2. Між нацистським молотом і більшовицьким ковадлом

"Ми планували іншу політику в СІхідній Європі. Ми планували відновити незалежність балтійських держав і створити самостійну Україну. Але перед загрозою війни проти СРСР найвищий провід нашої партії скасував ці плани". Оці слова сказав д-р. Шютте (за­ступник д-ра Бруно Кляйста — шефа відділу східної політики при нацистській партії, шефом партійного уряду з питань зовнішньої політики був Альфред Розенберг), полковникові Кази-сові Шкірпі, прем'єрові незалежного литовського уряду¹.

¹ Див. "Lithuanian Bulletin". Vol. VI, Nos 8-10, 1948. С. 9.

Д-р Шютте не сказав Шкірпі всієї правди. Розенберг ніколи не планував відновлювати самостійні балтійські держави. Навпа­ки, він планував створити з балтійських держав, Білорусі й зе­мель колишньої Новгородської республіки т. зв. Остлянд, що мав бути тереном, призначеним для суцільної німецької колонізації й германізації. Проте на півдні Розенберг справді планував ство­рення напівсуверенної України, що мала обіймати Галичину й на сході простягатись аж поза Волгу, включаючи також Волзьку німецьку автономну республіку. Одначе ці плани були засудже­ні на невдачу.

Сьогодні справи планування німецької східної політики на­передодні війни 1941 р. докладно вже висвітлені в німецькій ме­муарній і аналітичній літературі. Сьогодні знаємо вже, що були три "лінії" німецької східної політики: а) ставка Розенберга на розчленування Російської імперії і створення напівсуверенних держав із забезпеченням впливів Німеччини на політику й еко­номіку цих країн; б) ставка деяких кіл вермахту на "єдину й неподільну Росію" як майбутнього союзника Німеччини; в) став­ка Гітлера й його найближчих співробітників (Борман, Герінг, Гімлер) на перетворення здобутих на Сході територій у німецькі колонії. Звичайно, перемогла ця третя "лінія"¹.

17 липня 1941 р. відбулась велика політична нарада у головній квартирі фюрера. На цій нараді вирішено відокремити Галичину і приєднати її до т. зв. Генеральної Губернії та відокремити т. зв. Трансністрію (землі між р. Богом і Дністром) з Одесою й переда­ти її румунським союзникам. На ультимативну вимогу Герінга райхскомісаром України призначено гауляйтера Східної Пруссії Еріха Коха, одного з найбільш брутальних нацистських провідни­ків. Усі протести Розенберга не мали жодного успіху; його задоб­рювали запевненнями, що ці заходи мають провізоричний харак­тер, або цинічними зауваженнями Гітлера, що Кох і так підляга­тиме Розенбергові й виконуватиме його доручення. Тим часом Кох і не думав про підлеглість Розенбергові.

Приєднання Галичини до Генеральної губернії проголошено 1 серпня 1941 p., а 1 вересня почав уже діяти Райхскомісаріат України з райхскомісаром Кохом на чолі. Факт, що цей "райх­скомісаріат" підлягав німецькому міністерству для східних окупо­ваних областей, свідчив уже про те, що Україна відійшла до внут­рішніх проблем Німеччини (райхскомісаріати в Норвегії та в Гол­ландії підлягали міністерству закордонних справ).

¹ Про планування німецької східної політики див. Бібліографію.

² Див.-. Коваленко І.М. Цілі й методи німецької імперіалістичної політики на окупованих теренах. Підпільна брошура. Видання редакції "Ідея і Чин", органу ОУНСД. 1943.48 с. Друк.

Як німці уявляли свою роль в Україні і в інших окупованих областях, найкраще свідчать документи "12 заповідей поведінки німців на Сході і трактування росіян" (під "росіянами" треба ро­зуміти також білорусів і українців)². Але вже вершком ганьби для всього німецького народу була інструкція для німецької поліції на Сході. Вона доручала німецьким поліціянтам закривати школи, культурно-освітні установи, театри й кінотеатри, нищити наукові установи, не допускати до згоди в церкових справах, не побо­рювати сухот і тифу, поширювати аморальність¹. Дуже подіб­ні постанови схвалено також на з'їзді членів партії в Києві ЗО січня 1943 р.

