Бракувало коней. Доводилось висилати, як при першому фор­муванні дивізії, реквізиційні команди до Генеральної Губернії. Як тоді, так тепер чимало вояків не поверталося — деякі де­зертирували, інші переходили до лав УПА.

Плановий вишкіл дивізії почався 15 вересня, і вже на почат­ку жовтня відбувалися бойові стрільби у змішаних з'єднаннях усіх родів зброї.

Продовження вишколу в бойових умовах у Словаччині і Словенії

ЗО серпня у Словаччині вибухнуло повстання проти уряду о. Иосифа Тісо, інспіроване й підтримуване комуністами, до яко­го приєдналася частина словацької армії, на чолі з міністром обо­рони Фердинандом Чатлошом. Після заключения пакту дружби між Бенешом і Сталіним 12 грудня 1943 р. більшовики почали перекидати у Словаччину партизанів, котрих вишколював в СРСР комуністичний Український штаб партизанського руху. В сер­пні 1944 р. партизанським рух у Словаччині нараховував 8 тис. бійців, серед них 3 тис. совєтських партизанів. Між ними було багато українців, які в 1940 р. тисячами перейшли з окупованої угорцями Карпатської України до УРСР.

28 Вересня Головне командування сс видало наказ про пе­реміщення дивізії "Галичина" в Словаччину, де її підпорядкува-

i

ли німецькому командувачеві генералові Германові Геффлє (Hцffle). Дивізія мала охороняти призначений їй район довкола м. Жіліни та продовжувати вишкіл. Вишкільно-запасний полк теж перемістився у Словаччину, до Чадци.

Дивізія дістала наказ утворити бойову групу у складі одного куреня 29-го полку, підсиленого батареєю легкої артилерії, дво­ма винищувально-протитанковими дотами, відділами зв'язку й постачання. Командиром призначили підполковника Карла Віль-днера, німця зі Словаччини. 19 вересня почалося формування, а 28 вересня курінь від'їхав до Словаччини.

15 Жовтня до Словаччини виїхали перші ешелони.

Район охорони дивізії поділили на зони, в котрих їх підрозділи відповідали за охорону, громадський спокій та поборювання пар­тизанів. Першим завданням дивізії було забезпечення вільного ру­ху на важливій стратегічній залізничній лінії Ружомберок—Жілі-на; другим — охорона робітників на заводах, особливо в По-важській Бистриці, бо партизани часто затримували робітників і деяких забирали з собою, щоб саботувати випуск продукції.

Дивізія прочистила свій терен упродовж 10 днів, витісняючи партизанів у гористі околиці. У вишколі багато уваги приділя­лося бойовим вправам. Для розвідки чи нічних виправ за ціль вибирали таку місцевість, де могли бути партизанські загони.

Наприкінці жовтня німці повели наступ на центр повстанців у Банській Бистриці, сили котрих начисляли 60—80 тис. Вони займали добре укріплені позиції, мали добре спорядження, ар­тилерію, танки й літаки.

Банська Бистриця впала 28 жовтня. Словацькі війська зда­валися, тільки совєтські партизани відступили в гори. У цій опе­рації брала участь дивізійна бойова група Вільднера.

У той самий час друга бойова група (3-й курінь 30-го полку) під командуванням сотника Віттенмаєра (Wittennieyer) перекри­ла залізничний шлях і шосе з Ружомберка на схід. Повстанські загони почали розбігатися.

Наприкінці грудня дивізія відрядила бонову групу в складі 29-го полку й допоміжних частин під командуванням полковника Фрідріха Дерна до південної Словаччини (Банська Штябниця), де Червона Армія прорвала фронт. Вона відзначилася в обороні й наступі та дістала визнання від усіх командирів, що мали з нею справу, і в січні повернулася назад.

Тепер кожен піхотний полк, і навіть курені організували "єгерські (мисливські) чоти", тобто чоти для особливих доручень,

5S¹

Pappendorf

Mertendorf О *

Наступ Радянських Військ ^SS35^^ Контрнаступ дибізі'С

і,——.— Німецькі позиції на !5 мвітня t&tSp. fOtS 3km

p Withelmsdorf ^et^^S^tiochstrq^eh

^^^^

St r ad en

46*

'50^і

№'50' Mureck Radkerburg 15°55'

Контрнаступальні дії дивізії.

