Роман колісник, Мирослав маленький

1-ша УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ (ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА")

Передумови створення дивізії

Для зображення загальної ситуації в час, коли формувалася дивізія "Галичина", слід повернутися до перебігу світових по­дій, бо творення української дивізії в німецьких збройних силах не було якимсь ізольованим фактом — це був час, коли дикту­вала зброя.

Рік 1939. 1 вересня. Початок Другої світової війни. З решток територій Польської держави, що їх не "визволив" Сталін і до свого райху не прилучив Гітлер, на основі декрету Гітлера від 12 жовтня 1939 р. створено т. зв. Генеральну Губернію (Generalgouvemmement) з осідком німецького генерал-губернатора Ганса Франка в замку Вавель у Кракові.

В ГГ жило приблизно 750 тис. автохтонних українців, части­на котрих була сполонізована. Тут опинилося немало втікачів — українська інтелігенція, члени політичних партій та інші, яким у СРСР загрожували арешти, вивози в Сибір, жорстоке переслі­дування і знищення. Українське організоване життя в ГГ обме­жувалося шкільництвом й допомоговими акціями з боку україн­ських допомогових комітетів. Пізніше з них створено Українсь­кий Центральний Комітет (Ukrainischer Hauptausschuss), єдину ви­знану німецьким урядом українську установу в ГГ. Провідником УЦК став професор Володимир Кубійович.

Рік 1941. 22 червня. Німеччина розпочала війну з СРСР. За­ходами Організації Українських Націоналістів під проводом С. Бандери (ОУН тоді поділилася на дві фракції — одна під проводом Степана Бандери, друга — полковника А. Мельни­ка) по німецькому боці створено два українські піхотні баталь­йони "Нахтігаль" і "Роланд", які називали себе Дружинами Ук­раїнських Націоналістів (ДУН). ЗО червня після приходу баталь­

йону "Нахтігаль" до Львова ОУН під проводом С. Бандери про­голосила відновлення Української держави. Німці не визнали цьо­го акту і відповіли на нього арештами активістів ОУН. "Роланд" в той час просувався з німецькими військами на південному від­тинку фронту.

Німецька політика викликала невдоволення вояцтва "Нахтіга-лю", і це спричинилося до розформування обох батальйонів. Піз­ніше у Франкфурті над Одером з добровольців створено охорон­ний батальйон 201 (Schutzmannschaft-Bataillon 201), який вислано в Білорусію. Командиром призначили майора Євгена Побігущого. Роман Шухевич був командиром першої сотні й з рамени ОУН політичним провідником усього батальйону. Наприкінці 1942 р. всі вояки батальйону відмовилися підписати новий контракт на однорічну службу й німці батальйон розпустили, а більшість укра­їнських старшин заарештували. Роман Шухевич зумів утекти і згодом під іменем Тараса Чупринки став командувачем Українсь­кої Повстанчої Армії.

Рік 1943. Світова війна вступила в четвертий рік. Відчувався дошкульний брак людських поповнень як у вермахті (Welumacht), так і в елітних частинах зброї СС (Waffen-SS), котрі у фронто­вих боях завжди підпорядковувалися вермахтові.

Вермахт від початку східної кампанії набирав з полонених-червоноармійців та місцевого населення людей до свого поста­чання та охоронної служби. Згодом їх вишколювали до фронто­вих боїв та формували окремі підрозділи, які включалися до скла­ду дивізій вермахту. З пропагандивних міркувань німці дали їм відповідні назви: "Русская Освободительная Армия" (РОА) чи "Українське Визвольне Військо" (УВВ).

Частини зброї СС, які поповнювалися виключно доброволь­цями, кидали у найважчі пункти боїв, і вони зазнавали величез­них втрат. Добровольців було щораз менше, тим паче, ще до них ставилися високі фізичні та нордійські расові вимоги. Тому на­чальник головного правління СС (SS-Hauptamt) обергруппенфю-рер СС Готтльоб Бергер почав вербування поза межами райху, спочатку серед "расових" фолькедойчів (людей німецького по­ходження до третього покоління), головно в Румунії та Югосла­вії, а згодом — у т. зв. германських краях — Голландії, Нор­вегії, Данії, Бельгії. Та й цього було замало. На чергу прийшли балтійські краї — з них сформували дві естонські й одну ла­тиську дивізії. (Гітлер не дозволив формувати литовську дивізію, вважаючи литовців "політично ненадійними і расово нижчими".

