На переломі 1949—1950 pp. Смерть генерала Тараса Чупринки

Мабуть, не тільки генерал Ковальчук втратив терпець від без­перспективності московської боротьби проти українського ви­звольного руху. Зі 190 збройних акцій підпілля за три роки, йо­го підвищена політично-пропагандистська діяльність відбивалися широким відгомоном не тільки в вільному світі, але й у СРСР. Про московську безпорадність свідчив, між іншими, факт, що вся потуга СРСР не змогла оборонити визначного сталінського вислужника "українського письменника" Ярослава Гадана — від руки підпільного атентатника (23 жовтня . 1949). Згинув безслав­ною смертю той, що продав себе душею й тілом ворогам свого народу, що не тільки писав огидні пасквілі проти всього, що було святе для цього народу, але й чинно допомагав окупантам ни­щити цей народ і знущатись над ним. У одному тільки Березо­ві, з якого походила дружина цього архі-зрадника і де він за­любки перебував, коли ще не був "сталінським вельможею", він видав на смерть і тортури багато українських селян, єдиною про­виною яких було те, що вони любили Україну.

¹ Див. коментар Генсока В. Болдвина в газеті "Нью-Йорк Тайме" за 15 травня 1949 р. Тоді з'явилось більше сотні коментарів про УПА в світовій пресі, особливо у швейцарській.

Після смерті Галана урвався терпець навіть у Кремлі і звідти надійшли гострі накази поспішати з "ліквідаційною акцією". На ЗУЗ знову спровадили великі з'єднання військ МДБ і МВС, що упродовж цілого 1950 й 1951 pp. блокували терен дій УПА й про­водили акцію за акцією. Перед початком цієї великої блокади ге­нерал Ковальчук проголосив свій "Наказ" №312 ЗО груд­ня 1949 р., в якому ще раз звернувся до "решток розгромлених націоналістичних банд", щоб виходили з укриття і зголошувалися до органів державної безпеки "з повинною". Усім, хто зголосить­ся, сталінський наймит обіцяв не притягати їх до кримінальної відповідальності, надати їм право вільного вибору місць прожи­вання, допомагати у працевлаштуванні та повернути родини з Си­біру до колишнього місця проживання. Усім, що "знають банди­тів і підтримують з ними зв'язок", обіцяв не притягати їх до кри­мінальної відповідальності, "якщо вони припинять зв'язок з оунівським бандитським підпіллям і повідомлять, де знаходяться бандити, шляхом заяв, анонімних листів або іншим способом". Особам, що "здезертирували із шкіл ФЗН і ремісничих училищ і перейшли на нелегальне становище", обіцяв "дати змогу поверну­тися до батьків". Дальше генерал Ковальчук вимагав від органів безпеки, щоб вони посилили боротьбу проти "бандитів", а остан­нім пригрозив, що коли вони не скористаються цим "останнім"¹ зверненням, то "український радянський народ" (читай мдб) роз­правиться з ними й "їх загибель неминуча". "Наказ" був для всього світу найкращим доказом, що (1) на порозі 1950 р. існува­ло в 3. О. України "оунівське бандитське підпілля"; (2) укра­їнський народ знає "бандитів" і підтримує з ними зв'язок, (3) ук­раїнська, молодь залишила школи ФЗН і ремісничі училища й приєдналася до УПА, (4) у СРСР існує колективна відповідаль­ність. За вчинки бійців УПА й підпілля відповідають їхні родини.

Наказ 312 не справив найменшого враження на збройне під­пілля. У ньому залишилися вже давно тільки ті, що бажали пе­ремогти або загинути. А втім не про Ковальчукове звернення ду­мали наші підпільники. Саме повернулись із Німеччини кур'єри генерала Чупринки й принесли точні повідомлення про стано­вище на еміграції. Ці повідомлення не були веселі: взаємна гриз­ня, партійна боротьба, роз'єднання еміграції дійшли до зеніту. І тоді народився у підпіллі важливий документ, що дійшов на еміг­рацію разом із страшною вісткою про смерть у бою ГК УПА ге­нерала Тараса Чупринки. Цим документом було опрацьоване на­прикінці 1949 р. "Звернення Воюючої України до українців за кордонами України". "Звернення" було надруковане майже в усіх українських газетах на еміграції і своїм високопатріотичним, а одночасно й розумним змістом викликало великий резонанс се­ред мас українських емігрантів. Різним "патріотам партій" тре­ба було немало попрацювати для того, щоб ослабити велетенсь­ке враження від "Звернення".

