SESSIYa_ISTORIYa_UKRAINY

Завершення процесу відбудови не призвело до послаблення адміністративно-командної системи з її надзвичайними заходами управління. Вона ще більше зміцніла. Свідченням цього став XIX з'їзд КПРС (на цьому з'їзді ВКП(б) було перейменовано в Комуністичну партію Радянського Союзу), останній з'їзд за життя Й.Сталіна. З'їзд затвердив новий п'ятирічний план розвитку СРСР у 1951-1955 pp. На ньому головним завданням було поставлено наздогнати і перегнати провідні капіталістичні держави за всіма показниками.

XVII з'їзд Компартії України продублював рішення з'їзду КПРС. Виступаючи на з'їзді, делегати неначе змагались у словослів'ї на честь "великого вождя і вчителя тов. Сталіна".

На чолі КПУ продовжував залишатися Л.Мельник (Перший секретар з грудня 1949 р. по червень 1953 p.), а головою уряду УРСР - Д.Коротченко (до січня 1954 p.), які були слухняними виконавцями волі "вождя".

5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Ця дата стала початком процесу, що згодом отримав назву "відлига" — процес спроб лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ. Розвиток і поглиблення цього процесу став основою десталінізації — тобто відхід від найбільш одіозних проявів сталінського тоталітарного режиму. Найбільш радикальних рис цей процес набув після XX з'їзду КПРС

(1956).

Початок процесу десталінізації супроводжувався гострою боротьбою за владу між прихильниками Хрущова та Берії. У цій боротьбі переміг перший. Ця боротьба мала свої одголоски в Україні. Республіканська партійна організація підтримала в цій боротьбі Хрущова. Згодом Хрущов віддячив послугою за послугу. Через кілька місяців після смерті Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було усунуто з посади

Першого секретаря КПУ росіянина Л.Мельникова. Натомість було призначено О.Кириченка, першого на цій посаді українця (з того часу на цю посаду призначались лише українці). Після цього пішла широка хвиля висування на керівні посади представників місцевих кадрів. У результаті на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді - 75%, а серед директорів великих підприємств - 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ. Вихідці з України зайняли провідні місця і в союзному керівництві. Так, Родіон Малиновський, Андрій Гречко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перші згодом навіть були міністрами оборони СРСР. Володимир Семичасний обійняв пост голови союзного КДБ, а чотири українці - О.Кириченко, М.Підгорний, Д.Полянський та П.Шелест - увійшли в одинадцятку Політбюро ЦК КПРС. Такі успіхи українців у радянській ієрархічній системі можна пояснити їх тісними зв'язками з М.Хрущовим, їх особистими якостями як лояльних виконавців волі вистеми та тим місцем, яке зайняла Україна в Радянському Союзі.

Зростання ролі і кількості українців у партійно-державному апараті супроводжувалось процесом перебудови і вдосконалення самого апарату. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях протягом 19551956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату. Водночас розширювались права місцевих органів влади. Ці процеси справили позитивний вплив на суспільно-політичне життя країни.

Крім змін в партійному та державному керівництві почався процес поступового відходу від найбільш одіозних проявів сталінського режиму. Припинились масові репресії, почався обережний процес реабілітації репресованих у 30-40-і роки і повернення депортованих членів, пов'язаних з діяльністю ОУН-УПА.

Нове радянське керівництво, що стало до керівництва держави після смерті Сталіна, усвідомлювало, що майбутнє Радянського Союзу залежить від успіхів СРСР в економічному змаганні із Заходом. Успіхи в цьому змаганні зміцнили б внутрішнє становище радянської системи, а з іншого боку, довели б переваги

комуністичної системи. Уже починаючи з 1953 p., починається процес реформ. Але відразу постало питання, в якому напрямку їх проводити. Усі сходились на думці, що найслабшою ланкою радянської економіки є сільське господарство, рівень зростання продукції в якому за період 1949-1952 pp. складав лише 10%, у той час як у промисловості — 230%. До того ж сільське господарство було збитковим. Усі спроби наприкінці 40-х років стимулювати сільгоспвиробництво не мали успіху. Не допомогло і укрупнення колгоспів у 1950 p., кількість яких скоротилась на 42% і складала на кінець року 19295.

