1 Внншічснк-о в. Открытое письмо Сталину и 'иенам Политбюро вкп//Дружба народов. 19s9 №12. С.203

Безумовно, усі ці процеси не обминули і армію — один із найважливіших інститутів радянської системи і водночас її мо­дель, що точно відбивала усі процеси, які відбувались у суспіль­стві. Пригадаємо, що саме Червону армію на початку 20-х років ті ж самі зміновіхівці називали "представницею російської на­ціональної ідеї", яка не дала розвалитися Російській імперії. В той же час в період утворення СРСР саме Червона армія стала об'єктом гострої критики з боку лідерів націонал-комунізму в союзних республіках, що називали її "інструментом русифікації неросійських народів" і вимагали вирішення в ній національно­го питання шляхом утворення національних військових форму­вань. Безумовно, що після розгрому націонал-комунізму зміна національного курсу в армії означала повернення до великоро­сійської моделі її будівництва.

Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 7 березня 1938 р. "Про національні частини і формування Робітничо-Селянської

Червоної Армії"

Момент для розформування національних військових частин, що ще існували в Червоній армії, сталінське керівництво вибра­ло досить вдало. Саме в цей період у Москві з великою помпою проходив процес над "правотроцькістським блоком", серед чис­ленних звинувачень якого значилася і "спроба розчленувати СРСР та відірвати від нього Україну, Білорусію, інші республі­ки." А на кого могли спертися опозиціонери у своїх підступних планах, як не на армію? Отже, на цьому політико-психологіч-ному тлі і з'явилася постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР "Про національні частини та формування РСЧА". У постанові відзна­чалася позитивна роль, що її відіграли національні формування у "боротьбі з контрреволюційними націоналістичними урядами та іноземною інтервенцією", їх "велике значення у залучанні до справи оборони держави народностей, які раніше зовсім в армії не служили". Водночас документ підкреслював, що сформовані за принципом територіальності, який зараз не відповідає загаль­ному принципу побудови військ РСЧА, національні частини "в теперішній час не можуть виправдати свого призначення". Від­так, усі національні частини, з'єднання, училища та школи ма­ли бути переформовані в загальносоюзні з екстериторіальним комплектуванням та відповідною зміною їх дислокацій, а усі гро­мадяни національних республік та областей мали призиватися до армії на рівних з усіма громадянами СРСР умовами.

Посилання на нову (кадрову) систему комплектування Чер­воної армії було скоріше приводом, ніж причиною ліквідації на­ціональних військових формувань, адже ніщо не стояло на зава­ді створення на їх основі національних кадрових з'єднань. Мо­же причина полягала у слабкій їх боєздатності? Зовсім ні. Як свідчать військові документи про маневри та інспекційні пере­вірки 1935-1937 pp., що проводилися у національних формуван­нях, ані в бойовій, ані в політичній підготовці вони не поступа­лися загальносоюзним з'єднанням. Причини згортання наці­онального військового будівництва в Червоній армії, безумовно, були політичними. Не консервація і розвиток національних від­мінностей радянських народів у військах СРСР, а уніфікація та інтеграція цих народів на великоросійській основі в Червоній ар­мії — таким був зміст цього заходу. На практиці це означало майже неприховану русифікацію. Постановою 1938 р. Червона армія була позбавлена останніх атавізмів попередньої більшовиць­кої національної політики, а республіки, в свою чергу, позбав­лялися останніх, хоча і досить куцих, прав щодо втручання в ар­мійську політику центру. Закон 1939 р. про загальну військову повинність громадян СРСР остаточно засвідчив перемогу ста­лінської практики "вирішення національного питання у військо­вій сфері". Отже, усі національні особливості щодо призову на військову службу представників ряду неросійських народів були усунуті. Армія стала будуватися виключно на змішаному в наці­ональному плані принципі комплектування особового складу, у зв'язку з чим із військ поступово остаточно зникли національні мови, на зміну яким прийшла єдина мова спілкування — ро­сійська. Впродовж 30-х років були також фактично ліквідовані усі військові газети, журнали національними мовами, що поча­ли видаватися в умовах проведення коренізаційної політики.