¹ Цс вже було з ряду сьоме звернення більшовицької влади до УПА й підпілля. Кожне з цих "звернень" іменувало себе "останнім".

Цей документ підписали члени УГВР: проф. о. Лаврівський, голова підпільної греко-католицької церкви Роман Лозовський, генерал Тарас Чупринка, голова Генерального секретаріату УГВР і ГК УПА, полковник Василь Коваль, проф. Г. Зелений, сот­ник П. Полтава. За ГШ УПА підписався майор Д. Сокіл, за УПА-Північ майор М. Дубовий, за УПА-Захід — сотник В. Хміль і за групу УПА "Говерла" майор В. Грім. Крім них "Звернення" підписали ще члени Головного Проводу ОУН, члени краєвих і окружних проводів ОУН і різні визначні підпільники, наприклад Ніл Хасевич — "Бей-Зот".

Друга половина 1949 р. принесла тяжкі втрати УПА й під­пілля. Загинули в боях: (1) поручик Михайло Коржак ("Сапер"), один з найстарших чорноліських командирів (ЗО вересня 1949), (2) майор Степан Хрін, командир ВТ УПА "Маківка", один з найвизначніших упівських командирів, улюбленець вояцтва й на­селення (жовтень 1949), (3) провідник СБ Карпатського краю "Митар" (грудень 1949), (4) "Федюшка-Брюс" — референт Го­ловного Проводу ОУН (9 вересня 1949) і (5) інженер "Заліз­ний", родом з Донбасу, вишкільний референт при СБ. Проте найбільшою втратою для УПА й підпілля, для всіх поневолених Москвою народів, була смерть Романа Шухевича — Тараса Чуп­ринки, що сталась у Білогорщі біля Львова на світанку 5 берез­ня 1950 р. Через сім місяців про це довідалися широкі кола ук­раїнської еміграції¹.

Український народ сприйняв звістку про смерть героя україн­ської визвольної революції з глибоким жалем і великою тривогою в серці. Загинув бо провідник воюючої України, Головний Ко­мандир УПА, Голова Генерального Секретаріату й Голова Прово­ду ОУН, людина, що все своє життя і життя своїх найближчих поклала на вівтар великої ідеї — визволення українського наро­ду. "Шухевич загинув у Білогорщі, щоб жити Чупринкою у ві­ках", співав тоді жалібний поет і для нікого не може бути сумніву, що його ім'я вогненними літерами навіки записане на її скрижа­лях як дороговказ для сучасного й майбутніх поколінь.

¹ "Ассошієйтед Пресе" повідомила про смерть сл. пам. генерала Т. Чупринки 21 жовтня 1950 р. За цією агенцією повідомили про це й інші агенції цього ж або наступного дня, й звістка про смерть командира Армії Безіменних облетіла весь світ. Проте першою агенці­єю, що подала звістку про смерть сл. пам. генерала Чупринки, було... ТАРС. 24 берез­ня 1950 р. ця агенція подала заяву віце-прем'єра Корнійця про те, що "збройний спротив в ЗО України зліквідовано". Комунікат був у стилізований такими словами, що була май­же певність для всіх, що його читали або чули (він передавався теж по радіо), що сталася цуже важлива подія в Україні.

Генералові Тарасові Чупринці тільки 43 роки сповнилось пам'ятної березневої неділі 1950 р. Його життя було замкнене, властиво, двома датами: роками 1926 і 1950. Перша дата — це дата визначного бойового чину, а між обидвома датами сповне­не чинів життя. Це одне чвертьстоліття служби рідній нації. І в цій службі різні етапи: підпільна праця в УВО й ОУН, легальна праця в організаціях "Пласт", "Сокіл" і в спортових товариствах, далі польська в'язниця й польський концентраційний табір, військова служба в "Карпатській Січі" і в "Дружині Українських Націоналістів", командиром якої він був. І, врешті, с і м важ­ких років, таких коротких в історичному аспекті, а таких довгих у щоденній тяжкій боротьбі, на найвищих постах воюючої Ук­раїни. І за цих сім останніх років повсякденна велика небезпека й велика любов до Батьківщини, якій зложив усе: дорогого бра­та Юрка, визначного піаніста, закатованого в тюрмі на Лонцького в 1941 p., люблячих батьків, заарештованих і вивезених з Рідної Землі, а понад усе — віддану дружину Наталку з Березинських і двоє діточок Юрчика й Марійку...

