2. Історія розвитку судоусрою (судової системи) України.

Суд як невід'ємний інститут стабільного функціонування будь-якої більш-менш організованої людської спільноти на теренах сучасної України існував з давніх часів. Але саме слово «суд» згадується вперше у Статуті князя Володимира, сина Святослава «О десятинах, судах й людях церковних», поява якого датується приблизно початком XI століття.

Започаткування збірника давніх законів під назвою «Руська правда» належить Ярославу Мудрому (під словом «правда» розумілось те, що є правильним, тобто істина, справедливість, чесність). У першій чверті XI століття князь Ярослав визнав за необхідне заснування правил, які б врегульовували відносини, що існували у суспільстві. У 1015 р. складається найдавніша редакція «Руської правди», яка спочатку мала назву «Устав Ярослава», у 1072 р. сини Ярослава укладають «Правду Ярославичей». Третя редакція «Руської правди» («Пространна правда») зберегла положення двох перших у новій редакції і була доповнена, говорячи мовою сучасної системи права, нормами цивільного, кримінального права і процесу. «Руська правда», яку М. С. Грушевський вважав кодексом, визнана основою законодавства держави Київської Русі.

«Руська правда» ще декілька століть визначала права і порядок судочинства, доки в різних частинах колишньої Київської Русі не запровадили нові закони. Так, в Московській Русі у 1497 р. був прийнятий новий Судебник, який, до речі, закріпив багато положень, чинних у судочинстві з часів «Руської правди». Але це все було у Східній Русі, за княжіння Івана III, тому збірник так і йменувався — Великокняжий судебник, затверджений князем всієї Русі, а також Боярською Думою.

Інша доля була в іншої частини Київської Русі.

У XIV столітті, коли у Східній Русі Москва започатковувала основи єдиної Російської держави, Південну Русь було підкорено і поділено. Східною частиною Південної Русі заволоділи литовці, західною — поляки. По з'єднанні останніх між собою в одну державу, Річ Посполиту, Південна Русь на багато віків виявилася відокремленою від народів, що жили на сході та півночі Київської Русі, і розвивалася під впливом культури, мови, адміністративно-політичних поглядів держав, що існували в Центральній Європі.

Усі права й привілеї, даровані різним прошаркам суспільства, потребували створення кодифікованого зводу законів, котрим став Литовський статут, перший варіант якого з'явився у 1529р. Статут не тільки підтверджував права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвого права, успадкованих ще з часів Київської Русі¹. Одночасно він запроваджував низку нових понять, привнесених із Західної Європи, переважно з Німеччини. Друга (1566р.) і третя (1588 р.) редакції Статуту мали низку важливих доповнень, що відбулися у зв'язку з Люблінською унією. Цей Статут має величезне значення, оскільки він не тільки закріплював суттєві соціально-економічні зміни, що відбулися у XV століттях, а й, як з часом з'ясувалося, став фундаментом правової системи наступної, так званої «козацької» доби української історії. Власне кажучи, ще й у XIX столітті деякі місцевості Східної України жили за законами, що за своєю суттю базувалися на Литовському статуті.

У ХV-ХVII століттях на теренах сучасної України існувала спочатку судова система, побудована у відповідності з судовими системами держав Центральної та Західної Європи: у привілейованих містах були суди магістратів, у непривілейованих - ратушні суди. Апеляційним судом для одних з них був Головний литовський трибунал як основна апеляційна інстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському. А для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом, на основі привілею короля Владислава Варанчина 1444 р. апеляційним судом був Львівський війтівсько-лавницький суд. Апеляційним судом третьої інстанції був німецький суд Краківського замку, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до складу котрого входило 12 суддів, по 2 від 6 міст, зазначає М.Кобилецький. До осіб, що обиралися для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особи мали бути з числа знатних, що постійно мешкають, совістливих, розсудливих, добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодших за 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався колегіальне або в повному складі членів магістрату чи ратуші, або не менше п'яти - у магістраті, трьох - у ратуші. Але кримінальні справи війти могли розглядати одноособово.

За часів зародження козацтва, в Запорізькій Січі, козаки не підкорялися нікому і нічому, окрім своїх власних законів, котрі передавалися з покоління до покоління і поступово вдосконалювалися. Усі вони мали рівні права, усі брали участь у радах, де обирали отамана (чи гетьмана), єсаула, писаря, обозного і суддю.

