Національний фактор у боротьбі між упа та Червоною армією

Незважаючи на те що в цілому у своїй пропаганді ОУН-УПА не використовувала антиросійських гасел, а навпаки, закликала до національної толерантності та єдності усіх радянських народів у боротьбі зі сталінізмом, "російський фактор" досить сильно впливав на ставлення українських націоналістів до радянських воїнів. Наприклад, в одному з інформаційних звітів ОУН відзна­чалося, що "у всіх районах на Коломийщині почалася масова лік­відація червоноармійців. Ця ліквідація була припущена із ура­хуванням особового складу армії (18-го десантного корпусу), який переважно складався із росіян-комсомольців".

У свою чергу, радянський лейтенант Шевельов, що потрапив у полон до німців у 1944 p., показав на допиті: "наставления по­встанців... відокремитися назавжди від Росії є причиною того, чо­му російські солдати, хоча й самі антибільшовицьки наставлені, б'ються проти українців із великим завзяттям та ворожнечею".

Отже, при відборі солдатів для загонів Червоної армії, що воюва­ли з УПА, національний фактор, у певній мірі, теж ураховувався: росіяни для цих цілей підходили значно краще, ніж українці. Проте ставалося, що в боях проти повстанців використовували подекуди навіть західноукраїнське нове поповнення. Так в Дрого­бицькій обл. 5 вересня 1944 р. в частинах 4-го Українського фронту, що здійснювали протиупістські операції в Мединицькому районі, брали участь бійці, нещодавно призвані із місцевого насе­лення (правда, їх національності документ не називав).

Червона армія і населення Західної України

Від самого початку партизанська війна в Західній Україні стала втягувати на свої безжальні нищівні жорна широкі маси цивіль­ного населення, бажало воно цього, чи ні. Аксіоматично, що без підтримки місцевим населенням кожен партизанський рух неми­нуче приречений на загибель. Тож, врешті-решт, боротьба із пар­тизанами обертається на боротьбу із цивільним населенням. Так було під час гітлерівської окупації. Так сталося й у Західній Укра­їні, після повернення радянської влади, адже в 1944 р. УПА мала там широку народну підтримку і це не було секретом для радян­ських керівників. "Опора бульбівців та бандерівців — серед міс­цевого населення",— говорилося в одному із документів ("Про діяльність ОУН під час німецької окупації"), підготовленому для ЦК КП(б)У органами НКВС. В документі також підкреслювало­ся, що на відміну від Східної України, де ОУН скільки-небудь широкої підтримки не знайшла, серед абсолютної більшості насе­лення Західної України, навпаки, оунівці користувалися виключ­ним авторитетом і всілякою підтримкою. "Чоловіче населення За­хідної України у віці від 15 до 55 pp. отруєне націоналістичною ідеологією. Більшість із них є фанатиками у цих справах",— стверджувалося у документі.

Слід зазначити, що у певному розумінні це твердження було перебільшенням. Адже і сама Західна Україна не була однорід­ною: Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття — кожен із цих регіонів мав свої політичні та національні особливості. Не було однорідним західноукраїнське населення як у ставленні до ра­дянської влади, так і в ставленні до ОУН та УПА. Про це свід­чив не тільки розкол у національно-визвольному русі на банде­рівців, мельниковців, бульбівців, але й те, що після приходу Чер­воної армії певний прошарок місцевого населення підтримав від­новлення радянської влади.

І все ж антирадянські, антисталінські, націоналістичні настрої та переконання серед західних українців були значно сильніши­ми, ніж на сході республіки, і Червона армія переконалася у цьо­му на власному досвіді.