головно розвідувальних дій, котрі безпосередньо були підпоряд­ковані командирам полку чи куреня. Вони були фізично гарто­вані й добре озброєні, часто взимку вправлялися на лещатах.

Сутички з партизанами не оминали й відділи постачання. Дуже корисним виявився літак дивізійного штабу Фізелер-Шторх, яко­го вживали для розвідки та зв'язку — в гористій околиці радіо­зв'язок часто був неможливий.

У Словаччину до дивізії влилося близько 400 вояків (з групи понад тисячу) з 5-ї СС-дивізії. У липні 1944 р. їх було відряд­жено з запасного полку в Грос-Кіршбаум до Гайделягра на виш­кіл. У липні ця група переїхала через Франкфурт над Одером до ліска під Когльовим, де продовжувала вишкіл, а звідти — до Страшіце, недалеко від Пільзна. Після закінчення вишколу їх пе­ревезли до колишньої польської твердині Модлін під Варшавою. Тут офіцери "Вікінгу" вибирали для себе потрібне поповнення. Так по кільканадцять українців опинилося у різних підрозділах. Дисципліна була дуже сувора, бої під Варшавою завзяті. Багато гинуло. Під час одного відпочинку, за ініціативою перекладача Ярослава Деременди, вирішили поскаржитися командирові ди­візії, що українці зголосилися до своєї дивізії, а без їхньої згоди їх відряджено "на вишкіл" до "Вікінгу". Тепер на фронті через незнання німецької мови постають непорозуміння, через які ба­гато вояків гине. На знак протесту відмовилися брати харчі.

Наступного дня дивізійний командир Ульріх (Standartenfьhrer Ulrich) повідомив українців, що передав скаргу вищому коман­дуванню. 30 жовтня їх відвели з передової лінії. 4 листопада ко­мандир "Вікінгу" видав особливий наказ з нагоди відходу укра­їнців з подякою за їх службу. Приїхавши у Словаччину, частина з них залишилася в Жіліні, а частину спрямували до 29-го пол­ку до Кисуцького Нового Міста.

Подібна доля спіткала іншу групу дивізійних рекрутів. У другій половині липня 1944 р. приблизно тисячу рекрутів з вишкільно-запасного полку у Нойгаммері й Кіршбаумі, деяких ще неумунди-рованих, під командуванням поручника Фроляка відіслали під конвоєм на вишкіл до Угорщини. Після кількаденного постою в містах Того, Комар, Лепшпн та в інших місцевостях їх розділили по німецьких СС-частинах. Після рекрутського вишколу в тих ча­стинах вони потрапили в оборонні бої за Будапешт. Дуже мало кому вдалося пробитися через Дунай й повернутися до дивізії.

У Словаччині спорядили дивізійний шпиталь. Він мав повний штат, в основному з німецького персоналу й 20 українських і декілька балтійських помічниць (Hilfschwestem), евакуйованих з німецького шпиталю із східної України. Військова Управа в Кри­ниці організувала курси медсестер (липень-серпень 1944 р.) для 40 дівчат, котрі прибули до дивізії. Однак для повної кваліфіка­ції їм ще треба було відбути 3-місячну практику в шпиталі. Але ні до дивізійного, ні до словацьких шпиталів їх не прийняли. (Вони готові були служити навіть санітарками, однак німецькі закони не дозволяли жінкам виконувати службу на фронті). Ча­стина з них подалася з різними пригодами шукати своїх роди­чів, що виїхали на захід, інших зарекрутували до підрозділів про­типовітряної оборони.

У Словаччині дивізію відвідували члени Військової Управи.

У Празі в той час німці вели переговори з генералом Власо-вим та представниками інших національностей для створення Комітету визволення народів СРСР під його керівництвом. На­ціональне питання мало бути розв'язане після перемоги над біль­шовизмом. В імені українців генерал Павло Шандрук відмовив­ся від такої "непередрішенської" співпраці.

Намітилися помітні зміни і в німецькій політиці щодо україн­ської дивізії. У зверненні до вояків (19 жовтня 1944 р.) генерал Фрайтаг, з нагоди нагородження його залізним лицарським хре­стом, писав, що завзяті бої під Бродами "стануть традицією для 1-ї української дивізії", тим паче, що "українці борються за свій народ і батьківщину, котру хочуть знову визволити". 1 листопада відзначили День незалежності, а також вшанували пам'ять митро­полита Шептицького. В інструкціях про "світоглядове навчання" від 17 листопада повідомлялося: 1) "Дивізію зложено в основі [...] з людей із Области Галичина. На цій основі одержала дивізія названия "галицька ч. 1". 2) 3 часом ставала дивізія щораз більше сукупністю людей з усіх просторів України і має бути теж в май­бутньому військовою батьківщиною всіх українців. Тим-то понят­тя "галицька" стало завузьке, і з цих міркувань райхсфюрер нака­зав перейменування на "українська ч. 1". Відповідно змінили і присягу для українців, додавши до тексту слова: "...за визволення мойого Українського Народу, моєї Української Батьківщини".

