Нагороди президента україни:

I. Орден Богдана Хмельницького I, II та III ступенів. 2. Зірка "За мужність".

3. Хрест "За мужність".

Табл. XIV.

НАРУКАВНІ ШЕВРОНИ ПІДРОЗДІЛІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ

Табл. XV.

НАРУКАВНІ ШЕВРОНИ:

4. управлініш штабу, окремої бригади морської піхоти та їх підрозділів;

5. 2-го Окремого батальйону морської піхоти;

6. окремого десантно-штурмового батальноїгу;

7. 2-го Окремого самохідно-артилерійського дивізіону;

8. військового ліцею ім. Героїв Крут (м. Львів).

Табл. XVI.

9. підрозділів Прикарпатського Військового округу;

10. 259-ї Окремої роти супроводженій! військових вантажів;

II. Збройних сил України;

/12. 240-го Окремого спеціального батальйону (для виконання миротворчої місії ООН у м. Сараєво);

13. аеромобільних військ;

14. Окремої бригади спеціальних операцій ВМС України.

ЗМІСТ

Ярослав Дашкевич. Передмова З

Людмила Гриневич. Військове будівництво в Радянській Україні

(1917—початок 30-х років XX ст.) Ю

Владислав Гриневич. Військове будівництво в Радянській Україні

(кінець 30-х—80-ті роки XX ст.) 332

Степан Росоха. Карпатська Січ (1938—1939) 468

Лев Шанковський. Українська Повстанча Армія 482

Роман Колісник, Мирослав Маленький. 1-ша українська дивізія

Української національної армії (дивізія "Галичина") .. 696

Богдан Якммович. Збройні Сили сучасної України 751

Післяслово 807

Додатки 810

Костянтин Гломозда. Відзнаки Українського війська доби

Визвольних Змагань „ 810

НАУКОВЕ ВИДАННЯ

В.ГРИНЕВИЧ, Л.ГРИНЕВИЧ, Б.ЯКИМОВИЧ таін.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА (1917-1995)

Обкладинка художника О. М. Козака Художній редактор Е. Л. Каменшик Технічний редактор С. Д. Довба Коректори О. Л. Тростянчин , М. Т. Ломеха, P. Р. Гамада

На кольорових вклейках — відзнаки українського війська — (роботи художників К.Гломозди, О.Кохана, В.Назарчука)

Здано на складання 03.С.95. Підп. до друку 19.04.96. Формат 70х100'/_|6. Папір офестн. Гари. Тайме". Офс.друк. Умовн.друк.арк. 67,72+1,29 вкл. Умови, фарбовідб. 74,2. Обл.-вид арк. 56,79+1,12 вкл. Тираж 10.000 прим. Вид Ms 83. Зам. 308-6

Державне спеціалізоване видавництво "Світ" при Львівському університеті 290000 Львів, вул. Дорошенка, 41

Львівська книжкова фабрика "Атлас" 290005 Львів-5, вул. Зелена 20

В.Гриневич, Л.Гриневич, Б.Якимович та ін.

1-90

Історія українського війська (1917—1995). Упорядник Я.Даш-ксвич .— Львів: Світ, 1996. 840 с.

ISBN 5-7773-0007-3

Ha відміну од відомої праці І.П.Крип'яксвича та ін. учених, присвяченої історії українських військових формувань від княжих часів до перших де­сятиліть XX ст., ця книга написана на основі найновіших, досі не опублі­кованих, досліджень про військове будівництво в Україні у 20—30-х роках XX ст.; про історію формування та бойовий шлях Української Повстанчої Армії, 1-ї дивізії Української національної армії (дивізії "Галичина"), впер­ше широкому читачеві пропонуються і докладні розповіді про антиукра­їнську політику повної денаціоналізації українською військового будівниц­тва під час Другої світової війни та в післявоєнний період, реалізацію ідеї відновлення національних Збройних Сил в умовах будівництва суверенної Української держави. Книга добре проілюстрована.

Для наукових працівників, військовиків, усіх, хто цікавиться питан­иями українського національного відродження.

ББК 63.3 (4 Укр)

1 Щоправда, окремі національні з'єднання та частини в російській царській армії все ж

2 Криленко Микола Васильович (1885—1938). Народився у с. Бехтеєвс Синівського пові­ту Смоленської губернії, куди було заслано під нагляд поліції його батька, виключеного з університету за революційну діяльність. Закінчив історико-філологічний факультет Петер­бурзького університету (1909) та юридичний факультет Харківського упіверситсту (1914).

3 Харківським окружним військкомом було призначено Шарапова, Київським окружним військкомом — Козловського, якого невдовзі замінив Ягушевський.