Початок реформування було покладено на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. Так, передбачалось укріплення матеріально-технічної бази господарств, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, зменшення податків на присадибне господарство, списування заборгованості колгоспів, поліпшення якісного складу керівників сільськогосподарських підприємств та ін.

Завдяки таким заходам сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Середина 50-х років була періодом найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 pp. порівняно з попередньою п'ятирічкою зросла на 35,3%.

Позитивні зрушення були б більш вагомими, як би не волюнтаристські нереалістичні надпрограми, що почались втілюватись у життя вже в 1954 р. Першою такою програмою стало освоєння цілинних і перелогових земель. її було започатковано на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС. її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю цифру збільшили до 28-30 млн. га) у Казахстані, Сибіру та Північному Кавказі. Україні в цій програмі відводилась роль джерела матеріальних і людських ресурсів. Уже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправлено першу групу українських механізаторів. Загалом за 1954-1956 pp. на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. А до 1961 р. в цілинні райони було відправлено 90 тис. тракторів і сільгоспмашин, виготовлених на українських підприємствах.

Другою напрограмою, що була започаткована в цей час, стало поспішне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших "диво-культур". У червні 1954 р. Хрущов звернувся із закликом про розширення посівів кукурудзи. Лютневий 1955 р. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення про збільшення площі посівів кукурудзи понад 5 млн. га (у 1953 p. посіви кукурудзи займали майже 2,2 млн. га).

Незважаючи на те, що нове радянське керівництво звертало велику увагу на розвиток сільського господарства, все ж пріоритетним залишався розвиток промисловості. У республіці розвивались галузі, що закріплювали статус УРСР як паливно-енергетичної, металургійної бази СРСР, важливого району важкого машинобудування і воєнної промисловості. У 1952-1955 pp. було збудовано Каховську ГЕС, а до кінця десятиліття ще ряд електростанцій, які загалом збільшили виробництво електроенергії в 1,9 раза. Продовжувався процес розвитку вугільної, нафтової і газової промисловості. Так, у 1951-1958 pp. було побудовано 263 шахти, розроблено значну кількість родовищ нафти та газу.

Таким чином, промисловість і сільське господарство України в першій половині 50-х років знаходились на піднесенні і динамічно розвивались. Але ті реформи й основа, на яких розвивалась економіка України, заклали той негативний потенціал, який згодом призвів до втрати динамізму і кризи.

41.Особливості процесу десталінізації в Україні

Після ХХ з’їзду КПРС почалась десталінізація – процес обчищення радянського суспільства від характерних ознак культу особи Й.Сталіна (1956-1964 рр.).Перед делегатами постав новий образ Сталіна – жорстокого, малокомпетентного тирана, котрий послідовно створював свій культ, безжально знищуючи опонентів і вчорашніх соратників. Жорстокій критиці була піддана центральна фігура офіційно насаджуваної десятиліттями системи канонізованих цінностей. Ідол десятків мільйонів людей, символ єдності й могутності радянської системи.

Цей момент можна вважати точкою відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від тих рис, що гальмували його розвиток навіть на шляху, накресленому офіційною комуністичною доктриною. Проте гостра критика, яку містили документи, прийняті на з’їзді, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, зводячи всі вади системи до культу особи. Але до нового визнавання тоталітарної системи було ще далеко.

Три десятиріччя після смерті Сталіна можна поділити на два періоди, що мають суттєві відмінності між собою. Якщо перший (його називають “Десталінізацією”) був спробою хоч частково реформувати тоталітарну радянську систему, то другий став часом політичної да ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду та розкладу радянської системи.

Нас цікавить саме період “Десталінізації” з його змінами суспільно-політичного та культурного ладу. Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації.

Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий, марнотратний, нераціональний метод правління за допомогою терору та примусу не можна було застосовувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть радянська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність, загального послаблення жорсткого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб народ СРСР нарешті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої радянською державою гігантської політичної та економічної потужності. Але в міру того як Кремль обережно послабляв хватку, знову виринали проблеми, нібито вже раніше розв'язані, й наступники Сталіна у пошуках нових рішень нерідко породжували й нові проблеми. Хоч відступ від сталінізму й пошуки свіжих підходів у будівництві комунізму виразно спостерігалися в усіх республіках Радянського Союзу на Україні ці зміни були особливо численними й вартими уваги.