Усі ці процеси повною мірою торкнулися й України. Навіть 1-й Кінний корпус "Червоного козацтва", що лише у назві збе­рігав згадку про колись славетне українське з'єднання часів Гро­мадянської війни, наприкінці 30-х припинив своє існування. На­передодні радянсько-німецької війни на його основі було ство­рено мотомеханізований корпус, а 1-ша Запорізька та 2-га Чер­нігівська дивізії "Червоного козацтва" були перейменовані у 32-гу та 34-ту кавалерійські дивізії.

• Тимошенко Семен Костяітшовігч (1895-1970) народився у с. Фурманка (зараз Фурма-нівка) Килійського району Одеської обл. Брав участь у Першій світовій війні, з 1918 р. у Червоній армії, з 1919 р. в більшовицькій партії. В 1919 р. очолював 6-ту кавдивізію у складі 1-ї Кінної армії. У 1920 р. на чолі 4-ї кавдивізії брав участь у розгромі Врангеля та придушенні махновщини. Надалі обіймав ряд військових командних посад. Після репре­сій у KOBO очолив у 1938 р. керівництво округу. Під час радянсько-фінської війни (1939— 1940) із січня 1940 р. очолював Південно-Західний фронт, що проривав лінію Маннергей-ма. З травня 1940 р. — нарком оборони СРСР. У цьому ж році йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, Маршала Радянського Союзу. Під час радянсько-ні­мецької війни — командувач фронтами, представник Ставки.

Незважаючи на таку "інтернаціоналізацію", Червона армія, ко­ли це було потрібно, вміла камуфлюватися під національні кольо­ри. У вересні 1939 р. під час "визвольного походу" у Західну Ук­раїну війська Київського військового округу були перетворені на Український фронт. На чолі його став українець С.К.Тимошен­ко.* Це мало свідчити, що в Західну Україну вступає не чужа ук­раїнцям московська армія, а йдуть українці визволяти своїх братів від польського гноблення. Під час цього походу радянські солдати не лише придушили опір нечисленних частин польської армії (за даними, наведеними в "Правді" (01.10.1939), втрати Українського фронту склали 1850 чол., з них 491 вбитими), але й взяли активну участь в організації та проведенні виборів у Західній Україні. Чер-воноармійці отримали навіть право голосувати.

А під час радянсько-фінської війни 11 грудня 1939 р. згідно з наказом Наркома оборони СРСР К.Ворошилова, почалося ут­ворення із радянських громадян фінської та карельської наці­ональностей двох дивізій. Воно відбувалося у фінському місті Терриоке, що його одним з перших захопили радянські війська. Незабаром ці дивізії, на чолі яких було поставлено фінна за по­ходженням, радянського генерала А.Антшіу, як "Фінська народ­на армія" були передані так званому "Урядові Демократичної Фінляндської республіки". Проте, як відомо, цей "дарунок" не надихнув фінський народ на соціалістичну революцію і після за­вершення війни "фінська народна армія" повернулася до Ленін­градського військового округу. Національні військові формування у складі Червоної армії створювалися і під час анексії Радянським Союзом прибалтійських країн, коли на базі колишніх національ­них армій Литви, Латвії та Естонії було створено відповідні війсь­кові з'єднання. Однак з самого початку радянсько-німецької вій­ни ці формування розпалися.

Репресії в Червоній армії: національний аспект

Хоча в цілому "чистки" в армії у 30-х роках були, так би мо­вити, інтернаціональними, вони мали досить виразне національне забарвлення. Боротьба, наприклад, із прихильниками партійних опозицій, серед лідерів яких було багато євреїв, позначилася на тому, що і в армії було "вичищено" значний відсоток команди­рів єврейської національності.

В Україні, де велика чистка 1937—1938 pp. проходила під гаслом "бити усіх, хто прагне відірвати Україну від СРСР", разом ізтроць-кістами в армії шукали також і українських націоналістів. У поста­нові Військової ради Київського військового округу "Про стан кад­рів командного, начальницького та політичного складу округу" командувач військами Київського військового округу командарм другого рангу Тимошенко, член Військової ради комкор Смирнов та член військової ради секретар ЦК КП(б)У Хрущов повідомляли в Москву, що "внаслідок нещадного викорчовування троцькістсь-ко-бухарінських і буржуазно-націоналістичних елементів" на 25 бе­резня 1938 р. відбулося таке оновлення керівного складу округу.

