4.Побудова системи судоустрою за принципами територіальності, спеціалізації, інстанційності.

Суди, які входять до судоустрою (судова система) України, організовані і діють на основі єдиних принципів. Гілки судоустрою (крім Конституційного Суду) складаються з окремих судових установ, кожна з яких, в залежності від місця в цій системі, наділена певними повноваженнями.

Слід зазначити, що дослідженню принципів побудови судоустрою (організаційним принципам судової влади) не завжди приділяється належна увага у наукових і навчальних роботах. Основна увага звертається на визначення судової влади в цілому, процесуальні принципи судової влади. Хоча, якщо замислитися, саме через судову установу правосуддя входить у реальне життя, й відповідно організація судоустрою буде багато в чому визначати ефективність і якість реалізації судової влади.

Досить часто науковці в роботах, присвячених судовій владі й судоустрою, обмежуються дослідженням принципів судової влади в загальних рисах або ведуть мову про принципи правосуддя це стосується також і В.Д. Басая, він не бачать відмінностей між ознаками й принципами судоустрою і тому його думка співпадає з іх думками А.С. Васильєва і Є.Л. Стрельцова, або без будь-якої класифікації розглядають деякі конституційні основи побудови й діяльності судових органів і це основна думка Лебедев В.М., Ізвариної А.Ф., Г.С. Семакова, С.П. Кондратової – вчених і правознавців Російської Федерації. Слід зазначити, що такої ж думки дотримуються Д.П. Фіолевського В.М. Бесчастного, В.В. Пашутіна, Б.В. Бабіна, С.М. Тимченко, А.П. Гель, – українські вчені-правознавці. Інколи деякі з цих понять ототожнюються.

На наш погляд, така практика свідчить про неглибоке вивчення проблематики, й опис судоустрою наукового або навчального характеру має супроводжуватися виділенням і розглядом принципів побудови судової системи. Така складна структура, як судоустрій, вимагає наукового аналізу усіх пов'язаних з нею понять, розмежування подібних явищ, встановлення взаємозв'язку. У даному контексті можна навести дуже влучне зауваження Ю. М. Грошевого до Закону України «Про судоустрій і статус суддів». На його думку, глава 1 названого Закону повинна мати назву не основні положення, а принципи, оскільки «в законі не може бути основних положень, можуть бути принципи, які повинні бути поділені на дві групи: загальноправові принципи стосовно судоустрою, і ті принципи, які роблять судоустрій власне судоустроєм»'.

Принципи побудови судоустрою є частиною принципів судової влади, але, В.К.Афанасьєва зауважує, що з огляду на цілком видиму специфіку, утворюють самостійну систему принципів. Термін «система» перекладається з грецької як утворення, складання із частин і означає об'єктивну єдність закономірно пов'язаних один з одним предметів, явищ у ціле, що складається із частин, упорядкованих за певними законами або принципам.

Принцип територіальності

Принцип територіальності побудови судоустрою отримав своє конституційне закріплення. У частині 1 ст. 125 Основного Закону зазначено, що система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципом територіальності. Але, визначивши термінологічно, Конституція не визначила ні змісту, ні критеріїв визначення території дії судів судоустрою України.

Деталізацію цей принцип отримав у Законі України 2002 року «Про судоустрій України» (далі - Закон). Так, у ч. 1 ст. 18 Закону встановлювалося, що одним із принципів побудови судоустрою є принцип територіальності, а в ч. 2 ст. 20 Закону законодавець чітко зазначив, що під принципом територіальності розуміється визначення статусу й місце розташування суду відповідно до адміністративно-територіального устрою країни. Зміна адміністративно-територіального устрою є і підставою для утворення чи ліквідації суду (ч. 3 ст. 20 Закону).

Далі в новому Законі при визначенні місцезнаходження судів завжди враховується цей принцип. Відповідно до ст. 21 Закону місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах). Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди. Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені процесуальним законом.

Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких призначається голова суду та, у визначених законом випадках, заступник або заступники голови суду.У такий же спосіб межами адміністративно-територіальних одиниць визначається територіальна юрисдикція вищестоящих судів. Так, відповідно до ст. 26 Закону апеляційними судами є: апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення є апеляційні суди, які утворюються відповідно в апеляційних округах. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються відповідно в апеляційних округах. Територія апеляційного округу так само визначається існуючими адміністративно-територіальними межами й відповідає декільком областям. Наприклад, Харківський апеляційний господарський суд поширює свої повноваження на територію Харківської й Сумської областей .

Що стосується всіх видів апеляційних судів, то Закон однаково визначає порядок створення - вони створюються в округах відповідно до закону ст. 19 і ст. 26 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Тобто всі апеляційні суди є окружними.

Крім місцевих і апеляційних у судоустрою діють вищі спеціалізовані суди й Верховний Суд. Вказані суди є судами першої судової інстанції та судами касаційними і їх юрисдикція поширюється на всю територію України.

У свій час за Законом України від 2002 року «Про судоустрій України» принцип територіальності мав певні винятки. Йдеться про військові суди, що входили до складу судів загальної юрисдикції. Всі військові суди утворювалися при військових формуваннях Збройних Сил України, і місцезнаходження та їх статус визначалися дислокацією відповідних військових під-розділів, а не адміністративно- територіальним поділом країни. Місцеві військові суди утворювалися при військових гарнізонах. Військовими апеляційними судами були Військовий апеляційний суд Центрального регіону та військовий апеляційний суд Військово-Морських Сил України .

Безпосередньо адміністративно-територіальний устрій України також має закріплення на рівні Основного Закону країни. Згідно із ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим (тимчасово окупований), області, райони, міста, райони в містах, селища і села (ст. 133 Конституції України). Такий поділ має на меті забезпечити збалансованість у соціально-економічному розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій (ст. 132 Конституції України). Місцезнаходження судів відповідно до такого поділу також сприяє досягненню зазначених завдань: суди діють практично у всіх адміністративно-територіальних одиницях, за винятком селищ і сіл.

Кожний суд як носій судової влади має право здійснювати свою компетенцію тільки на певній території. Відповідно існує кілька; підходів до визначення такої території.

