9. Непотрібний третій фронт - поляки

Немає найменшого сумніву, що цього фронту не бажав собі український народ, не бажали його українські політичні органі­зації, не бажали його УПА й українське підпілля. Українська сто­рона розуміла, що об'єктивні вимоги національно-державної по­літики вимагали жити в приязних взаєминах із Польщею з ува­ги на великого спільного ворога — Москву. Вона була свідома того, що перед небезпекою, яка загрожує усім поневоленим на­родам Центральної й Східної Європи від німецького й мос­ковського імперіалізмів, тільки спільний фронт є єдиною пра­вильною політикою поневолених народів. І тому українська сто­рона була проти боротьби на польському фронті і за мирне розв'язання існуючого конфлікту між польським і українським народами. Таку позицію висловлено цілком виразно на II Кон­ференції ОУН в квітні 1943 р., на якій заявлено про стремління ОУН до мирної ліквідації всіх фронтів, за винятком більшовиць­кого й гітлерівського. У своїй політиці порозуміння з сусідніми народами ОУН була послідовна і, слід сказати, що вона добила­ся значних успіхів (поневолені народи СРСР, мадяри, румуни). Тільки на польському відтинку цих успіхів не було, хоч робили­ся конкретні спроби порозуміння в ім'я спільного польсько-ук­раїнського фронту проти Гітлера й Сталіна. Усі намагання УПА й українського самостійницького підпілля в цьому напрямі роз­бились об цілковите небажання польської сторони порозумітись з українцями. Джерелом такого наставления були не тільки ім­періалістично-загарбницькі апетити й ноторійний польський шо­вінізм, але й цілком фальшива оцінка ситуації, в якій опинився польський народ унаслідок війни. В одному польському підпіль­ному виданні з 1943 р. читаємо: "Міжнародної позиції Польщі годі захитати. Ми є найстаршим комбатантом Об'єднаних На­цій. З-поміж себе ми не видали жодного Ляваля чи Квіслінга. З-поміж усіх націй Європи, окупованих німцями, ми одні від­мовились навіть від політичної і військової співпраці. Ні одного легіоніста не дала Польща на жоден із фронтів війни"¹. Це не був поодинокий голос, цей голос віддзеркалював загальну польсь­ку прилюдну опінію. І саме цей "рожевий" оптимізм польсько­го загалу і його віра в переможне закінчення війни, в сильну Польщу в розширених кордонах, був однією з головних причин, чому польське підпілля відмовлялося від порозуміння з укра­їнським підпіллям². Уважаючи остаточну перемогу Польщі як справу цілком очевидну, в усіх переговорах польське підпілля ви­магало від українського підпілля повної капітуляції і підпоряд­кування під польський провід, як головні умови, на яких могло б дійти до порозуміння. Очевидно, українське підпілля таких умов прийняти не могло й тому польсько-українські взаємини погір­шувалися з дня на день. Напруження перейшло в одверту во­рожнечу, яка проявилася в надзвичайно кровопролитній війні між двома підпільними арміями, що тривала довше року, на велику втіху історичних ворогів обох народів, що, без сумніву, вмакали в неї і свої пальці.

¹ Див.: "Свєнто Нєподлєглосці". Підпільна газета "Бюлетин Інформаційни Зємі Чсрвєнь-скей". 11 листопада 1943 р. Статті польської і української преси на тему польсько-укра­їнських взаємин — див.: Бібліографія.

¹ У 1943—1944 pp. тричі відбулись переговори між керівниками польського і українсько­го підпілля. Див.: "Чи політичний розум переможе?" в підп. журн. "Бюлетень", ч. 11/ 1943 р.

' "На бездоріжжях безвідповідальщини". "Вісті", ч. 1 за 1944 р.

⁴ "Україна й Польща", "Ідея і Чин", ч.4 за 1943 р.

⁵ Див.: Садовий О.С.: "Куди прямують поляки?", "Ідея і Чин", ч. 7 за 1944. • Див.: підп. стаття в "Наше Зємє Всходнє", ч.І за II. 1943 р.