А після них почали створювати формації, з "расово нижчих" на­родів", зокрема мусульманів з Балканського півострова. Восени 1944 р. Гіммлер прийняв колишнього російського генерала Ан­дрія Власова, який потрапив у полон й згодом перейшов на спів­працю з німцями і дозволив/формування з РОА двох російських дивізій в рамах зброї СС. До зброї СС перевели також козаць­кий корпус генерала Панвіца.

У той час в дистрикті Галичина урядував губернатор Отто Вех-тер (Otto Wдchter), амбітний нацистський функціонер, родом з Відня. Він рядив у Галичині "людяніше", ніж, наприклад, жор­стокий Еріх Кох у Райхскомісаріаті України. Вехтер розумів, що східна німецька політика помилкова й уважав, що співпраця з українцями конечна, а створення військової формації в рамках зброї СС було б корисне. Така формація допомогла б відновити німецькі впливи в Галичині й стати засобом "перевиховання" української молоді, щоб виплекати в неї "галицьку регіональну свідомість", котра в майбутньому "злилася б у загальнонімець-ку" течію,— писав Вехтер до Гіммлера.

У березні 1943 р. Вехтер поїхав до Гіммлера й отримав до­звіл на творення галицької дивізії. У листі від 28 березня 1943 р. Гіммлер писав Вехтерові, що "фюрер в основному погодився на творення добровольчої дивізії СС "Галичина". Вехтер звернувся до Українського Центрального Комітету за підтримкою, бо не був певний, чи без такої підтримки зголоситься потрібних 20 тис. добровольців. Йому дуже залежало на успіхові, щоб, з одногв бо­ку, вибитися в очах свого зверхника Гіммлера, а з другого — допомогти Німеччині на Сході Європи. Така формація могла б принести користь й українцям.

Володимир Кубійович теж був прихильником творення укра­їнських військових формацій. Бо з досвіду Першої світової вій­ни українці були свідомі, що без власної армії вони будуть тіль­ки об'єктом у світовій політиці. У цій справі він 8 березня 1943 р. надіслав листа до генерал-губернатора Ганса Франка, од­нак не отримав відповіді. Тодішні події Кубійович описав у своїй автобіографії "Мені 70".

"3-го квітня я відбув довшу розмову з губернатором [Вехте-ром] і д-ром Бавером [його заступником] і висловив волю орга­нізованого українського громадянства спільно з німцями боро­тися проти більшовиків, але одночасно перестеріг, щоб німці не проводили в Галичині вербувальної акції без опертя на українську суспільність і без політичної бойні.

Постало питання, чи нам солідаризуватися з творенням диві­зії/чи це має бути тільки ініціативою німців. Думки розділили­ся. Були застереження, що дивізія постає в час, коли доля Ні­меччини майже вирішена, що з творенням дивізії не пов'язані політичні зобов'язання з боку німців, що німцям не можна до­віряти, а врешті — що існування дивізії утруднить наше стано­вище в майбутньому щодо західних альянтів.

За активну участь українців в організації дивізії та за співвідпо-відальність українських кіл промовляли такі моменти: ми хотіли творити українську збройну силу, і треба було використати вигід­ний час, ураховуючи весь ризик. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її ха­рактер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія зміцню­вала наші позиції в Галичині та на інших землях. Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишко­лене і озброєне українське з'єднання, яке при сприятливій ситу­ації могло стати зародком української національної армії, без якої немислима суверенна українська держава; можна було сподівати­ся, що цією сприятливою ситуацією стане хаос на українських землях після програної німцями війни. Завдяки дивізії українська справа виходила деякою мірою на міжнародну арену.

Українська сторона поставила німцям такі вимоги: україн­ський характер дивізії (назва й символіка українські, як теж укра­їнський офіцерський склад); творення дивізії в рамах вермахту (частини зброї СС не мали священиків, а українською категорич­ною вимогою була якраз духовна опіка); повна моторизація; за­певнення, що дивізія як цілість чи поодинокі частини можуть бу­ти вжиті тільки на фронті боротьби проти більшовиків.