Принцип територіальності встановлює правила формування судових територій (районів, округів, дільниць) - тобто певного територіального простору, на який поширюється юрисдикція конкретного суду. Даний принцип повинен забезпечити здійснення судової влади на всій території країни. Ще одне завдання цього принципу - обмежити можливість органів місцевого самоврядування й органів влади на місцях впливати на суд і суддів при винесенні рішень. Для досягнення зазначеного завдання бажано, щоб межі судових територій не збігалися з межами адміністративно-територіальних утворень країни. Як виняток можна розглядати тільки діяльність вищого (верховного) суду країни, юрисдикція якого поширюється на всю територію держави, тобто збігається із загальнонаціональними кордонами. Або якщо йдеться про федеративну державу, то судовий округ вищого суду суб'єкта федерації може збігатися з кордонами відповідного суб'єкта федерації.

Нині в Україні в кожній адміністративно-територіальній одиниці створюються відповідні суди, які поширюють свою юрисдикцію у її межах (за винятком сіл і селищ). Даний підхід реалізований / чинному Законі. За таким принципом створювалася й діяла судова система в Радянському Союзі. Судова система СРСР повністю відповідала принципам побудови командно-адміністративної системи держави. У її основі лежали партійно-адміністративні структури районного, обласного й республіканського рівня. З появою нових адміністративно-територіальних утворень відповідні суди засновувалися автоматично, як і райкоми, обкоми КПРС.

Але існує й інший підхід до визначення принципу територіальності, відповідно до якого акцент необхідно робити на наближеності суду э населення й відповідно межі судового округу повинні визначатися, наприклад, кількістю населення, що проживає на певній території.

Зазначені підходи мають як своїх прихильників, так і тих, хто поділяє їх, і принцип територіальності є предметом, що викликає інтерес як практиків, так і представників юридичної науки. Так, В. Сібільова вважає, що принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. На наш погляд, таке визначення є переконливим, оскільки акцент робиться не на адміністративно-територіальні одиниці країни, а на судові округи, межі яких можуть не збігатися з адміністративним поділом країни.

І. Є. Марочкін вважає, що значення принципу територіальності полягає: (а) у відсутності територій, на які не поширювалася б юрисдикція суду, (б) у територіально зручному розміщені судів, (в) в існуванні достатньої кількості судів і судців на території держави .

Р. О. Куйбіда розглядає територіальність як децентралізацію нижчих ланок системи судів загальної юрисдикції (місцевої та апеляційної). Таким чином, кожен місцевий та апеляційний суди мають свою територіальну юрисдикцію (підсудність), тобто поширення компетенції суду на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Завданням організації судів за принципом територіальності, на його думку, є забезпечення наближеності місцевих та апеляційних судів до людей .

О. С. Захарова та В. В. Молдован територіальність як принцип не розглядають, а пристосованість судової системи України до адміністративно-територіального устрою країни вважають ознакою судової системи .

Д. П. Фіолевський висловлює думку, що принцип територіальності означає, що в кожній адміністративно-територіальній одиниці країни - районі, місті (крім міст районного підпорядкування), районі в місті, кількох районах чи у районі та місті створюються місцеві суди, яким підвідомчі всі справи, що виникають у межах цієї території. В. С. Стефанюк бачить головний сенс принципу територіальності в тому, щоб місцеві суди були територіально наближені до його думки, існуюча система судів, що побудована за адміністративно-територіальним поділом, відповідає, оскільки охоплює усі регіони України, забезпечені необхідним транспортом, зв'язком тощо'.

У свою чергу В. І. Шишкін переконаний, що територіальна юрисдикція судів за світовою практикою може бути відокремленою від адміністративно-територіального поділу країни навіть у державах з федеративним устроєм, не кажучи вже про унітарні країни, щоб захистити суди від будь-якого впливу адміністрації .

На можливість визначення території судового округу без прив’язки до адміністративно-територіального устрою вказував В. Д. Бринцев. Так, на його думку, доцільно на першому рівні удової системи створити дільничні суди. При цьому дільничний суд повинен створюватися й поширювати свою юрисдикцію на територію із кількістю населення до 10000 чоловік .

Незважаючи на те, що цілком очевидним є загальне «ідеальне» правило про незалежність меж судового округу від адміністративно-територіального поділу країни, таке правило надзвичайно важко ідеалізувати. Тому найчастіше не лише вищий суд країни, але й суди іншого рівня можуть мати судові округи, що збігаються з однією бо декількома адміністративно-територіальними одиницями країни. Щоб визначити, як може бути вирішена зазначена проблема, має сенс звернутися до закордонної практики.

В Італії територія країни поділяється на області, провінції й комуни, які є автономними утвореннями. При цьому апеляційні суди кримінальних справах поширюють свою юрисдикцію на територію провінції, а обласні адміністративні трибунали розташовуються в кожному головному місті області й розглядають справи, що судової системи Республіки.

В Австрії судовий округ дільничного суду (вид суду першої інстанції) являє собою географічно компактну територію, що включає одну або кілька комун. Судові округи дільничних судів охоплюють всю територію країни. Судовий округ кожного районного суду (інший вид суду першої інстанції") включає територію декількох округів дільничних судів. Округи різних апеляційних судів - територію двох або більше округів судів першої інстанції. Компетенція Верховного суду поширюється на всю територію країни .

В Угорщині згідно із ч. 1 ст. 18 Закону Угорщини «Про систему судочинства та судову адміністрацію» територіальність суду як правило збігається з межами адміністративної території, на якій він знаходиться, але закон може встановити інше. Країна розділена на області, міста й муніципалітети. Столиця Угорщини ділиться на округи. Відповідно до такого адміністративно-територіального поділу діють місцеві суди (суди першої інстанції"), суди прюдомів (із трудових спорів), окружні і регіональні суди й Верховний суд Угорщини. Конституція країни передбачає також створення апеляційних судів.

У Данії юрисдикція судів територіально чітко не прив'язується до адміністративно-територіального поділу й поширюється на певні судові округи. Королівство Данія складається з 14 амтів (областей), які, у свою чергу, діляться на комуни (нижчі територіально- адміністративні одиниці). На першому рівні судової системи королівства - окружні суди. Їх налічується 82, у той час як комун - 275. Тобто кожний окружний суд діє на території декількох комун. На другому рівні судової системи - суди земель. їх два: Суд східних земель і Суд західних земель, юрисдикція яких поширюється на деілька амтів .