Війну цю почали поляки. Це не може викликати сумніву в кожного, хто познайомиться з відповідними документами й да­тами, хто простудіює підпільну пресу, польську й українську, що з'являлася в роки війни. Коли студіюємо українську підпільну пресу цих часів, то цілком виразно проявляється в ній бажання українського підпілля До порозуміння з поляками. Навіть коли відносини загострюються, ми зустрічаємо в цій пресі заклики до польського здорового глузду³, вказівки на безвідповідальність сучасної польської політики⁴, роздуми на тему історичної ролі обох народів³, а в найгіршому разі попередження деяким польсь­ким колам, що український народ не терпітиме провокацій і мор-дів⁶. Знову ж, у польській підпільній пресі цих часів інтенсивно проповідувались ненависть¹ і погромництво² у відношенні до ук­раїнців та навіть загарбництво основних українських земель (по р. Дніпро, Чорне море)³ і заперечувались, поруч старої пісеньки про "німецьку інтригу"⁴, українські національно-визвольні зма­гання⁵, причому вони трактувались як перша й найважливіша за­гроза для створення незалежної Польщі⁶. Навіть офіційні звер­нення верхівки польського пщпілля до українського народу⁷, що, до речі, зустрілися з гострою критикою самих поляків, не були позбавлені образ і негації. Не можна дивуватися, що під впли­вом такої пропаганди й не без того шовіністична польська мен­шина зайняла по відношенні до українського населення і його визвольної боротьби поставу, яка просто таки провокувала ук­раїнців на адекватну відповідь.

Звичайно, поляки використовують події на Волині як причи­ну польської "відплатної акції" на Холмщині. Це не відповідає фактам. Поляки почали перші свої збройні акції проти україн­ців ще в 1941 p., коли на Холмщині й Підляшші з'явилися польські терористичні боївки, які почали вбивати українців і ни­щити українські села. Масові вбивства провідних українців на Холмщині поляки почали вже в квітні 1942 p., тоді, коли з ук­раїнського боку на II Конференції ОУН було стверджено право польського народу на власну державу та було заявлено про праг­нення ОУН до порозуміння з поляками. Винищення українських сіл на початку 1943 р. (у зв'язку з німецькою колонізаційною акцією в Замостинщині), тобто тоді, коли на III Конференції ОУН (17—21 лютого 1943 р.) стверджувалась потреба ліквідації "другорядних" фронтів, гуртування всіх поневолених народів в один фронт боротьби проти Гітлера й Сталіна і т. ін. Очевидно, до цього часу цілких більших українських акцій проти поляків не було.

¹ Див.: "Трагедія Волиня трва". "Наше Зємє Всходнє", ч. 5 за V1II-X. 1943.

¹ Длв.: вступна стаття в "Наше Зємє Всходнє", ч. 1 за II. 1943 р.

⁵ Див.: "Україньци", в "Вслька Польска", ч. 18 з дня 19.VI. 1943 р.

* Див.: "Пальонци проблем" в "Шанєц Кресови" з дня 21.III. 1943 p.

⁵ Див.: "Українци спєшонсєн з лістопадем" — "Валька", ч. 38 з 6.Х. 1943 р.

' Див.: "Одсзва Крайовсй Рспрезеїггації Політичией до Народу Українського" з дня 30.VII.

1943 р. Передрукована в багатьох підпільних виданнях, напр. "Бюлетин інформацийни" з

;шя 12.VI1I. 1943 р.

' Численні голоси в підпільній пресі НСЗ (Народове Сіли Збройне) в "Слово Польске", "Вєлька Польска" і т. п. Окремо: "Ліст отварти малополян до Крайовей Репрезентації Політичией" з жовтня 1943 р.

