнув активну роботу, спрямовану на забезпечення дій партизанських загонів, переправляючи літаками в партизанські краї зброю, боєприпаси, засоби зв'язку, пропагандистську літературу, поліграфічну техніку та спеціалістів з ведення «лісової війни».

Партизанському керівництву вдалося здійснити координацію бойових дій як між окремими партизанськими загонами, так і узгодити їх з діями частин регулярної армії. Під керівництвом Українського штабу партизанського руху визвольна діяльність народних месників активізувалася.

За матеріалами Українського штабу партизанського руху на середину 1943 р. тільки в Україні діяло 46 великих партизанських з'єднань, близько 2 000 загонів і диверсійно-розвідувальних груп. У бойових діях взяло участь до 100 тисяч чоловік.

Український штаб партизанського руху надавав допомогу партизанам на території Чехо-Словаччини. Польщі та Румуни. У його спеціальних школах і центрах пройшли підготовку сотні поляків, чехів і словаків.Терор окупантів викликав опір населення, сприяв створенню партизанських загонів. Там, де 1941 р.

німців дехто зустрічав ще як визволителів, в 1942 р. вже закладав міни.

Негативну роль в масовому розгортанні руху Опору в Україні на першому етапі війни відіграло сталінське керівництво.

Певний час Сталін з недовірою ставився до керівників партизанських загонів України, обережно й упереджено сприймав всю інформацію, яка надходила з республіки. Провідні посади в УШПР зайняли представники Москви. «Апарат Українського штабу комплектувався, як правило, без участі ЦК КП(б)У, внаслідок чого на деякі, навіть командні посади заступили випадкові люди, які не знали України, її соціальних і національних особливостей», – зазначалося в одному з партійних документів.

Думка Сталіна змінилась на користь українських партизан тільки після його особистої зустрічі в Москві з відомими організаторами антифашистського руху Опору в Україні.

Після цього поліпшилось матеріально-технічне забезпечення партизанських загонів і з'єднань, бійців, які відзначились у боях, нагороджували орденами й медалями.

Партизанський рух в Україні набув масового характеру.

У серпні 1942 р. партизанським угрупованням Ковпака, Федорова, Сабурова було поставлено завдання перейти з Брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там всенародного партизанського руху.

Під час партизанських рейдів були знищені десятки ворожих гарнізонів, розгромлені формування поліцаїв, порушені комунікації та тилове забезпечення вермахту.

Постать

Ковпак Сидір Артемович (1887-1967) – радянський державний діяч. Один із керівників партизанського руху. Двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944). Генерал-майор (1943). Учасник Громадянської війни. З 1937 р. – голова Путивльського міськвиконкому. Підчас війни (1941-1945) командував одним з найбільших партизанських з'єднань. Член підпільного ЦК КПУ. Здійснив п'ять рейдів по німецьких тилах. Всього партизанські з'єднання Ковпака пройшли понад 10 тис. км, знищили гарнізони ворога в 39 населених пунктах. З 1946 р. – міністр оборони УРСР. З 1947 р. – заступник голови Президії Верховної Ради України. У 1946-1967 рр. – депутат Верховної Ради СРСР. Нагороджений чотирма орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, орденом Суворова першого ступеня, орденом Богдана Хмельницького першого ступеня.

У жовтні 1942 р. почався рейд партизанських з'єднань С.Ковпака й О.Сабурова з північних районів Сумської області в райони Київської і

Житомирської областей.

У лютому-березні 1943 р. глибокий рейд південними областями України розпочали партизанські з'єднання під командуванням М.Наумова.

В березні рейд із Чернігівської у Волинську область здійснило партизанське з'єднання під командуванням О.Федорова.

Постать

Федоров Олексій Федорович (1901-1989) – радянський державний діяч, один із керівників партизанського руху. Двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944). Генерал-майор (1943). Учасник Громадянської війни. З 1938 р. – перший секретар Чернігівського обкому партії. З 1941 р. – депутат Верховної Ради СРСР. З березня 1943 р. – депутат Волинського підпільного обкому партії, одночасно командир партизанського з'єднання, яке діяло в Україні, Білорусії та Брянських лісах. У 19441949 рр. очолював Херсонський, з 1950 р. – Ізмаїльський, з 1952 р. – Житомирський обкоми КПУ. У 1957-1979 рр. – міністр соціального забезпечення УРСР.

Для продовження бойових дій на півночі України були залишені партизанські з'єднання під командуванням П.Куманька та М.Попудренка.

Під керівництвом Штабу партизанського руху в серпні 1943 р. була проведена одна з найбільших операцій, що мала стратегічне значення. Розпочалась «рейкова війна» на основних залізничних магістралях, якими пересувалися під Курськ гітлерівські дивізії. Українські партизани вивели з ладу тисячі кілометрів залізниць, тим самим перешкодивши нацистам перекинути до лінії фронту людські резерви, військову техніку, боєприпаси.