Територія Республіки Польща складається з 16 воєводств, що поділяються на 308 повітів, а останні - на 2489 гмін -основні одиниці територіального самоврядування. Районні суди (перша інстанція у системі судів загальної юрисдикції) здійснюють правосуддя території однієї або декількох гмін. Окружні, або воєводські, суди розглядають справи як суди першої або другої інстанції та створюйся на території, яка щонайменше охоплює два районні суди , Апеляційні суди є судами третьої інстанції у системі судів загальної юрисдикції , їх юрисдикція поширюється на територію, на якій діє менше двох окружних судів.

Судову систему Румунії згідно із ст. 10 Закону Румунії «Про організацію судочинства» становлять суди першої інстанції, трибунали, апеляційні суди й Верховний суд Республіки , що приблизно відповідає адміністративному поділу країни на комуни, міста й поти. Територіальна юрисдикція судів комун установлюється розрядженням уряду за рекомендацією міністра юстиції. Су-довий округ трибуналу становлять судові округи всіх судів першої інстанції, що перебувають на території даної адміністративної одиниці (повіту). Територіальна юрисдикція апеляційного суду поширюється і на судові округи декількох трибуналів.

Конституція Фінляндії закріплює дволанкову систему адміністративного устрою - губернії й комуни (статті 121, 122 Конституції Фінляндії"). Після проведення реформи адміністративного устрою раїна розділена на шість губерній і на більш ніж 400 комун, у тому числі більше 100 міських комун. Для організації державного управління на місцях у судовій системі утворені також проміжні ланки - повіти . Вищим судовим органом є Верховний суд, юрисди-кція якого поширюється на всю територію країни. Апеляційні суди діють у шести великих містах у різних частинах країни. Низова ланка судової системи - окружні й міські суди. Окружні суди (їх близько 150) функціонують у сільській місцевості й у населених пунктах, що одержали статус міста після 1959 р. Юрисдикція окружних судів поширюється на судові округи, які можуть істот-но відрізнятися між собою розмірами і кількістю населення. Міські суди (їх 10) - це такі ж окружні суди, які діють у так званих старих містах.

Територія Франції розділена на 95 департаментів, департаменти - на комуни. Система загальних судів у Франції включає Касаційний суд, апеляційні суди й суди, що розглядають різні категорії справ по першій інстанції. Каса-ційний суд очолює систему загальних судів і його юрисдикція поширюється на всю територію країни.

Нині у Франції налічується 30 апеляційних судів на континенті й п'ять апеляційних судів, що діють у заморських територіях. Територіальна юрисдикція апеляційних судів не збігається з адміністративним поділом країни, оскільки юрисдикція кожного суду поширюється на І територію декількох департаментів (від двох до чотирьох). Кожний апеляційний суд іменується за на-звою міста, де він розташований.

Суди першої інстанції, що розглядають цивільні справи, діляться на трибунали великого й трибунали малого процесу, а ті, що розглядають кримінальні справи, - на суди присяжних, виправні трибунали й поліцейські трибунали. Трибунали великого процесу І (після реформи 1983 р. їх налічується 181) діють як мінімум по одному в кожному з 95 департаментів Франції. Трибунали малого І процесу (після реформи 1983 р. їх 470) були засновані в 1958 р. замість мирових суддів, що обиралися населенням кожного кантону І й існували у Франції з 1790 р. Вони розташовані в головних містах І всіх департаментів і всіх округів, а також у деяких великих кантонах. І Суди присяжних, до виключної компетенції яких входить розгляд кримінальних справ про тяжкі злочини, засідають у Парижі й у кожному департаменті (і мають відповідні назви). У Чеській Республіці побудова судової системи практично повністю відповідає адміністративно-територіальному поділу країни.

Це унітарна держава, територія якої поділяється на краї (області), райони й комуни. Судову ж систему становлять Верховний суд, Верховний адміністративний суд, вищі суди, крайові й районні, які є судами загальної юрисдикції. Територіальна юрисдикція районних і крайових судів повністю збігається з межами відповідних територіально-адміністративних одиниць. Водночас слід зазначити, до на рівні краю органів державного керування немає, що мінімізує можливість впливу на відповідні суди з боку органів виконавчої влади й місцевого самоврядування. Прага, столиця країни, територіально ділиться на 10 районів. Відповідно є один міський суд (прирівняний до крайового) і 10 районних міських судів1.

Швеція належить до тих країн, у яких територіальна юрисдикція судів визначається межами адміністративно-територіальних одиниць, але при цьому кожний судовий округ включає кілька адміністративно-територіальних оди-ниць. Так, згідно із ст. 7 глави 1 Конституції Швеції територія країни складається з первинних) комун (міста й села) і ландстингкомун, які становлять територію сругів (льонів). Округів у Швеції 24. Судових же округів налічується близько 100 і їхня кількість не збігається з кількістю ні комун, ландстингкомун. На території кожного судового округу діє окружний суд (суд першого рівня, що розглядає справи по суті). Апеляційних судів шість, судові округи їх так само охоплюють всю територію країни. Очолює судову систему Верхоний суд, юрисдикція якого поширюється, природно, на всю територію країни. Отже, як бачимо, єдиної моделі визначення територіальної юрисдикції судів у країнах Європи немає, і це питання вирішується певною мірою з урахуванням національних правових особливості, історичних традицій поділу країни на адміністративно- територіальні одиниці, рівнів судової системи й судів у кожному з них, наявності (або відсутності) органів місцевого самоврядування. Уникнути повного збігу територій судових округів з межами адміністративних одиниць у країнах Європи не вдалося практично нікому. Але це компенсується тим, що практично у всіх країнах територіальна юрисдикція більшості су-дів поширюється на територію декількох адміністративних одиниць, або тим, що не у всіх адміністративних одиницях, на території яких діють суди, діють органи місцевого самоврядування.

В Україні незважаючи на постійну критику побудови судоустрою відповідно до адміністративно-територіального устрою країни безперечних аргументів стосовно необхідності зміни цього принципу немає. Головний докір щодо існуючої практики в тім, що суди потрапляють у певну залежність від органів місцевого самоврядування й місцевих адміністрацій, на території яких вони діють. Наприклад, В. І. Шишкін вважає, що відокремленість територіальної юрисдикції судів від адміністративно-територіального поділу має зменшити можливості впливу адміністрації (виконавчої влади, місцевого само-врядування) на суди і стати однією з умов незалежності суддів від місцевої влади .