4 Щоправда, окремий виняток було зроблено. На територію України не поширювалася постанова про відміну смертної кари. 2 лютого 1920 р. Всеукрревком, розглянувши пи­тання про застосування вищої міри покарання, тобто розстрілу за вироками Надзвичайних Комісій та Ревтрибуналу, визнав за неможливе поширити в Україні прийняту в Росії по­станову про відміну смертної кари: "Проте, нехай український народ,— підкреслювалося в постанові Всеукрревкому,— на прикладі Радянської Росії знає, що всі репресії по відно­шенню до ворогів робітників та селян нав'язуються нам виключно буржуазією та її найма­чами й що ці тяжкі міри відміняються, як тільки укріплення влади робітників та селян вважається завершеним". Отож, Всеукрревком офіційно санкціонував запровадження си­стеми червоного терору на терені України.

5 Солодуб Петро KjrpimoBirr (12.06.1893—?). Народився у м. Ізяславі на Волині в сім'ї шевця. В 1913 р. закінчив Волинську духовну семінарію. Напередодні Першої світової війни вступив на юридичний факультет Київського університету, проте навчання не завер­шив. У травні 1915 р. закінчив Київське військове училище, штабс-капітан царської армії. Служив в Оренбурзькій школі прапорщиків, Волинському та 120-му Серпухівському пол­ках. З 19ГЗ р. був членом УПСР (Українська партія соціалістів-рсволюціонсрів), у лютому 1919 р. перейшов до більшовиків, повіривши у проголошені ними національні та соціаль­ні гасла. Під час дснікінської окупації залишався в Україні, виконував обов'язки начальни­ка бойової дільниці Волині, начальника штабу оборони м. Киева та ін. Брав участь у Гомельській нараді, скликаній за ініціативою прихильників групи федералістів (був секре­тарем наради), у створенні на початку 1920 р. ЧУТА (Червоної Української Галицької армії), командувач цієї армії. Після усунення наприкінці 1920 р. з посади начальника створеної ним Харківської школи Червоних Старшин був призначений Керуючим справа­ми Раднаркому України, пізніше працював у Держстраху УСРР, з кінця 1924 р. — заступ­ник наркома освіти УСРР. Один із палких прихильників проголошеної більшовиками в 1923 р. політики українізації, вважав її етапом на шляху до повного національного визво­лення України. У листопаді 1924 р. написав довірливою листа до Сталіна, в якому звину­вачував політичне керівництво України у небажанні й неспроможності "провадити пра­вильну лінію в національнім питанні" й намагався переконати вождя у необхідності приз­начення національно свідомих українців на керівні посади в Уряді та ЦК КП(б)У. Свойого листа завершив зізнанням: "У нас на Україні давно вже визрівала думка серед українців-комуністів написати Вам колективного листа, але ж Ви знаєте, Йосипе Віссаріонови'гу, у наш час — "мовчання — золото", багато хто боїться, що після листа доведеться поїхати з України". За іронією долі, довести справедливість таких побоювань довелося самому Со-лодубу. Через деякий час його відкликали з України до Москви, де за ежовських часів репресували

6 Цікаво визначити, що свого часу армія УНР мала власну Спільну Юнацьку школу трьох родів зброї в Житомирі — Кам'янці-Подільському. Очолював її полковник В.Петров. Не виключено, що проект Солодуба спирався саме на досвід цісї школи. До того ж, серед працівників курсів Південио-Західноіи фронту, яких Солодуб запросив у створювану Хар­ківську школу Червоних Старшин, був Василь Петров, цілком ймовірно, той самий, що очолював Спільну Юнацьку школу.

7 10 серпня Солодуб звернувся із рапортом до Раковського, в якому зазначав з цього приводу: "До школи звертається багато червоноармійців безпосередньо з частин про при­йом їх до школи, отже, брак розпорядження про цс з боку Штабу Південно-Західного фронту не дає можливості приймати їх до школи..."

' Серед старшин, що їх Солодуб запросив для роботи в Школі, були: Щербак Василь, Щербак Гаврило, Петров Василь, Серга (вони працювали на курсах комскладу Південно-Західного фронту), Бубенко (топограф, перебував у 3-му запасному полку), Безверхий Василь (перебував у запасному кінному полку Південно-Західного фронту), Найдім Павло (перебував у м. Білгороді в запасному гарматному дивізіоні) та ін.

8 Під "Галицькою авантюрою" П. Солодуб мав на увазі, мабуть, справу із ЧУТА.

