3. Традиції збройної боротьби

Не може бути найменшого сумніву, що живі традиції зброй­ної боротьби 1917—1921 pp. мали дуже великий вплив на відрод­ження збройної боротьби українського народу під час Другої сві­тової війни. Традиції збройної боротьби були особливо дорогі всім українським повстанцям і революціонерам, усьому укра­їнському народові. У багатьох випадках покоління Перших Ви­звольних Змагань (як, наприклад, генерал Ступницький, полков­ник Литвиненко, полковник Омелюсік, сотник Діди к і багато інших) боролось у рядах УПА й стало в ній символом безпе­рервності української визвольної боротьби. Але й покоління, що несе на собі сьогодні головний тягар боротьби, народжувалось і зростало під глибоким враженням і впливом Перших Визволь­них Змагань. Успіхи й невдачі Збройного зриву 1917—1921 pp. за­лишили незгладимий слід у душах, характері, думках й почуван­нях молодого українського покоління, зокрема західноукраїнських земель. Пригадаймо, з яким великим п^:єтизмом і щирим пафо­сом переживало оце покоління Маківку й Лисоню, бій під Кру-тами, Листопад, Чортківську офензиву, наступ об'єднаних ук­раїнських армій на Київ, Зимовий похід,, Базар й інші героїчні моменти недавнього минулого. Усвідомімо собі, як важко оце покоління боліло невдачами своїх батьків, що з різних причин не могли вибороти Української Держави. І Н5 треба дивуватись, що в таких умовах провідною ідеєю повоєнної української мо­лоді, джерелом усіх її починів стало незламне рішення — під­готувати й провести новий Збройний зрив українського народу ₍ з метою здобути й закріпити Українську Самостійну Соборну Державу. В одній підпільній статті¹ ми читаємо: "У час довгої підпільної дійсності після поразки у наших останніх Визволь­них Змаганнях жили ми міфом прийдешнього збройного чину. Обеззброєні довгими роками неволі, ми вперше усвідомили со­бі, як дуже зв'язана наша доля із нашим військом і взагалі з оз­броєнням нашої суспільності. І родиться в обеззброєній укра­їнській нації,— читали ми далі в цій статті,— туга велика за­гальна: "Зброї нам треба, зброї нам дайте!" Про зброю мріє пал­кий революціонер..., про зброю мріє український мужчина й юнак, зброї хоче вся українська суспільність, що прийшла в Зе­лені Свята поклонитися могилам своїх героїв та цей свій святий обов'язок мусить окупити нерівною боротьбою камінням із до зубів озброєною польською поліцією".

Ідея відродження збройної сили лягла в основу всіх укра­їнських визвольно-революційних організацій, що поставали й ді­яли на українських землях після 1921 р. "Вислужену зброю ук­раїнського партизана й січового стрільця оглядав його син і скоро додумався, що збройні виступи як найкращий лік електризують смертельно хвору на зневіру націю та бойовим кличем лунають за кордоном. Час цей — це час нашого духовного озброєння. Тоді остаточно кристалізуються ідеї, кладуться, прорубуються шляхи, формується ментальність молодого покоління",— чита­ли ми в цитованій статті. І коли прийшов довгожданний час (пер­шою спробою були незабутні події на Карпатській Україні, 1939 p.), молоде українське покоління, виховане на традиціях Перших Визвольних Змагань, без вагання спробувало своїх м'язів у боротьбі за волю. А коли, врешті, прийшла "велика пора", оця молодь тисячами ринула в УПА й почала боротись і гинути в поліських нетрях, у волинських лісах, у карпатських дебрях, на безкраїх українських степах і на окраїнах землі української — під Сяноком і Грубешовом. Батьки цієї молоді робили точнісінь­ко те саме: на Маківці й Лисоні, під Львовом і Києвом, у Хо-

М. Дмігтрснко. Нехай вічна буде слава; "Повстанець", ч. 5-6 за квітепь-травсиь 1945 р.

лодному Яру й на херсонських степах, в регулярних формаціях і в повстанських загонах. І це явище також психологічно законо­мірне — сучасна українська генерація не могла бути гіршою від своїх попередників.

У цьому місці треба також зазначити, що сучасна Українська Повстанча Армія (УПА) є не тільки спадкоємницею традицій ук­раїнських регулярних армій часу Перших Визвольних змагань, але також і спадкоємницею традицій українського повстанського руху 1921—1924 pp., що був продовженням збройної визвольної бороть­би на східноукраїнських землях. Це не випадково, що Головний Командир УПА генерал Роман Шухевич вибрав своє воєнно-ре­волюційне псевдо за прізвищем одного з головних діячів україн­ського повстанського руху 20-х років поета Григора Чупринки. І це не випадково, що командир бригади Волинської Групи Укра­їнської Повстанчої Армії у Другому Зимовому Поході 1921 р. полковник Ступницький очолив Штаб УПА-Північ в 1943 р. Це ознака того, що сучасна УПА перейняла традиції своєї поперед­ниці з 20-х років. Вона пильно вивчає досвід повстанської бо­ротьби 1921—1924 pp.¹, щоб пізнати причини її успіхів і невдач.