За часів Богдана Хмельницького чисельні владні функції гетьману допомагала здійснювати генеральна старшина, один з членів якої - генеральний суддя - відав судовими справами.

Наприкінці XVII століття під владою гетьманів після Руїни залишилася лише третина земель, що колись були підвладні Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною (а московські правителі - Малоросією). Система козацького управління (а відтак і судова) мало змінилася. І хоча ця частина України вже була у складі Московського царства, в ній, як і в попередні часи, одночасно використовувалися як джерела права Литовський статут, Зерцало саксонське (німецьке право), поточні гетьманські акти, звичаєве право. Зрозуміло, що різні правові норми часто суперечили одна одній, що мало своїм наслідком зловживання в судах при розгляді справ. Нерозвинута мережа судових інстанцій призводила до цілком протилежних рішень: наприклад, оскарження ухвал міських судів, які традиційно застосовували магдебурзьке (німецьке) право, в апеляційну інстанцію - Генеральний суд, котрий застосовував виключно Литовський статут, часто тягло за собою інше рішення. Численними скаргами з цього приводу не преминув скористатися для обмеження автономії України Петро І. Він здійснив низку реформ в управлінні, зокрема утворив у 1722р. Малоросійську колегію, яку складали шість російських посадовців і яка здійснювала повноваження апеляційного суду та контроль за адміністрацією і фінансами. Але за відсутності Петра у персидському поході наказний гетьман Павло Полуботок добився указу Сенату, який заборонив Малоросійській колегії будь-що робити без відома гетьмана і погодження з українською адміністрацією. А оскільки формальним приводом утворення колегії був розгляд скарг українців на корумповану систему судочинства, Павло Полуботок реорганізував суди за принципом колегіального розгляду справ. Він заборонив звернення з апеляціями до Малоросійської колегії поза встановленим законом і практикою апелюванням до українських судів, принагідно видавши інструкцію судам з правилами ведення судового процесу.

Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила Розумовського, який як людина європейськи освічена розумів, що суспільство в Гетьманщині стало дуже складним, щоб старшина здатна була виконувати в ньому одночасно судові, адміністративні та військові функції. Ним було розпочато виокремлення судово-адміністративної системи з військової. У полкових округах було засновано, окрім полкових, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і підкоморський, тобто судова система мала становий характер. По сотнях залишилися сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи. А з найважливішими слід було звертатися до повітового суду. Найвищим судом був Генеральний суд, де окрім генеральних суддів обиралися також представники по одному від кожного полку.

Це були останні зміни судової системи, які враховували автономність України.

Після указу Катерини II від 7 листопада 1775 р., згідно з яким вся імперія мала бути поділена на 50 губерній, полкові округи були знищені, а натомість з'явилися три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Відповідні гілки імперської адміністрації замінили усі попередні українські адміністративні, судові й фінансові органи.

О. Субтельний писав свого часу, що до судової реформи 1864 р. здебільшого продовжувала існувати система судових органів, затверджених реформою 1775р.

Закони, які діяли у Гетьманщині, більш досконалими, оскільки вони були в руслі розвитку європейської правової думки і законодавства, що зазнало рецепції римського права. Яскравим прикладом, котрий розкривав погляди на суд, справедливість, права і вільності, пануючі на теренах України XVIII століття, був проект першого відомого в історії Кодексу українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Судове право у цьому пам'ятнику вже поділяється на судоустрійне і процесуальне, але ще чітко не виокремлюється цивільне та кримінальне, оскільки в матеріально-правових відносинах домінував приватний інтерес, який у судочинстві переломлюється на принцип диспозитивності: «кожен про свою шкоду вільний скаржитись або мовчати». Судова система за Кодексом поділялася на дві гілки - загальну та спеціальну. До загальної належали сільські, ратушні, магістратські, сотенні, полкові канцелярії, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія (п. 3 Арт. 1 Гл. 7, Гл. 26). До судів спеціальних - третейський, полюбовний (або мировий), духовний, ярмарковий (або торговельний) (Арт. 24, Арт. 25 Гл. 7). У Кодексі визначалася система апеляційних судів, гарантувалася свобода апеляційного оскарження (п. 2 Арт. 35 Гл.8).

В ньому закріплювалися вимоги до кандидатів, що мали обиратися на посаду судді, а також такі засадові положення як аналогія закону, аналогія права (п. 5 Арт. 4 Гл. 7), елементи презумпції невинуватості (п. 6 Арт. 4 Гл. 7), а також багато інших положень принципового значення, які з часом стали принципами різних галузей сучасної системи права.

