Бій під Бродами

За два дні до від'їзду перших ешелонів на фронт до Галичи­ни (28 червня 1944 р.) штаб групи армій "Північна Україна" по­відомив, що дивізія займе позиції не під Станіславовом, як бу­ло заплановано, а на захід від Бродів. її підпорядковано 13-му корпусові (командувач генерал Артур Гауффе, начальник штабу полковник Курт фон Гаммерштайн), що входив до складу 4-ї тан­кової армії. Маючи всього кількадесят танків з малим запасом пального, ця армія була "танкова" тільки за назвою. Літаки, крім розвідувальних польотів, не вступали в бойові дії. 13-й корпус мав завдання обороняти відтинок фронту обабіч Бродів, включ­но з містом. Лівим сусідом 13-го корпусу (на півночі) був 46-й танковий корпус (4-та танкова армія), а правим — 48-й танко­вий корпус (1-ша танкова армія).

Для німецького командування не були таємницею наміри во­рога — наступ на Львів. На дорозі йому стояли Броди. Але бу­ла можливість, що він обійде Броди. Гауффе сподівався власне цього "кліщового маневру".

Дивізія, як резерв корпусу, отримала до оборони близько 36-кілометровий відтинок у другій лінії фронту. Піхотні полки ук­ріплювали головну лінію, фюзилерський курінь розбудовував пе­редові позиції, частково під ворожим обстрілом. Постачання і обози розташувалися в околиці Ожидова, а запасний курінь — на схід від нього. Хоч друга лінія була розташована за 20 км від фронту, наказана повна бойова готовність.

13 липня. Після масованої вогневої підготовки противник вда­рив з неймовірною силою і швидкістю на праве крило 13-го корпусу, у пункті стику 4-ї та 1 -ї німецьких танкових армій, а своїм ударним клином танкових з'єднань зачепив ліве крило. Командир і началь­ник штабу дивізії, що сусідувала з 13-м корпусом на лівому крилі, наїхали на міну й загинули. У з'єднанні зчинилася паніка, яка довела до кризи, тим паче, що поширилися неправдиві вістки, ніби генерал перебіг до більшовиків. Противник зробив два вирішальні прориви: один на шляху Тернопіль—Львів, а другий на північний захід від Бродів. Ці кліщі охопили й ізолювали 13-й корпус.

На правому крилі 13-го корпусу Червона армія прорвала фронт. Частини відступили з першої лінії оборони. Дивізію кинено у пун­кти прориву не як цілість, а поодинокими полками. Першим пі­шов у протинаступ 30-й полк, з завданням закрити прорив. До ви­хідних становищ на схід від Сасова близько 10 км підходу. Дорога затаращена. Пополудні цього погідного дня налетіли літаки й бом-' бами та бортовим обстрілом завдали полкові дошкульних втрат. Прочистивши дорогу, полк просувався допереду, зайняв вихідні становища в малому ліску й відразу пішов у наступ. Та потрапив під сильний вогонь з усіх видів піхотної зброї і танків. Тільки по­одинокі сотні дісталися поза крила прориву й дещо його звузили. Сотні мусили діяти на власну відповідальність, бо зв'язку з куре­нем чи полком не існувало. Підпорядкований полку дивізіон лег­кої артилерії часто мусив стріляти прямим націлом, змінюючи по­стійно позиції в неясній ситуації під постійними атаками літаків. Німецьких літаків у повітрі не було.

Увечері того ж дня, знову окремо, в наступ пішли 29-й, а вран­ці — 31-й полки, підтримані всією важкою зброєю дивізії. Врешті вдалося заблокувати з флангів коридор прориву, щоб він не поширювався, і прогалину закрити. Тепер дивізія отримала окремий відтинок фронту. Відведений у резерв 30-й полк шви­дко переформувався на боєздатний підрозділ.

Згодом дивізія отримала нове завдання: загородити долини Са-сова й Ясенова та не допустити противника в довколишні про­сторі ліси. Надійшли звіти, що противник прорвав фронт на пів­нічний захід від Бродів. Польово-запаснпй курінь повідомив з Буська, що під тиском переважаючих сил він відступає на захід.

16-та і 17-та танкові дивізії, що були резервом 4-ї танкової ар­мії, не відразу пішли у протинаступ, щоб закрити прорив на пів­нічному крилі, а щойно 15 липня. Червона армія на той час вже прорвалася північним клином через Горохів, Радехів до р. Буг, а південним клином попрямувала на південь від Колтова на Золочів.

З південного заходу почали протинаступ 1-ша і 8-ма танкові дивізії 48-го танкового корпусу. 1-ша танкова дивізія 15 липня вдарила у північно-західному напрямі від Зборова і після завзя­тих боїв зупинила більшовицький наступ. Зате танки 8-ї дивізії, зігнорувавши наказ просунутися до вихідних становищ закри­тою місцевістю, поїхали битим шляхом Золочів—Озірна і зазна­ли великих втрат від обстрілу з літаків. Усі надії на успішний протинаступ розвіялися.