Недалека віддаль від українських Карпат спонукала дивізійни­ків до переходу в УПА — у Словаччині 200 з них дезертирувало.

Стосунки з цивільним словацьким населенням були прекрасні. Після ближчого ознайомлення й вияснення, чому українці опини­лися в дивізії, словаки запрошували вояків в гостину, на танці. Крамниці були переповнені товарами, тільки бракувало словаць-

Історія українського війська

ких грошей. Тому процвітала вимінна торгівля. Дівчата романсу-вали з хлопцями, закохувалися і коли треба було переміщуватися до Словенії, деякі залишалися. Багато хто тут загинув. Словаки піклуються могилами дивізійників досі.

Дивізія знову стала боєздатною й очікувала наказу про нове призначення. 21 січня прийшов наказ про негайне переміщення — до Штірії — пішим маршем. Дивізія підпорядковувалася тилово­му командуванню (вищому фюрерові СС і поліції у Любляні).

Дивізію поділили на три маршові групи. Дві перші маршува­ли бічними шляхами через Білі Карпати, Грац, до Марібора. (Для гарматного полку зробили виняток, і він перемаршував засні­жені Білі Карпати головним шляхом). Третя група — автоко­лона — поїхала залізницею. Проходили 30—40 км денно 3—4 дні підряд, опісля був день відпочинку. В районах Граца й Бруна був 8-денний відпочинок, після якого дивізія промаршувала до місця свого призначення вночі, щоб оминути обстріл альянтсь-кими літаками. Дивізії призначили район розташування по обох боках колишнього кордону між Австрією та Югославією, пере­важно на югославському боці — у Словенії, що належала до рай-ху — з центром в опанованих партизанами лісистих горах По-горє, на південь від р. Драва. Марш почався 31 січня, а офі­ційно закінчився 28 лютого. Пройшли близько 500 км.

Район дивізії поділили на зони й організували охоронне за­безпечення, як це було у Словаччині. На терені дивізії діяли переважно комуністичні партизани маршала Тіто й менші кіль­кісно, прихильники монархії, королівські четники, які у свої око­лиці не допускали ні німців, ні тітовців. Між четниками й диві­зією встановилося "перемир'я" — одні одних не зачіпали.

Першим завданням дивізії було забезпечення безперебійного руху транспортів на головному шляху Марібор—Целє, чого вда­лося осягнути за 10 днів рішучих дій. Партизанів не знищили, тільки загнали далі в гори.

Вищий фюрер СС і поліції у Любляні Роснер (Obergruppenfuehrer Rossner) вимагав від дивізії дуже багато. Він планував широкомасштабні акції проти партизанів. Перша ак­ція, у якій брала участь дивізія з двома німецькими полками, відбулася в горах Меніна Планіна, на північ від Любляни. Під­розділи мусили форсованим маршем пройти 100 км, а відтак піс­ля кількох годин перепочинку вирушати в гори, що сягали 2 тис. м висоти й були вкриті глибокими снігами. Через чоти­ри дні акція закінчилася без особливого успіху.

За 10 днів подібну акцію провели на гірському масиві Бос-ковець у районі Мозіря—Любна—Сольчави. На вихідні становища деякі частини їхали поїздом і потрапили під бомбардування лі­таків. Були вбиті й поранені. Інші маршували. Але й ця акція не дала бажаних результатів.

Боротьба з партизанами великими з'єднаннями не приносила успіху, бо подібні операції не можна було готувати й проводити так, щоб партизани своєчасно не розкрили їх мети. У критичний момент партизани розбивалися на малі групки й просто проникали крізь застави або скривались у проваллях. Усі дії в горах треба було планувати наперед й від того плану не відступати, бо не було зв'яз­ку між окремими підрозділами. Радіозв'язок у горах не діяв.