За реформою 1864 р. судова система поділялася на дві гілки: місцева юстиція у вигляді мирових судів і загальні судові місця. Останні утворювали триланкову судову систему, нижній щабель якої складали окружні суди, другий щабель — судові палати, третій - Сенат. Територіальна юрисдикція окружних судів і судових палат не співпадала з адміністративно-територіальним устроєм Російської імперії, оскільки критерієм розподілу були не губернія чи повіт, а судовий округ.

Так, незабаром після відкриття у 1866 р. касаційних департаментів Сенату та Санкт-петербурзької й Московської судових палат на теренах України були відкриті: - у 1867 р. - округ Харківської судової палати, до якого увійшли губернії: Харківська, Курська, Орловська і Воронезька, а також деякі повіти губерній Катеринославської (нині Дніпропетровської області) і Тамбовської. У 1869 р. до Харківського округу приєдналася й Полтавська губернія. Окружних судів на території Харківського судового округу діяло 9; - на початку 1868 р. - округ Одеської судової палати, до якого увійшли губернії Херсонська, Катеринославська (за винятком повітів Бахмутського і Слов'яно-сербського, що були віднесені до харківського судового округу) і Таврійська. На території цього судового округу діяло 6 окружних судів; -у 1886 р. - округ Київської судової палати, до якого увійшли губернії Київська, Подільська й Волинська. В окрузі спочатку було 3, а з часом 8 окружних судів.

Окружні суди в системі загальних судових міст були судами першої інстанції. Судові палати були судами першої інстанції щодо певного кола справ і судами апеляційної інстанції щодо справ, що були розглянуті окружними судами по першій інстанції.

Сенат, судові функції якого налічували вже майже сторіччя, за реформою 1864 р. очолив усі знов утворені суди як верховний суд Імперії та вищий орган судового нагляду. Він був наділений повноваженнями касаційного суду - зовсім нової форми перегляду рішень, стисла суть якого була відображена у формулі: не вирішуючи справу за суттю в загальному порядку судочинства, наглядати за охороною точного й однакового застосування законів усіма судовими установами.

Але найсуттєвішою рисою судових статутів 1864 р. у сфері судоустрою і судочинства Б. Н. Чичерин вважає запровадження суду присяжних. Він розглядався як певний чинник формування громадянського суспільства, але мав і суто утилітарне значення суду, котрий мав здійснювати правосуддя. Автор одного з перших після реформених фундаментальних курсів кримінального судочинства І. Я. Фойницький справедливо підкреслював, що будь-який суд повинен уособлювати в собі дні властивості: по-перше, незалежність від стороннього впливу і, по-друге, здатність постановити по справі правильно рішення. І доводив, що суду присяжних властиві обидві ці якості. Так, участь народного елементу завжди забезпечує більшу незалежність.

Система місцевих судів до реформи 1864 р., як визначалося вище, була становою і тому вже не відповідала вимогам часу. Статут обрав нову форму місцевого суду — мировий суд. Він характеризувався такими рисами: обраність, всестановість, самостійність стосовно загальних судів. Першою інстанцією були одноособові дільничні мирові судді; другою (апеляційною) — з'їзди мирових суддів губернії; третьою (касаційною) — Сенат.

Однак за усіх переваг уведення такої системи місцевої юстиції вона мала деякі суттєві недоліки. По-перше, розгалуженість і масовість мирових судів у поєднанні з малочисельністю Сенату мали своїм наслідком значне затягування строків розгляду справ. По-друге, селянський суд, як і раніше, не входив ані до системи мирової юстиції, ані до системи загальних судів, тобто не було об'єднання юстиції на місцевому рівні.

Через 25 років після прийняття Статутів цю проблему було вирішено у спосіб, який загальновизнано вважається відходом від закладених у Статутах принципів. В деяких перелічених великих містах (на Україні це Одеса та Харків) мирова юстиція була ліквідована, її замінили судово-адміністративні установи. Функції суду першої інстанції виконували земські дільничні начальники й міські судді; суду другої інстанції - повітові з'їзди, третьої - губернські присутності.

Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» був поновлений інститут мирових суддів, а сільський суд, який до того був судом особливим, включений в систему місцевої юстиції. Предметом юрисдикції цього суду були відносини, що виникали у сфері, яка була підвідомча селянському управлінню. Справи могли розглядатися у трьох інстанціях: функції першої виконував повітовий суд, функції другої інстанції - верхній сільський суд, функції третьої - мировий з'їзд.

В результаті Лютневої революції 1917р. і пов'язаних з нею переворотів однією з державних інституцій, котру було піддано суттєвим змінам, була судова система. Ще вісім місяців, до грудня 1917 р., хоча й формально, Сенат вважався вищим касаційним судом. Продовжували діяти окружні суди і судові палати. Але вже з кінця травня 1917р. В повітах почали призначатися адміністративні судді. Відповідно при окружних дах створювалися адміністративні відділення, вважає Мироненко О. М.

З'їзд українських юристів, котрий відбувся 13-14 червня 1917р., визнав за необхідне, що судову систему України має очолювати Вищий крайовий суд і вона має бути незалежною від російського уряду. З часом, після створення генерального комісаріату судових справ Центральна рада 10 листопада 1017 р. ухвалила постанову, підписану М. Грушевським: суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки. 2 грудня був створений Генеральний суд УНР, на який було покладено виконання повноважень суду касаційної інстанції, а також здійснення нагляду за судовими установами та особами судового відомства.

Функції судів апеляційної інстанції відповідно до Закону від 17 грудня 1917 р. виконували Харківський та Одеський апеляційні суди. Вони діяли згідно з правилами, встановленими Судовими статутами для судових палат з деякими відмінностями, обумовленими демократичними принципами побудови нової держави.

Першим нормативним актом щодо суду була постанова Народного секретаріату Української республіки від 4 січня 1918 р. «Про утворення народного суду». Ним передбачалася ліквідація всієї попередньої судової системи і утворення місцевих народних судів: дільничних, повітових, міських, які розглядали справи колегіальне у складі одного постійного судді і чотирьох чергових народних засідателів. Постанова не передбачала утворення другої інстанції, тому що рішення новостворених судів були остаточними, не піддавалися оскарженню і повинні були негайно виконуватись. Цією ж постановою передбачалось утворення робочих і селянських революційних трибуналів, рішення котрих також були остаточними, не оскаржувалися і виконувалися негайно. Після окупації України німецькими військами весною 1918р. формування органів суду припинилося і було поновлено лише у лютому 1919р. на підставі Тимчасового положення про народні суди і революційні трибунали. Народні суди розглядали справи або у складі одного постійного судді, або у складі одного судді і двох народних засідателів, або одного судді і шістьох народних засідателів. Вони розглядали усі цивільні та кримінальні справи, за винятком справ, підсудних революційним трибуналам.

Для розгляду особливо важливих справ, підсудних революційним трибуналам, при ЦВК УРСР був створений Верховний революційний трибунал.

Отже, на початковому етапі формування судової системи України радянського періоду для неї було характерним існування двох не пов'язаних між собою, паралельних судових гілок: народних судів і революційних трибуналів. Після завершення громадянської війни основною метою судової реформи було подолання організаційного відокремлення й утворення єдиної судової системи, що й було здійснено у Положенні про судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. Воно передбачало, що військові й військово-транспортні трибунали входять до єдиної судової системи республіки, яка будувалася триланковою.

Нижчий щабель утворювали народні суди, які розглядали справи або одноособове суддею, або суддею і двома народними засідателями, а також військові та військово-транспортні трибунали.

Другу ланку складали губернські суди, що почали діяти замість губернських рад народних суддів. Очолював судову систему Верховний Суд УРСР, який був:

судом касаційної інстанції відносно губернського суду; судом першої інстанції по справах, вилучених з компетенції нижчих судів; судом наглядової інстанції, тобто таким, який мав право скасовувати і змінювати вироки та рішення, що набрали законної сили, щодо всіх судів Української РСР.

Утворення у грудні 1922 р. СРСР потягло за собою низку змін у судовій системі України.

По-перше, був створений Верховний Суд СРСР. По-друге, протягом декількох років поступово з судової системи України були вилучені військові трибунали, касаційною інстанцією котрих був визнаний Верховний Суд СРСР, для чого в ньому була утворена Військова колегія.

Верховний Суд СРСР, який в перші роки створення (1924р.) мав повноваження, що не зазіхали на суверенітет республіканської судової системи, потім згідно Положення від 24 липня 1929 р. значно розширив компетенцію щодо нагляду за діяльністю Верховного Суду УРСР (як і верховних судів інших республік), а з 10 липня 1934 р. взагалі отримав право безпосереднього перегляду, скасування та зміни вироків, рішень, ухвал верховних судів республік.