Наступні дні були особливо важкі, бо дивізія стримувала го­ловні сили більшовицького наступу, а радянське командування знало про присутність української дивізії і намагалося її знищити.

Розгорілися оборонні бої за села Пеняки, Гуту Пеняцьку, Гу­ту Верхобузьку, Майдан Пеняцький, Суходоли. Дивізія отрима­ла завдання очистити також ліси, в які вдерлися ворожі підроз­діли. Корпус змушений був скорочувати свої оборонні лінії. Чис­ленні вломи частково вдалося закрити. Жорстокі бої були за замок у Підгірцях, який кількакратно переходив з рук до рук, під Кадовбицями, Цішками.

16 липня впав Золочів, а 17 липня танки південного клина Червоної армії дійшли до р. Буг біля Буська. Наступного дня вони злучилися з кавалерійськими частинами північного клина. Кільце замкнулося!

Уночі 17—18 липня спроби 13-го корпусу пробитися й з'єд­натися з 8-ю танковою дивізією не вдалися, головне тому, що вся піхота 8-ї танкової дивізії, згуртована до наступу, не пішла вдосвіта 18 липня, як було їй наказано, в атаку ззовні оточен­ня, а відступила ніби для перегрупування перед бойовими діями. Противник зауважив цей маневр, замінував той відтинок і під­тягнув сюди важку зброю.

Армійський наказ про прорив з оточення надійшов 18 лип­ня. Генерал Гауффе задовго вагався, і коли прийняв своє рішен­ня, вже було запізно. Можливо, що він був запевний себе, бо в боях навесні в цьому самому районі теж опинився зі своїм 13-м корпусом в оточенні, але відбив усі атаки, і Червона ар­мія відступила.

19 липня впав Колтів. Котел звузився на 9 км вширш і 8 км вглиб. 65-тисячне військо із усім спорядженням і зброєю опини­лося в лісистій гористій околиці між Чехами-Олеськом-Підгір-цями та Білим Каменем.

Командування 13-го корпусу наказало почати атаку на про­рив удосвіта 20 липня. Корпусна група "Ц", підкріплена одним куренем 361-ї дивізії та 249-ю бригадою штурмових гармат, ма­ла перейти р. Буг в околиці Білого Каменя та захопити й втри­мати терен між Скварявою і Хильчицями. 349-та дивізія повин­на одночасно вдарити із Ушні на схід та охороняти лівий фланг коридору. 14-та дивізія "Галичина", 361-ша дивізія та 454-та охо­ронна дивізія мали завдання стримувати атаки противника під час прориву й останніми вийти з оточення.

У той час на відтинку дивізії противник створив кілька про­ломів. Ситуацію вдалося устабілізувати з допомогою інших ча­стин. Увечері в штабі дивізії командувач корпусу попросив ге­нерала Фрайтага поінформувати його про ситуацію. На здиву-

вання усіх у дивізійному штабі генерал Фрайтаг відкрито заявив, що не має контролю над дивізією і не в стані нею командувати. Командувач підпорядкував українську дивізію безпосередньо ко­мандирові відтинку генералові Ліндеманові, а Фрайтага забрав до свого штабу.

^20 липня. О 05.00 год. почала наступ корпусна група "Ц", од­нак з півторнгодннним запізненням. Був уже ясний день. Ударна група, що наступала справа, розвиваючи наступ, перейшла Буг й зайняла Белзець. В центрі, перед Почапами, розгорілися за­тяжні бої за височину 366. Щойно в середині дня корпусна гру­па "Ц" досягнула мосту в Золочівці біля Почапів. Однак біль­шовики посилили атаки літаками, підтягнули резерви й чинили щораз більший опір. Увечері командування корпусу наказало роз­почати негайний наступ на Ляцьке й Золочів, незважаючи на пе­ревтому вояцтва. В наказі говорилося, що ззовні 8-ма танкова дивізія досягла Вороняків, а 1-ша йде атакою на Залісся. На жаль, це не відповідало дійсності.

Щойно вранці 21 липня пробоєва група 1-ї танкової дивізії вдарила ззовні й створила прогалину 10 км на захід від Залісся, через котру вийшло з оточення близько 3 тис. вояків, в тому числі 400 з української дивізії. Пізніше у тяжких боях вона, як і 8-ма танкова дивізія, мусила відступити на захід, залишивши 13-й корпус у кільці, котре щораз більше стискалося. Вночі з 21 на 22 липня командування 13-го корпусу видало новий наказ на прорив, однак з малою надією на успіх. У такій атмосфері командування корпусом як цілістю стало неможливим.

ГолоВна лінія фронту 11. 7.1911р.