Цікаво відзначити, що у німецьких військових донесеннях пе­ріоду наступу вермахту в Україні в 1941 р. зазначалося, що між колишніми польськими та російськими територіями України іс­нує фундаментальна різниця. У колишній Польщі значно частіше до німців ставилися як до "визволителів" чи, принаймні, "із дружнім нейтралітетом", тоді як ситуація на радянських територі­ях була значно складнішою. У 1943—1944 pp. для Червоної армії ситуація в Україні повторилася немовби у дзеркальному відобра­женні. Після захоплених зустрічей та гучних мітингів на честь ви­зволителів на сході у Західній Україні радянські війська зустріли досить прохолодно. "Після вступу частин дивізії до Рівненської обл.,— відзначалося у політдонесенні політвідділу 287-ї стрілець­кої дивізії у лютому 1944 р.,— особовий склад відчув зміну у на­строях населення." "Населення сіл, що нами пройдені,— конста­тував цей же політвідділ через місяць,— зустрічає наші частини досить байдуже, без проявів дружелюбності. При появі частин у населених пунктах населення ховається по домівках".

Змінювалося і ставлення армії до місцевого населення. В пер­шу чергу, це було пов'язано із партизанською війною, що тут розпочалася. "Теракта українських націоналістів,— говорилося у політдонесенні політвідділу 287-ї стрілецької дивізії,— викли­кали недовіру до місцевих мешканців і багато бійців та офіцерів у зв'язку із цим вважають їх усіх вороже наставленими до нашої Червоної армії. Звірства та бандитські підступи українських на­ціоналістів негативно впливають на настрої особового складу".

Дійсно, за тих умов радянським військовикам було важко роз­пізнати, де упісти, де українські, польські націоналісти, а де ци­вільні громадяни. Наприклад, при штурмі Тернополя, коли рота 1089-го стрілецького полку 322-ї стрілецької дивізії під команду­ванням лейтенанта Соловйова, увірвавшись у місто, почала про­чісувати вулиці, винищуючи німців, частина місцевого цивільного населення із вікон будинків вела вогонь по радянських бійцях. А у Луцьку 14 лютого 1944 p., як повідомлялося в одному із війсь­кових документів, "група польсько-німецьких націоналістів об­стріляла наших зенітників із кулемета, що його було встановлено на дзвіниці костьолу. "У Львівській області розвідники 16-ї гвар­дійської механізованої бригади, які знаходилися у с. Свияш, сліпо довірилися місцевим мешканцям, які навмисно завели їх під во­гонь ворожої гармати, внаслідок чого в загоні були втрати. Такі випадки викликали обурення у радянських військовослужбовців і кликали до помсти. Проте ця помста нерідко спрямовувалася не на конкретних винуватців, а на беззахисних місцевих мешканців, причому інколи у досить брутальних та диких формах. Так, 26 січ­ня 1944 р. на чотирьох розвідників із 8-ї стрілецької дивізії 60-ї армії було здійснено напад в районі с. Кургани Острозького райо­ну Рівненської обл. При цьому троє радянських солдатів зникли безвісти, а один втік та повернувся до своєї частини. Наступного дня до с. Кургани приїхала уся кінна розвідка дивізії (до 50 бій­ців) на чолі із командиром старшим лейтенантом Печкуром. Останній розіслав бійців у різні кінці села з наказом зігнати до нього усіх чоловіків. Через півгодини наказ було виконано. Печ-кур запропонував селянам видати йому "бандитів-бандерівців, що вбили його товаришів". У разі невидачі він погрожував розстріля­ти усіх чоловіків села. Люди плакали, просили розібратися в усьо­му, але ніякі благання не допомогли. Печкур за власним розсу­дом відібрав ЗО чоловіків і наказав їх розстріляти "як бандерівців". Пострілом із особистої зброї він надав команду двом автоматни­кам стріляти у людей. 18 чоловіків було вбито, шістьох поранено (двоє потім померли від ран), шестеро чудом лишилися у живих, бо впали на землю раніше, ніж пролунали постріли.

Здійснивши цю акцію на очах усього села, Печкур наказав під­палити кілька будинків, залишив селянам листівку і кінна розвід­ка поїхала геть. Ця листівка мала такий зміст: "Мирні православні українці та поляки! Я сьогодні приїхав до вас, щоб помститися вашому селу за трьох бійців, яких ви вбили...За кожного вбитого нашого бійця буду вбивати 100 чоловік та палити села".