Не менших втрат серед командного складу зазнав у цей пері­од і Харківський військовий округ. Навіть у 1939 p., коли спала хвиля репресій, на розгляді ще знаходилося 500 справ "учасни­ків" правотроцькістських, буржуазно-націоналістичних та шпи­гунських організацій у ХВО.

Фабрикувалися у цей період і суто "українські" справи, при­чому не лише в українських округах. Американський посол у Вар­шаві повідомляв свій уряд про те, що за даними його японсько­го колеги восени 1938 р. 50 офіцерів українського походження, що служили на Далекому Сході, було заарештовано за звинува­ченнями в українському націоналізмі. Усіх їх відправили до Ки­єва, де відбувся суд.

Відзначимо, що серед "ворогів народу", репресованих у цей період, були такі легендарні більшовицькі герої Громадянської війни, українці за походженням, як командувач КВО, командарм І рангу І.Ф.Федько, командувач військами ХВО, командарм дру­гого рангу І.Д.Дубовий, до речі, колишній командувач 1-ї укра­їнської армії та 44-ї стрілецької дивізії; заступник командувача військами КВО з кавалеріі7 комкор М.М.Криворучко, який під час Громадянської війни очолював полк у бригаді Г.І.Котовсько-го; комкор А.М.Борисенко — начальник панцерних і механізо­ваних військ КВО, комдиви М.Й.Зюка, П.П.Григор'єв, П.Р.По­тапенко — усі колишні "червонці" та багато інших. Зазначимо також, що у число репресованих потрапили і самі організатори Червоного козацтва Ю.М.Коцюбинський та комкор В.М.При­маков, останній на період арешту обіймав посаду першого за­ступника командувача Ленінградського військового округу. Отож, багатьох із тих українців, хто нещадно бився у складі Червоної армії проти "буржуазно-націоналістичних військ" у Громадянську війну, самих було звинувачено в українському націоналізмі та знищено.

Великоросійський фактор у політиці та ідеології сталінізму за часів радянсько-німецької війни

З початком радянсько-німецької війни у політиці та ідеології сталінізму запанував великоросійський фактор. Режим вирішив спертися не на ефемерну комуністичну свідомість мас, а на та­кий неодноразово перевірений історією засіб, як російський пат­ріотизм. "У нас немає жодних ілюзій,— сказав Сталін у бесіді з американським послом у СРСР АХарріманом у вересні 1941 р.,— буцімто вони (російські люди.— Авт.) битимуться за нас. Вони битимуться за матір — Росію".

Уперше гасла про російську національну гідність, про російсь­кий патріотизм пролунали у сталінських промовах під час жовт­невих свят 1941 р. "Хай надихають вас у цій війні,— сказав Сталін на військовому параді 7 листопада 1941 р. на Красній площі,— мужній образ наших великих предків — Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна, Дмитра Пожарсь-кого, Олександра Суворова, Михайла Кутузова. Хай осяє вас переможний прапор великого Леніна!" Згадка в "єдиній обой­мі" із російськими національними героями більшовицького вождя мало засвідчити спадкоємність російської історії з історією біль­шовицької імперії. Водночас у цей період було відроджено і культ героїв 1812 р. (Нагадаємо, що у 30-ті роки пам'ятник їх подви­гу — храм Христа Спасителя висадили в повітря).

І хоча багато "правовірних марксистів" в СРСР всі ці пере­міни сприймали як "націоналістичний неп", в цілому російський загал і перш за все Червона армія зустріли їх із захопленням.

Дійсно, після того як від СРСР майже повністю відпали за­хоплені фашистами сім західних республік, лише Росія залиши­лася тією силою, що могла зупинити ворога. Отже, наприкінці 1941 р. інтернаціональні гасла було остаточно відкинуто. "Гасло "Пролетарі усіх країн — єднайтеся!" може дезорієнтувати деякі прошарки військовослужбовців, — відзначав у своєму наказі від 10 грудня 1941 р. начальник Головного Політичного Управлін­ня Червоної армії Л.З.Мехліс— 3 усіх без винятку військових газет зняти у шпігелі гасло "Пролетарі усіх країн — єднайте­ся!" і замінити його гаслом "Смерть німецьким окупантам!". Гас­ло "Пролетарі усіх країн — єднайтеся!" залишити тільки на лі­тературі, що видається для військ противника".

