5.5. Структура та способи прийняття конституцій

Якщо порівняти конституції різних країн, то можна виявити як спільні, так і відмінні риси в їхній структурі. Та в переважній більшості країн структура конституції вибудовано за схожою моделлю, містить такі елементи: преамбулу, основну частину, при­кінцеві, перехідні й додаткові положення.

Преамбула є носієм, так званої, дескриптивної (описової) інформації, що дає відповідь на запитання: які цілі та завдання конституції, історичні шляхи її становлення й розвитку, прого­лошення конституційних ідеалів?

Основна (нормативна) частина конституції містить інститути та норми, що розкривають її зміст.

Прикінцеві положення, зазвичай, присвячуються набуттю нею чинності.

Перехідні положення мають не всі конституції. У них визначаються терміни введення в дію певних конституційних по­ложень, порядок заміни старих норм новими, необхідність прий­няття законів, на які робляться посилання в конституції тощо.

Предметне уявлення про структуру конституції дає Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, в якій є всі обов'язкові для конституції елементи.

Структура конституції значною мірою залежить від її характеру та змісту. Існує низка чинників, які впливають на зміст Основного Закону:

- політичні переконання різних верств населення, їхні погляди на перспективи розвитку суспільства, оцінки різних соціальних інститутів;

конкретні умови певної країни, співвідношення політичних сил у суспільстві, етапи його розвитку; .- рівень суспільної свідомості;

• воля найвищого представницького органу держави;

• призначення конкретних конституцій;

Світова практика знає декілька способів прийняття конституцій. Найбільш поширені з них є такі:

- найвищим представницьким органом влади (Конституція СРСР

Конституція Китаю 1982 p., Конституція України 1996 p.);

• спеціально створеним для прийняття конституції органом, який може називатися по-різному - Конституційні збори, Установчі збори та ін. Саме Установчі збори прийняли Консти­туції Португалії (1976 p.), Бразилії (1988 p.), Болгарії (1991 p.), Румунії (1991 p.);

• безпосередньо народом на референдумі (голосуванням виборців), оминаючи парламент або за його відсутності. Так, не зважаючи на парламент була прийнята Конституція Франції 1958 p., за відсутності парламенту, попередньо розпущеного Указом Президента, - Конституція Російської Федерації 1993 p., Консти­туція Казахстану 1995 p.;

• може вводитися безпосередньо найвищою державною особою одностороннім актом - октройована (дарована) Конституція (Непал 1962 p., Саудівська Аравія 1992 p., Зімбабве 1979 р. тощо).

5.6. Фактична та юридична конституції

У конституційному праві розрізняють фактичну та юридичну конституції.

Конституція фактична — це реально чинний у тій чи тій кращі суспільний лад (конституційний лад), основою якого є ті об'єктивні відносини, котрі визначають найсуттєвіші економічні, політичні, соціальні й інші риси суспільства.

Фактична конституція існує в будь-якому (і безкласовому також) суспільстві незалежно від того, чи отримала вона юридичне закріплення, чи ні.

Конституція юридична є офіційним визначенням фактичного стану речей, засобом правового впорядкування реальних суспіль­них відносин.

Фактична та юридична конституції цілком самостійні явища, які ніяк не можна ототожнювати. Та юридичну конституцію необхідно все ж таки вважати похідною від фактичної, позаяк спершу виникають певні відносини, що згодом отримують юридичне закріплення.

Отже, фактична конституція, зазвичай, у часі випереджає юридичну. Наприклад, у період, який передував прийняттю нової Конституції України (1991-1996 pp.), фактична конституція в нашій країні значно випереджала чинну юридичну Конституцію 1978 p., котра, незважаючи на ті зміни та доповнення, що були внесені до неї, все ж таки гальмувала розвиток основних суспільних відносин. Отож приведення юридичної конституції у відповідність до конституції фактичної стало першочерговим завданням тогочасного конституцій­ного будівництва.

Фактична конституція визначає структурні та функціональні характеристики юридичної конституції, основними серед яких мають бути реальність і відповідність наявним (фактичним) консти­туційним відносинам, без чого конституція є фіктивною.

Якщо фактична та юридична конституції збігаються, то консти­туційна система є реальною, якщо ж не збігаються - нереальною, фіктивною. Яскравим прикладом цього може слугу вати конституційна практика колишнього СРСР та його складових - радянських республік, зокрема й УРСР. Чинними в них конституціями прого­лошувалися, приміром, влада народу, що мала здійснюватися через представницькі органи-Ради народних депутатів. Однак насправді, як відомо, влада належала компартії. Нічого спільного з реальністю не мали також чимало конституційних положень про права та свободи громадян, демократичні засади суспільного ладу тощо.

Загалом, розбіжність між фактичною та юридичною конститу­ціями можуть існувати в будь-якій (навіть з найдемократичнішим режимом) країні. Та в країнах розвиненого конституціоналізму така розбіжність - явище недовготривале. Юридична конституція швидко та вчасно приводиться у відповідність до конституції фактичної. Це сприяє стабілізації суспільних відносин, упорядку­ванню з цілями та завданнями конституційно-правового регулювання.

Розбіжності між фактичною та юридичною конституціями свідчать про те, що частина норм юридичної конституції почала не відповідати дійсності, тобто стала фіктивною. Такий стан негативно впливає на суспільні відносини, дестабілізує правову систему, робить її неефективною. Виникає необхідність у при­веденні юридичної конституцію у відповідність до реальної дійсності, чи, навпаки, - суспільних відносин, які фактично існують, з чинною юридичною конституцією.