Соціально-економічний розвиток України у 50-60рр. відбувався за складних умов. Пошуки спроб удосконалення управління розвитком господарства не завжди давали бажані результати, оскільки реформи часто недоходили до трудових колективів. Водночас перехід від галузевої до територіальної системи управління став однією з найраціональніших реорганізацій тих часів і відповідав інтересам України, що позитивно позначилось на розвиткові її індустріального потенціалу. Проте ці нововведення не були доповнені госпрозрахунком, розширенням сфер товарно-грошових відносин, самостійністю підприємств, утвердженням економічного суверенітету республіки.

За всіх позитивних змін в аграрному комплексі України в 50 – на початку 60-х рр. далися взнаки посилення адміністративного тиску на село, непродуманність багатьох рішень, необгрунтовані реорганізації колгоспів, обмеження рідсобного господарства, порушення агротехніки. Україна була використана як “експерементальний майданчик”.

Низькою була матеріальна зацікавленість робітників та колгоспників в результатах своєї праці. Рівень життя народу знижувався, загострювалися соціальні суперечності. Спроби правителів реанімувати економіку України не дали позитивних наслідків.

Отже, “відлига” торкалася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. До тогож межі “відлиги” були занадто вузькими аби довести реформи до логічного кінця і докорінним чином оздоровити суспілство.

42.Економічні реформи в Україні 1956-1954рр.(хрущовські реформи)

а часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось українського села, яке найбільше потерпало від сталінського терору. Серед перших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий аванс з коштів, які надходили від реалізації сільськогосподарської продукції. Після смерті

Сталіна був послаблений податковий прес на особисті селянські господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі. Однак перманентні заходи не могли вирішити долю села.

Велику роль у планах М.Хрущова займала цілинна програма. Це була ще одна спроба екстенсивним шляхом вирішити долю продовольчої проблеми. 1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і Північного Кавказу працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді.

Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. 1958 р. було ліквідовано МТС (машинно-тракторні станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали зміни недовго. Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства колгоспників, які розглядались як джерело нетрудових доходів громадян. Власники підсобних господарств обкладались величезними податками, місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були членами колгоспів.

Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва призвело до того, що багато родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування внаслідок сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що мало негативний вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - лише на 3%. За добу М.Хрущова вперше за всю історію радянської влади країна стала ввозити зерно.

Паралельно і з сільським господарством хрущовські реформи здійснювались у промисловості. Відбулась заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Замість галузевих міністерств керівництво промисловістю республіки перейшло до територіальних рад народного господарства — раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис. промислових підприємств, виділених в 11 економічних адміністративних районів. Україна середини 50-х — початку 60-х років перетворилась на один з найбільших регіонів машинобудування, металургії, інших галузей. Тепер перед Хрущовим стояло завдання переведення підприємств на господарський розрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств та активний процес матеріального та морального заохочення трудящих. На цей крок М.Хрущов не наважився. Половинчасте реформування промислової сфери не могло дати і не дало очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, радянські товари були в більшості неконкурентноздатні. Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ вплинув на соціальну сферу суспільства. Відбувалось небачене за масштабами житлове будівництво, мільйони людей з підвалів і комуналок переселились у світлі та затишні квартири, в багатьох сім'ях з'явилися товари, про які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини. Дещо зросли заробітна плата і добробут людей.

Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов здійснив поділ апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, комсомольські органи було поділено на промислові і сільські.

Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командноадміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна.

"Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті. Велике значення мала кампанія пропаганди у зв'язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б. Хмельницького з московським царем. Наслідком був зростаючий інтерес населення України до історії своєї Вітчизни, її національних героїв. У 1957 р. українські історики засновують "Український історичний журнал", з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький".

Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було поставлено питання про збереження і розвиток української мови. Саме з цих позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін.

Подією історичної ваги став розвиток "шестидесятництва" в Україні. Шестидесятниками називали видатних українських митців, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха, В.Сосюри, Д.Павличка, Л.Костенко, !.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника, В.Коротича, В.Стуса, І. Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін.

Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав Для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво.

Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.).

Партійний апарат давно очікував можливості відлучити М.Хрущова від влади. Загальне незадоволення народу дало змогу опонентам Хрущова перейти в наступ. Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л.Брежнєв, вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства.

Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.

43.Входження Кримської області до складу УРСР, позитивні і негативні наслідки цього процесу

Як не дивно, але на сьогоднішній день питання щодо Автономної Республіки Крим, а саме її статусу, відносин з Росією, є до кінця не вирішеним. Ви запитаєте у чому ж проблема? Адже юридично все затверджено: Крим – автономія у складі України. Але де-факто Росія все ж не зовсім погоджується з рішенням, яке було прийняте у далекому 1954 році, про передачу Кримського півострова Україні, та активно намагається експлуатувати його у своїх цілях. Том, як на мене, слід розібратися що і як, а головне – чому.

Усім відомо, що 1954 року грандіозно відзначали 300-річчя Переяславської ради. Великим «подарунком» стала передача Криму УРСР. А саме 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». При цьому вони враховували територіальну близькість, історичні та культурні моменти, а вагомим аргументом стала, звичайно ж , економіка краю. На довершення цьому 26 квітня 1954 року прийнято закон «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР».

На жаль, але сучасні суперечки щодо статусу Криму, які зараз трошки втихли і не мають активних форм вияву, спричинені тим, що регламентація необхідних документів для правильної офіційної передачі не була проведена. Річ у тім, що необхідно було провести загальнореспубліканський референдум РРФСР, бо рішення Президії Верховної Ради не мало необхідної висоти юридичної чинності.

Населення Криму переважно росіяни, кримські татари та українці. У 1944 році радянська влада почала процес депортації кримських татар. Згодом виселили понад 225тис. татар, болгар, греків, вірмен та представників інших національностей. Через це виникло багато етнічних, культурних, національних та економічних проблем, які Україні з передачею Криму довелося вирішувати. Зокрема, у 1989 році Верховна Рада СРСР визнала депортацію народів з півострова нелегальною, незаконною. Проте всі збитки, пов’язані з поверненням кримських татар на батьківщину, лягли на плечі вже сучасної України, яка проводила це за свій кошт.

Але ще до 1954 року УРСР значно більше приділяла увагу Кримові, надававши матеріальну та ресурсну допомогу у відновленні виробництва та сільського господарства у повоєнні та подальші роки, ніж російська влада. Тому очевидним є великий внесок України у розбудову та становлення півострова.

Звернемося до фактів. Економіка Кримської області після передачі її до складу УРСР суттєво додала. Тут розвивалися як традиційні галузі – курортна, виноробна, консервна, садівництво, вівчарство, а також з’явилися хімічна, металургійна і суднобудівна. У 1956 р. у порівнянні з 1953 р. видобуток залізної руди зріс на 36 %, виробництво електроенергії – на 57, консервів – на 54, вина – на 104, стінового каменю – на 72, гіпсу – на 39 %. З 1956 року на півострів перестали завозити городину, оскільки місцеві господарства почали вирощувати її достатньо для забезпечення. З 1953 р. по 1963 р. випуск валової продукції промисловості Криму збільшився у 3,4 рази. Капітальні вкладення в народне господарство зросли майже в три рази і склали понад 1,5 мільярда карбованців. Було побудовано 76 великих промислових об'єктів.

За десятиріччя (1953 – 1963 рр.) в містах і робітничих селищах було зведено будинків загальною площею понад 2,8 млн. квадратних метрів. Помітних успіхів досягло сільське господарство. Валове виробництво м'яса становило 160 відсотків до 1953 року, виробництво молока зросло більш як у два рази, винограду - в 14 разів.

Є декілька версій щодо причин передачі Криму Хрущовим до стаду УРСР.

Першою є бажання М. Хрущова заручитися підтримкою парторганізації України, аби зміцнити власні позиції в державі. Другою є причина необхідності розбудови Кримської області, яка відставала у багатьох показниках і мала велику кількість економічних проблем.

Існує упередження багатьох, особливо росіян, про нерозумність дій саме Хрущова. Але відомо, що рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР Україні було породженням колективної думки вищого керівництва тодішнього СРСР. Без участі старої сталінської гвардії – Г. Малєнкова, В. Молотова, Л. Кагановича, К. Ворошилова, М. Булганіна – воно б не відбулося. Позиції 1-го секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, обраного на цю посаду лише у вересні 1953 року, ще не були в державі настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону як Крим. Хоча під час поїздки восени 1953 р. степовим Кримом він, за спогадами його зятя О. Аджубєя, був вражений занедбаним станом краю.

