Жіночі мобілізації в Україні

Поряд із мобілізаціями чоловіків у період визволення Укра­їни активно проводилися і жіночі мобілізації. Армія потребува­ла у великій кількості друкарок, телефоністок, стенографісток, праль, кухарок, медсестер тощо. Проте нерідко жінок викори­стовували і на суто чоловічих роботах. Наприклад, штаб Воро­незького фронту після визволення Харкова дав рознарядку на призов 1 тис. жінок. Причому, окрім 200 кухарок, 100 пекарів, 150 писарів, 100 телефоністок, 50 радисток, у цьому переліку зна­чилося також 300 шоферів та 100 трактористів. На 16 вересня 1943 р. райвійськкомати Харкова відправили в армію 969 жінок, з яких лише п'ята частина мала зазначені спеціальності. Проте згодом 3 Харківської обл. було мобілізовано і відправлено до Чер­воної армії ще 4486 жінок усіх зазначених вище спеціальностей. Жінок мобілізовували майже в усіх східноукраїнських областях. Так, у Сумській обл. з 1 вересня 1943 р. по 1 січня 1944 р. у польові пральні 3-го Українського фронту було мобілізовано 2061 жінок, в Одесі — після її визволення — 1030.

У цілому це були дійсно добровільні мобілізації. До армії йшли не лише полум'яні радянські патріотки, але й жінки, що втра­тили під час окупації сім'ю, близьких, дім і бажали помотатися ворогові.

Проте після першої хвилі армійських мобілізацій пішли пла­нові мобілізації "жінок-добровольців". Наприклад, згідно з по­становою ДКО від 15 травня 1944 р. розпочалася мобілізація в 11 областях України. Передбачалося, що до 10 червня 1944 р. буде "призвано у добровільному порядку" 8 тис. жінок віком від 20 до 35 років для укомплектування військових посад у части­нах Червоної армії (кухарок, праль, зв'язківців тощо). Кожен ра­йон отримав свою рознарядку. "Доброволок" відбирали на під­приємствах та в колгоспах. Ось тут вже виникали ускладнення. Ті, хто бажав іти в армію, вже туди потрапили. Тож місцеві ор­гани влади, виконуючи рознарядку, нерідко просто розсилали жінкам повістки, чим порушували сам принцип добровільності. Було й багато інших порушень — призивали жінок, що не до-сягли 20 років, сімейних. Були випадки, коли на призовних пун­ктах з'ясовувалося, що "доброволець" — вагітна, хвора і т. ін. За таких умов ставлення до мобілізації нерідко було негативним. Наприклад, у Менському і Холменському районах Чернігівської обл. жінки відмовлялися "йти добровільно до армії". "Якщо є наказ про мобілізацію жінок, то мобілізуйте,— казали вони,—а якщо ні, то добровольцями не підемо."

Та все ж мобілізацію було проведено і на 15 червня 1944 р. у Дніпропетровській, Чернігівській, Сталінській, Запорізькій, Во-рошиловградській, Полтавській, Київській, Харківській, Жито­мирській, Одеській, Сумській областях призвали 7998 жінок (по 700 від десяти областей та 1 тис. від Одеської).

У цей же період у Рівненській, Тернопільській і Волинській областях на 15 червня 1944 р. було призвано близько 3 тис. жі-нок-польок — до запасних частин Війська Польського.

Наприкінці літа 1944 р. проводилася ще одна мобілізація жі­нок-добровольців до частин протиповітряної оборони, які ство­рювалися в Україні. У ці частини відбиралися жінки у віці від 20 до ЗО років, що мали освіту не менше 6 класів. Ця мобіліза­ція відбувалася згідно з наказом НКО СРСР від 22 серпня 1944 р. та директиви Головуправформу Червоної армії від 1 вересня 1944 р. Наприкінці вересня цього року у Харківському військо­вому окрузі було мобілізовано 1400 жінок, у Київському — 1 тис, в Одеському — 558. В цілому жіночі мобілізації охопи­ли в Україні кілька десятків тисяч жінок.

А загалом кількість мобілізованих в Україні у 1943—1945 pp. становила близько 3 млн, тобто 10% від усього населення рес­публіки на той період. Отже, в Україні вдруге за час війни була проведена загальна мобілізація.

Немовби передбачаючи її гіркі наслідки, як демографічні, так і економічні, відомий український письменник О.П.Довженко 26 грудня 1943 р. зробив такий запис у своєму щоденнику: "Усіх мучить думка про нелюдське небачене страждання народу. Роз­повідають, що на Україні починають уже готувати до мобіліза­ції шістнадцятирічних, що в бій гонять погано навчених, що на них дивляться, як на штрафних, і нікому їх не жалко. Нікому! Як страшно думати, що внаслідок отакого Україна може лиши­тися без людей, адже 19-літніх дівчаток вже теж призивають до армії. А скільки понищив і погнав до клятої Німеччини Гітлер!"