Але якщо говорити про наявність такого впливу, то цю проблему можна вирішити й іншим, більш простим шляхом. Варто визначити важелі впливу органів управління на місцях і органів місцевого самоврядування на відповідні суди й через зміни у законодавстві усунути таку можливість. Якщо йдеться про те, що місцеві органи державної виконавчої влади повинні надавати суддям, що мають потребу у поліпшенні житлових умов, квартиру, як це передбачає Закон України «Про судоустрій і статус суддів», і це може бути використане як важіль впливу на суддівський корпус, то вирішення питань такого характеру можна передати органам суддівського самоврядування з гарантованим фінансуванням з Державного бюджету й проблема значною мірою буде вирішена. Цілком реально проаналізувати наявну ситуацію у взаєминах між судами й місцевими органами влади й забезпечити незалежність судів при здійсненні правосуддя виключно шляхом надання більшої самостійності органам суддівського самоврядування. Тим більше, що проста зміна територіальної юрисдикції судів жодним чином не виведе їх з поля впливу органів державної влади на місцях без зміни самого характеру їхньої взаємодії.

Принцип інстанційності

Інстанція, інстанційність — це процесуальні поняття, за допомогою яких у процесуальних кодифікованих актах визначається порядок розгляду (перегляду) судових справ. Але значення й зміст цих термінів є настільки важливими при визначенні структури судової системи, що необхідно говорити про існування принципу інстанційності як одного з організаційних принципів судової влади й розглядати його у взаємодії з іншими принципами побудови судоустрою.

Стаття 14 Закону передбачає право учасників судового процесу та інших осіб у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, оскаржувати судові рішення в апеляційному та касаційному порядку, а також на перегляд справи Верховним Судом. Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Ця норма свідчить про розуміння законодавцем судової інстанції як від-повідного суду. Слід зауважити, що це не безперечна позиція й існують різні точки зору з приводу того, що слід розуміти під термінами «інстанційність» і «судова інстанція».

Так, В. І. Шишкін вважає, що інстанційність є одним із принципів організації судового устрою і в переважній більшості країн судові системи організовані таким чином, що для кожної стадії судового провадження (інстанції) створені судові установи, до функціональної діяльності яких віднесено лише один з видів проходження справи (Італія, Франція, Австрія, Великобританія, Данія та інші) .

І. Є. Марочкін під інстанційністю розуміє організацію судів відповідно до необхідності забезпечити право на перегляд судового рішення судом вищого рівня та зазначає, що інстанційна система є гарантією високої якості судочинства та забезпечує конституційне право на перегляд судового рішення .

Н. В. Сібільова вважає, що інстанційність - це поняття процесуальне і означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Як обов'язкові умови для появи такого принципу вона називає: право учасників судового процесу на скаргу до вищестоящої судової інстанції та законодавче визначення наявності різних повноважень суду під час розгляду або перегляду однієї і тієї самої справи . О. С. Захарова та В. В. Молдован судову інстанцію розглядають також як явище процесуальне та визначають її як стадію розгляду справи в суді з певною компетенцією .

Р. О. Куйбіда вказує на дві вимоги, для досягнення яких використовується принцип інстанційності:

а) забезпечення правосудності судового рішення;

б) забезпечення доступності і своєчасності судового рішення .

Основне призначення інстанційності, на думку С. В. Ромашкина, забезпечення законності й обґрунтованості прийнятих рішень, усунення порушень закону, що допускаються, відновлення справедливості. При цьому науковець підкреслює, що інстанційний взаємозв'язок судів не містить підпорядкованості нижчестоящих судів вищестоящим і не повинен допускати можливості здійснення впливу судів апеляційної й касаційної інстанцій на внутрішнє переконання судів першої інстанції .

Н. С. Юзікова судову інстанцію розглядає як судовий орган, що наділений відповідними процесуальними повноваженнями, які залежать від стадії судового процесу щодо розгляду, вирішення або перегляду цивільних, кримінальних, господарських та інших справ .

Аналіз окремих норм чинного законодавства України й точок зору представників юридичної науки й практики свідчить про необхідність провести чітке розмежування між принципами інстанційності й ступінчастості в побудові судової системи. У багатьох випадках між зазначеними принципами ставлять знак рівності, або, характеризуючи принцип інстанційності, беруться до опису рівнів судової системи. Така позиція здається не обґрунтованою, оскільки тісний взаємозв'язок цих принципів не робить їх ідентичними.

Як уже зазначалося, принцип інстанційності - це більше процесуальне поняття, ніж організаційне. І говорячи про судову інстанцію, в першу чергу слід уявляти стадію розгляду справи в суді: слухається справа по суті чи вона переглядається в порядку апеляції або касації. Нині як в Україні, так і в більшості зарубіжних країн рідко один судовий орган виступає як одна судова інстанція. В основному це характерно для судів першого рівня, що розглядають справи по суті. Якщо говорити про суди другого рівня (в Україні це апеляційні), то багато з них можуть переглядати справи не тільки в порядку апеляції, але й у ряді випадків виступати як перша інстанція, розглядаючи справи по суті (ч. 1 ст. 26 Закону), а також касаційної інстанції. Верховний Суд України, як і багато вищих судових органів зарубіжних країн, так само має можливість переглядати справи не лише в порядку касації, але й у порядку інших інстанцій. Тому, якщо розглядати судову інстанцію як сукупність судів, що мають певні повноваження, то відносно як першої, так і другої інстанції доведеться перелічити більшу частину судової системи країни. Таке розуміння поняття «інстанційність» лише ускладнює його й не сприяє конкретизації.

Отож, припустимо користуватися термінами - суд першої інстанції або суд другої, третьої інстанції. Але таке поняття може визначати не суд як постійну структурну складову судової системи, а як склад суду або судовий орган, що розглядає конкретну справу в певний час. Оскільки той же склад або суд іншу справу може слухати як суд іншої інстанції. Завданням же принципу інстанційності слід вважати побудову судової системи з урахуванням забезпечення права громадян на доступний і якісний перегляд судового рішення в порядку апеляції й касації.

