1 Очевидно, українське самостійницьке середовище, як тепер кажуть, "націонал-комуні-стичне".

¹ Дехто вважає, що московсько-більшовицький терористичний апарат унсможливлюваз будь-яку діяльність підпільної організації і просто виключав ведення будь-якої боротьби проти режиму. На нашу думку, протирежимна' боротьба в СРСР була можлива тільки підпільними методами.

Мала ОУН і свої поважні недоліки (переважання світоглядної проблематики над програмною і політичною, деяке захоплення модерними авторитарними" ідеями, зокрема тероризмом, що його не завжди можна було виправдати мотивами революційної до­цільності), але незважаючи на ці недоліки, напередодні Другої світової війни ОУН була серйозною політичною силою. Сила ця ставала небезпечною для Москви й тому вона вирішила вдарити по ОУН — вбити керівника цієї організації, знаючи, що його важко буде замінити. І справді, 23 травня 1938 р. на бруку Ротер-дама загинув полковник Євген Коновалець від пекельної машини підісланого агента НКВС Яценка-Валюха. Ось так, з московської руки, на вулицях чужого міста загинув визначний український патріот і державний муж, що в українську ісгорію увійшов як наймаркантніша українська постать 30-х років XX ст.

12 років перед тим теж з руки підісланого московського агента Шварцбарта (25 травня 1926 р.) на бруку Парижа загинув Го­ловний Отаман Армії і Флоту Симон Петлюра. І цей визначний діяч нашої історії був потенціально дуже небезпечним для Мос­кви. Ідеї Петлюри й Коновальця тотожні — це дві постаті, але один символ української визвольної боротьби. Москва знищила цих звитяжців українського визвольного руху, але не змогла зни­щити їх ідей, що в наші дні почали охоплювати щораз ширші маси українського народу й повели їх на нову боротьбу за влас­ну державність, за визволення.

Березневі події в Карпатській Україні (1939) були першою про­бою сил розбудженого до життя й спраглого волі українського

народу. Спротив Карпатської Січі не дав змоги мадярсь­ким гонведам увій­ти до Карпатської України парадним маршем, так, як це зробили німці в Че­хії та Моравії. Гон­ведам довелося здо­бувати Карпатську Україну з боями. Збройний спротив Карпатської Укра­їни тривав довше, як спротив Голлан­дії чи навіть Фран­ції. До речі, цей спротив був першим пострілом в гітлерівську "Нову Європу". Цей спротив показав, що український народ го­товий боротися навіть проти ворожої переваги за всяких умов. "Чому Січ продовжує таку безнадійну боротьбу? Чому армія зу­стрічає стільки перешкод у здобутті території, яку боронять во-яки-аматори?" — запитував здивовано кореспондент "Нью-Йорк Тайме", не знаючи, що прагнення волі додає україн­цям сил у нерівній боротьбі.

Коли ж на руїнах Версальської Польщі утвердилася нова, ра­дянська дійсність на ЗУЗ, і коли легальні українські партії само­

ліквідувалися, в підпіллі продовжувала діяти одна тільки ОУН. Після смерті крайового провідника Володимира Тимчія-Лопа-тинського під час нелегального переходу кордону крайовим про­відником став Іван Климів-Легенда. Під його проводом ОУН по­чала пристосовуватись до нової дійсності й використовувати її для своїх цілей.

Arllkel III

Dt« erforderliche «teatlicAs leuregellMf ubornlaejt in Jen Gebieten miluh der In Artikel I eng« (ebenen Unit die Deuteche nolcharegierung. In den Setiall цstlich dieser Lille die «еііегшц der UdSSt.

Artikel IV

Mt Deuteehe JaficHfrefteruiuj und die Regierung der UdSSB betrachten die Forjiehende Regelung ЖІ4 ein sicheres rundaajent fur eine fortschreitende Xht-eieklung der freundschaftlichen Begebungen ceischen Ihren

Vцlkern.

Artikel V

Dieser Vertrag wird ratifiziert und die Retiflkationeurkunden »erden tobeid mit eibglich in Berlin eusgeteuocht Verden. Der Vertrag tritt nit Miner Onter-isichnung in Kroft.

Angefertigt in doppelter Uraehrlft in deutscher und russischer Sprache.

Nc-tkAu, den 26.September 1939. f.-sehe Reichsreg ierung.

In VoIliMcht dtr Regi«rtim der UdS5l.

Сторінка з німецько-радянського пакту

про ненапад від 23 серпня 1939 p. з підписами Ріббентропа й Молотова.