Віотинон. другоїоборані " розбуМамоҐУкр. аавіачк '

@ Лопатин

^Шта! дивізії

1S1 g.

уРуда Брідс&ка

N.

^ НоМОмдний ПуМНТ ґдак^:

О / 2 3 1 5 6 7 в 9 10 мм,

ЦoBцypu

а

о

бІЛЯЙці

Крупець

. Клекотів

Ж1 пл Т Моніешиіі

Радибилій

бер/іи

багькіб

Kill А К

iJyp'zj

(Гnf Леб'ягинські

Корп. Гр. Ц"

° СоколіВка

fe

І

% Г II °

^ СІ- Суходоли

КаВоВіщі її ^{0 6}°1>^а

Дуа-_в° УТ^О ПоникВа

_І

^гПідгірці,

\

ЛітоВище 'л./'олуд~ицл о

\0

білий Мамімь

*Поча.пи

Ушня Сасіб

Гута Пеняцька.

Опами

і Верхобуж

о

О Лукавець

\Xit/tb*f<Jui

А- ^

О НругіВ О Нище

J57noI

ТврИ

=1=

Боііові дії диві іії.

Брови

/

буСь

О.

• Напрями Ворожих ударіВ

.Ворожа лінія І ВогнеВі застаВи

Пробосвмй шлях дивізії.

Тим часом під залізничним насипом на південь від Боніжина зібралися три ударні групи (рештки корпусної групи "Ц" та один полк 349-ї дивізії). Вони в несподіваному наступі заскочили про­тивника й захопили села Ясенівці та Залісся, і в цьому місці близько 5 тис. вояків вирвалися з оточення.

Від 22 липня 13-й корпус перестав існувати. Запанував хаос. Вогонь з усіх родів зброї і літаків, а особливо "катюш" завдавав ко­лосальних втрат. Єдина дорога на волю вела через шлях Золочів— Львів. Хвиля за хвилею людські маси без жодної координації нако­чувалися на залізничу колію на південь від Княжого, через відкри­тий терен на становища противника. Опісля ще мусили з великими втратами вступати у бої на сильно боронених голих узбіччях під лі­сами біля Вороняків, Залісся і Ляцького. Противник безперер­вно наступав з півночі, сходу й за­ходу. В боях, що тривали три з половиною години, зазнали не­злічимих втрат. Дальші атаки на прорив припинилися. Загинули генерал Гауффе і його начальник штабу. Тільки нечисленним щас-, ливцям вдалося добитися до лісів на південний схід від Ляцького. Через кілька днів вони з'єдналися з відступаючими частинами 48-го

Гармати дивізії на позиціях. Танкового корпусу.

У більшовицькій військовій історіографії ця офензива 1-го Українського фронту названа "Львівсько-Сандомирською операцією". На першому етапі (13— 27 липня більшовицькі війська прорвали тактичну й оператив­ну зони оборони німців, оточили й знищили їх брідське, роз­громили львівське і рава-руське угруповання, захопили Львів, Ра-ву-Руську, Перемишль, Станіславів і просунулися вперед на 260 км. На другому етапі (28 липня—29 серпня) більшовиць­кі з'єднання форсували ріку Віслу, захопили й розширили мо­стовий причілок в районі Сандомира. Глибина наступу досягла 110 кілометрів.

Німецька група армій "Північна Україна" мала (без тилів): во­яків понад 600 000, гармат і мінометів (75 см і вище) приблиз­но 6300, танків і штурмових гармат понад 900, бойових літаків 700. 1-й Український фронт Червоної армії нараховував 843 772 вояків, 16 257 гармат і мінометів (в тому числі 13 825 калібру 76 мм і више), 1222 зенітних гармат, 2206 танків і са­мохідних гармат та понад 3000 бойових літаків. Загальне спів­відношення сил характеризувалося перевагою Червоної армії в піхоті на 1,4, в артилерії на 2,2, в танках на 2,4 і в літаках на 4,3 раза.

У місцях прориву (загальна їх ширина 26 км, або 6% всієї лінії фронту) виділялося з армій першого розташування 35 дивізій. З урахуванням з'єднань армій другого розташування у напрямках головних ударів діяли 44 дивізії. У тих пунктах було введено в дію понад 90% усіх танків і самохід­них гармат (2206), понад 90% гармат та всю авіацію з заплано­ваними ЗО 960 польотами впро­довж 5 днів. У місцях проривів Червона армія мала перевагу в людях у 5 разів, гарматах і мі­нометах у 6—7 разів, а в танках і самохідних гарматах у 3—4 рази.

Як подають радянські джере­ла, в брідському оточенні знище-►но понад 30 тис. вояків і офіце­рів, 17 тис. взято в полон. За­хоплено понад 1 100 гармат і мі­нометів, 15 тис. автомашин та іншої воєнної техніки.