4. Поширення дій упа

У першій половині квітня 1943 р. український повстанський рух охопив усю Волинь і значну частину Полісся. У руках німців залишились тільки більші міста й містечка, в яких вони створили свої "штюцпункти" з сильними залогами. Вони пильно оберігали також залізниці, по яких ішло постачання східного фронту. Ці лі­нії охороняли переважно мадярські залоги та панцирні потяги. По волинських шосе постійно курсували панцирні автомобілі. Ціка­во, що поширення дій -УПА український народ прийняв як гасло для розгрому т. зв. лігеншафтів, на яких українські селяни мусили працювати як кріпаки під доглядом німецьких ляндвіртів. Із ба­гатьох районів Волині й Полісся німецькі ляндвірти й жандарми тоді зникли й більше вже до них не повернулися.

Для ведення поліційної служби німці використовували місце­вих поляків. У скорому часі з них сформували три поліцейські батальйони, що були розташовані в Ковелі, Рожищах і в Олиці. Батальйони ці мали польський старшинський і підстаршинський склад і підлягали штабові ББ ("Банденбекемпфунг" — поборю­вання банд). Крім цього було створено значну кількість станиць польської поліції замість колишніх українських шуцманшафтів, що пішли в "ліс". Уся ця польська поліція на Волині складала­ся з елементів, запаморочених шовіністичною дурійкою, горіла ненавистю до всього, що українське. Оця поліція виявила себе пізніше ревним і вірним помічником гестапо в боротьбі проти українського визвольного руху.

Польська шовіністична дурійка на українських землях, воро­жа постава значної частини поляків до українського народу, їх співпраця з усіма окупантами українських земель проти укра­їнського визвольного руху були причиною кривавої польсько-ук­раїнської війни на Волині, на Холмщині й пізніше в Галичині. Цієї війни поляки не виграли, про що розкажемо в іншому роз­ділі. Унаслідок цієї війни сотні тисяч поляків мусили покинути українські землі й цей відступ слід вважати ще одним осиковим колом у могилу польської експансії на Схід.

Уночі з 21 на 22 квітня сильні відділи УПА провели наступ на Іванову Долину (каменоломня в Костопільщині). Німці тут добре укріпилися і за всяку ціну боронили цей важливий для них господарський пункт. Під час бою згоріло кілька вулиць міс­та, було зруйновано два залізничні мости, знищено різні мага­зини, здобуто зброю й одну тонну вибухових матеріалів. Втрати ворога, включаючи поляків, що брали чинну участь в бою на боці німців, були дуже великі, вони визначалися сотнями вбитих. Втрати УПА були також значні.

¹ Лист мадярського комаїщаита з Дубни, писаний "карпато-руською" мовою, зберігається в архівах ЗП УТВР. Ці перші контакти були відновлені і пізніше сприяли заключению перемир'я з мадярською армією в Карпатах.

У квітні повстанці робили наскоки на Горохів (22 квітня), на карний табір у Горохівщині (3-4 жовтня), на Цумань (12-13 жовт­ня), на О лику. В Крем'янеччині, в селах довкруги Гурбенських лі­сів, розгромлено мадярські карні експедиції і мадярський коман-дант з Дубна попрохав УПА про перемир'я¹. Більшовицьких пар­тизанів, що пробували із-за р. Случ проникнути в Погоринські ліси (16 квітня), розбито в бою між с. Яполоть і Вілька. Недале­ко (біля с. Постійно) розгромили відділ СД і гестапо з Цуманя (4 квітня). У цьому бою німці втратили два важкі кулемети, раді­останцію, дві фіри амуніції, кріси, револьвери, польову аптеку.

Великдень 1943 р. українські повстанці святкували дуже уро­чисто. Сотні вояцтва сповідалися й приймали св. Причастя. До поліських відділів інтендатура УПА привезла десятки возів па­сок, масло, ковбасу, яйця та інші святочні подарунки. Відціди бра­ли організовану участь у богослужіннях, священики виголошу­вали зворушливі проповіді. Після освячення пасок відділи зби­рались зі своїми командирами за святковими столами¹.