Міжнародні договори, які розглядатимуться далі, передбачають необхідність наявності в кожній національній судовій системі не менше двох судових інстанцій, але, як правило, створюються й використовуються три судових інстанції. Розгляд справи по суті називається першою судовою інстанцією. Другою інстанцією зазвичай виступає апеляційна інстанція, у рамках якої можливий повторний розгляд справи по суті в повному обсязі з постановленням нового рішення. Третьою інстанцією найчастіше виступає касаційна інстанція, завдання якої полягає в перевірці не суті справи, а дотримання юридичної процедури розгляду справи й усунення допущених порушень закону.

Слід зазначити, що законодавство і правова наука країн Європи мають певні відмінності в розумінні способів оскарження судових рішень, його завдань, перевірочних повноважень судів. Наприклад, у Німеччині пануючою є точка зору, відповідно до якої оскарження судового рішення розглядається як спосіб ухвалення нового рішення з розглянутої у попередній інстанції справі для підвищення гарантій правильності спочатку тільки попереднього, тимчасового рішення нижчестоящого суду. Відповідно до іншої точки зору оскарження розглядається як запобіжний засіб для перевірки й виправлення невигідних судових рішень у разі встановлення вищестоящим судом неправильності результату .

Розбіжності в розумінні суті перегляду судових рішень призводять до того, що друга й третя інстанції в різних країнах можуть іменуватися по-різному. Наприклад, в Австрії й Німеччині перегляд судом третьої інстанції рішення суду другої інстанції здійснюється за допомогою ревізії. В Англії касації немає й перегляд можливий двічі в порядку апеляції. На другій інстанції - перша апеляція (може бути перевірена й фактична і юридична сторона рішення, прийнятого судом першої інстанції), третя інстанція переглядає судові рішення в порядку другої апеляції (перевіряється виключно юридичний бік рішення).

У конституції Польщі було продубльовано положення міжнародних до-говорів і зафіксована необхідність здійснення судочинства як мінімум у двох інстанціях (ч. 1 ст. 176 Конституції Польщі) . На практиці це було реалізовано таким чином, що існують значні обмеження у зверненні до суду касаційної інстанції (Верховний суд) як за характером спору, так і за сумою позовних вимог і за суб'єктом звернення. Але, між тим, можна говорити про наявність трьох судових інстанцій.

У Франції є три судових інстанції, але існують свої особливості. Так, майнове обмеження діє вже при поданні апеляції. Не можуть бути оскаржені в апеляційному порядку й переглянуті вищестоящим судом судові рішення із ціною позову до 4 тис. євро. Щоправда, такі рішення можуть бути оскаржені в касаційному порядку, але в такому разі вони підлягають перегляду лише один раз.

У Данії можливість оскарження судових рішень у багатьох випадках за-лежить від розсуду спеціального органу - Комісії із процедурних питань. Так, апеляційні скарги у цивільних справах на суму менше 10 тис. датських крон приймаються до розгляду апеляційною інстанцією тільки за згодою зазначеної Комісії. Всі рішення, розглянуті в порядку апеляції, можуть бути оскаржені у Верховний суд країни для перегляду в касаційному порядку тільки з особливої згоди Комісії із процедурних питань і тільки у випадках, що торкаються принципових питань.

Мабуть, одна з найбільш простих судових систем серед країн Європи діє в Ісландії. Сама структура судової системи уможливлює наявність лише двох інстанцій. Як у першій інстанції судові справи слухаються окружними судами, єдиним апеляційним судом у країні, що переглядає справи в апеляційному по-рядку, є Верховний суд. Касаційний порядок перегляду справ не передбачено.

Нідерландам немає чіткого дотримання правила: один суд - одна інстанція. Так само як і в ряді інших країн Європи, перший рівень судової системи Нідерландів складається із двох видів судів, один із яких має право бути як апеляційна інстанція стосовно іншого, при цьому маючи право розглядати справи й по суті. Апеляційні суди слухають справи тільки в порядку апеляційної інстанції, а Верховний суд в основному розглядає касаційні скарги, але при цьому законодавство передбачає, що деякі категорії справ розглядаються Верховним судом як першою або апеляційною інстанцією1.

У Норвегії існує обмеження у сумі позову при поданні апеляційної скарги (не менше 20 тис. норвезьких крон). Але якщо справа за своїм характером не має будь-якого грошового вираження, як, наприклад, щодо розірвання шлюбу, то вона завжди може бути передана на розгляд в апеляційну інстанцію. Таке ж правило діє й при зверненні до касаційної інстанції. Верховний суд країни буде переглядати справу в порядку касації лише у випадках, якщо сума позову понад 100 тис. норвезьких крон або якщо справа позбавлена економічного інтересу .

У Румунії, як і в більшості інших європейських країн, також є три судові інстанції: розгляд справи по суті, апеляційна й касаційна. Але характерною особливістю є можливість одного суду у різних випадках розглядати судові суперечки як і перша, і друга, і третя інстанції (відсутня монополія Верховного суду країни на касаційний перегляд судових справ). На нижньому рівні судової системи перебувають суди комун і лише вони працюють як одна судова інстанція - розглядають справи по суті. Вищестоящі суди, повітові і апеляцій-ні, мають право у випадках, передбачених законом, розглядати певні справи по суті, а також розглядати апеляційні й касаційні скарги на рішення нижчестоящих судів (у порядку касації в тих випадках, коли справи оскарженню в апеляційному порядку не підлягають). Верховний суд країни забезпечує здійснення правосудця всіма судами відповідно до принципів і положень Конституції й розглядає справи в порядку апеляційної або касаційної інстанції (статті 2 - 4 Закону Румунії «Про Верховний Суд»). Крім того, у випадках, передбачених законом, Верховний суд Румунії вправі ухвалювати рішення по суті справи.

У Словацькій Республіці незважаючи на трирівневу судову систему Верховний суд не є органом тільки касаційної інстанції. В основному він переглядає справи в порядку касації. Але рішення, винесені крайовими судами (суди другого рівня) по першій інстанції, Верховний суд переглядає в порядку апеляції.