Як повідомляв політвідділ 287-ї стрілецької дивізії, частини якої невдовзі увійшли у це село, факт розстрілу мирних грома­дян справив на місцеве населення таке панічне враження, що багато з них при появі червоноармійців ховалися по хатах. Ко­мандування дивізії не знайшло кращих аргументів, ніж поясни­ти цей інцидент "провокаційною вилазкою ворожих елементів". Водночас медсанбат дивізії надав допомогу пораненим, а тяж­копоранених було відправлено до госпіталю. Невдовзі до села прибули представники політвідділу 13-ї армії, які пояснили се­лянам, що факт самоуправства з боку Печкура "нічого спільно­го не має із ставленням Червоної армії до цивільного населен­ня" і що у лавах Червоної армії такі злочини неприпустимі, а винуватці їх суворо караються. Водночас серед селян була про­ведена політробота, під час якої пояснювалися "цілі й завдання Червоної армії у Вітчизняній війні", "Джерела сили рядянської держави", "Дружба народів СРСР" і т. ін. "Проведення роз'яс­нювальної роботи серед громадян цього села,— відзначали військові політпрацівники,— допомогло розсіяти нездорові на­строї в них, що були викликані незаконним розстрілом."

Через деякий час у присутності місцевих громадян було про­ведено відкрите судове розслідування "справи Печкура". Військо­вий трибунал засудив двох військовиків до розстрілу. Правда, пізніше, коли селян повели слухати чергову лекцію про дружбу народів, "враховуючи бойові заслуги" злочинців та те, що "гро­мадяни після великої виховної роботи правильно оцінили факт незаконного розстрілу як такий, що нічого спільного не мав із поведінкою військовиків Червоної армії", військовий прокурор висунув пропозицію про заміну розстрілу 10 роками позбавлен­ня свободи.

Ставлення до західних українців як до "підозрілих націоналі­стів", кожен із яких міг бути пов'язаним із повстанським рухом, тривало упродовж усього часу перебування Червоної армії на за­хідноукраїнському терені і нерідко призводило до трагічних на­слідків. Наприклад, старшина 162-ї стрілецької дивізії 13-ї армії Нема під час нальоту ворожої авіації вбив у с. Шуровиця у травні 1944 р. 50-річну жінку. Йому здалося, що хтось запускає сигналь­ні ракети. Згодом Нема побачив жінку, що біжить вулицею. Він на коні наздогнав її та застрелив із пістолета. "Я в кожній жінці та чоловіку,— пояснював свої дії Нема,— бачу бандерівця". Ха­рактеризуючи питання про ставлення військовиків до місцевого населення, політпрацівник цієї ж 162-ї стрілецької дивізії зазна­чав, що незважаючи на те, що особовий склад має правильні по­гляди з питань ставлення до місцевого населення, все ж окремі бійці та командири допускають випадки вбивств громадян і зґвалтування жінок. Повідомлення про скоєння військовиками страшних злочинів буквально переповнювали політдонесення різ­них частин та з'єднань. Так, комуніст Серов, офіцер 369-го арт­полку, при спробі зґвалтувати жінку вбив хлопчика, що намагався допомогти матері. Заступник командира 565-го стрілецького пол­ку 161-ї стрілецької дивізії майор Табачников у п'яному стані в с. Олексенце застрелив 53-річного громадянина Медведя за те, що той відмовився "привести до нього жінку". Лейтенант Чернов із 99-ї стрілецької дивізії у с. Немирово у стані сильного сп'яніння пострілом з пістолета вбив п'ятирічну дівчинку та поранив грудне немовля. Командир винищувального загону 322-ї стрілецької ди­візії старший лейтенант Короткое замість виконання наказу два дні разом із усією своєю групою пиячив у селі. При цьому вони арештовували громадян, грабували, вимагали самогон та ґвалтува­ли жінок.