В часи «відлиги» було визнано за доцільне розширення компетенції республік у вирішенні окремих питань державного характеру. В судоустрої це проявилося у скороченні функцій судового нагляду Верховного Суду СРСР за діяльністю судових органів республік з одночасним розширенням наглядових функцій верховних судів республік. Це було закріплено в Положенні про Верховний Суд СРСР, яке передбачало, що він має право скасовувати і змінювати вироки, рішення і постанови лише верховних судів республік і лише у випадках, коли вони суперечать загальносоюзному законодавству або порушують інтереси інших республік.

Отже, судова система України за період з 1922 р. була єдиною, триланковою, її зміна відбувалась лише у зв'язку зі зміною адміністративно-територіального устрою. У 1925 р. у зв'язку з ліквідацією губерній і створенням округів губернські суди були замінені окружними. Тому Положенням від 25 жовтня 1925 р. була створена така система судів: народні суди, окружні, головний суд Автономної Молдавської РСР і Верховний Суд Української РСР.

У 1930 р. були ліквідовані територіальні округи, у зв'язку з чим натомість окружних судів були утворені міжрайонні, які охоплювали декілька районів і виконували функцію попередніх окружних судів. У 1932 р. в Україні було запроваджено обласний адміністративно-територіальний поділ. Відповідно були внесені зміни і до судової системи - міжрайонні суди були перетворені на обласні.

До 1991 р. згідно чинного на той час Закону У РСР «Про судоустрій Української РСР» від 5 червня 1981 р. судову систему Української РСР складали: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди (ст. 20).

Після проголошення незалежності України, ставши членом міжнародної спільноти, наша держава зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які І чи опосередковано формулюють систему вимог до позви судової системи демократичної держави, Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

• кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;

• кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд».

У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов'язані з необхідністю:

- забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізації цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

- забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

- відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначається особливістю його предмету.

Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.

Становлення судоустрою (судової системи) у незалежній Україні

Отже, 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, який було підтверджено народом України на всеукраїнському референдумі 1 грудня того ж року. З того часу ведеться відлік незалежності Української держави.

Вже 28 квітня 1992 року Верховною Радою України схвалено Концепцію судово-правової реформи в Україні, якою визначено основні напрямки реформування судової системи. Головною метою реформи і формування незалежної судової влади Концепцією визначено перебудову судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства. У ході реформи визнано за необхідне гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади шляхом ефективного розмежування повноважень; реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою; створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади; поступово здійснити спеціалізацію судів; максимально наблизити суди до населення; чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи; гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Концепція як програмний документ відіграла важливу роль, хоч реальні заходи щодо судової реформи суттєво відрізнялися від передбачуваних. Чимало ідей Концепції залишаються актуальними і сьогодні. Серед них – ідеї про запровадження адміністративного судочинства, створення системи адміністративних судів (що на сьогодні вже активно розпочали свою діяльність) і подальшу спеціалізацію судів, про обмеження юрисдикції військових і звільнення їх від військового командування судів (на сьогодні – ліквідовані), про право потерпілого підтримувати обвинувачення і створення державного фонду для відшкодування шкоди потерпілим від злочинів, про незалежність судової експертизи від органів кримінального переслідування тощо.

За період від схвалення Концепції судово-правової реформи до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України була налагоджена робота спеціалізованих арбітражних (нині – господарських) та адміністративних судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, повноваження Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, запроваджено суддівське самоврядування, створено окрім Вищого господарського суду, ще й Вищий адміністративний суд України та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, суттєво змінено статус Верховного Суду України, визначено порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, а також порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом.

Серед основних законів, ухвалених на першому етапі судово-правової реформи, слід виділити Закон України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 року (не діяв, на заміну йому в 1996 році було прийнято новий закон),Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року (втратив чинність у 2010 році), Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року, Закони України «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» і «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 року (втратили чинність у 2002 році),Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року.

У 1995 році Україна набула членства у Раді Європи, взявши на себе низку зобов‘язань, насамперед у сфері захисту прав людини і правосуддя. Відповідно до висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26 вересня 1995 року №190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради Європи, Україна серед іншого зобов‘язалась прийняти рамкові документи про правову політику щодо захисту прав людини, про правову та судову реформи, нові кримінальний та цивільний процесуальні кодекси. Більша частина зобов‘язань не втратила своєї актуальності й досі.