Мобілізації до Червоної армії у Західній Україні

Порушення законності під час призову військовозобов'язаних були непоодиноким явищем. І все ж у Східній Україні Червона армія не зустріла суттєвих перешкод при проведенні мобілізації. Хоча і не було вже такого ентузіазму і захоплення, як у 1941 p., однак в цілому лояльно наставлене до радянського режиму міс­цеве населення сприймало як належне усі скособочення і навіть сам жорсткий, щоб не сказати жорстокий, характер цієї акції.

Щодо Західної України, то тут навпаки — навіть саме питан­ня про мобілізацію стало для радянського військового керівниц­тва проблемою. Ще напередодні вступу у цей регіон Червоної ар­мії командувач 1-м Українським фронтом генерал армії Ватутін звернувся до члена Військової ради фронту Хрущова із запитан­ням, як бути з мобілізацією в Західній Україні, адже її населення виявилося недостатньо лояльним до радянської влади.

Відразу ж після вступу радянських військ у м. Сарни — одне з перших західноукраїнських міст, звільнених від німців, Хрущов дав наказ організувати мітинг. Під час цього мітингу він зустрівся із місцевим населенням і 17 січня 1944 р. проінформував про свої враження Сталіна. "Я дійшов висновку,— писав він,— що цих людей треба призивати до Червоної армії і навіть на загальних за­садах, як і в східних областях України, лише більш ретельно треба відбирати і відсіювати ненадійних, а також агентуру, що її, безпе­речно, будуть намагатися засилати до нас німці через цих оунів-ців, через бандерівців та бульбівців. Я вважаю, що ці люди будуть непогано воювати проти німців"¹.

Через тиждень, 25 січня 1944 p., Сталін підписав спеціальний наказ ДКО "Про мобілізацію радянських громадян у звільнених від німецької окупації районах Західної України і Західної Біло­русії", і мобілізація розпочалась. Однак мобілізація в Західній Ук­раїні виявилася значно складнішою справою, ніж її уявляв собі Хрущов, і викликано це було, головним чином, діяльністю ОУН-УПА. Спочатку керівництво Організації Українських Націоналі­стів мало намір заохочувати своїх прихильників до вступу в Чер­вону армію, вважаючи, що таким чином можна буде використа­ти (як раніше із вермахтом) підготовчі можливості ворожої армії, і отримавши в руки зброю, повернутися назад до загонів УПА. Однак використання західних українців у Червоній армії у яко­сті "гарматного м'яса" сприяло швидкому перегляду цих позицій. Відтоді головна увага УПА була зосереджена на зривах радянської мобілізації усіма можливими засобами.

¹ ЦЦЛГОУ.Ф.І. Оп.70. Од.зб.101. Арк.108.

У цих умовах мобілізація в Західній Україні стала для радянських військ не лише складною, але й небезпечною. Водночас вона почала розглядатися радянським керівництвом як один із найбільш важли­вих заходів у боротьбі проти українських повстанців.

Уже в березні 1944 р. у постанові ДКО "Про спеціальні за­ходи по західних областях України", шо її підготував для затвер­дження Сталіним Хрущов, мобілізації був присвячений пункт №1.

1. Зобов'язати НКО (тов. Смородинова) відмобілізувати до 20.03.1944 р. усе чоловіче населення призовного віку визволених районів Рівненської і Волинської областей, причому у першу чер­гу до 30-річного віку, і надалі в міру визволення західних обла­стей відразу ж відмобілізовувати призовні контингенти. Усіх мо­білізованих негайно відвести в тилові округи і після фільтрації і навчання кращу частину направляти у бойові частини, а зали­шок використовувати в тилових частинах (будівельні чи дорож­ні) та на відбудовчих роботах.

У своєму листі до Сталіна, що супроводжував цей документ, Хрущов також повідомляв, що він уже дав вказівку командувачеві КВО щодо першочергової мобілізації юнаків до 30-ти років, як "найбільш активну частину чоловічого населення". Оскільки од­ному КВО впоратися з цим завданням було важко, Хрущов до­мовився з Жуковим (він замінив Ватутіна на посаді командува­ча 1-м Українським фронтом) про те, що в цій роботі візьмуть участь відділи укомплектувань армій та фронту.

Саме 1-й Український фронт поглинув левову частку мобілі­зованих у Рівненській, Волинській та Тернопільській областях. На 27 березня 1944 р. із загальної кількості 75 709 чол. 64 269 було мобілізовано військовими частинами 1-го Українського фронту. 2-й Білоруський фронт мобілізував 8614, а військкома­ти КВО лише 2826 чол.

Щодо місцевих військкоматів, то в Західній Україні вони пра­цювали в тісному контакті із діючою армією, адже розраховува­ти на добровільну явку військовозобов'язаних на призовні пун­кти не доводилося. Так, військовий відділ Рівненського обкому партії повідомляв у Київ, що на 20 квітня 1944 р. в області було призвано 69 110 чол., з яких добровільно з'явилися до військко­матів лише 2620 чол. (окрім міст Рівне, Здолбунів, Сарни, де явка була досить високою). Інших, зазначалося в документі, брали під час облав у селах, лісах тощо.