Питання про підсудність справ судам вирішується в кожній країні з урахуванням історичних і правових традицій і особливостей. Якщо при функціонуванні судової системи використовується правило: один суд - одна інстанція, то в такій судовій системі є три рівні. Але, як можна бачити, не всі судові спори слухаються по суті в судах першого рівня, або на першому рівні створюються суди декількох видів, одні з яких слухають справи меншої складності, а другі - найбільш складні справи чи справи з великою сумою позовних вимог.

Наприклад, в Австрії є окружні суди, земельні, два верховні земельні суди й Верховний суд. Окружні суди розглядають по суті ті справи, які прямо віднесені до їхньої компетенції, й спори із ціною позову до 10 тис. євро. У та-кому разі другою інстанцією є земельний суд, а третьою - Верховний суд. Як-що ціна позову перевищує 10 тис. євро, то такий спір по суті слухається земельним судом, другою інстанцією є верховний земельний суд, третьою інстанцією так само буде Верховний суд . При цьому якщо сума позову до 4 тис. євро, то звернення у третю інстанцію виключено, тобто такі справи можуть бути розглянуті лише в межах двох інстанцій . Приблизно таке ж правило діє й у Німеччині, де апеляція може бути подана лише у випадках, якщо ціна скарги перевищує 600 євро або якщо суд першої інстанції допускає подачу апеляції (по скаргах із ціною вимог 600 євро відповідно до §511 Цивільного процесуального кодексу Федеративної Республіки Німеччини) .

У Латвії як суд першої інстанції можуть виступати не лише районні суди (перший рівень судової системи), але й у випадках, передбачених законом, окружні суди (ст. 36 Закону Латвійської Республіки «Про судову владу»). У свою чергу Верховний суд Латвії переглядає в порядку апеляції рішення й ухвали окружних судів, прийняті по першій інстанції, і в порядку касації-рішення й ухвали окружних судів, винесені в рамках апеляційного перегляду (статті 45, 47 Закону Латвійської Республіки «Про судову владу»).

У Литві окружні суди мають право розглядати поряд з районними су-дами справи по першій інстанції у випадках, передбачених законом. Але оскільки Литовський Верховний суд є винятково судом касаційної інстанції (ч. 1 ст. 23 Закону Литви «Про суди») , був створений Апеляційний суд, що у порядку апеляції переглядав рішення й визначення окружних судів, винесені при розгляді справи по суті.

Наведені приклади свідчать про тісний зв'язок між принципами інстанційності й ступінчастості і про необхідність останнього. У цілому принцип інстанційності забезпечує досягнення декількох цілей. У першу чергу - це забезпечення винесення справедливого судового рішення по кожній справі, розглянутій у суді. Кожна людина, звернувшись до суду, очікує, що її порушені або оскаржені права будуть відновлені, а спір розглянутий чесно, об'єктивно й справедливо. Водночас судді, що безпосередньо розглядають спори й виносять рішення, незважаючи на високу кваліфікацію й професіоналізм, так само є членами суспільства, людьми. Відповідно людський фактор може спричинити судову помилку, яку виключити повністю не вдається. У таких випадках сторона, не згодна із судовим рішенням, повинна мати можливість вимагати розгляду свого спору ще раз. Якщо говорити про повторний розгляд для забезпечення справедливого й законного рішення, то воно має здійснюватися вже іншим суддею, бажано колегіально і в іншому суді. Оскільки такі умови забезпечать мінімізацію суб'єктивного ставлення судді до свого рішення при його перегляді й більшу довіру до самого судового рішення як до найбільш правильного, законного, об'єктивного вирішення спірної ситуації з боку всіх учасників судового процесу. Зазначені фактори обумовлюють з процесуальної точки зору виділення різних інстанцій для розгляду й перегляду судових справ, а з організаційної точки зору - створення різних судових органів (судів) для тих же цілей.

Саме тут і простежується зв'язок між принципами інстанційності й ступінчастості в побудові судової системи. Оскільки неможлива реалізація принципу інстанційності без існування декількох рівнів судової системи, і не було б такої необхідності в створенні складної судової системи із чітким і логічним розмежуванням рівнів у відсутності судових інстанцій.

Співідношення принципу спеціалізації із принципами територіальності і інстанційності у побудові судоустрою

Невід’ємною умовою побудови в Україні демократичної правової держави є становлення сильної і незалежної судової влади, дієвість якої передбачає передусім гарантування незалежності здійснення правосуддя та дотримання визначених на конституційному рівні принципів побудови судоустрою. За змістом статті 6 Конституції України державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Водночас не можна ототожнювати самостійний рід (гілку) влади із системою державних органів, що здійснюють судову функцію, оскільки:

1) про судову владу можливо вести мову тільки тоді, коли суд наділений повноваженнями, що дають йому змогу захищати «територію свободи» особи від втручання і законодавчої, і виконавчої влад;

2) трансформація судоустрою у судову владу передбачає наявність умов щодо її автономного функціонування;

3) автономність судової влади може бути тільки відносною і вона не може існувати без інших гілок державної влади, оскільки коло конфліктів, що підлягають вирішенню судом, окреслюється законом, прийнятим законодавчою владою, а реалізація загальнообов’язкової сили судових рішень потребує відповідних дій органів виконавчої влади. Наведене має своїм продовженням віднайдення критерію, який відрізняє судову владу від функціонування судоустрою.

Відповідно до ч. 1 ст. 125 Конституції України система судоустрою будується за двома основними принципами — територіальністю і спеціалізацією.

Наведене дає підстави стверджувати про те, що в Україні судова влада організаційно оформлена як єдина система судових органів. Тому аналіз норм Конституції України та чинного Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі — Закон) спонукає до висновку про те, що судовій владі властиві два компонента:

1) вона реалізується спеціально уповноваженими державними органами — судами, які територіально поширюють свої юрисдикції у межах держави;

2) судам надані повноваження з метою вирішення різних категорій спорів у межах визначених судових процедур (цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних).

Однією з важливих ознак діяльності суду є публічно-владна компетенція або його юрисдикція, яка тісно пов’язана з компетенцією, що визначається як сукупність юридично встановлених повноважень (владних прав і обов’язків) певного судового органу щодо визначеного законом кола питань, які підлягають вирішенню ним.

Обсяг судової компетенції обумовлюється здійсненням судової влади відповідними органами:

1) залежно від їхньої спеціалізації (загальними, адміністративними, господарськими судами);

2) відповідно до територіального розташування кожної ланки судової системи (місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України).