Причиною такої занедбаності є переломний 1944 рік. Упродовж 1941-1944 років народне господарство держави зазнало величезних збитків. Руйнівні наслідки війни як в Криму, так і в інших регіонах України, Білорусії та в окупованих областях Росії істотно не відрізнялися. Але в Криму економічна та соціальна ситуація у повоєнну добу виявилася надзвичайно складною, навіть катастрофічною. Офіційна статистика свідчить, що за чотири роки війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 615 тисяч осіб, а після депортації кримських татар та представників інших народів тут лишилося близько 400 тисяч людей.

У більшості кримських сіл влітку 1944 р. не було кому збирати врожай. Хвилі переселенців до Криму з Росії не приносили бажаних наслідків, оскільки більшість з них не були призвичаєні до землеробської культури краю, крім того влада не забезпечила нормальних умов для облаштування та призвичаяння. Якщо в 1940 р. площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі га, то у 1950-му вона зменшилась майже на 100 тисяч (881,9 тис. га). До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні цінних високоякісних сортів пшениці. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 р. складала 447,5 тис. га, а в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур (72,9 тис. га в 1940 році і 53,6 тис. га в 1950 році). У вельми занедбаному стані опинилися і такі провідні галузі кримської економіки, як садівництво, виноградарство та виноробство. Порівняно з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів і становила в 1950 році 20 тис. га.

Отже, осмисливши всі дані, викладені вище, «щедрий дарунок» Хрущова зроблений не просто так на знак єдності Росії та України, а з єдиною метою – перекласти клопоти щодо розбудови краю на українські плечі.

44.Основні напрямки політики русифікації України в 70-х - 80-х рр. ХХст

45.Причини зародження, основні напрямки та особливості дисидентського руху а Україні в 60-х - 70-х рр. ХХст.

Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. У більших або менших масштабах дисиденти виявляли себе протягом усієї історії СРСР як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистськоленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.

Історія України XX ст. – це безперервна боротьба за утвердження української державності, проти імперії, тоталітаризму,більшовизму, форми, методи, завдання якої змінювались в залежності від конкретної ситуації.Однією з ланок цієї боротьби став дисидентський рух, який започаткований в кінці 50-х рр. після короткого періоду т. з. хрущовської відлиги. (Дисидент – той, хто має іншу думку (інакомислячий), яка не співпадає з офіційною правлячою системою та ідеологією). Соціальна база дисидентського руху –

інтелігенція (80%). Він був довготривалим у часі – понад 20 років і виношував у собі зародок альтернативного, демократичного суспільства, концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював передумови для відродження української суверенної держави.

В дисидентському русі 60-х – поч. 80-х рр. можна виділити п'ять основних течій.

1. Самостійницька, яка мала на меті реалізувати право нації на самовизначення, на створення власної самостійної держави.

Ось деякі приклади:

−в кінці 50-х рр. у західних землях України виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України (м. Івано-Франківськ), Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет;

−у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка створено підпільну організацію Українська робітничо-селянська спілка, яка вперше у післявоєнній історії визначила ідею і програму боротьби за самостійність України мирними конституційними методами, за вихід України з СРСР. У січні 1961 р. Львівський обласний суд засудив Левка Лук'яненка, Івана Кандибу та інших членів УРСС до тривалих строків ув'язнення;

−у 1964–1967 рр. діяв Український національний фронт (УНФ), що випускав самвидавом журнал "Воля і Батьківщина", редактором якого був Зенон Красівський.

2. Національно-культурницька течія, яка рішуче виступала за розвиток української мови, культури, засуджувалашовінізм, русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів, їх національних інтересів.

Найбільше цю течію репрезентували "шістдесятники" – письменники, діячі культури Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Панас Заливаха, Алла Горська та ін. Згодом на зміну цій генерації прийшли Ігор та Ірина Калинці, Василь Стус та ін. Наприклад, 1 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі "Україна" під час презентації кінокартини С. Параджанова "Тіні забутих предків" було влаштованоманіфестацію проти репресій української інтелігенції. У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

У грудні 1965 року І. Дзюба надіслав листа в ЦК КПУ з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширену у самвидаві роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Такі приклади можна продовжити.