У лютому 1945 р. до дивізії прибув Волинський легіон в силі куреня, що нараховував близько 600 вояків. Він був озброєний переважно радянськими рушницями, кільканадцятьма легкими та важкими кулеметами, однією протитанковою гарматкою; мав підводи з кіньми.

Легіон постав у березні 1943 р. на Крем'янеччині як парти- _# ганський загін у системі самооборони ОУН під проводом полков­ника Мельника. Не бажаючи перейти на бік ОУН під проводом С.Бандери, легіон вступив у переговори з німцями та припинив проти них боротьбу, зберігшії за собою на Волині самостійність дій, головно в захисті цивільного населення. Тоді прийняв офі­ційну назву — Український легіон самооборони (Ukrainische Selbschutzlegion). Німецькими зв'язковими при легіоні стали офі­цери служби безпеки (SD) Асмус і Равінг. У липні 1944 p., коли наблизився фронт, легіон перейшов на польську територію. Про­від легіону противився тому, щоб німці вживали його у діях проти польських партизанів. Тому німці заарештували політичного про­відника легіону "Солтиса".

Коли легіон прибув до дивізії й побачив, що це німецька ча­стина, більшість його вояцтва під проводом хорунжих "Ворона" (Романа Кнвелюка) та "Коваля" подалася у ліси, сподіваючися з допомогою четників пройти їхній терен та вернутися в Укра­їну. Четники, бажаючи позбутися "непрошенпх гостей", зголо-сили через місцевого крайсфюрера про місце постою легіону. На­ступного дня йому навздогін пішов один дивізійний курінь під командою майора Гайке. З ним пішов як перекладач сотник Ма-карушка. Коли втікачам пояснили характер дивізії та її майбут­ню роль у творенні Української Національної Армії, вони по­вернулися до дивізії, попередньо добившись обіцянки, що ніко­го за втечу не каратимуть. На жаль, під якимсь претекстом Ки-велюка німці розстріляли. Після включення легіону до дивізії його вояків розділили в різні сотні.

Відносини між вояками й словенцями були хоч не такі при­язні, як зі словаками, але коректні. Місцеве населення відчува­ло страх перед тітовськими партизанами. Партизани звичайно жорстоко поводилися і розправлялися з полоненими. їх нищи­ли, хоч часом брали в полон до своїх частин на "випробування" як носіїв амуніції та спорядження.

Під час перебування у Штірії близько 150 вояків дивізії зде-зертирувало чи, краще сказати, пропало безвісти.

Дивізія знову включилася у 4-денні протипартизанські дії, та на­дійшов наказ з групи армій "Південь" скласти всю зброю і споряд­ження новоствореним німецьким частинам. Наказ видав рейхсфю-рер Гіммлер. Після того надійшло ще 8 наказів від інших вищих військових інстанцій, які суперечили один одному. Стурбоване ко­мандування дивізії противилося такому безсенсовому наказові, пробувало з'ясувати ситуацію й висловити свої застереження різ­ним інстанціям, включно з квартирою Гіммлера. Врешті команду­вання дивізії погодилося скласти зброю при умові, що на станції бу­дуть чекати поїзди, а їх на всю зброю і спорядження треба було 38.

Як з'ясувалося після війни, цей ланцюг наказів, правдоподіб­но, спричинив сам Гітлер. Після обговорення ситуації у його квартирі в Берліні 23—24 березня він з великим здивуванням до­відався, що існує українська дивізія. Тоді, між іншим, сказав: "це ідіотизм давати озброєння українській дивізії, яка не є зов­сім надійна. Я радше волів би забрати в неї зброю і створити нову німецьку дивізію. Бо коли їхня батьківщина є десь там да­леко — то за що вони мають воювати?"

Несподівано 26 березня до штабу дивізії заїхали колишній гу­бернатор Галичини Вехтер та голова Військової Управи Бізанц. Ь; розповіли про накази щодо роззброєння. Вони про це нічого н? знали. Вехтер займав спеціальну посаду в Головному правлінні СС з відповідальністю за всі чужонаціональні частини зброї СС. Він почав негайно діяти, зв'язуючися з усіма відповідними інстанці­ями. Наступного дня поїхав до головнокомандувача групи армій "Південь", генерал-полковника А. Лєра (Alexander Loer), щоб йо­го переконати в доцільності вжити дивізію у фронтових діях.

Незважаючи на всі перипетії, дивізія продовжувала розбудо­вувати оборонні укріплення перед Марібором та провадити нор­мальні заняття.