Про розміри польського терору на Холмщині свідчать такі циф­ри: від серпня 1942 р. до серпня 1943 р. поляки вбили на Холм­щині 543 провідних українців¹, до кінця 1943 р. це число зросло до 594 осіб. При цьому треба зазначити, що сюди входять визначні провідники українського життя на Холмщині —священики, вчи­телі, кооператори, лікарі, колишні старшини українських армій як, наприклад, сенатор І. Пастернак, полковник Яків Война-ровський, доктор Микола Струтинський, сотник СС Ф. Борис, сотник О. Марчук, директор лічниці з Любартова Остап Бурка, який, до речі, ніколи не відмовлявся від допомоги польським хлопцям; з "лісу". За даними пастирського послання Митрополита Холмського і Підляського Іларіона від 4 квітня 1944 р. на Холм­щині загинула- Ы священиків і 10 дяків, деякі з цілими родинами, причому перед смертю їх жахливо тортурували. За даними цього ж послання в Холмщині загинуло з польської руки 5000 мирян — ді­тей, жінок, старців і чоловіків. В одній тільки Грубешівщині, за даними цього послання, загинуло 2000 православних українців.

Усі ці цифри вказують на плановий польський терор щодо українського населення на Холмщині. Перший етап цієї акції (1942—1943) обіймав знищення українського провідницького ак­тиву, другий (1943—1944) — планове знищення цілих сіл й ви­різування усього населення разом з жінками й дітьми. У вели­кій польській терористичній акції між 10 березня й 5 квітня 1944 р. спалено 36 українських сіл і замордовано 875 осіб².

¹ За даними УДК, Холм і Грубешів. Інші джерела' українська підпільна преса, меморіал Холмської Ради з червня 1944 p., послання митрополита Іларіона, листівка українських комбатантів із серпня 1943 р. і т. д.

¹ Не може бути найменшого сумніву, що протиукраїнські акції виконувала AK (Армія Крайова). Див.: "Глос Жолнєжа" з 2.1V. 1944 p., який поДає "комунікат*': "В дні від 9— 12 березня відділи Армії Крайової перевели чималу відплатну акцію на Сагринь і околи­ці... Далі про акції на Ошів і Жабче. Наприкінці комунікату зазначено: "кількадесят укра­їнців втратило життя". Насправді в одному тільки Сагрині вбито кількасот українців. (Журнал "Вісті", ч. З за 1944 р. у статті: "Польський терор шаліє").

¹ За даними УЦК, до кінця 1943 р. загинуло з польської руки: в Краківському дистрикті 18 українців, у Львівському 104, у Варшавському 14, у Люблінському (поза Холмщиною) і Радомському — по 21. Заданими українського підпілля, число тих, що загинули з польської руки в Галичині, до повернення німецької армії в липні 1944 р. був 521 українець. Це раху­нок АК і НСЗ, ми старались елімінувати тих, що загинули з польсько-більшовицької руки.

Одночасно польський терор не вщухає і на землях, що творили т. зв. Генеральну Губернію (вбивство полковника Поготовка в Варшаві) й переноситься до Галичини, де також вбивають провід­них українців (проф. Ластовецький) і засуджують інших (др. Пан-чишин)³. Існуючі в Галичині підпільні організації розбудували цілий план масової ліквідації українців та з цією метою почали утворювати збройні банди з місцевого населення, які підсилили відрядженням сотень польських боївкарів з Варшави й Кракова.

Таким чином, зорганізовано терор супроти українського населен­ня на його рідній землі. На початку 1944 р. ці банди підсилили відділами польської поліції з Волині, які покинули службу в нім­ців і перейшли на Холмщину та в Галичину.