Не тільки "пролетарський інтернаціоналізм", але навіть сло­во "радянський",— як згадував англійський кореспондент

О.Верт,— вступило у свої права лише після Сталінградської бит­ви, а доти радянська пропаганда спрямувала основну увагу на воскресіння великих російських традицій.

Закордонні "апологети комунізму" — троцькісти одразу роз­гадали цей черговий політичний маневр Сталіна. "Країна, де со­ціалізм переміг остаточно,— писали вони у серпні 1941 р. у Ві­дозві Виконкому IV Інтернаціоналу "За захист "СРСР!",— зна­ходиться у війні, але навіть саме слово соціалізм зникло зі слов­ника ставлеників бюрократії. Кремль зі своїми продажними письменниками воскрешає патріотичні спогади царської Росії. Він навіть не наважується нагадати радянським масам грандіоз­ний досвід Громадянської війни. "Дійсно, під час радянсько-ні­мецької війни про Громадянську війну майже не згадували. На­томість, сталінська пропаганда досить активно зверталася до давніх традицій російської армії." Так під час Сталінградської битви почалося введення офіцерських рангів та погонів. Подія ця, зважаючи на перипетії недавньої війни з золотопогонниками, була досить неординарною і спершу викликала в армії неодно­значну оцінку. Щодо її ідеологічної спрямованості, то "Красная звезда" писала у ті дні, що "введення традиційного солдатського та офіцерського погону символічно підкреслює спадкоємність слави російських воїнів." Американський посол у СРСР Стен­ді також вбачав у цьому бажання радянського керівництва відродити безперервність військових традицій Росії. "Цікаво,— писав він,—що не тільки армії пройдешніх століть, але й також солдати останньої світової війни були використані для цих цілей."

Ще одним кроком на шляху до відродження колишньої ро­сійської слави стало запровадження нових орденів, що носили імена національних героїв — "Олександра Невського" (1942), "Кутузова" та "Суворова" (1943), "Нахімова" та "Ушакова" (1944). У 20-х роках такий захід безумовно був би розцінений як прояв контрреволюційності, у 40-х усе було інакше. Червона армія не тільки досить схвально сприйняла новації, але й шви­дко перейнялася духом російського патріотизму. Серед лекцій та бесід, наприклад, що велися у військах 1-го та 4-го Українсь­ких фронтів наприкінці 1943 — на початку 1944 pp., переважа­ли такі: "Про традиційну нестримність російської атаки", "Про стійкість російських солдатів", "Про російську гвардію", "Росі­яни завжди били пруссів", "Традиції російського офіцерства", "Червона армія — носій кращих традицій російської армії".

Це захоплення російським патріотизмом нерідко доходило до ідеалізації царської армії. Так, після перевірки політуправлін-ням з'єднань 4-го Українського фронту інспектор відзначав, "що при тому, що там добре роз'яснювалися традиції і військо­ва звитяга російської армії, але недостатньо це робилося від­носно Червоної армії. Бували випадки, коли у доповідях і лек­ціях допускалося однобоке і неправильне роз'яснення питань про російську армію та Червону армію, внаслідок чого виходи­ло, що російська армія є для нас неперевершеним взірцем, а в Червоній армії багато недоліків".