3. Правозахисна, або демократична течія, представлена в нашій республіці Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР в 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у м. Києві. Її очолив письменник-фронтовик М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба та ін., всього 37 осіб.

3. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті, за відродження національної релігії. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських грекокатолицької та Автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект.

Представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля та ін.

5. Соціально-економічне дисидентство, рух за покращення соціальних та економічних умов праці. Проявами цієї течії дисидентства були робітничі заворушення, страйки, які відбувалися: в 1963 р. у Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчові продукти), портових робітників в Одесі, заворушення і страйки робітників у Дніпропетровську і Дніпродзержинську (травень-червень 1972 р.), страйк робітників машинобудівного заводу в Києві (1973 р.).

Загалом у списку дисидентів 60–70-х років можна назвати майже тисячу осіб, які представляли усі регіони України.

На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів в СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українці становили від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х – першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним фактором суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки самвидаву в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. У суспільстві, в якому домінували страх, апатія, пасивність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки зберігав і формував гуманістичні, демократичні, національні та суспільні ідеали, наближав час утвердження незалежної, демократичної суверенної держави.

46.Прояви автономістських тенденцій у керівництві України за часів першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста та їхня обмеженість.

47.Вплив процесів «перебудови» на сусп.-політ життя України ву другій пол. 80-х рр ХХ ст.

На початку 80-х років радянське суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціально-економічну, політичну та ідеологічну кризу, а в "низах" наростало невдоволення, зневіра і байдужість. У "верхах" формувалися реформаторські сили, які об'єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова, обраного на цю посаду у березні 1985 р.

У 1986 р. XXVII з'їзд КПРС визначив курс на "прискорення" — подолання відставання СРСР від передових країн світу. На січневому пленумі ЦК КПРС 1987 р. М. С Горбачовим було проголошено курс на перебудову, тобто вдосконалення, оновлення радянської системи, та гласність, Україна була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси. Втім, і для неї приходили нові часи, починалася нова епоха.

Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою "гласності", "соціалістичного плюралізму" під гаслом "перебудови" сталінської моделі соціалізму та повернення до "ленінських принципів" активізувати народні маси й, контролюючи цю активність згори, послабити реакціонерів.

В Україні політична ситуація змінювалася дуже повільно, оскільки лідери республіки (перш за все Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький, який очолював парторганізацію України з 1972 р. по 1989 р.) займали консервативну позицію. У перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси.

Ситуація в Україні загострювалася через русифікацію. В Україні в 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис. учнів українською навчалися лише 70 тис. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві, книжки, видані українською мовою, складали лише 18 % за назвою, а за тиражем — 3 %.

Роль першопрохідця у захисті української культури, навколишнього середовища і ліквідації "білих плям" в історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета "Літературна Україна". Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших. Поверталися в українську літературу твори В. Винниченка, представників "розстріляного відродження", зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомарова, заборонені твори І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?", репресованих у роки "застою" В. Стуса, Є. Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинець. З еміграції в Україну приїздить письменник та один із засновників Української гельсінської Групи (УГГ) М. Руденко.

Поступово стала відкриватися правда на такі сторінки української історії ХХ ст., як Центральна Рада, голодомор 1932— 1933 pp., сталінські репресії, ОУН—УПА; розгорнулася дискусія про національну символіку.

В умовах лібералізації в Україні виникають групи "зелених", політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові — "Товариство Лева", 1988р. у Києві — клуб "Спадщина" та студентське об'єднання "Громада"). їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести у 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходить з ув'язнення й повертається в Україну ряд відомих правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М.Горинь, у січні 1989 р. — Л. Лук'яненко, який мав 26річний "стаж" політв'язня. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії.

7 липня 1988 p. Українська Гельсінська спілка, створена на основі відновленої У ГГ, оприлюднила "Декларацію принципів", що за рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії; перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української мови; звільнення всіх політв'язнів тощо.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітнім товариством "Меморіал" (установча конференція — травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція — лютий 1989 p.), виникла масова політична організація — рух (Народний Рух України за перебудову). На час установчого з'їзду (8—10 вересня 1989 р. у Києві) чисельність руху становила 280 тис. чол. Очолив його поет І. Драч.