Святковий настрій куреня УПА (командир Олег) задумали зіп­сувати німці й більшовицькі партизани. Німці обстрілювали ста­новища українських повстанців коло с. Сильне з кулеметів, гар­мат і мінометів. Від гарматних пострілів загорівся ліс і палав на площі 10 км завдовжки та 2 км завширшки. Німці, зустрівши за­взятий спротив повстанців, відступили. Згодом червоні партизани захотіли нажитися на упівському добрі й покуштувати повстансь­ких пасок. Господарська чота навіть втратила одну підводу з по­дарунками. Коли ж повстанці стали наступати, то партизани втратили не тільки здобуту підводу, але й власну підводу з на­грабованими безрогими та двома скриньками мін до міномета. 28 квітня повстанці командира Олега розбили свіжу більшовиць­ку банду коло с. Журавичок. Це було "соединение", щойно ски­нуте на парашутах. У бою загинув його командир, при якому знайшли документи, що він ще на початку квітня був у Москві.

¹ Див. цікавий і настроєний спогад учасника "Наш Великдень" у великодньому числі "Гомону України" за 1950 р.

З подій, що мали місце в квітні 1943 p., дуже голосним у Кам'янець-Подільській області був протинімецький виступ ба­тальйону українських шуцманів, що стояв у Ярмолинцях. Уно­чі з 10 на 11 квітня батальйон перебив своїх старшин і рушив на північ на з'єднання з УПА. У Теофіпольських лісах дійшло до бою між шуцманами й німцями. Під час бою німці почали через гучномовці взивати шуцманів до повернення, обіцяючи їм прощення всіх провин. Тоді дійшло в батальйоні до розколу між українцями й поляками (в батальйоні було 60 поляків). Поля-ки-батальйонці повернулися, але німці їх одразу ж розстріляли. Українці відійшли малими групами на північ і пробились до УПА. Частина батальйонців повернулась в Сатанівський район і ство­рила там повстанський відділ. Командував ним "Вітер" — лю­дина надзвичайно смілива й енергійна, що вславився блискучою втечею з тюрми СД у Старокостянтинові.

У квітні в Ковельщині почав діяти загін УПА "Помста По­лісся". Від рук повстанців цього загону у перші дні травня на шляху Ковель—Берестя загинув Віктор Люце, шеф німецької CA, один з найближчих співробітників Гітлера. Засідка була органі­зована недалеко с. Кортиліси, що минулого року разом з насе­ленням і священиком було дотла знищене німцями. Німці, про­те, ніколи не призналися, що Люце загинув від рук українських повстанців. Вони повідомили, що він загинув у автомобільній катастрофі. Ця версія відповідала дійсності. Автомобіль Люце ро­зірвала повстанська міна.

Німці не могли признатися, шо Люце загинув від рук укра­їнських месників. Таке визнання кинуло б жмут світла на полі­тику німців в Україні. Перед світом вони хотіли вдавати "ви­зволителів" України. Тим часом світ дізнався б, що в Україні існує український збройний резистанс, що цей резистанс відпо­відає терором на німецький терор, що відносини вже стали та­кими, що німці навіть не в силі забезпечити безпеку своїх висо­ких достойників на українських шляхах.

Тривалий час українські повстанці полювали на крем'янецько-го гебітскомісара Мюллера, відомого терориста й садиста, що сам розстрілював українців і підпалював села. 7 травня біля с. Смиги, на шляху з Крем'янця в Дубно, їхало добре відоме авто гебітско­місара. Повстанці знищили авто, але в ньому не було Мюллера, тільки митрополит автономної церкви Олексій (Громадський). Митрополит загинув у цьому атентаті. УПА й українське підпілля не мали найменшого наміру його вбивати. Хоча сама думка про "автономію" української православної церкви і її підлеглість під московського патріарха була осоружною в колах православних ук­раїнців, проте широкі кола українського православного громадян­ства з задоволенням сприйняли факт церковного поєднання Ав­тономної Церкви й УАПЦ, що стався в Почаєві 8 жовтня 1942 р. УПА й підпілля теж схвалювали цей акт, що був дошкульним уда­ром по церковній політиці німецьких окупантів в Україні. Це з болем стверджує райхскомісар Кох у своїй "Інструкції"¹.

¹ У своїй "Інструкції" Кох нарікав, що фельдмаршал фон Бок "іменував" у Полтаві М. Скрипника єпископом, а цей "зумів втяти штуку і поєднав дві українські церкви, що досі стояли вороже одна проти одної", і цим створив для Коха "політичні труднощі". Єпископ Мстислав Скрипник був дійсно ініціатором поєднання.

Приписувати вбивство митрополита Олексія колам УПА й підпілля немає підстав. Втручання у церковні справи ніколи не належало до завдань УПА й українського підпілля.