Цікавим документом є інструкція райхскомісара Коха, що він її розіслав генеральним комісарам і гебітскомісарам у липні 1943 р. У цій інструкції Кох ще раз повертається до німецьких планів щодо України. Він пише: "В Україні мусить бути створе­ний великий колонізаційний простір для німців, чого, між іншим, не осягнуто в 1918 р. Просторів, що ніколи до Європи не нале­жали, не треба зараховувати до Європи. Це історична брехня, що Україна була будь-коли європейським фактором". Після такого ствердження можна собі уявити, як виглядало розв'язування Ко­хом політичних, культурно-освітніх, церковних і економічних пи­тань в Україні. Вони просто не вирішувалися, бо на великому ко­лоніальному просторі, яким мала стати Україна, український на­род був тільки перешкодою для осягнення німецьких цілей.

І тому німці вирішили знищити всі народи на Сході Європи, перш за все на території майбутніх німецьких колоній і для цього задумали використати війну. Незадовго до початку війни,— опо­відає останній начальник німецького генерального штабу генерал Гальдер,— Гітлер покликав на нараду старших генералів вермах­ту. Війну з Росією, казав Гітлер, "не можна вести, зберігаючи за­кони честі. Вона є одночасно боротьбою ідеологій і рас. її треба провадити з небувалою досі жорстокістю. Панове старшини ма­ють позбутись на цей раз лицарських традицій. Я добре знаю, що такі думки зле вкладаються в уявах панів генералів і мені це сум­но. Незважаючи на те, мої накази мусять бути виконані точно".

¹ Документи німецької політики в Україні подаються також у книгах M. Лебедя: "УПА" та "Ukrainian Resistance". New York, 1949.

Ці накази були виконувані точно, бо німці справді повели вій­ну з небувалою досі жорстокістю. У боротьбі "рас" в Україні за­стосовувалися різні заходи, що мали на меті фізично ослабити або навіть знищити український народ. Такими засобами були: штучно створюваний голод на українських землях (Підкарпаття, 1941, Харків, зима 1941/1942 і т. п.), виморювання голодом і по-шестями українських полонених, насильне вивезення українсько­го населення на примусові роботи до райху, виселення українців із прадідівських земель і, головно, жахливий терор, що позначався масовими розстрілами й убивствами українського населення. Ста­родавній Рим стрепенувся колись, читали ми в цитованій уже під­пільній брошурі, "зустрівшись з терором диких тевтонів, предків сьогоднішнього наїзника на українські землі". Сьогодні укра­їнський народ "переживає нечуваний терор німецьких окупантів, що хочуть арештами, розстрілами й шибеницями знищити його, подаючи та стискаючи руку більшовицької Москви. Спряглися обидва імперіалізми, щоб стерти з лиця землі український народ", стверджує підпільний автор (Коваленко). І, справді, німці й більшовики збратались в одному,— у винищуванні українського народу.

Уже взимку 1941—1942 pp. з'явились на українських землях групи червоних партизанів. Завданням цих груп було дезоргані­зувати німецьке запілля й готувати грунт для повернення біль­шовиків. Спосіб, у який вони це робили, заслуговує спеціальної уваги. Це ще один доказ того, яких чортівських методів вжива­ють більшовики в боротьбі.

Отже, червоні партизани уникали одвертих виступів проти німців. Вони теж не ставили собі завдання боронити місцеве на­селення, їхня тактика полягала в тому, щоб саме викликати го­стрі німецькі репресії щодо населення. Звичайно, це відбувалось так, що партизани вбивали когось із німців або підривали ко­мунікаційні лінії. Тоді вони зникали, а німецькі карні експеди­ції розправлялися з місцевим населенням, спалюючи села, близькі до партизанських виступів і вбиваючи невинних людей. У ін­ших випадках німці брали з сіл закладників, щоб партизанські виступи не повторювалися. Тоді саме в цих селах траплялися ви­ступи проти німців й німці закладників розстрілювали. Людність із спалених німцями сіл утікала в ліси й там мусила віддаватися під опіку червоних партизанів. Про це їм саме йшлося.

Улітку і восени 1942 р. щораз більше червоних партизанів з'являлося на українських землях, особливо на Волині й Поліс­сі. На Волині головною опорою цих банд стали польські коло­нії. З цих колоній червоні партизани вирушали на українські села, грабуючи їх нещадно й ліквідовуючи українців як "ворогів на­роду". Знов же німці з'являлись у цих селах після відходу пар­тизанів і мордували українське населення, ніби за "співпрацю" з червоними партизанами. Український народ перебував між мо­лотом і ковадлом двох ворожих сил.

У таких умовах почали творитися на Волині й на Поліссі ук­раїнські самооборонні боївки, що виступали на захист українсь­кого населення перед німцями й більшовицькими партизанами. У ході дальших подій з цих боївок виникла Українська Повстанча Армія (УПА).