Сім років керував генерал Роман Шухевич-Тарас Чупринка безпосередньо визвольною боротьбою українського народу, з них шість років боротьбою проти російського більшовизму. Як війсь­ковий і політичний керівник цієї боротьби, генерал Чупринка ви­явив видатні здібності й вміння. Справді, генерал Чупринка ви­явив себе як незрівнянний організатор підпільної боротьби і її знаменитий стратег. Він зумів підібрати собі штаб співробітників і при їх допомозі вміло керував підпільною армією, що не тільки вела активну боротьбу в мирній обстановці, але зуміла зберегти свою організацію. Під його проводом УПА й збройне підпілля в Україні добилися незаперечних політичних успіхів. До найбіль­ших успіхів зараховуємо факт, що ця боротьба стала голосною, не тільки в широкому світі, але й у самому СРСР і що вона мораль­но-політично виправдала ідею Самостійної України перед широ­кими масами СРСР і перед цілим світом. Це велике досягнення, бо ще вчора світ нічого не знав про Україну і з упередженням ста­вився до ідеї Самостійної України й ще сьогодні більшовицька пропаганда робить усе можливе, щоб обплюгавити ідею Само­стійної України й обплюгавити українських самостійників¹.

¹ Див.: Кость Коїіоііеико: "В чому історичність постаті ген. Тараса Чупринки?" в газеті: "Гомін України", чч. 11/147 і 12/148; "Світова преса про смерть Г. К. УПА" в цій же газеті, ч. 44/79. Література про ген. Тараса Чупринку досить вже багата й годі було б назвати брошури й статті, що йому посвячені. Серед них виділяється праця Володимира Янсва: "Тарас Чупринка — Людина-Символ".

У червні 1950 р. осиротілі керівники підпілля зібралися на чергову Конференцію Проводу ОУН. Вона займалась аналізом зовнішнього й внутрішнього політичного становища й опрацю­вала нову "Інструкцію" для збройного підпілля. Крім цього Кон­ференція схвалила уточнення й доповнення до програмних по­станов III НВЗОУН з серпня 1943 р. 8 липня 1950 р. Бюро Ін­формації Української Головної Визвольної Ради повідомило кад­ри підпілля і ввесь український народ про те, що після смерті сл. пам. генерала-хорунжого Романа Шухевича-Лозовського-Чуп-ринки пост Голови Генерального Секретаріату УГВР та Голов­ного Командира УПА обняв полковник Василь Коваль. Цей ук­раїнський військовик був одним з найближчих співробітни­ків генерала Чупринки впродовж останніх років боротьби. Під його проводом боротьба УПА й збройного підпілля проти московсько-більшовицьких окупантів продовжувалася ще не один рік.

На порозі одинадцятого року боротьби

Віце-прем'єр Української РСР Корнієць поспішив зі своєю заявою від 24 березня 1950 р. про "ліквідацію" збройної бороть­би в ЗО України, але він у цьому поспіху не був одиноким. Уже чотири роки перед ним з подібними заявами виступив був М.С. Хрущов. Мабуть, обом сталінським вельможам були ці брехливі заяви у свій час дуже потрібні. Тепер для брехливої за­яви Корнійця послужила смерть генерала Тараса Чупринки, але й цей визначний успіх емдебівських опричників не поклав ще кінця збройно-політичній боротьбі в Україні. У цьому мусили ско­ро переконатися більшовицькі вельможі, незважаючи на масові сугестії про "ліквідацію" в більшовицькій пресі.

УПА й збройне підпілля продовжували діяти в Україні. У 1950—1952 pp. з'явилося багато нових підпільних видань, які най­краще свідчать про те, що збройно-політична боротьба продовжу­ється, що ця боротьба зберегла свої організовані форми. Вже сама поява підпільного видання найкраще свідчить про те, що мусить існувати якась організація, котра ці видання пропагує і видає¹.

¹ Список видань за 1950—1952 pp. див. у газеті "Український Самостійник". Мюнхен, чч. 25/179. Про положення на Рідних Землях в останньому часі розповіли "Сучасна Укра­їна". Мюнхен: (Повідомлення з батьківщини), ч. 16/69 та "Український Самостійник", чч. 24 і 25 за 1953 р. Також "Гомін України".

У жовтні 1952 р. всі установи й осередки українського підпіл­ля святкували десяту річницю існування УПА 3 цієї нагоди ГК УПА полковник Василь Коваль проголосив окремий Наказ.