Швидка політизація суспільства виявилася в мітингах і демонстраціях. Перший у новітній історії України масовий мітинг (близько 20 тис. чол.) відбувся у Києві 13 листопада 1988 р. На ньому гостро ставилося питання про відповідальність конкретних посадових осіб за приховування негативних наслідків чорнобильської катастрофи. Дуже важливою масовою акцією (взяли участь близько 800 тис. чол.) став "живий ланцюг" між Києвом та Львовом 21 січня 1990 p., присвячений проголошенню 1919 р. об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Людський ланцюг демонстрував силу Руху, єдність України.

Бойовим хрещенням для активістів нових громадських об'єднань стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 p., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих "знизу". Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції і "провалити" деяких кандидатів від партапарату. У Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики до страйку.

Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у т. ч. Донбас і ЛьвівськоВолинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, однак КПРС не могла уже виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки у проект Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася державною.

У 1989—1990 pp. з'являються паростки багатопартійності. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

48.Причини зростання політ. активності укр. сусп. У другій пол. 80-х рр. ХХст. Закон «Про мови» (1989)

В умовах лібералізації в Україні виникають групи "зелених", політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові — "Товариство Лева", 1988р. у Києві — клуб "Спадщина" та студентське об'єднання "Громада"). їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести у 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходить з ув'язнення й повертається в Україну ряд відомих правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М.Горинь, у січні 1989 р. — Л. Лук'яненко, який мав 26-річний "стаж" політв'язня. У 1988 р. офіційне святкування 1000ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії.

7 липня 1988 p. Українська Гельсінська спілка, створена на основі відновленої У ГГ, оприлюднила "Декларацію принципів", що за рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії; перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української мови; звільнення всіх політв'язнів тощо.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітнім товариством "Меморіал" (установча конференція — травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція — лютий 1989 p.), виникла масова політична організація — рух (Народний Рух України за перебудову). На час установчого з'їзду (8—10 вересня 1989 р. у Києві) чисельність руху становила 280 тис. чол. Очолив його поет І. Драч.

Швидка політизація суспільства виявилася в мітингах і демонстраціях. Перший у новітній історії України масовий мітинг (близько 20 тис. чол.) відбувся у Києві 13 листопада 1988 р. На ньому гостро ставилося питання про відповідальність конкретних посадових осіб за приховування негативних наслідків чорнобильської катастрофи. Дуже важливою масовою акцією (взяли участь близько 800 тис. чол.) став "живий ланцюг" між Києвом та Львовом 21 січня 1990 p., присвячений проголошенню 1919 р. об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Людський ланцюг демонстрував силу Руху, єдність України.

Бойовим хрещенням для активістів нових громадських об'єднань стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 p., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих "знизу". Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції і "провалити" деяких кандидатів від партапарату. У Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики до страйку.

Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у т. ч. Донбас і ЛьвівськоВолинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, однак КПРС не могла уже виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки у проект Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася державною.

У 1989—1990 pp. з'являються паростки багатопартійності. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Закон «Про мови». Внаслідок спотворення національної політики радянським партійно-державним керівництвом і русифікації, українська мова була витіснена майже з усіх сфер діяльності суспільства. Згідно з переписом населення 1989 р. з 51,4 млн. жителів України українці становили 37,4 млн., з них вважали рідною українську мову лише 87,7%.

У квітні 1987 р. Міністерство освіти подало урядові дані про стан національної школи, які стали відомі громадськості.

ВУкраїні функціонувало 15 тис. україномовних шкіл. Це становило 75% від усіх шкіл. Водночас у 4 500 російськомовних школах (які складали менше 20% від загальної кількості) навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалося лише 70 тис. У 1988/89 навчальному році майже не залишилося українських шкіл у Донецьку, Чернігові, Луганську, Одесі, Харкові, Миколаєві.

В1988 р. книжки, видані українською мовою, складали лише 18% за назвою, а за тиражем – тільки 3% всіх книг, виданих в Україні. Суспільно-політична література, що видавалася в республіці українською мовою, складала 34,7%, російською 60,0%, науково-технічна відповідно 12,8% і 86,0%, художня та навчальна – 38,3 та

40,0%.