Коли йдеться про Волинь (перша більша українська про-типольська акція на Іванову Долину відбулась уночі з 21 на 22 квітня 1943 p.), треба пам'ятати, що вони були наслідком того, що поляки Волині стали просто до послуг німецьким окупан­там і більшовикам у нищенні українців і їх культурного та мате­ріального дорібку. Перехід української поліції до УПА польське населення Волині використало для того, щоб, сформувавши польські відділи допоміжної поліції, повести при допомозі нім­ців систематичний погром українського населення. Знову ж біль­шовицькі партизани мали свою тверду й певну опору в числен­них польських колоніях, з яких могли робити свої напади на УПА й українські села¹. Ось грунт, на якому зродились волинські по­дії, що, як і всі події останньої польсько-української війни, сво­їми формами й страхіттями перевищують усе, що досі творилось в історії обох народів. Віджили історичні палі й сокири, побіч модерних засобів нищення: запальних куль, автоматів, гранат...²

Винищування українських сіл на Холмщині здійснювалося згідно з планом ГК АК створити "коридор" до Львова. Ідучи за прикладом з 1918 p., коли існував такий "коридор" між Пере­мишлем і Львовом, командування АК хотіло зробити такий же "коридор" від Білгорайських і Холмських лісів через Раву Руську й військові полігони, з яких ще в 1940 р. більшовики виселили все українське населення до Львова. Наближення німецько-біль­шовицького фронту вимагало, щоб цей план виконати якнай­швидше. З цією метою ГК АК сконцентрувало в Білгорайських лісах і на Холмщині понад 15000 війська. Узимку 1943/44 pp. від-

¹ До участі в німецьких протиукраїнських погромах поляки признались у підпільній стат­ті: "До пацифікації вживають німці відділів, що складаються з "фольксдойчів", що знають польську мову. Йдеться про те, щоб створити враження, ніби поляки не тільки боронять своє життя, але й беруть участь у в ід платних акціях, поведених німцями з необдуманою жорстокістю". Пор. статтю: "Пожога на Волиню" в підп. газеті "Всхуд", ч. 11/1 від 21.IX. 1943. Про співпрацю з більшовиками див.: Медведев. "Сильные духом", •ч і Для ілюстрації атмосфери, в якій відбувалась ця війна, варто навести такий факт. На католицьке Різдво 1943 р. поляки напали на с. Псресоловичі. Над трупами замордованих українців співали коляди. Про це пише командир поліції безпеки й СД в Любліні у своїй відозві віл 7 січня 1944 р. п. н. "Поляки й українці!" Поминаючи всю облуду й нещирість гестапівського "суперарбітра", що "не хоче, щоб поляки й українці винищували себе вза­ємно", чи теж його обурення з приводу "зневаги й виклику, киненого в обличчя всякої людської моралі" (!), факти, наведені в цій відозві, заслуговують уваги для оцінки укра­їнсько-польських взаємин на Холмщині в 1943 р.

діли АК зайняли вихідні позиції для наступу на Львів і на початку 1944 р. вирушили знищити українські села в Білгорайському, То-машівському й Грубешівському повітах, що були перешкодою для виконання польського плану¹.

Не можна казати, щоб українське населення давало себе різати без спротиву. У багатьох селах (Ухані, Молодятичі й ін.) українсь­кі селяни кинулись з вилами й сокирами на напасників. У багатьох селах створились самооборонні відділи (командири Очерет, Ягода й ін.), що чинили завзятий опір наступаючим батальйонам АК Самооборонна акція охопила навіть віддалені повіти: Тарного-родський і Білгорайський. У Білгораю місцевий Повітовий Союз Кооператив під проводом Дармохвала перетворився в нездобуту фортецю, що розбила не один наступ польських боївок. До всіх цих подій німці ставилися нейтрально (поляки погрожували їм маршем на Люблін), вони не дозволили навіть Галицькому добро­вольчому полкові, що стояв залогою в м. Грубешові й Замості, ви­ступити на оборону українського населення. Ця заборона спричи­нила значні дезерції добровольців до УПА; одним з таких дезер­тирів був командир Ягода-Черник, що прославився пізніше як командир куреня УПА — "Вовки".

¹ Див.: Євген Прірва. Дії УПА на оперативному терені між ріками Сяном і Бугом в pp. 1544-1947. "До Зброї", чч. 16/29 і 17/30 за 1952 р.