Отже, судова компетенція визначає предмет відання системи судових органів, а предметна компетенція — знаходить своє відображення у ст.ст. 124, 125 Конституції України, які визначають загальні питання побудови й організації судової системи України, а також у ст.ст. 17, 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що конкретизують принципи побудови судоустрою — територіальність, спеціалізація та інстанційність. Таким чином, виникає потреба провести співвідношення вказаних принципів з метою відображення значення кожного з них в організаційній структурі судової влади.

Принцип спеціалізації судової діяльності залишається важливою темою для наукової дискусії, оскільки різниця підходів до його реалізації у публікаціях вказує на те, що ст. 125 Конституції України комплексно визначено загальні начала (вихідні положення) для побудови судової системи України, що має наслідком створення у межах системи судів спеціалізованих територіально розгалужених судових ланок, які здійснюють правосуддя відповідно до викладених у ст. 129 Основного Закону засад судочинства.

Отже, видається необхідним співвіднести принципи територіальності, спеціалізації та інстанційності, які випливають з положень зазначених статей Конституції України та прямо передбачений ч. 1 ст. 17 Закону. Тому конституційне визначення принципу спеціалізації та виокремлення на підставі цього підсистем судів має на меті реалізацію завдання щодо організаційного наповнення судової влади. Отже, за організаційною ознакою принцип спеціалізації передбачає створення судових ієрархічно впорядкованих ланок з різною компетенцією для вирішення правових спорів в окремих галузях матеріального права (цивільного, кримінального, господарського, адміністративного тощо). За такого підходу реалізація принципу спеціалізації дає підстави для побудови окремих підсистем спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції.

Реалізація принципу спеціалізації свідчить про намагання законодавця максимально врахувати при здійсненні судочинства предметні особливості справ. Тому вказаний принцип повинен поширюватися на всі види судів (загальні та спеціалізовані) та застосовуватися не тільки виключно до спеціалізованих судів. Але в такому розумінні виникає проблема визначення спеціалізації загальних судів, які також визначаються спеціалізованими з розгляду цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення. Ст. 18 Закону визначає спеціалізацію судів загальної юрисдикції. Водночас у цьому питанні необхідно зважати на те, що вищі спеціалізовані суди є вищими судовими органами спеціалізованих, а не загальних судів. Водночас суцільна спеціалізація проводиться лише у судах вищого рівня, а стосовно місцевої ланки загальних судів цей принцип не відображається в повному обсязі конституційних положень. З іншого боку, запровадження галузевої спеціалізації на рівні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ свідчить про зміну підходів законодавця до реалізації галузевого критерію спеціалізації у побудові судових органів.

Позиції науковців щодо змістовного наповнення принципу спеціалізації є неоднаковими і єдиного розуміння в цьому питанні не вбачається. Наприклад, В.В. Городовенко обґрунтовує наступні підходи до застосування судової спеціалізації:

1) спеціалізація як елемент побудови системи судів;

2) спеціалізація як принцип організації певної судової установи.

Зокрема, відповідно до першого підходу спеціалізація як принцип побудови судоустрою означає організацію конкретних видів судів, що є елементами цієї системи, які наділяються відповідними повноваження, наявність яких дає можливість вирішувати справи, що є похідними від певного окремо взятого виду правових відносин. Для другого підходу характерним є розуміння спеціалізації у конкретній судовій установі, що означає визначення окремих суддів, які є спеціалістами або спеціалізуються на розгляді певних категорій справ, що випливають із певного виду правовідносин. Така спеціалізація в літературі визначається як внутрішня спеціалізація суддів .

Існує думка і про те, що спеціалізація не повинна мати суцільного характеру. Така позиція обґрунтовується тим, що тенденція спеціалізації, яка панує у світі, повною мірою відображає розмаїття діяльності людини в тій чи іншій сфері, галузі господарювання, сприймає породжені цим розмаїттям особливості правового регулювання. Судова спеціалізація надає додаткові гарантії справедливого правосуддя. Вбачається, що підходи вітчизняного законодавця щодо реалізації принципу спеціалізації ґрунтуються на необхідності його застосування до побудови всіх судових органів у державі.

Вчені-правники нашої кафедри вважають, що різність позицій щодо запровадження принципу спеціалізації пов’язана з домінуванням підходу, за яким організація судів сприймалася як судоустрій, що має у своєму складі загальні та спеціалізовані суди. Але з прийняттям Закону розуміння спеціалізації змінилося, оскільки за змістом ст. 18 суди судоустрою спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ і справ про адміністративні правопорушення. Отже, законодавче визначення цивільної і кримінальної процедур вирішення справ наразі здійснюється також спеціалізованими судами нарівні з розглядом господарських та адміністративних справ. Крім того, за вказаною статтею допускається спеціалізація суддів із розгляду конкретних категорій справ (що, до речі, активно використовується в апеляційних і вищих спеціалізованих судах). Вказана норма поширюється на всі суди, які належать до системи судів загальної юрисдикції. Отже, сутність принципу спеціалізації судів полягає в наданні можливості створення судових органів, до компетенції яких належить вирішення окремих видів правових спорів за правилами відповідних судових процедур. Тому спеціалізація судів може мати декілька проявів:

1) утворення відносно автономних підсистем судових органів;

2) утворення окремих судів у складі загальної (неспеціалізованої) юрисдикції;

3) утворення тільки спеціалізованих судових органів адміністративної юстиції;

4) утворення квазісудових (недержавних) органів для вирішення певних категорій спорів. Щодо спеціалізації суддів, то вона розуміється як спеціалізація окремих суддів, колегій, палат, сенатів, визначена у встановленому поряд-ку, з розгляду певних категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції.