9 Фрунзе Михайло Васильович (1885-1925). Народився у м.Пишпск Туркестанського краю в сім'ї військового фельдшера. Батько за походженням селянин з Херсонської губернії, за національністю — молдаванин. Мати — із селян Воронезької губернії. Під час навчання в Петербурзькому політехнічному інституті вступив у 1904 р. в партію більшовиків, став професійним революціонером. За свою діяльність двічі засуджувався до смертної кари, шо надалі була замінена на вічне заслання до Сибіру. Брав участь у революції 1905 р. та в Жовтневому перевороті 1917 р. В Червоній армії з 1918 р. Не маючи спеціальної військо­вої освіти, M.Фрунзе став за час Громадянської війни визнаним військовим авторитетом. Під його керівництвом було розроблено й здійснено ряд крупних наступальних операцій, що закінчилися повним розгромом ворога. З 1919 р. він очолював Східний, а надалі — Туркестанський фронт. Водночас, бувши з 1920 р. членом Комісії ВЦВК та членом комі­сії ЦК РКП(б) у справах Туркестану, Фрунзе не тільки відзначився при військовому заво­юванні більшовиками цього регіону, але й проводив досить активну роботу по інтеграції Середньої Лзії до складу Радянської Росії. При цьому Фрунзе був прихильником викори­стання національного фактора. Так, під час першого призову середиьоазіатів до Червоної армії, що розпочався у 1920 p., він наказав розробити та запровадити комплекс заходів щодо організації цього призову з урахуванням звичаїв мусульман. Наприклад, замість пшонки та хліба для мобілізованих було налагоджено приготування рису та коржиків. Водночас постановою РВР Туркестанського фронту комаїщири, політпрацівники та комуністи зо­бов'язувалися негайно приступити до вивчення однієї з місцевих мов. Зазначимо, що набутий в Середній Азії досвід роботи з "націоналами" Фрунзе надалі успішно використо­вував і в Україні. З вересня 1920 р. за пропозицією Леніна його було призначено Коман­дувачем Південного фронту. Успішно проведена Псрскопсько-Чонгарська операція 1920 р. та розгром військ Врангеля в Криму стало апофеозом полководської діяльності Фрунзе. В 1920-1924 pp. M.Фрунзе був Уповноваженим РВРР в Україні, командував Збройними силами України та Криму, водночас був членом політбюро ЦК КП(б)У, заст. голови РНК УСРР (з лютого 1922 р.) та заст. голови Укрекономради. З січня 1925 p. M.В.Фрунзе став головою Реввійськради СРСР та Наркомом у військових та морських справах СРСР, а з лютого також членом Ради Праці та Оборони. Один із безпосередніх провідників та теоре­тиків військової реформи 1924-1925 pp. Блискучу кар'єру цієї безперечно талановитої людини обірвала передчасна смерть після невдало проведеної операції у жовтні 1925 р. Чи стало цс помилкою лікарів під час операції, чи нарком став однією з перших жертв Сталі­на, який побоювався сильного потенційного конкурента па шляху до встановлення необ­меженої влади — важко сказати.

10 На великодержавницькі настрої абсолютної більшості делегатів звернув увагу у своєму виступі на з'їзді один із авторитетних на той час більшовицьких лідерів М.Бухарін. "Ви подивіться,— зазначив він,— що з Зінов'євим сталося, коли він говорив проти місцевого шовінізму,— грім оплесків звідусіль. Яка незвичайна солідарність! Але що це означає? Цс означає, що коли йдеться про місцевих шовіністів, усі проти... Проте коли мова йде про російський шовінізм, там тільки кінчик стирчить, і це є найбільш небезпечним".

11 Після відбуття з України М.Фрунзе посаду Уповноваженого союзного військового нарко­мату обіймали командувачі УВО: О. Єгоров, пізніше — Й.Якір.

12 На великодержавницькі настрої абсолютної більшості делегатів звернув увагу у своєму виступі на з'їзді один із авторитетних на той час більшовицьких лідерів М.Бухарін. "Ви подивіться,— зазначив він,— що з Зінов'євим сталося, коли він говорив проти місцевого шовінізму,— грім оплесків звідусіль. Яка незвичайна солідарність! Але що це означає? Цс означає, що коли йдеться про місцевих шовіністів, усі проти... Проте коли мова йде про російський шовінізм, там тільки кінчик стирчить, і це є найбільш небезпечним".

13 Цікаво, що проект цього рішення мав назву "Про практичні заходи організації наці­ональних військових частин", однак Сталін, очевидно, потурбувався про те, щоб слово­сполучення "національні військові частини" не фігурувало, принаймні, в заголовку.

14 Хоч офіційно ЦК РКП(б) затвердив зміщення Л.Троцького з посади голови РВР СРСР у січні 192S p., фактично впродовж майже усього 1924 р. керівництво Збройними силами здійснював М.Фрунзе.