Дальші вимоги: звільнення політичних в'язнів і офі­церів колишнього легіону "Нахтігаль", амністія для дезертирів-робітників у райху і в краю, покращання становища української поліції, передача преси в Галичині в українські руки, полегші в ділянках господарського життя. Однак у цих справах більше на­обіцяли, ніж дали, бо Вехтер мав дуже обмежені повноваження, а всі рішення, навіть найдрібніші, в політичних справах затвер­джував Гіммлер". Ось що пише В.Кубійович:

"У розмовах з Вехтером устійнено такі пункти: галицька військова формація мала б бути дивізія, й регіональний характер мав бути зазначений у назві "Дивізія "Галичина", а в одно­строї і відзнаках підлягала зброї СС, як інші чужонаціональні більші військові з'єднання, на­бір мав бути добровільний (йо­го поширено на всю Генераль­ну Губернію), релігійна опіка бу­де в руках духовників, речником дивізії перед українськими і ні­мецькими колами мав бути

УЦК. Одночасно з актом прого- 3 машфестадії добровольців перед питій ч німецького бг>

від'їздом на військовий вишкіл. лошення дивізії з німецького оо-

ку мав появитися також мій за­клик до українського громадянства ставати в ряди дивізії. На­бором до дивізії, опікою над жовніром та його родиною мала клопотатися Військова Управа, членів якої номінуватиме губер­натор Вехтер на мою пропозицію, причому, з огляду на вагу спра­ви, очолювати Військову Управу маю я. Старшинський корпус мав бути змішаний — німецький і український. Ціла низка до­волі важливих подробиць мала бути устійнена в найближчому часі. Також мало прийти принаймні до частинної політичної ам­ністії (зокрема, для членів ОУН).

Після розмови з Вехтером і Бавером я розпочав розмови з ук­раїнськими громадянами, у першу чергу з комбатантами, члена­ми проводу УЦК. Але першу розмову я відбув з найвищим для українців авторитетом — митрополитом Андреем, і почув з його уст: "Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення укра­їнської армії". Політичні середовища ставилися до справи диві­зії позитивно або нейтрально (обидва відлами ОУН)".

Військова Управа

Для ведення справ, пов'язаних з дивізією, створено Військову Управу. Список кандидатів у члени ВУ було складено наперед, і 15 квітня відбулося перше засідання під головуванням Кубійови-ча. Було схвалено проект правильника-статуту і розподілено фун­кції. Всіх намічених членів затвердив Вехтер, за винятком голови. Замість Кубійовича він призначив на цю посаду довіреного йому полковника Альфреда Бізанца, галицького німця, що під час Пер­шої світової війни служив в Українській Галицькій Армії, а тепер працював у правлінні дистрикту "Галичина". 28 квітня 1943 р. Вехтер прийняв членів і уповноважених Військової Управи та з,ясував їм їхні завдання, підкреслюючи, що вона є "органом гу­бернатора". Статут ВУ обмежив її повноваження і поставив її під безпосередній контроль губернатора.

Заступник губернатора Отто Бавер прочитав імена членів і уповноважених, які отримали номінаційні грамоти. Членами ВУ стали:

Альфред Бізанц — голова Осип Навроцький — начальник канцелярії Андрій Палій — допомога родинам Василь Лаба — душпастирство Михайло Кушнір — пропаганда Володимир Білозор — здоров'я Михайло Хронов'ят — організація і вербування Іван Рудницький — юридичні справи Євген Пиндус — 1-й заступник начальника кан­целярії

Степан Волинець — освіта та 2-й заступник на­чальника канцелярії

Любомир Макарушка — справи офіцерів, згодом зв'язок з дивізією

Юрій Крохмалюк — військово-історичний відділ, згодом переназваний на історично-архівний

Зенон Зелений — молодь

Бізанц ще дібрав до ВУ галицьких німців: свого приятеля Се­верина Байгерта, Рудольфа Мюллера та Буржуа.

Почесним головою призначено колишнього генерала УГА Вік­тора Курмановича, який жив у Відні.

Усі члени ВУ були колишніми офіцерами й, крім наймолод­шого Юрія Крохмалюка, брали участь у Визвольних змаганнях. Перед війною всі вони були визначними політичними й гро­мадськими діячами в Галичині. Однак найбільший ентузіаст ор­ганізації українських регулярних військових з'єднань, відомий по­літик і публіцист, сотник Дмитро Паліїв, котрого Кубійович ува­жав за свого дорадника у військових справах, відмовився увійти до ВУ, а зголосився до активної служби у дивізії. Він був у шта­бі дивізії відповідальним за українські старшинські кадри, слу­жив порадами дивізійному командирові в українських справах і мав бути зв'язковим з Військовою Управою. Пізніше теж зголо­силися до дивізії Юрій Крохмалюк і Любомир Макарушка, який зайняв місце Палива, котрий не повернувся з битви під Брода­ми. Удистрикті "Галичина" ВУ мала своїх уповноважених — 17 ок­ружних і 33 повітових. Організували також жіночу секцію, яка займалася допомогою, головно зібрала й вислала воякам дивізії понад 10 тис. пачок різдвяних подарунків.