Тим часом ГК УПА вирішила створити на Холмщині фронт проти наступаючої АК. У середині березня 1944 р. з'явились на цьому фронті перші відділи УПА ("Галайда", "Тигри"); в сере­дині квітня прийшло велике підкріплення з Волині (з групи УПА "Турів" — загін УПА ім. І. Богуна, командир Острізький), ку­рінь УПА (командир Наливайко) і курінь "Вовки" (командир Ягода-Черник), що постав з утікачів із Холмщини та з Карпат — курінь УПА "Сіроманці" (командир Яструб). Таким чином, зіб­ралися достатні сили, що могли затримати польську офензиву й перейти до контрофензиви. Ці сили збільшено ще мобілізацією, після якої постало кілька нових сотень в Жовківщині, Равщині, Сокальщині й Кам'янеччині. Для всіх цих збройних сил ГК УПА створила "Командування Холмського Фронту" (КХФ) під про­водом Інспектора ГК — командира Степана Новицького ("Спец"). Це командування діяло справно й обслуговувалось те­лефонним, мотоциклетним, кінним та пішим зв'язком. Дуже доб­ре діяв розвідувальний відділ штабу, що мав своїх інформаторів у глибокому запіллі ворога, які подавали важливі відомості телефоном.

28 березня 1944 p. відбулася велика акція на польське село Острів коло Угнева. Це село було осідком добре озброєних польських банд, що нападали на українські села й на відділи УПА. У завзятому бою село знищили, причому спалили його дот­ла. Значна частина польського населення врятувалася в костелі, якого повстанці не хотіли здобувати. Та все ж польське насе­лення й боївки мали значні втрати. З українського боку в бою впав Тарас Онишкевич ("Галайда") і 16 стрільців з його відділу.

5—9 квітня відділи УПА повели наступ на села Жарники— Посадів-Стенятин, здобули їх після бою, в якому ворог зазнав втрат. Тільки в Посадівському лісі нараховано понад 100 трупів, між ними також труп польського командира відтинку "Завіші". Здобуто значні трофеї: кулемети й зброю, пістолі, далековиди, склади сала, муки, цукру, коней, худобу тощо.

15—20 квітня широким фронтом почали наступати на південну Грубешівщину волинські відділи УПА й "Вовки". В результаті, терен по р. Гучву цілком очищено від відділів АК і боївок. Польське населення втекло на захід. Українці зітхнули з полег­шенням; втікачі почали вертатись з-поза Бугу до своїх спалених сіл. Під охороною збройних відділів УПА селяни розпочали свою працю. Вони розбирали хати польських колоністів і звозили їх на згарища своїх сіл. Починали господарювати наново, виявля­ючи особливу прив'язаність до рідної землі.

Успіхи УПА на Холмщині викликали широкий відгомін се­ред населення Холмської землі. ЗО квітня в Холмі відбулася на­рада представників українського громадянства з митрополитом Іларіоном на чолі. Хід цієї наради був гімном на честь УПА. На нараді створили Холмську Раду, завданням якої мала бути обо­рона інтересів Холмщини.

Успіхи УПА, одначе, занепокоїли німців. 19 квітня вони пе­решкодили в Лащові переможцям бою під Посадовом пройти по­за р. Гучву. У першій половині травня вони повели велику зброй­ну акцію на запілля Холмського фронту і досягли тут певних ус­піхів, тому що натрапляли на слабо вишколені й погано озброєні запасні й вишкільні відділи. Вони розбили сотню Морозенка під Каровом (11 травня) і новозмобілізовану жовківську сотню в Ку-нинському борі (13 травня). В обох цих боях українці втратили значну кількість вояків убитими, пораненими й полоненими, а також зброю, виряд, боєприпаси. Проте ця диверсійна акція, як акція більшовицьких партизан у Сокальщині (на с. Яструбичі), не відвернула уваги бойових відділів УПА на Холмському фронті від основних завдань.