Виданий також "Альманах", що крім статей і спогадів умістив список нагороджених бійців і командирів УПА та членів підпілля, їх відзначено ЗХБЗ, 3X3 і медалями з нагоди 10-річчя УПА.

Перед цією знаменною річницею УПА й збройне підпілля пе­режили дві дуже тяжкі зими. Упродовж 1950 й 1951 pp. на зем­лях Західної України бушували емдебівські загони, намагаючись завдати останнього удару УПА й збройному підпіллю. їхні акції набирали окремої сили під час зими. На переломі 1950 й 1951 pp. в Карпати знову кинули свіжі дивізії військ МДБ і МВС для ліквідації цих "решток", про які постійно говорила більшовицька пропаганда. І ця мілітарна акція набрала розголосу в світі. 21 січ­ня 1951 р. Дру Пірзон, один з найкраще поінформованих аме­риканських журналістів, подав звістку про цю мілітарну акцію в своїй газетній колонці й у своїй годині по радіо, покладаючись на джерело: американську амбасаду в Москві, що подала звіт про цю акцію своєму урядові.

Немає сумніву, що боротьба проти емдебівських загонів ве­лась, справді, в дуже тяжких умовах. До звичайних труднощів, що їх УПА й підпілля мусили переживати під час масових об­лав, .дійшли ще труднощі з харчуванням. Унаслідок насильно про­веденої колективізації, зокрема в Дрогобицькій і Станіславівській областях, панував голод. Заготівля харчів для повстанців і під­пільників вимагала нових зусиль і нових жертв. Але й ці труд­нощі зуміла УПА й підпілля побороти, й у останньому році ста­новище поліпшилося.

Звичайно, завзята боротьба, пожвавлена політично-пропаган-дивною діяльністю в умовах важкої блокади, спричинилася до нових жертв, не раз дуже болючих. Восени 1950 р. загинув ви­значний підпільний публіцист Осип Дяків ("Горновий"), а взим­ку з 1951 на 1952 р. — майор Петро Полтава¹. Останньою прий­шла звістка про смерть підпільного публіциста Р. Моха й кра­евого провідника ОУН Байрака. Крім цього, загинуло багато бій­ців з кур'єрської служби ОУН².

¹ Див. некролог про нього: "Український Самостійник", ч. 20/1774, а також статтю "Ве-

литні духа й чину" (автор Н. Ю. Олсжко) в газеті "Гомін України" ч. 30/129.

¹ Список тих, що впали, в газеті "Український Самостійник", ч. 24/178.

' Тут ідеться про т. зв. "Mutual Security Fct", з 19SI p., а зокрема його секцію 101 (А) (1),

поправку до якої зголосив конгресмен Керстен. Цей акт і ця поправка викликали бурю в

пресі СРСР і країн-сателітів.

У 1951 р. велику увагу в пресі звернули на 100 мільйонів "сріб­няків", що їх "діловитий" Трумен призначив на купування "ра­дянських людей"¹. Ця акція велась безперервно також у 1952 р. У терені вона полягала в тому, що більшовики організовували прово­каційні "парашутні загони ОУН", що з'являлися в різних околицях і дуже часто вступали навіть у "бої" з "червонопогонниками" і "чорнопогонниками". Ці "парашутні загони" були зодягнені в аме­риканські однострої, з тризубами на пілотках, часто у вишиваних сорочках. Ночами вони нападали на селянські хати, грабуючи се­лян, вели себе по селах нахабно й шукали "сексотів зрадників", щоб їх "покарати". Останніх знаходили, очевидно, серед порядних людей і симпатиків підпілля. Звіти з 1951 й 1952 pp. переповнені описами таких акцій, що їх жертвою впало багато невинних людей. До речі, в звітах одного відділу УПА, що рейдував по Житомирсь­кій обл. в 1948-1950 pp., була вже в 1949 р. згадка про "парашутні загони", які там виступали в англійських одностроях. Метою цієї акції було відвернути українське населення від співпраці зі справжніми "парашутними загонами", якщо б такі з'явилися, і по­казати бійців цих загонів у кривому зеркалі, як людей здеморалізо­ваних серед "капіталістичного оточення", ласих на поживу й охо­чих, перш за все, чинити генеральну розправу з населенням за спів­працю з більшовиками. Можна собі уявити, наскільки більше було б шкоди від такої акції, якби не було підпілля, що своєчасно ін­формувало населення, що ніяких "парашутних загонів" немає, а є тільки більшовицька провокація, що є своєрідною відповіддю на американський закон про "взаємну безпеку".

У червні 1952 р. відбулася чергова Конференція Проводу ОУН. Крім детальної оцінки зовнішнього й внутрішнього становища, Конференція займалась також наболілими питаннями українсь­кого політичного життя на еміграції. Рішення Конференції й ін­ших нарад відповідальних керівників підпілля готувалися за кор­донами України й своєчасно були проголошені. .

У 1951 і 1952 pp. з'явилось значно більше підпільних видань, ніж у 1950 р. Поява цих видань, їх прийняття українськими ма­сами, надокучили більшовикам. 12 серпня 1951 р. у вступній статті газети "Радянська Україна" Рябокляч скаржився цілком виразно на те, що "банди українських націоналістів", "глибоко ворожі до марксистсько-ленінської теорії дружби й рівності на­родів, стараються відірвати український народ від російського на­роду і відновити капіталістичну систему в Україні". Це вони роб­лять "всіма засобами, включаючи також ідеологічні диверсії (Підкр. наше—Авт.)"

Від більшовицького борзописця годі було чекати більшого ви­знання. Мабуть, підпільні видання (ідеологічні диверсії) мають таки великий вплив на український народ, коли більшовицький письмак мусив згадати про них і охрестити їх "ідеологічними ди­версіями", веденими "всіма засобами".

На порозі одинадцятого року боротьби УПА й підпілля продо­вжували свою збройно-політичну боротьбу. Незважаючи на великі жертви за 10 років боротьби УПА й підпілля зберегли свою орга­нізацію, свою підпільну мережу. Продовжують діяти осередки цієї організації різного організаційного ступеня. Підпорядковані вони підпільному керівництву збройно-політичної боротьби — Укра­їнській Головній Визвольній Раді. Незважаючи на централізацію керівних постів у руках полковника Василя Коваля, кожен уваж­ний спостерігач знав, що це керівництво діє на засадах демокра­тії, що це керівництво — це колективне зусилля найкращих моз­ків підпілля. Так було і за сл. пам. генерала Тараса Чупринки.

По смерті Сталіна, коли на першому етапі боротьби за владу пе­ремогла п а р т і я, а бонапартистський табір емдебівсько-смер-шівської воєнщини зазнав, може, тимчасової поразки, в Україні наступили важливі зміни. Мусили відійти Л. Г. Мельников і М. К. Ковальчук, які не могли записати до своїх "бойових заслуг" знищення українського визвольного руху. Під тиском цього руху й постави всього населення, партія була змушена піти, може, на тимчасові поступки. Поряд з широким відступом від політики русифікації, що провадилась безперервно емдебівсько-смер-шівськими заправилами, з деякою лібералізацією режиму, ми ста­ли свідками полегшення для колгоспів у здачі хлібопоставок (деякі бідніші колгоспи взагалі звільнялися від них), звільнень від податків та визнання розмірно задовільної платні робітникам. Усе це відбувалося, в першу чергу, на територіях дій УПА й підпілля і годі ці факти розцінювати інакше, як поступки населенню, щоб відір­вати його від впливів підпілля. Проте, яка не була б мета цих по­ступок, одне залишається певним, що Москва ці поступки мусила, з тих чи інших причин, зробити. І цей факт, що всесильна Москва мусила піти на поступки в Україні, викликав сенсацію в світі.

ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ

"КОЛИ ЗА ВСЯКУ КРОВ, ПРОЛИТУ НА ЗЕМЛІ, ВПІМ-НЕТЬСЯ її РІД, ТО ЯКА ПІМСТА БУДЕ ЗА КРОВ УКРА­ЇНСЬКОГО НАРОДУ, ПРОЛИТУ ВІД ГЕТЬМАНА НАЛИВАЙ­КА ДО СЬОГОДНІ, ПРОЛИТУ ВЕЛИКИМИ ПОТОКАМИ ТІЛЬКИ ЗА ТЕ, ЩО ВІН ШУКАВ ВОЛІ, КРАЩОГО ЖИТТЯ НА СВОЇЙ РІДНІЙ ЗЕМЛІ І ДУМАВ ДУМКАМИ ВРОДЖЕ­НИМИ ВСІЙ ЛЮДСЬКОСТІ?..."

З "ІСТОРІЇ РУСОВ"