28 червня 1996 року після дуже важкого і тривалого «виношування» Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України, в якій окреслено нову систему судоустрою, закріплено гарантії права на судовий захист, визначено основні засади здійснення судочинства. За історію судової реформи в Україні Конституція стала найрадикальнішим документом у цій галузі.

Юрисдикцію судів було поширено на всі правовідносини, що виникають у державі. Принципами побудови системи судів загальної юрисдикції визнано територіальність і спеціалізацію. Визначено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів – відповідні вищі суди. У системі судів загальної юрисдикції також передбачені апеляційні та місцеві суди.

Встановлено було, що судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються вперше строком на п‘ять років. У визначених законом випадках, окрім професійних суддів, правосуддя повинно здійснюватися також народними засідателями і присяжними.

16 жовтня 1996 року прийнято Закон України «Про Конституційний Суд України». Новоутворений Конституційний Суд почав здійснювати свої повноваження з 1 січня 1997 року. Наступного року після ухвалення парламентом відповідного закону утворено Вищу раду юстиції.

11 вересня 1997 року для України набрала чинності Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Це означало, що держава взяла на себе зобов‘язання гарантувати право на справедливий судовий розгляд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини.

Прикінцевими положеннями Конституції України встановлено, що Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства до сформування системи судів загальної юрисдикції відповідно до статті 125 Конституції України, але не довше ніж п‘ять років. Проте протягом п‘яти років Верховна Рада України так і не прийняла нового закону про судоустрій.

Свого часу на розгляд парламенту було подано шість законопроектів. За домінування лівих настроїв у Верховній Раді України 7 квітня 1999 року ухвалено дивовижне рішення — прийняти у першому читанні два законопроекти (проект Закону України “Про судовий устрій”, розроблений робочою групою Верховного Суду і внесений народним депутатом В. Сіренком, і проект Закону України “Про державний судовий устрій”, внесений народним депутатом В. Шишкіним) і доручити Комітету з питань правової політики підготувати до другого читання на їхній основі один проект закону про судоустрій. Дивовижність полягала у тому, що ці два проекти принципово були несумісні. Степан Гавриш (який, до речі, будучи першим заступником Голови Верховної Ради України, ініціював «малу судову реформу») зазначав, що рівень демократичності одного з них був настільки низький, наскільки другий законопроект був глибоко деталізований — аж до опису окремих процедур судочинства. Цей конфлікт — між старою судовою системою, монолітністю корпоративної частини Верховного Суду України і максимально високою демократичністю норм облаштування і функціонування пропонованої системи — створював по суті тупикову ситуацію. Навіть окремі ідеї неможливо було б використати, не зруйнувавши тканину правової логіки, пише С.Б. Гавриш. Варіанти судової системи, які лягли в основу двох альтернативних законопроектів, розкололи парламент надвоє, а тому жоден з проектів так і не здобув підтримки більшості.

Перед збігом п’ятирічного терміну дії перехідних положень Конституції України у Верховній Раді України в пожежному порядку паралельно відпрацьовувалися два варіанти судової реформи. Перший полягав в ухваленні нового закону про судоустрій, який би у перехідних положеннях передбачив мінімум того, що вимагала Конституція України, - утворення до 28 червня 2001 року Вищого господарського суду України на базі Вищого арбітражного суду України, Вищого цивільного суду України та Вищого кримінального суду України, а також реорганізацію Верховного Суду України. Подальше здійснення судової реформи могло відбуватися поступово протягом більш тривалого часу.

Однак було реалізовано другий варіант – 21 червня 2001 року, ухвалено пакет законів, якими вносилися зміни до низки законів, що регулювали питання судоустрою, статусу суддів та судочинства. Ці зміни отримали назву «малої судової реформи» і пов‘язані насамперед з утворенням єдиної системи судів загальної юрисдикції шляхом включення до неї арбітражних судів, які були перейменовані на господарські. Запроваджувалися нові демократичні процедури оскарження судових рішень (апеляція і касація), санкціонування судом арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи. Для перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів утворено апеляційні господарські суди.