У нових умовах головним завданням ОУН вважала поширення своєї діяльності на всі українські землі. Не можна сказати, щоб у цій діяльності вона не мала успіхів. Навіть новоприбулі до Галичини українці з ОСУЗ і СУЗ ставали членами ОУН, як наприклад, сл. пам. Йосип Позичанюк або май­бутній провідник ОУН на ОСУЗ Панько Сак-Могила. Очевидно, це була відпові­дальна й рискована праця, бо НКВС цілеспрямовано підсилав різних провокато­рів, що мали вдавати укра­їнських "націоналістів" з ме­тою розшифрувати діяль­ність ОУН. Подекуди цим провокаторам удалося про­лізти в ОУН і спричинити арешти членів та деконспіра-цію осередків. Усе ж ОУН на ЗУЗ зберегла себе від біль­ших втрат під час першої окупації ЗУЗ більшовиками. Тоді відбувся тільки один ве­ликий процес діючих членів О У Н, т. зв. процес 59-х, у якому підсудні, головно дів­чата, виявили велику муж­ність і стійкість, притаманні для оунівської поведінки на процесах.

У 1940 р., у зв'язку з напруженими відносинами між Німеч­чиною й СРСР, незвичайно пожвавилась мандрівка озброєних груп ОУН через Карпатські верхи. Сутички з більшовицькою прикордонною сторожею ставали частим явищем. Для замані­фестування того, що ОУН діє в підрадянській дійсності, органі­зовано успішний атентат на склад амуніції в Перемишлі (бере­зень 1941 p.). Вибухи амуніції, що тривали упродовж кількох го­дин, спричинили велику паніку серед більшовиків. Вони дума­ли, що це вже початок війни з Німеччиною й утікали, хто куди гаразд. Дехто з найбільш переляканих загнався аж до Львова.

Не можна заперечити, що українські народні маси, які з не­прихованою ворожістю ставилися до більшовицьких окупантів, покладали великі надії на ОУН, що існувала по цей і по той бік кордону. Маси вірили, що ОУН готується до нових подій і че­кали цих подій із затаєним подихом.

На жаль, по той бік кордону ОУН розкололась на дві поборюючі себе частини. Коли розглядати цей розкол з історичної перспективи, то не може бути сумніву, що розкол був важким ударом по українському визвольно-революційному русі. Такий важливий інструмент української визвольної політики, як ОУН, перестав існувати як одна міцна й одноцільна організа­ція. На місце одної постали дві ОУН, що стали себе взаємно поборювати. Оця взаємна боротьба — найбіль­ший негатив розколу. Вона послаби­ла впливи ОУН серед українського народу, була гальмом для поширення націоналістичного руху на ОСУЗ і СУЗ, внесла фанатичну нетерпимість, групову виключність і партійний роз­кол у середовище цього руху. Вона культивувала ненависть, про­пагувала самозакоханість і нетолерантність, санкціонувала недо­зволен! методи боротьби, ослаблювала не тільки українську ви­звольну ідею, але усе українське організоване життя.

Беручи це все до уваги, з історичної перспективи розколу ні­як виправдати не можна. Аргументи, що їх висували й досі ще висувають обидві сторони, не можна вважати достатніми й пе­реконливими. Годі ж називати розкол в ОУН "очисткою від зо-портунізованих і земігрантщених елементів", коли в середовищі ОУН під керівництвом полковника Мельника продовжували ді­яти такі визначні революціонери, як Олег Кандиба-Ольжич, Оле­на Теліга, Ярослав Чемеринський-Оршан, Іван Рогач і багато ін­ших, що своїм життям засвідчили вірність революційним ідеалам. Знову ж годі знецінювати середовище ОУН під керівництвом Сте­пана Бандери й окреслювати його як середовище "бунту", "анар­хії", "диверсії" і т. п., коли з цього середовища вийшли такі кришталево чисті революціонери, як Дмитро Мирон-Орлик, Дмитро Маївський-Тарас, Микола Арсенич-Михайло, Ярослав Старух-Стояр і тисячі інших, що на чолі з незабутнім ГК УПА Романом Шухевичем-Чупринкою створювали цінні й тривкі вар­тості на шляху здійснення ідей Петлюри й Коновальця.

І коли, незважаючи на розкол, ОУН (у двох видах) своє зав­дання сповнила, то за це можемо завдячувати великій мораль­ній силі основного членства ОУН, що без огляду на приналеж­ність до даної групи реалізувало її ідеї, не шкодуючи свого жит­тя. І за це можемо також завдячувати широким українським масам, що сприйняли ідеї ОУН за свої власні й підтримали її в боротьбі¹.

II