Знову фронтові бої!

Тим часом Червона армія прорвала фронт у районі Гляйхен-берга (Gleichenberg) та Фельдбаха (Feldbach). Угорські частини, що боронили цей відтинок, в паніці відступали. Наказом групи армій "Південь" від 31 березня 1945 р. дивізію підпорядкували 2-й армії, а ту — 1-му кавалерійському корпусові. 1 квітня ди­візія розпочала наступ з завданням закрити прорив.

29-й і 30-й полки, підсилені кожен дивізіоном легкої артиле­рії, почали наступ на відтинку Гляйхенберг—Фельдбах. На лі­вому крилі вздовж шляху Гляйсдорф—Фельдбах ішов польово-запасний курінь, а ліворуч від нього рештки дивізії "Вікінг". Пра­вим сусідом у наступі були частини 3-ї кавалерійської дивізії.

31-й полк форсованим маршем повертався з півдня. Курінь саперів був зайнятий укріпленням Марібора, а фюзилери ще були підпорядковані 23-й танковій дивізії в районі Радкерсбурга.

Наступ розвивався успішно, але важче було втримати здобу­тий терен. Почалися протинаступи противника. Під час однієї критичної ситуації на командному пункті дивізії перебував ко­мандувач 3-м кавалерійським корпусом. Невідрадні повідомлен­ня з фронту так вплинули на нерви Фрайтага, що він, як під Бродами, відмовився від командування дивізією та зняв з себе відповідальність за її дальшу долю. Командувач не прийняв ре­зиґнації Фрайтага й наказав йому залишитися на своєму посту.

Під час боїв з'ясувалося, що українські вояки були добрі в наступах і майже завжди здобували намічену ціль. Зате в оборо­ні були вразливі і їх легко було відтіснити з зайнятих позицій. Тому дивізійне командування легко обсаджувало перші лінії обо­рони, а тримало більші резерви в тилу для протинаступу.

Панівні висоти Stradner Kogel і Gleichenberger Kogel кілька разів переходили з рук до рук. Врешті фронт стабілізувався і ди­візія дістала свій відтинок, який на правому крилі включав за­мок і село Гляйхенберг, а на лівому доходив до краю Фельдба­ха. Вона успішно його обороняла, незважаючи на те що амуні­ція до важкої зброї була обмежена й стріляти можна було тіль­ки за дозволом дивізійного штабу. У бойові дії не втручалися ні літаки, ні танки обох сторін.

У Словенії та Австрії дивізія зазнала відносно великих втрат. Зареєстровано 729 убитих українців, переважно у фронтових боях. Загинули курінні командири Кухта і Подєш, а полкові Дерн і Панір були поранені й евакуйовані до дивізійного шпиталю у Фелькермаркті.

О

5t. Veit о

St. Paul о

Eltbismald О .

KLAGENFURT О.

®

г.

Sv. tenant A Maribor о

Hibnica

Fei st ritz /

° ' Dra vogard

і ^л .••.*'•."-'.'

Selnica

.'s'Solcdva'■ •'.'. v.'. •".

• ;° ■.о-.о fe

Pregnada О

Штаб дибізії

Райони операцій проти партизанів

Turiak о

—

—і—

ЗО

=1=

40 ton. =)

Райони операцій проти партизанів.

У середині квітня з повітряних збройних сил прибуло до ди­візії 2500 вояків, усі без зброї,— кілька десятків старшин, кіль­ка літунів, решта переважно підстаршини — техніки обслуго­вування аеродромів. 1200 з них приділено до польово-запасно­го куреня, інших розподілили між частинами дивізії на "піхотне навчання".

Починаючи з березня 1945 р. з вояків дивізії створили робо­чий курінь. Його підпорядкували організації Todt, яка розбудо­вувала укріплення в околицях Фельдбаха та Граца.

Навпроти дивізії стояв т. зв. 3-й Український фронт Черво­ної армії, у якому служило багато українців. Почалася жвава про­паганда гучномовцями, летючками, нашіптуванням. Доходило до спілкування та навіть до зустрічей між українцями з обох боків фронту, за що німецьке командування суворо карало. За кожну таку зголошену "допомогу ворогові" вояка притягали до польо­вого суду і вішали.