15 Заданими, що ними оперував М.Фрунзе на пленумі РВР у листопаді 1924 р., на момент прийняття п'ятирічної програми в Союзі РСР вже існували як національні: дві стрілецькі дивізії в Грузії, по одній у Вірменії та Азербайджані, одна територіальна стрілецька дивізія в Білорусії, окремий стрілецький батальйон, окремий кавалерійський дивізіон, окрема батарея в Бухарській республіці, окремі ескадрон та стрілецька рота в Хорсзмській респуб­ліці. В Україні було проголошено такими, що підлягають українізації, чотири правобереж­ні територіальні стрілецькі дивізії.

¹ На момент прийняття п'ятирічної програми національно-військового будівництва в СРСР вже діяли такі національні військові школи: Середньоазіатська школа комскладу, Гру­зинська, Вірменська, Азербайджанська об'єднані, а також військово-політичні школи: Сьома об'єднана Білоруська, Кавказька школа горських народностей, Шоста Татаро-Башкирська й Тюркська. Щодо України, то в ній діяли Харківська школа Червоних Старшин, Зі-нов'євська кавалерійська (Українська кавалерійська), Військово-підготовча школи.

16 П'ятирічна програма орієнтувала національні військові школи й на "загальносоюзні по­треби", зокрема обов'язкове вивчення російської мови. Як відзначалося на І Загальносо­юзній нараді національних військових шкіл (березень 1926 p.), вивчення російської мови майбутнім командирам диктувалося такими потребами: ознайомлення з військово-науко­вою, політичною, загальноосвітньою літературою; продовження військової та політичної підготовки на курсах вдосконалення і в Академіях РСЧА та просування по службі за межа­ми нацчастин; забезпечення успіху сумісних бойових дій з іншими частинами під час війни; бути готовими прийняти командування будь-яким підрозділом Червоної армії.

17 Питання про рішення РПО назвати новоутворений військовий округ Південно-Західним розглядалося й на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 28 квітня 1922 р. Було вирішено "ви­знати формулювання постанови РПО, зокрема, перейменування Збройних сил України в Південно-Західний округ, недоцільним з огляду на обстановку, яка склалася в Україні".

18 Якщо з середини 1922 р. українці становили 8,85% особового складу Червоної армії (росіяни — 77,17, татари — 3,15%, євреї — 1,61% та ін.), то восени 1923 р. українці складали в ній вже 26,7% (росіяни — 61,1%, татари, башкири — по 1,8%, євреї — 1,9%, інші — 7,6%). На поч. 1925 р. в Червоній армії українці становили 22%, росіяни — 64%, білоруси — 4%, представники інших національностей — 10%. Приблизно таким зали­шався відсоток українців у складі Червоної армії і в наступні роки. ' Пам'ятаючи про недавні події в Україні, не покладаючись на благонадійність українсько­го селянства (саме воно становило більшість українського поповнення), більшовицьке ке­рівництво визнало за доцільне абсолютну більшість осіннього (1922 р.) призову з України направити для проходження військової служби поза межі республіки. Відтак, восени 1922 р. до Сибірського військового округу було направлено 15 тис. чол., до Петроградського — 18 тис, до Окремої Кавказької армії — 16 тис. Надалі, в умовах запровадження терито­ріальної системи, кількість українців, направлених для проходження військової служби поза межі України, значно скоротилася. Зокрема, в 1927 р. з України до військових окру­гів інших регіонів СРСР було направлено до 10 тис. призовників, у той же час частини УВО отримали поповнення з інших регіонів — до 15 тис. чол.

19 Згідно з наказом РВР УВО №65 від 22 травня 1926 р. ті, що вивчали українську мову, мали бути поділені не на три, а на чотири категорії: перша — "ті, що володіють і можуть проводити роботу українською мовою", друга — ті, що вміють читати, писати, володіють розмовною мовою, "проте недостатньо для того, щоб проводити роботу нею", третя — "ті, що недостатньо володіють українською мовою і потребують на заняттях викладача", чет­верта — ті, що взагалі мови не знають.

20 Згідно з переписом 1926 p., євреї становили 1,8% людності в СРСР. За даними Централь­ного Статистичного Управління в Червоній армії їх було: загалом в армії — 2,1%; молод-

тий і старший комсклад — 4,6%; піхота (червоноармійці) — 2%; кіннота — 1,1%; панцир­ні частини — 3,2%; інженерні, залізничні, хімічні частини — 2,1%; частини зв'язку — 3,6%; військові академії — 8,8%; військкомати та територіальні управління — 1,8%.

За даними перепису 1926 р. у складі населення України євреї становили 5,4%. У роз­міщених на терені республіки військах та на флоті їх було 3,7%. Серед комскладу УВО на цей період євреї становили 4,6%.