2.Мова і держава.Українське законодавство про мову.Мовні обов’язки громадян

Украї́нська мо́ва (вимовляється [ukrɑ'jınʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова, поширена у Південносхідній Європі, у Північному Причорномор’ї, належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної родини.

Українська мова виділилася з праслов’янської мови у VI – VII ст. Літературна мова на основі народної розмовної мови існує від XVIII ст.

У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: "Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя".

Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: "Конституцією України статус державної надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі". Намагання надати статус державної якійсь іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.

Мовні обов’язки громадян :

1. Досконале володіння державною мовою – це найпростіший і водночас найдійовiший спосіб громадянського та національного самоутвердження.

2. Підтримуючи українську мову Ти зміцнюєш нашу державу, формуєш націю, захищаєш її гідність, право на існування та майбутнє, сприяєш становленню миру і ладу в Україні та цілому світі.

3. Розмовляй українською скрізь, де її розуміють або можуть зрозуміти, з усіма, хто її розуміє. Не поступайся мовою задля привілеїв, вигоди, лукавства перед будь-ким – це зрада свого народу. Стався до мови так, як до матері чи батька – люби і шануй її понад усе.

4. Українська родина – це основа нації. Щоб вона духовно не омертвіла і не втратила свого коріння її має постійно живити культ рідної мови. Тому завжди спілкуйся українською. Не вмієш – учись! Прищеплюй дітям і онукам ставлення до мови, як до найвищої святині, найдорожчого у світі скарбу.

5. Допомагай кожному, хто вивчає або бажає вивчати українську мову.

6. Ніколи не зупиняйся у вмінні володіти українською мовою, розвивай і збагачуй свій словниковий запас. «Усі європейські мови можна вивчити за кілька років, – говорив Вольтер, – свою ж рідну треба вчити усе свідоме життя».

7. У Твоїй хаті або квартирі завжди повинні бути українські книжки, часописи, газети. Не забувай і про дитячі видання. Слухай українське слово з теле- і радіоефіру.

8. Підтримуй усі починання держави, громадськості та окремих осіб, спрямовані на утвердження і поширення української мови.

9. Не будь байдужим до найменших проявів обмежень чи зневаги української мови. Стався до інших мов так, як би Ти хотів, щоб ставилися до Твоєї державної мови.

10. Залучайся до вивчення та вдосконалення української мови в осередках Товариства української мови ім.Тараса Шевченка (ТУМ), сприяй їхньому створенню за місцем Твоєї праці або навчання.

11. Бережи своє ім’я та імена своїх рідних і близьких від спотворень та змін за чужомовним зразком. Розмовна пестлива форма власних імен, особливо дитячих, таких як, наприклад, Юрась, Михась, Дениско, Оленка, Катруся, Ганнуся, Даринка, повинна залишатись в активному ужитку, мовних традиціях.

12. Пам’ятай, що найперші й найліпші вчителі української мови для дітей – це мати і батько, а іноді – бабуся чи дідусь. Весь свій багатий мовний досвiд і знання вони повинні передавати своїм дітям та онукам.

13. У наш час трапляються змішані шлюби. В таких родинах часто виникає мовне питання. Тут повинна звучати передусім державна мова, а національні мови батьків – не в якомусь змішаному вигляді, «суржику», а кожна у своїй літературній формі.

14. Батьки у змішаних родинах повинні використовувати різні мови не лише для буденного спілкування, а як дійовий засіб залучення дітей до духовних та культурних цінностей своїх народів.

15. Вивчай інші мови, втім західнослов’янські. Знаходь в них спільні з українською слова та корені. Це дозволить не лише збагатити і розвинути свій внутрішній духовний світ, зміцнити і поповнити словниковий запас, збільшити і поглибити свої знання, але й оцінити рідну мову, порівняти її з іншими, побачити її красу та прадавню історію. «Хто не знає чужих мов, – говорив Й.Гете, – той нічого не відає про свою власну». Знання інших мов пробуджує бажання оберігати і розвивати власну мову, сприяти тому, щоб вона зайняла гідне місце серед відомих мов світу.

16. Всім нам, громадянам нової України випало складне і відповідальне завдання – відродження та утвердження української мови, розвиток державності, формування нації. За нас того ніхто не зробить. Це наш історичний обов’язок, сенс перебування на цьому світі. Тож не перекладаймо цього тягаря на плечі нащадків. Діймо зараз! В ім’я нашої держави, українського народу, найвищих ідеалів людства – правди, свободи і справедливості.

3.Українська мова – національна мова українського народу

Лінгвістичне поняття «національна мова» визначається поняттям «нація». Нація як історична форма спільності людей, продукт тривалого розвитку суспільства. Тривалий історичний шлях пройшла українська мова: перший її суспільно-історичний тип-мова української народності або староукраїнська мова (ХІУ-ХУІІ ст.), другий-мова української нації, що почала складатись на межі ХУІІ-ХУІІІ ст. і остаточно сформувалась у другій половині ХІХ ст. мова української народності. За генеалогічною класифікацією мов світу українська мова належить до слов'янської групи індоєвропейських мов і разом з російською та білоруською складає східнослов'янську мовну підгрупу.

Східнослов'янські мови дуже близькі між собою за словниковим складом та звуковою системою, що пояснюється спільністю походження на шляху історичного розвитку. Спільною основою сучасних східнослов'янських мов є мова давньоруська, яка до ХІІІ ст. на всій території Київської Русі була єдиною мовою східнослов'янської народності.

Однак у ХІІ - ХІІІ ст. у давньоруській мові значно посилюється роз'єднувальний процес. Це призвело до розподілу її на три споріднені народності, до утворення на основі давньоруських територіальних діалектів трьох окремих мов-української, білоруської, російської. Україна довгий час не мала своєї власної державності (близько 800 років), різні її частини входили до складу різних держав-Великого Литовського князівства, Польщі, Австро-Угорщини, Росії, Румунії, і це гальмувало процес утворення єдиної загальноукраїнської мови. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалось, що "никакого малорусского наречия не було, нет й быть не может". У 1876 р. вийшов указ Юзефовича (Емський), який забороняв друкувати українською мовою книжки, тексти пісень під нотами і ввозити з-за кордону будь-яку літературу, друковану українською мовою; заборонялись також українською мовою і сценічні вистави. Верховна Рада УРСР у 1989 р. ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР". І статтею 2 цього Закону за українською мовою було закріплено статус державної.

Водночас Закон визнавав рівність (юридичну і практичну) усіх мов, якими користується населення держави. У ХУІ ст. відновлюється об'єднуюча для українських земель роль Києва і всього середнього Подніпров'я, де розгортаються поворотні в історії України події-активна боротьба українського народу за свою етнокультурну самобутність і національну незалежність. Важливу роль у формуванні національно свідомості та консолідації українського народу відіграла національно-визвольна війна 1648- 1654 р.р. під проводом Б.Хмельницького.