Восени 1943 р., в період підготовки радянських військ до форсування Дніпра, партизани України разом із партизанськими загонами Росії, Білорусії, Молдавії взяли участь в операції «Концерт», під час якої були знищені залізничні колії, засоби зв'язку, що на якийсь час паралізувало передислокацію військ вермахту.

«Велика лісова війна» (так називали боротьбу партизанських загонів) була складовою частиною Великої Вітчизняної війни. За німецькими даними, майже 10% сил вермахту були зайняті боротьбою з партизанами.

У складних умовах ворожого тилу боролось з нацистами і антифашистське підпілля.

В літопис героїчних справ зробила також свій внесок підпільно-партизанська організація «Народна гвардія» ім. Івана Франка, яка діяла в західних областях України: Львівській, Дрогобицькій, Станіславській

(тепер Івано-Франківській) і Тернопільській.

Організація об'єднувала понад 600 чол. її бійці знищили понад 30 військових ешелонів, 10 промислових підприємств, 6 військових складів фашистів. Членами організації розповсюджувались листівки антифашистського змісту українською і польською мовами. Підпільники і партизани від імені народу скарали на смерть фашистських катів України: помічника Коха – Функа, його радників – Вінтера і Шнайдера, нацистського віце-губернатора Галичини Бауера та ін.

Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаки і дівчата стали найбільш масовими учасниками радянського руху Опору.

Безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська іскра» в селі Кримки на Миколаївщині. її очолили учитель В.Моргуненко, учні-старшокласники П.Гречаний і Д.Дяченко. Підпільники нападали на поліцаїв, чинили диверсії на залізниці, визволяли з концтаборів військовополонених. У лютому 1943 р. організація була викрита ворогом, а її члени – заарештовані.

Героїчну боротьбу в тилу ворога вели підпільні організації в м.Сталіно (нині Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьокіним, у м. Ніжин, яку очолював Я. Батюк, краснодонська «Молода гвардія», командиром якої був І.Туркенич. У спеціальних донесеннях поліції та СД відзначалось, що в Україні «більшість молодих людей є фанатичними більшовиками».

Окрилене перемогами радянських військ, натхненне активізацією партизанської і підпільної боротьби, в рух Опору з часом включилося майже все населення окупованої України. Мешканці республіки саботували проведення господарських робіт, уникали відправки в Німеччину на роботу, допомагали партизанам.

Течії Руху Опору в Україні (1941-1944 рр.)

Примітка: українці також брали активну участь у антинацистському русі Опору в країнах Європи: Франції, Італії, Югославії тощо.

31.Діяльність радянського та націонал.підпілля в Україні, цого значення

У роки війни в Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, організовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, створений та спрямований ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України. Радянське підпілля і партизанський рух почали створюватися відповідно до директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 p., постанови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". ЗО травня 1942 р. Державним комітетом оборони країни був створений центральний штаб партизанського руху, а у липні 1942 р. — штаб партизанського руху в Україні, яким керував Т. Строкач.

Найпомітніший слід в історії партизанської боротьби залишив путивльський загін, який згодом виріс у з'єднання під командуванням С. Ковпака. З'єднання пройшло рейдами по Україні 15,4 тис. км., громило на своєму шляху гарнізони, військові частини, залізничні мости і автошляхи. У Чернігівській області діяло з'єднання на чолі з О. Федоровим, в Поліссі й Правобережжі — з'єднання О. Сабурова. За рішенням Українського штабу партизанського руху на території Сумської та Брянської областей з декількох загонів було

створено з'єднання під командуванням М. Наумова. У Західній Україні діяли також диверсійно-розвідувальні загони Д. Медведєва, Ю. Себесяка та інші. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим вантажем.

З нападом фашистської Німеччини на СРСР близький до петлюрівського уряду УНР (перебував у Варшаві) Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну військову частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення цього регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН—Б і ОУН—М створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН—Б вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Боровця (Тараса Бульби), загони ОУН—Б і ОУН—М, частина поліції. Навесні 1943 р. ОУН—Б переформувала свої військові частини під єдиним керівництвом, прийнявши назву УПА (Українська повстанська армія). Очолив УПА з серпня 1943 р. український офіцер, керівник розформованого загону "Нахтігаль" Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Усередині 1943 р. загони УПА роззброїли та нейтралізували групи "Поліської Січі" та частини (ОУН—М). Залишки загонів "Поліської Січі" були перейменовані в Українську народну революційну армію ( УНРА ) і продовжували боротися проти червоних партизан й німців до кінця 1943 p., коли Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий в концентраційний табір Заксенхаузен. Наприкінці 1943 р. УПА стала єдиною військовою організацією, яка боролася проти німців і більшовицьких партизанів. Загони УПА під назвою Українського народного самозахисту, сформовані у Волині й Галичині, в серпні 1943 р. розбили з'єднання Ковпака під Делатином під час Карпатського рейду. УПА виросла у велику армію. Вона дислокувалася на Поліссі, Волині й Галичині. У 1943—1944 pp. її чисельність становила приблизно 40 тис. вояків.