Триває наукова дискусія щодо спеціалізації судових органів за суб’єктним критерієм і створення судових установ ювенальної юстиції. У спеціальній літературі висловлюються різні позиції про необхідність утворення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх, юрисдикція яких має визначатися конкретним суб’єктом судочинства — підлітками та молодими людьми з одночасним спрощенням і спеціалізацією процедури розгляду таких справ. Щодо спрощення процедур розгляду справ стосовно неповнолітніх, то на таку необхідність зверталася увагу ще вченими радянської доби. Зокрема, М.М. Гернет потребу спрощення процедури обґрунтовував зменшенням негативного впливу на дітей і підлітків самого процесу вирішення справи в суді з наступною заміною судового розгляду бесідою судді з неповнолітнім підсудним за участю піклувальника та проведенням закритих судових засідань. Крім цього, ним зверталася увага на розгляд справ щодо неповнолітніх одноособово суддею; наявність вимог до професійної підготовки судді у сфері дитячої та підліткової психології; обмеження гласності судового розгляду та формального обвинувачення у вчиненні злочину; оскарження рішення суду з дотриманням особливих правил судової процедури. Велике значення для правосуддя щодо неповнолітніх мають акти міжнародного характеру: Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила), Ер-Ріядські керівні принципи (Керівні принципи запобігання злочинності серед неповнолітніх Організації Об'єднаних Націй (Ер-Ріядські керівні принципи) ООН; Принципи, Міжнародний документ від 14.12.1990) тощо .

Судовий захист підлітків у більшості країн світу здійснюється спеціалізованими судами у справах неповнолітніх. Такі судові установи діють у Німеччині, Франції, Австрії, Японії тощо. В Україні триває наукова дискусія з питання створення судів у справах неповнолітніх, основне призначення яких — сприяння максимальному захисту неповнолітніх від посягань на їхні права, підвищення ефективності засобів боротьби з підлітковою злочинністю. В судах України уже практикується спеціалізація суддів, які розглядають справи про злочини неповнолітніх, що може стати поштовхом до побудови спеціалізованих судів за суб’єктним критерієм.

Таким чином, принцип спеціалізації у побудові системи судів загальної юрисдикції може реалізовуватися:

1) за її видами з утворенням спеціалізованих судів (галузева спеціалізація);

2) за суб’єктною ознакою;

3) за внутрішньою спеціалізацією суддів у межах одного суду.

Отже, ст. 125 Конституції України закріплює не тільки галузевий спосіб використання спеціалізації судових органів, позаяк спеціалізація не закінчується на галузевих щаблях її реалізації і має своє продовження у побудові спеціалізованих судів за суб’єктним критерієм та активно використовується серед суддів кожного суду з метою якісного і фахового вирішення тих чи правових спорів. Згідно із п. 8 ч.2 ст. 129 Основного Закону держава забезпечує право на оскарження рішення суду в апеляційному та касаційному порядках, крім випадків, встановлених законом. Отже, у судоустрою діють судові ланки і судові інстанції, які за приписами процесуального законодавства вирішують спір по суті та забезпечують реалізацію конституційного права особи на оскарження судового рішення в апеляційному, касаційному порядку. Загалом судова інстанція — це поняття, що ґрунтується на нормах судового процесу, за допомогою якого визначається порядок вирішення правових спорів або перегляду судових рішень. Тому його зміст є важливим у сенсі для дослідження співвідношення принципів побудови системи судів загальної юрисдикції.

Ст. 17 Закону прямо визначає інстанційність як один із принципів побудови судоустрою України, хоча він чітко не передбачений у нормах Конституції України. Водночас на підставі системного тлумачення приписів ст.ст. 125 і 129 Основного Закону можливим є його дослідження з урахуванням вказівки законодавця про побудову судоустрою за принципом інстанційності у положеннях Закону. Зокрема ч. 1 ст. 22 вказує на те, що місцевий суд є судом першої судової інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Ст. 26 передбачає, що у судоустрою діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Ця загальна норма має своє продовження у відповідних приписах процесуального законодавства. Ч. 1 ст. 31 Закону передбачено, що у системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої та апеляційної інстанції з розгляду окремих категорій справ.

Як зауважив з цього приводу професор І.Є. Марочкін, інстанційність — це організація судів відповідно до необхідності забезпечити право на перегляд судового рішення судом вищого рівня. Інстанційна система є гарантією високої якості судочинства і забезпечує конституційне право на перегляд судового рішення. У контексті дослідження касаційного провадження стосовно організації судових інстанцій сучасна теорія судоустрою визнає подвійний характер завдань і цілей діяльності суду касаційної інстанції, який визначається такими складовими:

1) необхідність забезпечення однакового застосування закону;

2) потреба захисту порушеного права шляхом безпосереднього врегулювання спірних правовідносин. Отже, судова інстанція розуміється як відповідний суд із визначеним обсягом процесуальних повноважень.

У спеціальній юридичній літературі поняття «судова інстанція» наповнюється категоріальним змістом і пов’язується з характером конкретної діяльності суду щодо здійснення правосуддя, тобто воно є похідним від судоустрою. Тому чинне законодавство, як правило, налічує три види судових інстанцій — перша, апеляційна та касаційна інстанції. Але положення чинного Закону змінили інстанційну побудови судів України. Насамперед це стосується інстанційного наповнення діяльності Верховного Суду як найвищого судового органу в системі судоустрою. Нині на Верховний Суд покладено завдання перегляду рішень відповідних апеляційних судів, а з другого — цей суд є судом першої та другої інстанції у визначних законодавством випадках (див. тему Верховний суд).

Отже, територіальність, спеціалізація та інстанційність є конституційно і законодавчо визначеними принципами побудови судоустрою, як керівного характеру (вихідними положеннями), що визначають побудову судових органів та спрямовані на реалізацію завдань, пов’язаних зі здійсненням правосуддя. Вказані принципи є організаційними (судоустрійними) і діють у межах єдиної цілісної взаємопов’язаної і взаємозалежної системи.

Тому, говорячи про їх співвідношення, необхідно звернути увагу на таке:

1) принцип територіальності характеризує побудову системи судів загальної юрисдикції в контексті мережевого поширення судової юрисдикції на всю територію держави та розрізнення територіальної юрисдикції однорідних судів;

2) принцип спеціалізації вказує на можливість побудови системи судів із використанням кількох критеріїв: галузевого (створення підсистем спеціалізованих судових органів), суб’єктного (створення судів у справах неповнолітніх) і внутрішньої спеціалізації суддів у межах одного суду (це стосується усіх без винятку судів);

3) принцип інстанційності дає змогу організувати судові інстанції, кожна з яких має відповідний обсяг процесуальних повноважень щодо вирішення спору по суті та перевірки судового рішення суду в апеляційному або касаційному порядку.