14—16 травня відділи УПА перейшли р. Гучву, після завзя­тих боїв здобули села Гостинне, Гонятички, Гонятичі й Черем-но. Польські відділи розігнали з кривавими для них втратами, • колонії спалили. У відповідь на цю акцію польські відділи з м. Тишівці повели наступ на села Набруж і Старе Село. Незва­жаючи на те, що полякам допомагав німецький літак, їх наступ було відбито із значними для них втратами.

1 і 2 червня відділи АХ повели нову велику акцію в цьому напрямі, до якої готувалися довший час. По дорозі вони зайня­ли й спалили такі села: Зимно, Стенятин, Жерники, Ульгівок, Ратичів. У цих селах вони спалили понад 500 господарств і вби­ли понад 100 українців, в тому числі 43 жінки й 11 дітей. Відді­ли УПА повели на цю групу контрофензиву, що закінчилась її розгромом і видворенням назад поза р. Гучву. У цих боях обидві сторони мали втрати.

12 червня відділи УПА (командир Острізький) перейшли р. Гучву й почали наступ у напрямі на м. Грабовець. Наступ цей увінчався повним успіхом; цілий терен по лінію сіл Ухані—Орна-товичі—Горешів—Буський—Черемно був прочищений від підроз­ділів АК і польських боївок. Біля м. Грабовця відділи УПА звели кілька боїв з відділами АК й німцями, з яких відділи УПА вий­шли переможцями. До переходу фронту в липні 1944 р. цей терен був у руках українців. А втім, уже сама поява відділів УПА на Холмщині значно зменшила хвилю польського терору. В останні місяці німецької окупації Холмщина помітно заспокоїлася. •

Занепокоєні великим скупченням польських і більшовицьких партизан у Білгорайських лісах, німці повели проти них напри­кінці травня велику акцію, в якій брали також участь два курені дивізії "Галичина". У цій акції загинуло понад 3000 партизан, інші розпорошені.

¹ На відозву українського підпілля поляки відповіли листівкою, в якій були такі звернен­ня: "Глупе, безчельне, хамскє бредне. Хамом здаєсен, же потрафйон зреалізоваць своє гайдамацкє пляни. Нє дочскацєеєн, гади, тей реалізації... Не бендзє нігди України в Поль-сцеї Пшисєнгами вам то на Бога. Зостаць з намі бендон ці, цо зейдон на дроген покути і опамєнтаїіня Решта за Збручі Єслі не учииіцє тего добро вальне, засвєціми вам пожогон, ктурей нє запомніцє до конца дні ваших".

Тим часом польсько-українська війна перенеслась до Галичи­ни. Всякі спроби порозуміння не давали жодних результатів, ли­стівка ОУН до поляків від липня 1943 р. була сприйнята вороже¹, проти українські акції зростали. Зайняття деяких повітів Галичини більшовиками в березні-квітні 1944 р. поляки використали для широкої співпраці з новими окупантами в нищенні українських самостійників. Це все було причиною, що українське підпілля ви­ступило усіма силами проти польського населення. Завданням ці­єї терористичної акції було спричинити відхід польського насе­лення на корінні польські землі. З цієї причини кожну терори­стичну акцію попереджували закликом до польського населення покинути українські землі й переселитись до Польщі.

У першій половині 1944 p., з ініціативи УПА й українського підпілля в Галичині проведено 201 відплатну акцію проти польсь­кого населення. У ході цих акцій 5100 поляків було вбито. Зни­щено низку польських сіл і колоній. Так закінчилася спроба польської меншини починати війну на українських землях¹.

Відплатні акції частково досягли мети. Сотні тисяч поляків раз і назавжди покинули українські землі. Польські джерела оці­нюють число поляків, що покинули українські й білоруські землі перед приходом більшовиків, на 600.000². За нашими даними, "дика" репатріація поляків ЗУЗ до Польщі охопила приблизно 425.000 польського населення (на кінець червня 1944 p.).

У світлі даних цифр і подій не можна сказати, щоб польська сторона виграла війну, що її так необачно затіяла з укра­їнцями в грізний для обох народів час.