У квітні до дивізії прибув генерал Павло Шандрук, голова но- і воствореного Українського Національного Комітету, котрий од­ночасно був командувачем Української Національної Армії, до котрої мали увійти всі українські частини, що перебували в ні­мецьких збройних силах. Генерал Шандрук був офіцером російсь­кої царської армії, вступив до армії УНР, а між війнами служив як контрактовий старшина в польській армії і відзначився в обо­роні Варшави. (Після війни екзильний польський уряд нагородив його хрестом Viituti Military). Українці відмовилися вступити до Комітету визволення народів Росії під керівництвом російсько­го генерала Власова. Тому 12 березня Альфред Розенберг, райхс-міністр східних земель, листом до генерала Шандрука підтвер­див рішення німецького уряду щодо створення Українського На­ціонального Комітету (УНК) "як єдиного представника українсь­кого народу". У цій декларації також сказано, щоб "українські військові частини з"єднати в українську визвольну армію". На пропозицію президента Української Народної Республіки Андрія Лівицького й інших провідних політичних діячів головою УНК став генерал Павло Шандрук (заступниками — професор Воло­димир Кубійович і адвокат з Харкова Олександр Семененко). Президія УНК призначила генерала Шандрука командувачем Ук­раїнської Національної Армії (У НА). 17 березня 1945 р. УНК ви­дав "Декларацію до громадянства", а генерал Шандрук — окрему відозву до українських вояків, що перебували в німецьких зброй­них силах.

Генерал Шандрук прибув до запасного полку 17 квітня, а 19 квітня — до штабу дивізії на фронті. З ним прибули Вехтер, полковник Бізанц та д-р Фріц Арльт, референт східних справ у Головному правлінні СС. Шандрук повідомив Фрайтага про тво­рення Української Національної Армії, до котрої планується включити 1-шу українську дивізію. На командира намічено гене­рала Михайла Крата. Шандрук привіз синьо-жовті кокарди та тризубці на кашкети. 25 квітня він прийняв присягу, яку провів дивізійний священик о. Михайло Левенець:

"Присягаю всемогу-чому Богові перед Свя­тою Його Євангелією та Животворящим Хре­стом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Наці­ональним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну. Свідомий ве­ликої відповідальності присягаю як вояк Ук­раїнського Національ­ного Війська виконува­ти всі накази своїх на­чальників слухняно й беззастережно, а служ­бові доручення трима­ти в таємниці. Так не­хай мені в цьому допо­може Бог і Пречиста Мати, — амінь."

У церемонії присяги брав участь весь 30-й полк, що стояв на відпочинку, та представники усіх інших частин. (Генерал Фрай­таг на присягу не з'явився.) Відвідав генерал Шандрук і фрон­тову лінію, з цієї нагоди з'явився фоторепортаж у газеті "До Бою", яка виходила у штабі дивізії.

Генерал Шандрук намагався зібрати всі підрозділи дивізії пе­ред капітуляцією, щоб жоден українець не потрапив у полон до

Червоної армії. За два дні до капіту;шції сотник Макарушка разом з д-ром Арльтом, який володів англійською, виїхали на захід з листом генерала Шандрука, щоб поінформувати передові части­ни британської армії про українську дивізію, її намір здатися в полон та отримати призначене місце збору.

6 травня командирів дивізій, командувачів корпусів запросили на нараду до штабу 6-ї армії. День капітуляції вже був відомий. Прохання дозволити дивізії першій відступити з фронту коман­дування армії не взяло до уваги. Запасні частини й обози поча­ли відступ раніше, а дивізія отримала з 4-го корпусу, якому во­на була підпорядкована, наказ про відступ з фронту тільки о 6 год. ранку 8 травня.

Під час відступу дороги були забиті людьми, бойовою техні­кою, транспортом. Запасний полк атакували партизани Тіто. Найбільше труднощів було при переході р. Мур. Дуже придався збудований саперами дивізії допоміжний міст на південь від Гра­ца, який функціонує ще й сьогодні.

Командний пункт дивізії 10 травня розмістився на ринку у * Тамсвегу, а увечері перемістився до Санкт-Андре. Надійшли ві­домості, що англійці затримують чужонаціональні підрозділи та всі частини зброї СС. Вехтер від'їхав і, як пізніше з'ясувалося, переховувався у католицькому австрійському монастирі "Марія дель Аніма" в Римі; помер в 1949 р. Фрайтаг подався в гори і застрелився.