Ріст і поширення УПА виявили деякі характерні риси цієї під­пільної армії, які не мають аналогії в підпільних рухах й арміях часу Другої світової війни. Однією з таких рис УПА є її праг­нення до опанування теренів утворення "підпільних держав". Уже навесні 1943 р. на Волині й Поліссі, а від осені 1943 р. в Гали­чині існували, якщо вжити німецької термінології, "заражені бан­дами райони", що цілком вийшли з-під контролю німецької ад­міністрації. За ними слідували "політично дуже вразливі райо­ни", населення яких перебувало під переможним впливом УПА. Такі райони, за німецькими свідченнями, мали "подвійне облич­чя", вдень працювала, як і досі, німецька адміністрація, а "вно­чі весь край — поза містами, немов островами — був опано­ваний УПА: по лісах — вправи в стрілянні й спорудження схо­вищ, на шляхах — транспорта боєприпасів, перемарш з'єднань, постійні контролі й патрулі, по селах — постої війська, яке го­дувала людність". Підпільна адміністрація "обмежувала щораз да­лі функціонування адміністрації. Будь-яка німецька адміністра­тивна діяльність, що суперечила інтересам українського народу,— перевищені вимоги хлібоздачі, пересадний набір робітників до Німеччини,— натрапляла на запеклий спротив людності, що те­пер набрав виразного політичного характеру й на кожному кро­ці давав відчути, що ним керує одне центральне керівництво"¹.

¹ Див. серію статей у "Сучасній Україні"(Мюнхен) "Німецькими очима", в яких німе­цький спостерігач УПА й українського підпілля додає й свої обсервації. Подробиці в "Бібліографії".

Оцей розвиток в очах німецького спостерігача був "поєднан­ням українського руху з населенням". Це так. УПА дійсно була масовим народним рухом, що мав корінь у прагненнях широких народних мас до визволення й до самостійного незалежного жит­тя. Усі підпільні армії й рухи, що існували в Європі під час Другої світової війни, мали підтримку сторонніх сил, що були заінтере­совані в їх існуванні, за винятком УПА. УПА такої підтримки не мала, бо обидві ворожі сили, що зводили з собою кривавий герць на Сході, були одночасно ворожими для УПА, а західні альянти не інтересувались УПА, бо її дії не відповідали їхнім стратегічним й політичним планам. Отже, УПА не була явищем, що постало на замовлення сторонніх сил і виконувало їх доручення, але була су­веренним українським чинником і виконувала тільки накази власного командування. Відсутність сторонньої підтримки ком­пенсувалася всесторонньою підтримкою українського народу. УПА постала згідно з прагненням українського народу й тому на­род дорожив нею, вважав її рідною армією й оточував її любов'ю й піклуванням. Ідеї, проголошені УПА в її численних підпільних виданнях і на багатьох мітингах, цілком відповідали прагненням широких мас, які щораз більше переконувалися, що УПА бореть­ся за волю й добробут широких українських мас.

Оце "поєднання" широких українських мас і УПА дало в ре­зультаті "повстанські республіки", або, як їх Степан Хрін нази­ває,— "підпільні держави"¹. Адміністративний апарат цих "пов­станських республік" охоплював різні галузі поточного життя (ад­міністрація, безпека, зв'язок, господарство, адміністрація лісів, культурно-освітні справи, кооперація, виробництво, суспільна опіка й охорона здоров'я), причому цей апарат намагався розв'язу­вати всі справи не тільки під кутом забезпечення УПА, але й під кутом забезпечення широких мас українського населення. Одні­єю з найважливіших справ з тієї ділянки було запровадження в життя "Розпорядження в земельній справі", виданого ГК УПА "як найвищої і єдино суверенної влади на звільнених землях України'' 15 серпня 1943 р.². Згідно з цим розпорядженням земельні відді­ли УПА провели велику роботу щодо наділу безземельних і мало­земельних селян землею. Селянам вручали "Акт наділу землі". З ініціативи УПА почала діяти Дирекція лісів при ГК УПА, що призначала лісників і давала асигнації на паливо й будівельний матеріал. Було багато випадків, що низова німецька адміністрація зверталася до упівської Дирекції лісів за такими асигнаціями.

Одним із найважливіших завдань підпільної адміністрації була організація самооборони українського населення. Українське на­селення жило тоді немов під час набігів татарських орд. Кожної хвилини можна було сподіватися наскоку різношерстних ворожих банд. З метою самооборони населення створювало т. зв. СКВ — Самооборонні Кущові відділи, в кількості від одного рою до чоти на село, призначало варти й стежі, алярмові сигнали і зв'язок¹.