Улипні (11—15 липня ) 1944 р. з ініціативи ОУН—Б, неподалік від Самбора (Галичина), таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних організацій Західної України (крім ОУН—М) і створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). У прийнятих резолюціях містився заклик до більшої терпимості до ідеологій, відмінних від ідеології інтегрального націоналізму. УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднуватися проти Москви.

УПА не тільки виступала проти нацистів і більшовиків, але й проти польської Армії Крайової (АК), яка прагнула контролювати Волинь, Полісся, Холмщину. ОУН вважала за необхідне виселити поляків з територій, де компактно проживала більшість українців. Суперечності були дуже гострі. Сталося так, що замість боротьби з окупаційними нацистськими військами відбувалося взаємознищення людей української та польської національностей.

32.Завершення формування території України в 1945-1954р.

ВXX ст. українська земля та її народ винесли на собі страшний тягар двох світових війн. Україна стала буфером і полем бою між двома імперіями, які прагнули до світового панування.

Вроки Другої світової війни українці знову мали надію визволитись від тоталітаризму і чужинців, добитися незалежності, але й наступні післявоєнні роки стали часом відновлення сталінізму і подальшого утвердження тоталітарної системи.

Найсуттєвішими територіальними та геополітичними змінами, що відбулися в післявоєнний період було завершення процесу об'єднання українських земель та формування сучасної території України, активізація зовнішньополітичної діяльності УРСР.

Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна назвати: По-перше – врегулювання територіального питання з Польщею.

У вересні 1944 року за угодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі, 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, передавалися Польщі.

16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянськопольського державногокордону, який закріплював кордон в основному по "лінії Керзона", хоча і тут Москва

пішла на поступки прорадянськійполітиці польського уряду – на окремих ділянках відхилення на схід (на користь Польщі) було до 30 км.

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.

По-друге – приєднання Закарпаття до УРСР. В листопаді 1944 року I з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 року договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.

По-третє – остаточно крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично визнані кордони, встановлені в червні 1940 року.

Отже, західні кордони УРСР і СРСР в післявоєнні роки визначалися не з волі народів та історичної справедливості, а з волі диктаторів і прорадянських режимів, хоча в основному цей процес мав позитивні наслідки, бо таким чином відбулося:

−остаточне визнання кордонів республіки, які зафіксовані Актом про державну незалежність України в 1991 році;

−збільшення території УРСР (з 470 тис. км2 до 601 тис. км2) та її демографічного потенціалу на 8 млн. чоловік;

−об'єднання земель у складі однієї держави (УРСР), завершилося формування сучасної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 році Кримської області до складу УРСР).

33.Історичне значення об’єднання укр. земель у складі УРСР у40-х - 50-хрр. ХХст.

Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943) та Ялтинській(1945) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні

факту включення протягом 1939-1945 pp. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею.На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 p.; намагання Сталіна шляхом територіальних поступок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, в руслі міжнародної політики СРСР.

Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х рр. ХХ ст. стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно, українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішенняКримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5-8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку

Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення від «лінії Керзона».

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м.Кристонополя (пізніше м.Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати в Закарпатті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи - народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 р. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянськочехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, та юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км2, де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км2.

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х рр. ХХ ст., мав для України такі наслідки: остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; об'єднання українських земель у складі однієї держави; майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

34.Основні проблеми відбудови сільського господарства України після завершення ВВВ. Причини та масштаби голоду 1946-1947рр.

1. Етапи відбудови в УРСР:

-1943-1945pp. - відбудова найбільш життєво важливих об'єктів в міру визволення території від німецькофашистських загарбників;

-1945-1950pp. - широкомасштабна відбудова згідно з IV п'ятирічним планом.

2. Масштаби втрат і руйнувань. За роки війни Україна втратила 8 млн осіб (5,5 млн цивільного населення; 2,5 млн загинуло в боях) - це 20% її населення. Окупанти зруйнували 714 міст, селищ, понад 28 тис. сіл, понад 16 тис. підприємств, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС, 18тис. лікувальних установ. У 1945 р. в Україні залишилося 19% довоєнної кількості промислових підприємств, 10 млн осіб залишилися без житла.

Прями збитки господарства України становили 285 млрд. крб. Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво державних підприємств протягом усіх трьох довоєнних п'ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнало населення й господарство України, становила майже 1,2 трлн крб.

У руїнах лежали «Запоріжсталь», «Азовсталь», Маріупольський металургійний завод, Макіївський завод ім. С. М. Кірова, машинобудівні підприємства Києва і Харкова, Дніпрогес, шахти Донецького вугільного басейну. В