Найуспішнішою акцією ВУ слід уважати вербування добро­вольців. Цю акцію проводили з піднесенням та ентузіазмом. За­вжди пов'язували дивізію з Легіоном українських січових стоіль-ців, підкреслюючи, що не можна пропустити нової нагоди для створення своєї армії та здобуття української державності. Ще були свіжі в пам'яті більшовицькі переслідування, вивози в Си­бір напередодні приходу німців та жорстокі морди невинних жертв по всіх в'язницях Галичини, трупи населення бачило на власні очі.

Польське підпілля вбачало у дивізії загрозу для воюючої Поль­щі. Воно підозрівало, що ослаблені німці починають шукати но­вих союзників, а українські націоналісти "радо приймуть цей по­дарунок, який може перетворитися на поважний інструмент після капітуляції Німеччини",— писалося в польській листівці, яка пропагувала плани зриву вербування до дивізії.

Проти творення дивізії були також деякі німецькі кола, го­ловно з Райхскомісаріату України.

До 2 червня зголосилося 80 тис. До призовних комісій дій­шло 53 тис, визнано придатними до військової служби 27 тис, призвано 19 тис, а 13 тис. з'явилося до місць збору. З них 1500 були фізично непридатні до військової служби й їх звіль­нили. Рекламовано 1400.

Після успішного початку кількість зголошених зменшилася. ВУ обговорювала навіть можливість проголошення нової мобі­лізації для поповнення дивізії. Коли фронт наблизився до Гали­чини, зголошення знову зросли, бо постало питання: йти до УПА, чекати на прихід Червоної армії та примусову мобілізацію, чи йти до дивізії. Крім цього, німецькі частини, які стаціонували в Галичині, проводили "дикі набори" для себе, а то й для РОА.

ВУ підтримувала зв'язок з вояцтвом дивізії, відвідуючи місця вишколу чи постою, організовуючи розважальні виступи, голов­но театру легкого жанру "Веселий Львів". Вона теж добилася до­зволу видавати тижневик для вояцтва "До перемоги". Газета ма­лого формату, 4—8 сторінок, виходила від Різдва 1944 до Різдва 1945 pp. Незважаючи на сувору цензуру, в газеті було багато ви­ховного матеріалу про українські історичні постаті, полководців, мислителів. З'являлися репортажі дивізійних військових звітодав-ців, гумор, оголошення тощо. Головним редактором був пись­менник Михайло Островерха.

Лікарськими оглядами, транспортним забезпеченням займа­лася німецька установа SS-Ergehneungmt (СС-уряд поповнен­ня) — Львів.

Коли наблизився фронт, Військова Управа зайнялася еваку­ацією родин добровольців, а сама перенесла своє урядування спо­чатку до Криниці, згодом до Кракова й врешті до райху, де ді­яла у трьох станицях — у Любені, Український Центральний Ко­мітет перенісся у Берлін та у Відень.

Хоч соціальна опіка для родин дивізійників мала бути "на­рівні німецького вояка", її як слід не налагодили. Німецькі вла­сті не встановили, хто мав отримувати допомогу, не було відпо­відної сітки для розподілу товарів щоденного вжитку, а з набли­женням фронту запанував безлад.

Пізніше при німецькій службі СС було створено малий укра­їнський відділ, який займався допомогою родинам вояків диві­зії, що опинилися поза Галичиною.

Військова Управа мала ще деяке відношення до т. зв. українсь­ких СС-юнаків та юначок. Це були 15—17-річні хлопці й дівчата, яких німці набирали до протиповітряної оборони. Набором до цієї служби займалася Станиця Нікель у Берліні. Навесні 1944 р. при­їхав з Берліна один з її провідників обербаннфюрер Гаупт, щоб провести акцію рекрутування в Галичині. УЦК та Військова Упра­ва були проти цього. Проте полковник Бізанц на власний розсуд видав три відозви — дві без підписів, а третю зі своїм прізвищем та прізвищами 3. Зеленого й О. Навроцького, без їх згоди й відо­ма. "Методи набору були прості — дітей просто гнали до війсь­ка", — звітував 3. Зелений на засіданні ВУ 21 червня 1944 р.

Служба мала тривати два роки, після чого юнаки переходили до дивізії. Так з Галичини на цій службі опинилося близько 7 тис. юнаків і більше тисячі юначок. Для опіки над ними 10 липня 1944 р. Відділ молоді УЦК реорганізовано на Відділ у справах юнацтва, котрий очолив 3. Зелений.