Знайшло законодавче вирішення питання про призначення голів судів загальної юрисдикції (до малої судової реформи це повноваження всупереч Конституції України перебрав на себе Президент України). Отож голів та заступників голів місцевих судів став затверджувати Міністр юстиції України за поданням Ради суддів України, а голови та заступники голів апеляційних та вищих судів почали обиратися загальними зборами суддів.

Президії судів обласного рівня у зв‘язку з відмовою від наглядового порядку перегляду судових рішень втратили повноваження щодо здійснення судочинства. Вони почали функціонувати як консультативно-дорадчі органи при голові відповідного суду.

Мала судова реформа привела національну судову систему у відповідність до вимог Конституції України і створила необхідні передумови для прийняття нового закону про судоустрій.

Наступний Закон України «Про судоустрій України» було прийнято 7 лютого 2002 року на заміну Законів України «Про судоустрій України» 1981 року, «Про господарські суди», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про органи суддівського самоврядування», які, незважаючи на неодноразові зміни й доповнення, частково застаріли і не забезпечували повноту законодавчого регулювання значного обсягу відносин у галузі судоустрою.

Закон про судоустрій передбачив у системі судів загальної юрисдикції нові судові ланки – Касаційний суд України як суд касаційної інстанції у системі загальних судів, і Апеляційний суд України як суд апеляційної інстанції щодо рішень апеляційних загальних судів, ухвалених у першій інстанції. Закон також встановив трирічний строк для створення адміністративних судів.

Повноваження щодо організаційного забезпечення діяльності судів передані новій системі – державній судовій адміністрації, утвореній у структурі виконавчої влади спеціально для організаційного забезпечення діяльності судів. Вона підзвітна вищим органам суддівського самоврядування. Державну судову адміністрацію України як центральний орган у системі органів державної судової адміністрації утворено Указом Президента України від 29 серпня 2002 року «Про Державну судову адміністрацію України». Вона почала виконувати свої функції з 1 січня 2003 року.

Низка положень Закону погіршила гарантії незалежності суддів. Територіальна юрисдикція загальних судів (як і повноваження місцевих органів виконавчої влади, прокуратури) прив‘язана до адміністративно-територіального устрою. Законом всупереч Конституції України розширено повноваження Президента України щодо судової гілки влади. Так, Законом Президент України наділений повноваженням призначати голів та заступників голів судів (крім Верховного Суду України) та звільняти їх з посад, переводити суддів з одного суду до іншого, присвоювати суддям військових судів усі військові звання (а не тільки вищі, як зазначено в Основному Законі України), визначати кількісний склад Верховного Суду України.

Адміністративні повноваження голів судів та їхніх заступників розширено, що збільшило можливості щодо впливу на суддів відповідних судів під час розгляду ними справ. Збережено за головами судів і чимало дрібних адміністративних функцій.

Законом урегульовано низку питань, які стосуються статусу суддів, - встановлено вимоги до претендента на посаду судді, порядок добору суддів, призначення на посаду, переведення суддів, кваліфікаційної атестації, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Водночас він містить низку посилань на Закон України «Про статус суддів». На жаль, пропозиція врегулювати питання судоустрою і статусу суддів в одному законі не була підтримана. Новий Закон України «Про судоустрій України» став вагомим, але не завершальним кроком до утворення нової, доступної для населення системи правосуддя, яка б забезпечувала справедливий, якісний і своєчасний судовий розгляд. Його прийняття, а також ухвалення нових Кримінального, Цивільного, Сімейного кодексів України та інших кодифікованих актів матеріального права дало можливість перейти до наступного етапу правової і судової реформ – оновлення процесуального законодавства. Першою ластівкою цього етапу стало прийняття 18 березня 2004 року нового Цивільного процесуального кодексу України і 6 липня 2006 року Кодексу адміністративного судочинства України. У 2005 році, задекларовано проведення глибокої судової реформи одним із пріоритетних напрямків державної політики і 10 травня 2006 року було схвалено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів.

Для удосконалення судового устрою у Концепції було запропоновано забезпечити більш логічну побудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності. Для зміцнення незалежності суддів та підвищення їхнього статусу Концепцією передбачено обмежити адміністративні повноваження голови суду, зокрема тих, що можуть слугувати важелем впливу на суддю. Голову суду мають призначати самі судді, а не Президент України. Передбачено запровадити прозорий відбір суддів на конкурсній основі. Передбачено запровадити навчання кандидатів на посаду судді (теоретичні курси та стажування у суді) і суддів, вперше призначених на посаду, а також регулярні курси підвищення кваліфікації суддів в Академії суддів України. Визнано за необхідне створити постійно діючу Дисциплінарну комісію суддів для здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів місцевих та апеляційних судів, а також службу судових інспекторів для перевірки відомостей щодо невиконання суддями їхніх обов’язків.

Повністю реалізувати Концепцію було заплановано приблизно за десять років. Проведення основних заходів реформи передбачено починаючи з 2008 року, для чого у 2006-2007 роках повинні бути створені законодавчі передумови. Зокрема, Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права 11 серпня 2006 року схвалено проекти нової редакції Законів «Про судоустрій України» та «Про статус суддів», що спрямовані на забезпечення першочергових заходів щодо реалізації Концепції удосконалення судівництва, і передано їх Президенту України для внесення до парламенту.

Аналіз судової реформи у незалежній Україні у часовому розрізі дозволяє побачити непослідовність законодавця у проведенні реформування судової системи, яка особливо очевидно проявилася у 2001-2002 роках, коли схвалення у парламенті отримали абсолютно протилежні ідеї. Головні причини цієї непослідовності можна вбачати у політичному протистоянні та відсутності чіткої й узгодженої стратегії перетворень у судовій системі.

Згодом, у 2010 році, було прийнято новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який, як вже видно з його назви, об’єднав у собі і питання судоустрою, і судочинства, у зв’язку з чим, попередній Закон про судоустрій 2002 року та Закон «Про статус суддів» 1992 року втратили чинність. Новий закон вніс суттєві зміни до судоустрою та статусу суддів. Зокрема, було закріплено, окрім принципів територіальності та спеціалізації, ще й принцип інстанційності. До речі, з цього приводу виникла суперечка у депутатському корпусі, внаслідок чого до Конституційного Суду України було направлене відповідне подання, яким було підтверджено конституційність закріплення інстанційності в Законі України 2010 року "Про судоустрій і статус суддів". Було запроваджено новий судовий орган – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позбавлено Верховний Суд України права суду касаційної інстанції та права давати роз’яснення з приводу застосування законодавства, змінено порядок призначення голів судів та їх заступників, ліквідовано кваліфікаційні комісії суддів, а замість них створено Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. Відбулися зміни і в статусі Державної судової адміністрації, оскільки вона перестала належати до виконавчої гілки влади. В той же час, на сьогодні відстоюється позиція, що головна мета подальшої судової реформи повинна полягати вже не в створенні (принаймні, поки що) нових судових органів, в подальшому удосконаленні існуючої судової системи, у забезпеченні реальної незалежності суддів, у покращенні організаційного забезпечення діяльності судів, вдосконалення процесуальної основи діяльності судів тощо

У розумінні стратегії судової реформи в подальшому можна чітко простежити два основні напрямки – поміркований і радикальний. Суть першого полягає у пристосуванні нових судових процедур до існуючої системи судів. Другий зводиться до визнання необхідності глибокої реорганізації існуючої системи судів з метою підвищення гарантій судового захисту.

Прихильниками першого підходу негативно сприймаються пропозиції щодо ліквідації та реорганізації судів, створення нових судів, оскільки це розглядається як ламання існуючої судової системи, що може привести до її дезорганізації. Представники другого підходу переконані, що Україна має унікальну можливість створити якісно нову судову систему, яка б у повній мірі забезпечувала реалізацію демократичних стандартів судочинства. На їхній погляд, стверджує В. Шишкін, не організація судоустрою має визначати побудову судочинства, а навпаки – концепція судочинства повинна визначати судоустрій. Організаційна структура судової влади повинна відображати нові підходи до судово-процесуальної ієрархії і галузеву спеціалізацію у функціональній діяльності судів. Другий підхід, який визначив В. Шишкін, співзвучний зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на держави-учасниці обов‘язок організовувати свою судову систему таким чином, щоб їхні суди задовольняли кожну вимогу цієї статті.

Тому за період 2014 -2015 років будо розроблено і прийнято на законодавчому рівні низку нормативно-правових актів: Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України"; Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд"; Закон України "Про очищення влади"; Закон України "Про відновлення довіри до судової влади в Україні".

2.06.2016 року було прийнято новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який набув чинності 30.09.2016 року разом із Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Цей Закон і новели судоустрою і статусу судів у ньому будуть вивчатися на протязі 9-10 тем з навчальної дисицпліни «Судові та правоохоронні органи України».