Ще складнішою, ніж на Волині, була обстановка в Галичині. Як повідомляв Головпур начальник політвідділу 1-го Українсько­го фронту генерал-майор С.Шатилов, мобілізація тут відбувала­ся вкрай незадовільно, а в багатьох районах Львівської обл. її фактично було зірвано. З 52 693 чол, що підлягали призову, у серпні було призвано лише 3380.

На 1 вересня 1944 р. план мобілізації, встановлений для армій 1-го Українського фронту, було виконано лише на 56%. Причина­ми таких повільних темпів генерал Шатилов називав діяльність бандерівців і погану організацію призову. Мобілізовані розбіга­ються дорогою,— пояснював він у своєму черговому донесенні. Природно, що за таких умов армія нерідко вдавалася до силової мобілізації. Ось як описана одна з таких акцій в інформативному звіті Коломийського проводу ОУН: "Близько 01.05.1944 р. почали проводити по селах Коломийщини реєстри чоловіків від 18 до 52 років. Зараз по реєстрації почалася мобілізація.

До кожного села приїжджало 2—3 старшин і до 10 бійців. Старшини засідали в приміщенні сільради і туди чоловіки прихо­дили реєструватися. Коли люди на реєстрацію не з'являлися, бій­ці ходили по хатах й виганяли їх до сільради або самі реєстрували в хатах. Через кілька днів усі чоловіки відходили до призначених військкоматів Та на лікарські комісії. Зазначимо, що брали в ар­мію навіть не здатних до військової служби. Звільнені від армії були лише голови сільради, більшовицькі активісти, комсомольці, священики, дяки, паламарі та студенти-технологи. Рівно ж звіль­нені від армії працівники залізниці, театру.

Мобілізованим казали брати з собою харчі на десять днів, дві партії білизни й відправляли їх пішки до с. Бедриківець біля За-ліщиків. Мобілізовані там сильно голодували, а врешті йшли по харчі до своїх сіл і зовсім не верталися. З Бедриківець всіх мобі­лізованих відправили на схід пішки. Останні вісті від мобілізо­ваних галичан приходили аж з-під Києва.

Мобілізація проводилася "добровільно", але хто не зголосився в армію, того вважали не дезертиром, але "бандитом бандерівцем".

Чоловіків, уроджених в 1927 р., в армію спочатку не брали, а вчили їх на місці. Одне з таких навчань проводилося у с. Ста-ківцях біля Коломиї, в ньому брало участь близько 250 хлопців з Коломийського району. Тривало воно три тижні. Практичне навчання (вправи зі стріляння) відбулося в с. Пилипах і тривало чотири дні. Подібні навчання проводилися і в інших осередках нашої округи.

Щодо західноукраїнських міст, то в них мобілізація проходила значно успішніше, хоча теж була примусовою. Наприклад, в Рів­ному людей хапали просто на вулицях, у крамницях, у перукарнях без пред'явлення будь-яких повісток. Більше того, відчуваючи се­бе господарями становища, працівники військкоматів вдавалися до справжніх безчинств та беззаконня. Наприклад, у Тернопільсь­кій обл. під приводом виловлювання дезертирів військкоматчики вчиняли обшуки у домівках, під час яких забирали гроші, кош­товні речі тощо.

Місцеві цивільні та військові власті часто не могли порозумі­тися. Військкомати "гналися" за виконанням і перевиконанням "відсотка", надісланого зверху, аніскільки не зважаючи на міс­цеві умови та реальні можливості. В свою чергу, цивільні власті мали не тільки забезпечувати наявним на їх території людським контингентом усі господарські процеси, але й самі отримували час від часу рознарядки на так звані промислові мобілізації (на військові підприємства в Росію, Донбас тощо). До речі, викону­вали вони їх такими ж насильницькими методами, що й військ­комати. Наприклад, у Чернівцях під час проведення мобілізації на роботу в Донбас людей хапали під час нічних облав. За таких умов конфлікти між місцевими цивільними та військовими вла­стями подекуди набували гострого характеру. Так, рівненський військовий комісар підполковник Киреєв взагалі почав ігнору­вати місцеву партійну та радянську влади. Він навіть не з'яв­лявся на спільні засідання міськкому та обкому партії, коли ви­рішувалися мобілізаційні питання. У відповідь на запрошення з'явитися на одне таке засідання, він зухвало відповів: "Я не з'яв­люся. Я сам їх викличу". І дійсно, викликали. Так, заступник Киреєва, коли йому відмовили безкоштовно харчуватися в ре­сторані, надіслав повістку про мобілізацію принциповому чинов­никові міськвиконкому. Уся ця справа зайшла так далеко, що секретар Рівненського обкому Бегма поскаржився на Киреєва в ЦК КП(б)У і командувач КВО перевів рівненського "держимор­ду" на іншу посаду.