Боротьба ця мала багато схожого з сучасною боротьбою. Ши­роко відомий Холодний Яр на Київщині аж до 1924 р. був го­ловним осередком збройного спротиву окупантам. Ось як його характеризували більшовики:² "У дні революції Холодний Яр став одним з перших місць в Україні. Він став величезним сточищем, з якого по всій Україні повзла задушлива петлюрівська діяль­ність аж до 1924 р. Десятки й сотні агентів української контр­революції, авантюрників, дезертирів і просто темної злочинної наволочі сунуло в цей куток України, де кожен шматок землі, кожне село й хутір — пам'ятник Гайдамаччини". І далі: "Авто­ритет Холодного Яру був великий, його визнало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. За мурами Мотриного мона­стиря не раз збиралися змовники й ткали сітку розбрату й зра­ди. Через своє географічне положення та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю".

¹ Див.: підпільне видання "Історія революційної боротьби в Наддніпрянській Україні", 1948. Передрук у збірці "Передруків підпільних видань", ч. 10/49, вид. ЗЧОУН, Німеччина. ¹ Див.: Козельський. "Шляхом зрадництва й авантюр", ДВУ. Харків, 1927 р. Цитоване за. доброю інформаційною статтею про повстанський рух 2J-X років Юрка Степового: "Бо­ротьба проти окупанта на СУЗ" в "За Самостійність", ч. 3-4, бсрсзснь-квітснь 1948, ст. 26.

Повстанська збройна боротьба тривала до 1924 р. (на Ку-банщині й довше — отаман Рябокінь) і проходила під гаслом здобуття Української Держави. Повстанці й їх отамани прояви­ли безмежний героїзм і в основному загинули в боротьбі з во­рогом (отамани Деркач у Холодному Яру, Зелений на Київщи­ні, Степовий-Блакитний біля Жовтих Вод, Рябокінь у Кубанських плавнях та ін.). Важливим недоліком руху було те, що його діячі звертали головну увагу на збройно-військову боротьбу з оку­пантом. Орієнтуючись на близьку війну з "капіталістичним ото­ченням", повстанські загони старалися зберегти в готовності свою збройну силу на випадок скорої війни. Результатом такої одно­бічної діяльності було те, що український рух того часу не зумів розвинути широкої ідеологічно-політичної діяльності. Іншим не­доліком було те, що рух не зумів створити збройно-політичної організації з єдиним центральним керівництвом і зв'язками від нього до окремих загонів і між загонами. Спроби створити таке центральне керівництво — ЦУПКОМ (Центральний Укра­їнський Повстанський Комітет), що був заснований ще полков­ником Євгеном Коновальцем і керований двома старшинами корпусу Січових Стрільців — сотником Іваном Андрухом і по­ручиком Миколою Опокою та поетом Григором Чупринкою, були розгромлені більшовиками. Вони розстріляли Григора Чуп­ринку й 38 інших членів революційного осередку 28 серпня 1921 р. Інші спроби були теж невдалі.

¹ Джерельно цікава, хоч дещо тенденційна книга про "Голгофу України" Дмитра Соловея, Вінніпег 1953, Наклад "Українського Голосу" дає багато матеріалів про боротьбу в Україні під більшовицькою окупацією.

Орієнтація руху на швидку війну й зовнішню допомогу була основною причиною невдач руху. Коли ж замість війни насту­пила мирна стабілізація, а більшовики проголосили нову еко­номічну політику (НЕП) та українізацію, український пов­станський рух втратив грунт під ногами й почав спадати. Це ще не означало, що боротьба проти окупанта припинилася, вона продовжувалась в інших формах: у підпільно-конспіративних ор­ганізаціях ідейно-політичного характеру — СВУ, СУМ, УВО, Національний . центр ОУН і т.д., а також у ле­гальному секторі, на полі української науки, культури, церкви, економічного життя тощо. Досягнення національного відроджен­ня 20-х років в Підсовітській Україні були імпозантні. Великою перемогою української національної ідеї був факт, що ідеологічні процеси українського самостійництва захопили навіть визначних українських комуністів, таких, як Шумський, Хвильовий, Воло-буєв, Скрипник й багато інших¹.