Полон і опісля

Приблизно 1500 дивізійників потрапили в американський по­лон — одна група (більше тисячі) розміщалася в Німеччині, а друга (кілька сотень) — в Австрії. Спочатку полонені перебу­вали під голим небом, а згодом у таборах за дротами. їх кілька разів переміщували з табору до табору. В полоні хорунжий Юрій Гнатюк створив добрий хор, що давав концерти перед полоне­ними різної національності. Допомагала їм Українська санітар-но-харитативна служба, головно харчами. Переслуховували по­лонених радянська репатріяційна й польська військова комісії. Нікого насильно не видали та не заарештували.

В Італії — спочатку в Белярії, а згодом в Ріміні — в анг­лійському полоні опинилося понад 10 тис. українців разом з ге­нералом Михайлом Кратом. В цьому таборі при сприянні ан­глійців розвивалося суспільно-громадське життя, працювали зна­менитий репрезентативний хор, оркестри, спортивні дружини, преса, матуральні курси під спонсорством Ватикану, інші фахо­ві курси, навіть політичні партії й організації. Особливо опіку­вався полоненими архиепископ Іван Бучко. Він постарався про стипендії в університет Мадрида, дозволяв відвідувати табір ук­раїнським священикам з Рима, між якими були пізніші владика Іван Прашко та кардинал Іван Любачівський.

Радянська репатріаційна комісія почала перепитування кож­ного в таборі 26 червня 1945 р. Вона навіть добилася того, щоб деяких старшин, що, на її думку, мали вплив на полонених, ізо­лювати й перенести до т. зв. інтернаціонального табору. 25 сер­пня 1945 р. полонені не впустили до табору генерала Голікова з радянської комісії та поставили вимогу, щоб комісія переслухо-вувала поза табором у присутності англійського офіцера й не пе­реводила до інтернаціонального табору українських старшин. Ан­глійське командування на це згодилося, і комісія припинила свою діяльність в середині вересня. 1052 полонені зголосилися повер­нутися на батьківщину.

До 2-го польського корпусу під командуванням генерала Вла­дислава Андерса зголосилося 176.

У травні-червні 1947 р. усіх полонених перевезли до Великоб­ританії. І щойно тоді почали їх класифікувати як військовопо­лонених. (В Італії вони вважалися "підданим ворожим персона­лом" (Surrendered Enemy Personnel). Полонених розмістили по різних таборах. Вони працювали переважно у сільському госпо­дарстві. Восени 1948 р. їх звільнили.

Десятки полонених закінчили університетські студії в Ірлан­дії та Іспанії завдяки стипендіям Католицької акції.

У Річіоне (Італія) був жіночий табір, де перебувало 38 поло­нянок. Під час війни декотрі з них працювали в дивізійному шпи­талі, кілька — в штабах, були між ними жінки і родичі поло­нених. Після переїзду до Англії всі вони деякий час працювали у шпиталі для німецьких полонених у Наборні, а згодом перей­шли до цивільного життя.

У французьких таборах для німецьких полонених зброї СС (в тому й для вояків дивізії) були створені несприятливі умови жит­тя, щоб заохочувати колишніх вояків голоситися до французь­кого чужоземного легіону. Таким чином деякі українці опини­лися в Африці чи на війні у В'єтнамі.

Після бою під Бродами полонених старшин більшовики роз­стрілювали на місці, поранених теж подекуди нищили, наприк­лад усіх, що були в церкві у с. Княже. Тільки деякі дивізійники: змішалися з німецькими полоненими і їх згодом репатріювали до Німеччини.

Всіх інших повезли в Сибір. Найбільше їх потрапило до та­борів МВД № 283. Управління цих таборів було в Сталіногорсь-ку Московської області (начальник полковник Воєчин). У цих таборах було понад 100 тис. в'язнів, між ними й дивізійники, яких привезли сюди приблизно 8 вересня 1944 р. Протягом 1944—47 pp. велося слідство. Половину полонених-дивізійників засудили як "ізмєнніков Родіни". Решту на підставі спеціальної постанови радянського уряду прокуратура Московської особли­вої військової округи засудила заочно на 6 років спецпоселен-ня в Сибір.

Спецпереселенці-дивізійники відбували покарання в м. Бе-резовськ, біля Свердловська, в Красноярському краї та в Чи­тинській області, де працювали в шахтах золотовидобувної про­мисловості, підпорядкованих МВС СРСР.