Серйозні зловживання допускалися і при заготівлі продоволь­ства. Ось, наприклад, які "подвиги" здійснили військові заготі­вельники навесні 1944 р. в Пляшево на Волині. 17 квітня у це се­ло прибув начальник продовольчо-фуражної служби 134-го арт­полку 13-ї армії старший лейтенант інтендантської служби Ф.П.Вершиволов та його помічник старший лейтенант С.З.Сто-липін. Обидва були вже сильно напідпитку. Вони наказали голові сільради заготовити їм за дві години 2 тонни м'яса. Коли праців­ники сільради почали пояснювати, що за такий короткий строк це зробити неможливо, Верши волов побив секретаря сільради Стрельчука, заарештував його та посадив у сарай. У цьому ж мі­сяці до Пляшева приїхав ще один заготівельник — майор інтен­дантської служби К.П.Попов. За його наказом червоноармійці по­чали просто на вулицях стріляти качок, а п'яний Попов, погрожу­ючи зброєю, кричав: "Я тут хазяїн. Я тут усіх корів перестріляю. Ви мені не укажете." Незабаром цьому ж багатостраждальному се­лу довелося пережити ще і "наскок" молодшого лейтенанта Д.Н.Грудина, який у приміщенні канцелярії вчинив дебош, вима­гав самогону, вдарив голову сільради С.А,Кравчука рукояткою пі­столета по голові.

Усе це почало викликати у військового командування ра­дянських частин та з'єднань серйозне занепокоєння. "Почуття великої кривди та незадоволення Червоною армією,— повідом­ляв 24 березня 1944 р. політуправління 1-го Українського фронту політвідділ 60-ї армії,— викликає мародерство наших бійців та офіцерів. У ряді сіл забрано майже усіх коней та незаконно за­бирають худобу, птицю і навіть є випадки "барахольства". А че­рез місяць у політдонесенні цієї ж армії від 21 березня 1944 р. політвідділ знов відзначав: "Останнім часом пияцтво та маро­дерство військовиків набуло загрозливого характеру. Це тим біль­ше небезпечно для нас на території Західної України".

Усе це змусило радянське військове командування вжити спе­ціальних заходів, спрямованих на "припинення та ліквідацію фактів мародерства та безчинства з боку військовиків". Вже на­весні 1944 р. командування, Військова рада та Політуправління 1-го Українського фронту прийняли постанови, які приділяли особливу увагу "боротьбі із пияцтвом та мародерством серед військовиків Червоної армії".

Ось як, наприклад, проходила ця боротьба у 60-й армії за пе­ріод із 01.04. по 15.05.1944 року:

Вжиті заходя	Квітень	Тралень	Усього
1. Засуджено за мародерство	36	11	47
2. Розстріляно за судом Військового трибуналу	13	2	15
3. Притягнуто до партійної відповідальності	18	7	25
4. Притягнуто до комсомольської відповідальності	5	4	9
5. Повернуто (селянам) коней	620	25	647
6. Повернуто корів	18	6	24
7. Кількість фактів мародерства та пияцтва	59	19	78

Проте зафіксовані в документах факти були скоріше верхів­кою того айсбергу зловживань та злочинів з боку військовиків щодо місцевого населення, які залишилися незафіксованими.

А ось як характеризував ставлення радянських військовиків до місцевого населення "інформаційний звіт" ОУН із Станіславщи-ни: "Більшовицька армія прийшла до нас із спеціальним настав­лениям до селян. У кожному селянині вбачали вони германського шпигуна чи бандерівця (як видно було з їх поведінки, вони прий­шли з метою знищення українців і всього, що лише українське.")