На цьому тлі навіть широка пропаганда дружби народів СРСР, якій приділялася велика увага, теж проходила у руслі великоро­сійської тенденції. В основу цієї роботи, згідно з директивами Головпуру, було покладено ідею "великого російського народу — старшого брата народів СРСР". Так, до тематичних програм про дружбу народів СРСР неодмінно входили лекції про "Роль ве­ликого російського народу в боротьбі за свободу і незалежність народів СРСР у братніх радянських республіках", "Роль вели­кого російського народу у Вітчизняній війні народів Радянсько­го Союзу" та ін., в яких дружба народів розглядалася як без­межна любов і відданість "молодших братів" своєму "великому старшому брату", який навернув їх на шлях свободи і соціаліз­му. В свою чергу, армійська преса штампувала примітивні, ніби відтиснуті з однієї матриці, статті, в яких перераховувався бага­тонаціональний склад окремих підрозділів та висвітлювалися ге­роїчні подвиги "синів різних народів" у боротьбі за спільну бать­ківщину. Статті ці, до речі, були досить показовими. Нерідко у передовицях, що містили урочисті присяги зміцнювати "ста­лінську дружбу народів", воїни неросійських національностей разом із росіянами давали клятву "не осоромити" честь російської зброї", "берегти славу російських гармашів" тощо. Та все ж між­національні стосунки в Червоній армії не були позбавлені про­явів великодержавного шовінізму. Адже сталінська національна політика в роки війни являла собою чудернацьке хитросплетін­ня комуністичних та націоналістичних гасел і нерідко шовініс­тичної практики. Досить пригадати хоча б депортації цілих на­родів та етнічні "чистки"-фільтрації, що у 1944 р. пройшли в усіх військових підрозділах.

Сталінське керівництво розуміло, що на одному лише ро­сійському патріотизмі в такій багатонаціональній країні, як СРСР, довго триматися не можна. Отже, воно робило певні національні поступки неросійським народам. Важливим заходом в цьому пла­ні стало відродження практики утворення національних військо­вих формувань. Національні військові формування, які вперше з'явилися на радянсько-німецькому фронті вже наприкінці 1941 p., мали продемонструвати правильність національної полі­тики радянського керівництва, а також сприяти підвищенню на­ціонального патріотизму неросійських народів. З метою посилен­ня патріотизму неросійських народів в Червоній армії також бу­ло розгорнуто національно-патріотичну пропаганду. В армії знову з'явилися листівки, газети національними мовами, нерідко цими мовами велася політико-виховна робота. Проте усі ці заходи мали кон'юнктурний, половинчастий характер і після війни від них не залишилося в армії жодних слідів. Що ж до великоросійського фактора, то він, навпаки, мав на армію великий вплив. Червона армія — "армія пролетарського інтернаціоналізму, армія світової революції, армія робітників усіх країн", як її називав свого часу Сталін, одяглася під час Великої Вітчизняної у мундири і погони зразка старої російської армії, стала називати своїх командирів — офіцерами, прикрасилась російськими орденами і навіть її Вер­ховний головнокомандуючий змінив комісарський френч на кі­тель російського генералісимуса.

Українці в Червоній армії

Знаходячись на західному форпості імперії, Україна завжди не тільки першою зустрічала численні напади ворогів, але й у необмеженій кількості забезпечувала російську армію, поряд із хлібом і сировиною, першокласними людськими ресурсами. Давні історичні військові традиції та специфічні національні особли­вості робили українців відмінними воїнами. Дисципліновані здіб­ні рядові, вимогливі молодші командири, які не тільки вміли ке­рувати особовим складом, але й мали до цього хист і прагнення ("Хохол без лички, що папір без печатки",— жартували ще до­недавна в радянських військах). Старшини-українці вважалися відмінними господарниками, а офіцери — ретельними службі-стами. Не було нестачі й у полководцях серед українців.

Щодо бойових якостей воїнів-українців, то їх досить влучно, на наш погляд, охарактеризував англійський військовий історик полковник Альберт Сітон. "За своїми національними рисами,— писав він у книзі "Російсько-німецька війна. 1941-1945",— во­ни дещо нагадували поляків. Будучи розумними і кмітливими, хоробрими і веселими, маючи певну долю хизування і гарячко­вості, українці, однак, поступалися великоросам у стійкості"¹.

Додамо також, що бойова ефективність східних українців у Червоній армії за часів Другої світової війни наснажувалася ви­соким почуттям патріотизму. Яким насправді був цей патрі­отизм — радянським чи українським — важко сказати. Безу­мовно, 300-річний асиміляційний процес нагадував про себе. Східним українцям практично чужими були особисті національні інтереси, необхідність утворення незалежної від Москви держа­ви, вони не проявляли інтересу до власної історії, національних героїв, символіки. Нова генерація, вихована за радянських часів у зрусифікованих містах, нерідко була фанатично віддана кому­ністичним ідеям і своєму великому вождю. Тільки селянство, яке більше знало про сталінізм із досвіду голодомору і колективіза­ції, яке ще зберігало рідну мову й традиції, було більше наці­онально свідомим. Проте усі ці люди воювали на своїй рідній землі, на яку прийшов жорстокий і безжалісний ворог, борони­ли свій власний дім, родину, коханих, дітей. Отже, їх патріотизм, замішаний на реальних, а не на абстрактних поняттях і посиле­ний ненавистю до окупантів, становив собою велику силу.