* * *

Після війни Міжнародний Військовий Трибунал у Нюрнбер­гу, створений урядами США, СРСР, Великобританії та Франції, судив гітлерівських воєнних злочинців. Він також розглянув ді­яльність організації СС, включно з формаціями зброї СС. Що­до статусу ненімецьких вояків, то наказом від 26 травня 1944 р. Гіммлер заборонив вживати "для членів чужої народності, які сьогодні підпорядковані СС-організаціям, так дорогої нам і ви-сокоціненої назви SS-Mann". Крім цього, юридично є всі під­стави вважати, що українська дивізія вийшла з системи зброї СС, коли склала присягу на вірність українському народові (25 квітня 1945 р.) й формально була включена до Української Національ­ної Армії.

Незважаючи на це, були спроби огульно звинувачувати диві­зію й н членів, однак усі ці звинувачення були безпідставними. Західні альянти не видали Радянському Союзові жодного диві-зійника, хоч цього домагався Сталін.

Після докладної перевірки декретом від 25 вересня 1950 р. канадський уряд дав колишнім воякам Української дивізії до­звіл на постійне поселення в Канаді, відкинувши всі застереження проти них як безпідставні.

У 1986 p., після дворічної докладної перевірки, Канадська ко­місія по перевірці воєнних злочинців (Commission of Inquiry он War Criminals) під головуванням судді Жюля Дешена у своєму звіті офіційно ствердила: "Сама приналежність до формації СС не є злочином в розумінні міжнародного права, на це мусить бути свідомість злочину або активна участь в ньому [...] Обвинува­чення членів дивізії у воєнних злочинах ніколи не були доказа­ні ані в 1950 році, коли їх вперше внсунено, ані в 1984 році, коли їх поновлено, ані тепер перед цією комісією".

Американський уряд теж дозволив колишнім членам дивізії проживати у США. У справі хорунжого М. Прончака, який еміг­рував до США, не зазначивши, що служив в Українській дивізії, Найвищий Іміграційний Суд (Іміграційна Апеляційна Рада) у Ва­шингтоні 9 лютого 1956 р. виніс таке рішення: "Немає нічого та­кого, що вказувало б на те, що Українська дивізія боролася проти Сполучених Штатів або їх союзників на західному фронті, навпа­ки, докази є протилежні. Тому ми заключаемо, що служба в Ук­раїнській дивізії не була перешкодою в допущенні імігранта до Сполучених Штатів на підставі закону про переміщених осіб".

* * *

У країнах нового поселення дивізійники заснували Братство колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української Національ­ної Армії, з відділами в США, Німеччині, Канаді, Австралії, Ар­гентині. У Великобританії вони стали засновниками й членами Об'єднання колишніх вояків українців. Багато хто з-поміж них відзначився в науковому, релігійному, культурному житті. У 1992 р. в Україні створено Галицьке Братство колишніх вояків 1-ї Української дивізії ("Галичина") Української Національної Армії, що начисляло понад 700 членів. Усі дивізійники не забу­вають про мету, з якою пішли до Української дивізії,— станов­лення і зміцнення незалежної Української держави.

Примітки: в дивізії наказова й командна мови були німецькі. Ступені для чужинецьких з'єднань зброї СС теж були німецькі, наприклад, Waffen-Sturmann (для ні­мецьких СС був SS-Sturmann). У даній праці вживаються українські назви ступенів та українська військова термінологія. їх неофіційно вживали українські дивізійники, а в по­лоні в Ріміні комісія з військової термінології їх затвердила: Schutze — стрілець (сол­дат); Oberschьtze — старший стрілець; Sturmaim — вістун; Rottenfьhrer — старший ві­стун; UnterschariiQrcr — десятник (капрал); підстаршими (сержанти): Standartcnjunlccr — десятник-підхорунжий; Oberscharfьhrer — чотовий (молодший сержант); Hauptscliarfьliror — булави и й (старший сержант); старшини (офіцери): Standartcii-Obcrjunkcr — чотовий-підхорунжий; Untersturmfьhrer — хорунжий (лейтенант); Obersturmfьhrer — поручник (старший лейтенант); Hauptsturmfuhrer — сотник (капітан); Sturmbannfьhrer — майор; Obersturmbannfьhrer — підполковник; Standartenfьhrer — пол­ковник; Brigadenfьlirer — генерал-майор; Gruppenfьhrer — геперал-хорунжий; Obergruppenfьhrer — генерал-норучпик; ObersJgruppenfьhrer — генерал-полковник; Stabscharfflhrer (функція) — бунчужний (старшина).