Окупувавши терен Коломийщини, більшовики одразу почали стягати від людей контингенти збіжжя, худоби, яєць, молока. Та крім того, почалися немилосердні грабунки. Крали і рядовики, і командири. Ось один факт: до старшого віком священика вночі увірвалися троє більшовиків. Представилися, що вони з контрроз­відки й їхнім завданням є провести ревізію у помешканні. Поки одні "шукали в шухлядах бандерівців", інші виводили зі стайні коней. Ось таких "ревізій" було дуже і дуже багато. Особливо ма­сово крали годинники, бритви, персні, взуття.

Вщселення як економічний захід боротьби з УПА

У боротьбі з УПА Червона армія проводила різноманітні за­ходи, одним з яких стало так зване відселення місцевого насе­лення із прифронтової смуги. На відміну від мобілізації, що ма­ла позбавити повстанців можливості поповнювати свої лави, від­селення повинно було підірвати економічну базу повстанського руху, позбавивши його підтримки селянських господарств.

Правда, відселення як певний запобіжний захід армії від розві­дувально-диверсійної діяльності ворога радянське командуван­ня почало запроваджувати ще за межами Західної України. У 1942 р. директивою ставки ВГК від 14 жовтня наркому Л.Берії було наказано встановити прифронтову смугу на глибину 25 кі­лометрів із відселенням з неї цивільного населення. В Україні відселення почалося у квітні 1943 р. у Ворошиловградській та Сталінській областях. Мотивувався цей вкрай непопулярний се­ред населення захід бажанням "уникнути зайвих жертв серед ци­вільного населення," а також (і це було головним) цілями "бо­ротьби із шпигунами та агентурою противника, що маскується під радянських громадян."

Щодо Західної України, то тут "відселення", зрозуміло, на­було особливого характеру. У квітні-травні 1944 р. з'єднання 1-го Українського фронту взяли активну участь у відселенні на­селення десятків районів Тернопільської, Станіславівської та Львівської областей, що опинилися у смузі дій фронту. Військо­вим транспортом перевозили людей у місця, призначені для пе­реселення, а політпрацівники заспокоювали селян байками про "дружбу народів" та "зв'язок фронту із тилом". Важкий мораль­но-психологічний фон, що був притаманний цій акції, погіршу­вали чутки про те, що селян будуть відправляти у Сибір. Отже, незадоволення цим заходом військ з боку селян було досить ве­лике. Так, на Станіславівщині, де відселенню підлягало 20 165 дворів — 75 536 чоловік, населення ряду сіл мало бути відсе­лено на відстань до 100 кілометрів від своїх домівок. До того ж одночасно проводилася військова мобілізація. Тож жінки мали самі здійснювати цю важку справу. Крім того, усіх хвилювало питання, що буде із їх господарством та майном. Незважаючи на те, що для охорони майна подекуди в селах залишали 10—20 місцевих чоловіків, нерідким було мародерство з боку військо­вих у покинутих селах. Траплялися й інші негативні випадки. Так, через халатність військових кухарів 305-го стрілецького полку 211-ї стрілецької дивізії, у селі Чертовець 12—13 травня сталася пожежа, в якій вщент згоріло 39 дворів.

В оунівському звіті із Коломийщини, що вкрай негативно оці­нював відселення, водночас стверджувалося, що фронтовики-ук-раїнці та кубанські козаки в цілому добре ставилися до місце­вого населення та нерідко радили селянам не евакуюватися. Так, один капітан-кубанець, коли приїхали "люди від евакуації", ска­зав, що йому буде потрібне населення для копання окопів і не дав відселити мешканців с. Іспасі. Ставалося й таке. До с. Трач приїхав радянський капітан з бійцями із завданням евакуювати селян. Проте він запропонував голові, що за певну кількість хар­чів та самогону він цього робити не буде, а селянам порадив під час перевірки сховатися у лісі, щоб село мало вигляд "відселе­ного". На тому і зійшлися.

В цілому ж відселення Червоній армії не дуже вдалося: ча­стково через те, що сама армія не дуже охоче його проводила, частково через те, що воно бойкотувалося селянами.