Водночас, крім високих бойових і морально-психологічних якостей, що їх мали українці, вони були також і найчисленні-шою після росіян національною групою в Червоній армії. У 1940 р. в радянських військах нараховувалось 61% росіян, 19,6% українців, 4,1% білорусів, 15,3% представників інших національ­ностей, що приблизно відбивало загальний відсоток українців (після приєднання Західної України і Північної Буковини) в СРСР.

Напередодні радянсько-німецької війни відсоток українців в армії дещо зріс. Пов'язано це було з тим, що на території західних військових округів активно формувалися нові з'єднання, переваж­но за рахунок місцевих людських ресурсів. Наприклад, 206-та стрілецька дивізія — одна із 125 нових дивізій, утворених у цей період,— складалася із службовців і робітників Запорізької та Дніпропетровської областей, призваних із запасу.

• Seaton А. The Russo-German War. 1941-1945. London, 1971. P. 96.

Мобілізація на початку війни також значно додала українців до радянських військ. Особливо високий відсоток (понад 50%) воїнів-українців був у частинах і з'єднаннях Південно-Західного та Південного фронтів, що були розташовані на терені тодіш­ньої УРСР.

Після трагічних військових поразок початкового періоду вій­ни, коли в оточення потрапляли не тільки армії, але й цілі фронти, а також у зв'язку з німецькою окупацією України кіль­кість українців у Червоній армії значно зменшилася. На почат­ку 1943 р. українці становили не більше 11—12% діючої армії. Проте, незважаючи на це, українці залишалися, як і раніше, другою за чисельністю після росіян національною групою в ар­мії. Найбільше їх було на фронтах, що вели бойові дії неподалік від окупованої німцями України. Наприклад, у квітні 1942 р. у військах Південно-Західного фронту нараховувалося 31 тис. во-їнів-українців (росіян — 210 тис), а у вересні 1942 р. майже такою ж була структура національного складу Донського фрон­ту, що згодом брав участь у Сталінградській битві: 33 554 укра­їнців, 216 412 росіян та близько 40 000 представників усіх інших національностей.

Під час визволення України кількість українців у Червоній армії починає неухильно зростати за рахунок мобілізованих із визволених районів республіки військовозобов'язаних. На кі­нець 1943—початок 1944 pp. у військах 1-го Українського фронту нараховувалося 200 тис. українців, 2-го Українського фронту — 66352, 3-го Українського фронту — 140882 (росіян на цьому фронті було близько 300 тис). А в середині 1944 р. тільки в 60-й армії 1-го Українського фронту було вже 40 тис. україн­ців. Така "українізація" українських фронтів призвела до того, що у багатьох стрілецьких дивізіях українці вийшли на перше місце за кількістю. Ось який вигляд мав цей процес у деяких з'єднаннях 1-го Українського фронту:

Дивізія	Дна	Росіян	Українців	Заг. кількість особового складу
350СД	01.07.1943	4043	1006	6233
	01.01.1944	2376	459	4246
	01.06.1944	2710	2851	6247
71 СД	01.07.1943	5336	442	8180
	01.01.1944	3273	2988	6713
	01.03.1944	1961	2285	5290

У цілому ж у ряді армій 1-го Українського фронту кількість ук­раїнців у 1944 р. нерідко сягала 60—80% (наприклад: 5-та гвар­дійська, 27-ма, 60-та армії та ін.). Високою була частка українців і в арміях інших українських фронтів. Ось, наприклад, яким був національний склад 4-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту навесні 1944 p.: українців — 57%, росіян — 35%, біло­русів — 0,8%, татар — 1,3%, євреїв — 1,5%, закавказців — 1,4%, середньоазіатів — 1,7%, інших — 1,3%.

Щодо офіцерського складу, то хоча кількість українців в ньому дещо зросла, в цілому серед офіцерів українських фронтів пере­важали росіяни. Наведемо з цього приводу деякі дані: