Червона армія і колективізація. Репресії і "чистки" в уво наприкінці 20-х - на початку 30-х років, згортання українізації

Період кардинальних реформ, як у галузі економіки (НЕП), так і в сфері національних відносин (політика коренізації), що їх з початку 20-х років здійснювали більшовики, був нетривалим. Вже наприкінці 20-х років сталінське керівництво перейшло у рі­шучий наступ проти "непманів", "куркулів" та "націоналістів". Згортання проголошених раніше реформ означало черговий пово­рот курсу більшовицької партії. На цей раз — назад, до "чистоти Марксового вчення", до спроби вдруге після "військового кому­нізму" реалізувати на практиці комуністичну доктрину.

У грудні 1927 p. XV з'їзд ВКП(б) прийняв рішення про ко­лективізацію сільського господарства, а вже узимку 1927-1928 pp. "господарчі ускладнення" із хлібозаготівлею призвели до т.зв. хлібної кризи в країні, на що більшовики відповіли примусови­ми хлібними реквізиціями, які нагадали селянам сумнозвісні продрозкладки часів Громадянської війни.

Надзвичайні заходи вкрай загострили політичну ситуацію у селі і це, звичайно, не могло не позначитися на селянській у своїй переважній більшості Червоній армії, зокрема в УВО.

Інформація про ситуацію в селах надходила в армію різними каналами — через нове поповнення, відпускників, з листів від рідних, а іноді й безпосередньо від напівголодних селян-"ходо­ків", що з'являлися біля військових частин.

Про один з таких "візитів" повідомляв ПУ УВО на початку 1928 р. політпрацівник однієї з військових частин, що дислоку­валася в Миколаєві. Він писав, що селяни, які прийшли до ча­стини, просили червоноармійців добиватися забезпечення села хлібом. "З провокаційною метою", як зазначалося в політдоне-сенні, селяни збирали у таборах залишки їжі та похапцем їх їли. "Демонстрація голоду" (вислів політпрацівника) справила таке враження на червоноармійців, що вони буквально засипали ко­мандирів питаннями, зокрема про те, чому хліб вивезено за кор­дон, а селяни голодують. Намагаючись допомогти напівголод­ним, солдати часто віддавали їм свій хліб.

Поповнення, яке надходило до армії у цей період і вже на практиці зіткнулося з "новим" більшовицьким аграрним курсом, часто було настроєне досить "агресивно". Молоді червоноармійці закликали своїх товаришів чинити опір вивозу хліба з села, прямо висловлювали негативне ставлення до радянської влади, "яка гра­бує селян". У липні 1928 р. в огляді Інформаційного відділу ЦК КП(б)У про політичні настрої червоноармійців округу із занепо­коєнням сповіщалося про те, що "у зв'язку із натиском на хлібо­заготівлі, труднощами в постачанні хліба упродовж останніх міся­ців спостерігається деяке погіршення настроїв червоноармійців".

Не вщухали незадоволення в армії і в 1929 р. Це змусило По­літуправління УВО видати 17 травня спеціальний циркуляр, який вимагав від політорганів "звернути особливу увагу на вивчення і своєчасне реагування на настрої червоноармійців". У докумен­ті наголошувалося на потребі "припинення куркульського впливу і антирадянських виступів серед червоноармійців".

Ситуація в УВО ще більше загострилася наприкінці 1929 p., коли партія "взяла курс" на суцільну колективізацію і "вини­щення куркульства як класу". Темпи колективізації в Україні значно прискорилися. Якщо 1 січня 1930 р. в республіці було колективізовано 15,8% селянських господарств, то на 1 берез­ня цього ж року — їх було вже 62,8%. Зрозуміло, такі "високі темпи" колективізації забезпечувалися примусовими, надзвичай­ними заходами, звістки про які доходили й до армії. Як розпо­відав червоноармієць-перемінник 21-го полку 7-ї стрілецької ди­візії, один із працівників, що проводив колективізацію у нього в селі, заявив: "По коліна будемо ходити в крові, а свої плани колективізації виконаємо".

Звісна річ, на посилення колективізації село відповіло зростан­ням "куркульського бандитизму". На зміну політичного клімату в країні одразу ж відреагувала й армія. Як сповіщалося в доповідній записці ДПУ та УВО до ЦК КП(б)У, тільки за три тижні березня 1930 р. (за певними даними) у 74 гарнізонах округу було зафіксо­вано 1724 "негативні виступи" проти колективізації.

Повідомлення про розкуркулення їх сімей викликали обурення червоноармійців. У доповідній записці особового відділу УВО фіксувалися такі найбільш характерні висловлювання військово­службовців: "Якщо б була війна, я б зараз же пішов до банди. Все одно я рано чи пізно дезертирую з армії" (137-й полк 46 СД); "мені б добути наган та набої, я б розправився з тими, хто гра­бує моїх рідних" (9-та кавалерійська дивізія); "якщо б сталася на­года, я повернув би кулемети проти клятої радянської влади. Ра­дянська влада знедолила селян. Ця влада не наша" (52-й полк); "розкуркулення неминуче призведе до повстання. Якщо буде пов­стання, червоноармійці розбіжаться" (46-та СД).

Зазначимо, що листи з дому дійсно справляли на червоноар­мійців досить сильне емоційне враження. Нерідко ці листи зачи­тувалися вголос, обговорювалися цілими групами. Про таку "ко­лективну читку" доносилося в одному із повідомлень особового відділу: "Червоноармієць кавескадрону 95-ї СД Гонтар прочитав своїм товаришам листа від батька, в якому той писав: "Дорогий сину! Я отримав від тебе посвідчення на пільгу, проте пільги мені ніякої не дають і забирають усе, що є в господарстві. Забрали візок, плуг, биків, коней та ін". Присутній при читанні червоно­армієць Бондар почав плакати і розповів, що з його села виселя­ють 150 "куркулів", в тому числі і його рідних. В іншому пові­домленні особового відділу наводився уривок з листа, що надій­шов від батька до червоноармійця 14-го корпусу: "Синку, рятуй нас,— писав він. — Гинемо, давлять нас, грабують, як бандити. Прийшов голова сільради, я його хотів убити. У нас багато хто каже, що якщо б була зброя, то ми давно вже здобули б свободу". Можна собі уявити, яке враження справив цей лист на червоно­армійця.

Вважаючи сільські листи "основним регулятором" негативних настроїв в армії, ПУ УВО та ДПУ республіки розпорядилися ма­сово вилучати "шкідливі листи". Водночас проводився ретель­ний аналіз їх змісту, що давало змогу "особистам" робити вис­новки відносно настроїв на селі. Проведене особовим відділом УВО у першій половині березня 1930 р. "вивчення більше 5500

листів, що надійшли до червоноармійців округу, засвідчило, що лише 1005 листів містили якусь позитивну, з точки зору "осо-бистів", інформацію відносно політики радянської влади. На ос­нові проаналізованих листів працівники особового відділу скла­ли спеціальну таблицю із переліком основних тем, які турбува­ли селян, а також оцінкою тих чи інших заходів:

2 лютого 1930 р. ПУ УВО видало Розпорядження, у якому за­значалося, що "вся партійно-політична робота в окрузі, усе на­вчання в армії надалі мають вестися під гаслами ліквідації куркуль­ства як класу". У Розпорядженні наголошувалося, що основним завданням цієї роботи має стати "виховання у червоноармійців прагнення до вступу в колгоспи". Політоргани округу зобов'язу­валися кожні п'ять діб докладно інформувати керівництво округу про настрої підлеглих їм червоноармійців.

Не покладаючись лише на політичну роботу, військове керів­ництво УВО при активній участі ДПУ приступило до "чисток" особового складу округу від "соціально чужого елементу". Від­так лише за 10 діб — з 5 по 15 лютого 1930 р. — в частинах УВО було заарештовано 105 "найбалакучіших" військовослуж­бовців. Однак це мало що змінило. За повідомленням особливого відділу округу у березні цього ж року, "незважаючи на вилучен­ня з армії ряду осіб з числа антирадянських активістів", анти-радянські виступи продовжувалися. Як вважали "особиста", по­яснювалося це тим, що наявні в армії "ворожі елементи" зміни­ли тактику — "пішли у глибоке підпілля і методи відкритої атаки замінили методами листівок та анонімок".

Щодо останніх, то їх дійсно було багато. "Особиста" постій­но фіксували появу в тій чи іншій частині листівок, анонімок антирадянського характеру. Зокрема, командирові 135-го полку була надіслана записка, підписана "червоноармійцями робітни­чого українського полку", в якій зазначалося: "Просимо ізолю­вати полк від загрузки (висилки. — Авт.) наших батьків і ма­терів, від плачу, що роздирає душі молодих солдатів! Дайте спокійно наблизитись до дня розправи з вами — катами". В 240-му полку на дверях стайні і на стінах хтось написав: "Това­риші, дайте нам війну, ми з першого ж разу повернемо зброю проти радянської банди; нас в полку 29 чоловік; ми маємо переговори з іншими — так що є половина червоноармійців проти радянської банди".

У своїх звітах ДПУ стверджувало, що, не обмежуючись лише ан-тирадянською агітацією, частина червоноармійців об'єднується у певні угруповання. Таких угруповань у лютому 1930 р. в УВО "осо-бисти" "виявили і ліквідували" 19, у березні цього ж року — 10. Особливе занепокоєння радянської політичної поліції в армії ви­кликала можливість об'єднання "ворожих угруповань" в певні "контрреволюційні організації". Занепокоєння викликало й те, що серед учасників виявлених угруповань були і командні кадри, го­ловним чином, молодший комсклад, тісно пов'язаний з червоно-армійським середовищем і переважно український, селянський за своїм походженням.

Хоча з кінця 20-х років військове керівництво округу й про­водило певну політику щодо зміцнення "робітничого ядра" се­ред молодших командирів і з 1928 до 1930 pp. воно зросло май­же вдвічі, все ж вихідці з села продовжували складати серед цієї категорії військовослужбовців УВО майже 70% (загальна кіль­кість молодших командирів в окрузі у цей час становила 16866 чол.). Незважаючи на старання політичного керівництва округу, залишався відносно невисоким і відсоток партійно-ком­сомольського складу серед молодших командирів.

Ще у липні 1928 р. в інформаційному огляді ЦК КП(б)У про політичні настрої червоноармійців УВО зазначалося, що саме мо­лодші командири "дуже часто виступають застрільниками й орга­нізаторами (негативних. — Авт.) настроїв, більш чітко формулю­ють куркульські вимоги". За повідомленнями ПУ УВО, на початку 1930 р. у 2-й кавалерійській дивізії з 90 зафіксованих індивідуаль­них виступів "проти заходів партії на селі" 30 припадало на мо­лодший комсклад, у 25-й СД з 32 виступів — 25. Така ж картина спостерігалася в 24-й та інших дивізіях округу. Зазначимо, що са­ме серед цієї категорії військовослужбовців найчастіше спостері­галися настрої, які кваліфікувалися політорганами як "укра­їнський шовінізм". Не випадково, що найбільший відсоток ви­ключених в ході "партійної чистки" в УВО 1929 р. становили мо­лодші командири.

Щодо середнього та старшого комскладу, то він реагував на колективізацію дещо інакше. Зокрема, у середині 1930 p., коли темпи колективізації уповільнилися, серед частини командирів УВО виразно проявилося незадоволення "відходом від політики наступу на куркуля", роздавалися вимоги його "суцільного вини­щення". З другого боку, серед частини цієї категорії командирів спостерігалися й скептичні настрої відносно "заходів партії на се­лі" — очікування селянських заворушень, широкого розмаху "куркульського бандитизму" і навіть інтервенції та падіння ра­дянської влади. Висловлювалися й застереження відносно того, що колективізація і ті настрої, що вона несе з собою в армію, під­ривають боєздатність останньої.

Хоча в цілому середній та старший комсклад проявляв лояль­ність до "нового курсу" радянської влади, траплялося, що ко­мандири відмовлялися брати участь в каральних експедиціях, що направлялися для придушення селянських повстань, а подекуди й переходили на бік повстанців.

Про один з таких випадків розповів у своїй книзі "Жнива скорботи" Р.Конквест: кадровий командир Червоної армії, що перебував у відпустці в рідному селі, очолив загін повсталих і загинув у бою з регулярними військами.

Неспокійною вважало військове керівництво УВО й ситуацію у військових школах округу, адже серед курсантів також значним був відсоток вихідців із селян (на 1928 р. — до 50%). Як свідчили донесення особливого відділу, курсанти військових шкіл часто до­зволяли собі висловлювання антирадянського характеру. Зокрема, на початку 1930 р. у військових школах були зафіксовані такі роз­мови: "Колективізація — це поміщицька реформа, прийде одна людина і буде керувати всіма". (Харківська школа Червоних Стар­шин); "радянська влада проводить політику пограбування селян, яких переслідує, висилає й поступає з ними так, як це не робиться навіть у капіталістичних країнах" (Одеська школа військових піло­тів); "я тут служу в Червоній армії, а там дома женуть до колгоспу й грабують селян" (Українська кавалерійська школа).

Намагаючись "навести порядок" у школах, "органи" вже в 1928 р. розпочали інтенсивні "чистки" особового складу навчаль­них закладів. Зокрема, в Українській кавалерійській школі 1928 р. за "антирадянську агітацію у зв'язку із хлібозаготівля­ми" було заарештовано 9 чоловік. Особливу увагу ДПУ приді­ляло нескінченним "фільтраціям" викладацького складу вузів ок­ругу. З жовтня 1928 по 1930 pp., за повідомленням особливого відділу УВО, викладацький склад шкіл було "освіжено" на 32%. У 1930 р. в основному був оновлений склад Харківської школи Червоних Старшин, в цей же період масові арешти пройшли і в Українській (Зінов'євській) кавалерійській школі. У зв'язку з арештами викладачів в кавалерійській школі, як зазначалося в одному із спецдонесень, серед курсантів почалися розмови про те, що тепер невідомо, кому можна вірити. "З цього приводу,— підкреслювалося в донесенні,— були проведені збори, на яких роз'яснювалося, як повинен реагувати на ці події кожен курсант". Арешти торкнулися і Полтавської піхотної школи. Щодо остан­ньої, то, як згадував академік ДЛихачов в одній із телепередач ("Пережитое", 1992), на початку 30-х років мав місце випадок, коли курсанти відмовилися йти втихомирювати повсталих селян, за що усім підрозділом були відправлені на Соловки.

І все ж найбільш "слабкою ланкою" в УВО під час колекти­візації були територіальні дивізії. їх тісний зв'язок з селом спри­яв досить швидкому проникненню "селянських", "антира-дянських" настроїв в армію. Зауважимо, ше в 1926 р. на засі­данні РВР УВО ставилося питання про перегляд політики комплектування територіальних дивізій, необхідність поповнен­ня їх контингентом з інших регіонів СРСР. А в постанові Пре­зидії ЦКК КП(б)У 1927 р. йшлося про потребу "посилення кад­рів терчастин українським пролетарським елементом". Проте сут­тєво змінити селянсько-український склад територіальних військ наприкінці 20-х років не вдалося.

Слід зазначити, що спочатку саме тісний зв'язок тердивізій з .селом більшовицьке керівництво спробувало використати для прискорення темпів колективізації.

Нагадаємо, що більшовики відводили армії особливу роль у проведенні своєї політики, в тому числі й аграрної. Армія мала стати активним пропагандистом і провідником колективізації, пе­редусім, за рахунок колишніх демобілізованих червоноармійців з селян, які проходили спеціальне навчання. В 1930 р. таке навчан­ня (в цілому по Союзу РСР) пройшло 50 тис. військовослужбов­ців. В цьому ж році майже 25 тис. сімей звільнених в запас черво­ноармійців організували 200 червоноармійських колгоспів. Армія почала також готувати спеціалістів для сільського господарства — трактористів, водіїв, механізаторів.

Україна згідно з планами ПУ і РВР у 1929 р. "мала дати" 6 тис. колгоспників. Проте ці плани було перевиконано — "да­ли" 6752 колгоспників, з яких понад 2 тис. чол. влилися у вже існуючі колгоспи, а понад 3 тис. чол. відправили на Далекий Схід і в Казахстан "творити комуни". Отримавши нове попов­нення 1906 р. народження, ПУ УВО висунуло гасло "жодного червоноармійця-відпускника поза колгоспом". Як і в інших ок­ругах, в УВО йшла інтенсивна підготовка спеціалістів для кол­госпної системи: відкривалися курси, школи, гуртки колгос­пників. При Київському будинку Червоної армії було утворено червоноармійський університет, який мав два факультети: сільсь­когосподарський та виробничий.

Політуправління намагалося активно залучати до проведення колективізації насамперед територіальні дивізії. У 1929 p., на­приклад, з червоноармійців 99-ї територіальної дивізії було ут­ворено комуну ім. Ворошилова (25 чол. 295-го полку). У цей же час виникла комуна ім. 95-ї дивізії (з червоноармійців цієї диві­зії) в одному з районів Первомайської округи. У 1930 р. ПУ УВО з гордістю констатувало, що кількість колективізованих у терча-стинах вдалося довести до 80-100%. Зрозуміло, що в абсолютній більшості вступ до так званих колективів був примусовим. Ха­рактерний приклад: виявляючи "бажаючих" вступити до колгос­пу, один із командирів 46-ї СД питав: "Хто в колгосп — той піднеси руку, а хто ні — той в Соловки".

Не дивно, що як тільки у березні 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) про перегини при колективізації і тиск на селян дещо ослаб, почався масовий вихід червоноармійців терчастин із кол­госпів. Зокрема, в районі дислокування 99-ї територіальної ди­візії (Черкаси) дві роти одного з полків повністю вийшли з кол­госпу, забравши свій реманент та робочу худобу.

"Критикуючи" перегини при проведенні колективізації, ста­лінське керівництво на практиці не мало намірів знижувати тем­пи колективізації. Проте "маси" сприйняли постанову за "чи­сту монету" й навідріз відмовлялися вступати до колгоспів, мов­ляв, "за Сталіним" колективізація має бути добровільною.

Слід зазначити, що саме перемінники, як зазначалося в пар­тійних документах, почали активно протидіяти подальшій органі­зації колгоспів. Зокрема, в районі дислокування 80-ї дивізії (Дон­бас) перемінники намагалися зірвати прийняття "запланованої" резолюції про вступ селян до колгоспу. Нерідко ставалося, що бувши більш "політично освіченими" та організованими, пере­мінники відігравали помітну роль у селянських заворушеннях, а подекуди ставали на чолі селянських повстань. Так, у селі Триду-би, де дислокувалися частини 95-ї стрілецької дивізії (Перво-майськ), перемінники взяли участь у заворушенні селян, виклика­ному спробою більшовиків закрити місцеву церкву. При цьому вони закликали селян бити комуністів та комсомольців. У цьому ж районі група перемінників очолила й інші селянські виступи. Один із них розбив трактор, другий намагався вбити селянина, сини якого були комсомольцями, третій збирав підписи про від­криття закритої більшовиками церкви. В районі дислокування сотої стрілецької дивізії (Біла Церква) перемінники керували на­падом селян на сільраду. У трьох районах Чернігівщини, коли там почалися масові збройні виступи селян, перемінники 7-ї дивізії теж підтримали повстанців і властям довелося використовувати значні сили регулярних військ та пщрозділи ДПУ для придушення селянських заворушень.

Колективізація викликала різке посилення самостійницьких, націоналістичних та антисемітських настроїв. Органи ДПУ зок­рема повідомляли, що в Дніпровській окрузі Малинівського ра­йону селяни говорили: "Доведеться відокремитися від Москви". В Лубнах питали: "А чи скоро Україна буде воювати з Росією?", тут же заявляючи: "На Україні хай будуть поляки, вони не гірші за кацапів".

Відповідні настрої панували і в військах. "Якщо б Україна була самостійною,— говорив у бесіді з молодшим комскладом коман­дир відділення 283-го полку 95-ї СД Сусла,— нам не треба було б проводити колективізацію. Україна скільки не буде давати хліба Росії, все одно їм буде мало, а тому у нас на Україні хліб заби­рають нахабно, незважаючи на те, що у нас його вже нема, і дають в Росію тим, хто дере з нас шкуру".

Посилилися у цей період в армії й антисемітські настрої, при­чому мали вони чітко виражену "політичну спрямованість". Так, група з 10 червоноармійців 295-го полку 99-ї СД у 1928 р. вела таку розмову: "Селян пограбували, селяни залишилися голі й бо­сі, загляньте у село і ви побачите там безпритульних. А жидів не займайте, бо це влада жидівська, а не селянська".

Сплеск антирадянських повстань проти політики "військового комунізму" у свій час змусив Леніна шукати вихід із "кризи вла­ди" у зміні політичного курсу більшовиків. На початку 30-х років сталінське керівництво вихід із нової політичної кризи знайшло у посиленні репресій проти "внутрішньої контрреволюції" в кра­їні, в організації штучного голоду в Україні, внаслідок чого за­гинули мільйони українців.

Одним із перших великих інспірованих судових процесів в УСРР сталінської доби став процес т.зв. Спілки Визволення Ук­раїни (СВУ) — міфічної контрреволюційної організації, що на­чебто мала на меті об'єднати українські антирадянські сили. Про­цес тривав з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у приміщенні Хар­ківського оперного театру. Верховний суд УСРР за "контррево­люційну діяльність та участь у СВУ" засудив до різних строків покарання 45 представників української інтелігенції на чолі з академіком С.Єфремовим.

Проте процес цей був лише "репетицією" перед початком "справжньої гри". Невдовзі ДПУ "викрило" нову націоналістичну організацію — Український націоналістичний Центр (УНЦ), яка, як стверджували "органи", "ставила своєю метою шляхом підготовки збройного повстання куркульства, приуроченого до моменту інтервенції капіталістичних країн в СРСР, скинути Ра­дянську владу в Україні, відторгнути УСРР від Радянського Со­юзу і встановити в Україні капіталістичний лад у формі буржу­азно-демократичної Української Народної Республіки". По цій справі було притягнуто 50 осіб — колишніх членів УПСР, УСДРП, КПЗУ та ін.

На початку 1933 р. почалися арешти за приналежність до так званої Української Військової Організації (УВО) — складової ча­стини УНЦ, що тривали майже два роки. Всього було заарештова­но 148 чол. — літераторів, учених, партійних працівників та ін.

Ця міфічна організація, згідно зі сценарієм ДПУ, мала очо­лити повстанську, шпигунську і диверсійну роботу в Україні, а також організувати саботаж в сільському господарстві. ДПУ на­магалося "вибити" зі своїх жертв визнання щодо підривної ро­боти у Червоній армії. Під час допиту одного зі звинувачених — Ф. Приступи 21 травня 1933 р. слідчий запитав: "Що ви знаєте про роботу УВО в Червоній армії?" Приступа дав "вичерпуючу відповідь": "УВО, ставлячи перед собою ціль насильницького по­валення Радянського устрою, не могла не цікавитися Червоною армією, з якою неминуче довелось би мати справу на випадок повстань чи інтервенції. Неодноразово в Клубі політемігрантів у ЗБД, у Максимовича обговорювалося питання про військові кад­ри УВО, про необхідність вивчення членами УВО військової справи, про володіння тактикою, вивчення авіації тощо. Про ці розмови я чув у Донці в 1927, 1928 pp. і неодноразово сам брав у них участь. Звичайно, спеціалістами цієї справи вважалися Сі-як І., Яворський О., Яворський М., Баран, Кузняк, Коссак Г. та інші — і більш за все вони обговорювали це питання".

Усі названі тут особи були "притягнуті до відповідальності". Більшість з них, як, наприклад, М.Баран, І.Сіяк та ін., на цей час працювали в установах культури й жодного відношення до армії не мали (зрозуміло, їм нагадували про "старі гріхи" часів ЧУГА). Зокрема, М.Баран, згідно з версією ДПУ, до приїзду в Україну Г.Коссака з еміграції вважався військовим начальником УВО в Україні. Його звинувачували у тому, що він почав свою "підрив­ну" роботу проти радянської влади ще під час служби в ЧУГА, а потім, начебто, продовжив її у Київській школі Червоних Стар­шин, де він, бувши її комісаром, заклав першу ланку УВО. Щодо колишнього полковника УСС, командира частин УГА Г.Коссака, то він дійсно був пов'язаний із армійським середовищем, бо ви­кладав у Харківській школі Червоних Старшин. Коссака було звинувачено у веденні "контрреволюційної, націоналістичної" ді­яльності в школі — підготовці кадрів із слухачів та викладачів, яких за узгодженням з Закордонним центром УВО мали спрямо­вувати у різні підрозділи Червоної армії для організації там пер­винних ланок УВО і підготовки збройного повстання.

Під час процесу УВО проходили О.Волох — колишній претен­дент на посаду командувача нествореної боротьбистами українсь­кої Червоної армії, П.Солодуб — перший начальник школи Чер­воних Старшин у Харкові, якого намагалися звинуватити у підго­товці замаху на Сталіна (на той час Солодуб мешкав у Москві).

Загалом, процеси початку 30-х років в Україні призвели до "чисток" кількох десятків тисяч чоловік, переважно тих, хто брав активну участь у проведенні українізації.

"Справи" про контрреволюційні організації остаточно розв'язали руки Москві у її боротьбі з так званим націонал-ухиль-ництвом в КП(б)У на чолі з М.Скрипником, який замінив на посту наркома освіти України О.Шумського.

У лютому 1933 р. "за серйозні прорахунки" в роботі, внаслі­док чого у наркомпросі УСРР "звилося гніздо контрреволюціоне­рів", М.Скрипник був усунутий з своєї посади. А у липні цього ж року, не витримавши цькування, він покінчив життя самогуб­ством. Шельмування Скрипника, звинуваченого у "націоналі­стичному ухилі", не припинилося й після його смерті. Серед ба­гатьох "ухилів" критиці було піддано також його погляди на ор­ганізацію Збройних сил в Україні.

Із звинуваченнями проти колишнього наркома освіти України виступила газета "Красная армия" (Орган РВР УВО), яка через тиждень після трагічної загибелі лідера українізації вмістила на своїх сторінках статтю "Проти націоналістичних викривлень у ви­світленні історії і завдань будівництва збройних сил в Україні".

Автор статті наголошував на тому, що Скрипник помилково розглядав Червоне козацтво як українську Червону армію й "ро­бить спробу знайти її попередників не в загонах робітничої гвар­дії, а у козацьких і гайдамацьких рухах". Стверджувалося, що Скрипник розглядав українізацію територіальних дивізій та інших з'єднань УВО, як створення національних частин — ядра майбут­ньої Української армії, що він вимагав "необмеженого формуван­ня" національних частин, заперечував інтернаціональний і класо­вий характер Червоної армії в Україні, обмежуючи її долю до розв'язання української національної справи... Не гублячи своєї основної ідеї — про утворення Української Червоної армії, тов. Скрипник оцінює і військову реформу 1924 р. не як ряд заходів, що їх намітила партія для зміцнення обороноздатності Червоної армії — армії пролетарської диктатури,— а виключно аналізує їх з погляду утворення української Червоної армії".

Отож, висунута самими ж більшовиками на зорі становлення радянської влади в Україні ідея української Червоної армії на початку 30-х років була проголошена "націоналістичною та контрреволюційною".

У цілому ж, хоча газета й рекомендувала більшовицьким ор­ганізаціям УВО, "ведучи боротьбу з ухилом від ленінської наці­ональної політики, не ослаблювати роботи по проведенню біль­шовицької українізації на основі директив партії та РВР", проте доля українізації в армії була вирішена. Наведена стаття стала спробою теоретично обгрунтувати процес згортання українізації у військах, який розпочався ще з середини 20-х років.

Уже 2 грудня 1925 р. ПУ РСЧА підготувало доповідну запис­ку з аналізом стану національної роботи у військових округах. Щодо УВО, то центральне військово-політичне керівництво, хоча й визнавало незадовільні темпи українізації визначених для цього чотирьох дивізій (95-ї, 96-ї, 99-ї, сотої), проте, турбуючись, аби націоналізація військ, розташованих в Україні, "стихійно" не зай­шла надто далеко, вказувало на такий "принциповий" ухил від правильної лінії, як "сильне стремління до розширення рамок п'ятирічної програми". "Фактично здійснювана українізація,— зазначалося в документі,— не обмежується чотирма вищена­званими дивізіями: українізуються полкові школи всіх територі­альних дивізій УВО; українська мова (у листуванні та вивісках) поширюється за межі національних дивізій; спостерігається тен­денція до заміщення посад вищого і старшого командного складу у всіх дивізіях УВО українцями".

Політуправління вказувало на неприпустимість подібних "ухи­лів" і вимагало від керівництва УВО "твердого проведення того положення, що розгортання національної роботи надалі може здійснюватися тільки після того, як існуючі вже українізовані ди­візії будуть забезпечені усім необхідним і таким чином матимуть передумови для того, щоб не відставати у своїй могутності та боєздатності від інших частин РСЧА".

Призначений 13 листопада 1925 р. на посаду командувача УВО Й.Якір' рішуче почав виконувати вказівки центру.

"Наведенню порядку" з українізацією у військах округу мав сприяти новий план національної роботи на 1926-1927 pp., про­ект якого ПУ УВО розробило у першій половині 1926 р.

У преамбулі цього документу наголошувалося на "безперечних досягненнях українізації", "подоланні, в цілому, скептичного до неї ставлення" і т.ін. В той же час, плани, що їх було накресле­но на майбутнє, свідчили про певну тенденцію до обмеження ук-раїнізаційних заходів, локалізації цієї роботи, остаточного пере­орієнтування її з військової у суто політико-виховну сферу.

¹ Якір Йона Еммануїповігч(1896-1937) народився в Кишиневі у родині провізора. Навчав­ся у Базельському університеті (Швейцарія, 1914) та Харківському технологічному інсти­туті (1915). В 1915-1917 pp. працював токарем на військовому заводі в Одесі. Член біль­шовицької партії з квітня 1917 р. В Червоній армії з 1918 р. Навесні та влітку 1918 р. командував батальйоном китайських добровольців у Тираспольському червоиогвардійському загоні, що брав участь у боях із румунськими та німецько-австрійськими окупантами в Молдавії та на півдні України. У вересні 1918 р. призначається начальником ПУ Півден­ного фронту, а в жовтні — членом РВР 8-ї армії, з липня 1919 р. — начальник 45-ї стрілецької дивізії, на чолі якої брав участь у бойових діях проти денікінців, махновців, військ Директорії. В серпні-вересні 1919 р. командував Південною групою частин 12-ї армії, яка здійснила так званий "південний похід" по тилах противника з району Одеси до Житомира. У 1920 р. командував Фастівською і Львівською групами військ, брав участь у боях проти Польщі. В грудні 1920 — січні 1921 pp. — командувач 14-ї армії. У квітні 1924-1925 pp. начальник УкрДУВУЗ. Командувач військ УВО (КВО) 1921-1924, 1925­1937 pp. В 1927-1928 рр, вчився у Вищій Військовій академії німецького Генерального штабу. Член РВР СРСР з 1930 р., член ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. Рспресоваїгий у травні 1937 р.

Передбачався диференціальний підхід щодо обсягу вимог з ук­раїнізації стосовно різних з'єднань. Наприклад, в українізованих (96-й і сотій) та тих, що підлягали українізації (95-й і 99-й), ди­візіях планувалося завершити переведення на українську мову партійної, політичної та загальноосвітньої роботи. В цих дивізі­ях передбачалося також українізувати стройову роботу (проте тільки в обсязі статутів, уже виданих українською мовою).

Щодо інших територіальних дивізій, то, "беручи курс на повну українізацію партійної та політичної роботи", все ж таки огово­рювалося, що проведення українізації тут буде залежати від ви­користання наявних коштів і засобів.

Відносно українізації кадрових стрілецьких, кавалерійських ди­візій та спеціальних частин (де внаслідок проведення певної по­літики поступово зростав відсоток неукраїнців), то в них укра­їнізацію мали обмежувати "найбільш повним обслуговуванням на рідній мові червоноармійців-українців у процесі партійної та політичної роботи і в побуті".

Українізація установ і закладів Червоної армії в Україні на­далі обмежилася підготовкою особового складу до опанування української мови.

Певна увага приділялася засвоєнню командним складом УВО української мови і українознавства, адже лише 25,4% команди­рів округу володіли мовою переважної більшості своїх підлеглих.

Характерною особливістю проекту було й те, що політпраців­ників зобов'язували вивчати настрої нового українського попов­нення. Підкреслювалося, що передусім "серйозному вивченню має бути піддана підвищена вимогливість червоноармійців-ук­раїнців у національному питанні".

Підготовлений ПУ УВО проект "Плану національної роботи округу", як свідчать документи, принаймні тричі обговорювався на засіданнях РВР УВО — 19, 26 листопада 1926 р. та 2 люто­го 1927 p., після чого був прийнятий із досить суттєвими корек­ціями. Так, в обговоренні "Плану" 19 листопада 1926 р. взяли участь командувач УВО Якір, начальник ПУ УВО — Кучмин, заст. начальника ПУ УВО Васильєв, заст. начальника штабу Лу-кін, начальник орфозподілвідділу Смирнов, начальник агітпроп-відділу Каган, начальник інформаційно-статистичної частини — Рабинович. Якір вніс пропозицію переглянути питання про засто­сування в окрузі української мови, а саме — поставити перед реввійськрадою СРСР питання про запровадження єдиної коман­дної мови, а українську залишити тільки для ведення політосвіт-ньої роботи серед червоноармійців-українців. При цьому пропо­нувалося (і це було затверджено) піти на певні поступки комскла­дові відносно порядку вивчення української мови. На відміну від проекту, за яким віднесені до 3-ї та 4-ї категорій знання укра­їнської мови (тобто ті, що мовою взагалі не володіли) мали обов'язково навчатися на спеціальних курсах, у затвердженому "Плані" командний склад 1-ї та 2-ї категорій мав право на "само­стійне вдосконалення своїх знань української мови", а 3-ї та 4-ї — повинні були займатися її вивченням лише при умові, ко­ли для цього виділять кошти. В іншому випадку навчання мало бути добровільним.

Звісна річ, що коштів на українізацію в УВО завжди не виста­чало. Центральне військове керівництво, яке мало фінансувати на­ціональну роботу в УВО, зі зрозумілих причин не приділяло цьому належної уваги. В свою чергу, керівництво округу, хоча періодично й ставило питання про нестачу коштів, але тільки для того, щоб "обгрунтувати" ті чи інші "огріхи" в проведенні українізації.

На засіданні РВР від 2 лютого 1927 p., коли "План національ­ної роботи" було затверджено, розглядалося ще одне питання, яке мало безпосереднє відношення до проведення українізації в окрузі — про переклад статутів та спеціальної літератури укра­їнською мовою. Постанова з цього питання була досить харак­терною — вирішили припинити розпочате раніше друкування настанов зі стрільби із кулеметів системи "Люїс" і "Наган", ос­кільки "ситуація не вимагає їх термінового перекладу українською мовою". На цьому ж засіданні ПУ УВО було доручено перегля­нути всі військові видання, що їх раніше планувалося перевида­ти українською мовою.

А вже 1 березня 1927 р. такий перегляд зробили. "Від видання статутів утриматися; у межах наявних коштів зайнятися виданням літератури, розрахованої на обслуговування молодшого комскладу та червоноармійців" — таким було рішення РВР УВО.

Зазначимо, що чим більше уповільнювалися темпи україніза­ції в УВО, тим голоснішими були скарги з боку комскладу на примусовий, насильницький характер українізації у військах. Ре­акцією на такі незадоволення комскладу стала постанова Пре­зидії ЦКК КП(б)У, розроблена на підставі доповіді військової інспекції НК РСІ "Про наслідки обстеження національних фор­мувань УВО на початку 1927 р." В ній, зокрема, відзначалося: "визнаючи за необхідне засвоєння начскладом української мови та українознавства, слід приділяти увагу тому, щоб вони засво­ювалися усіма засобами організаційного та політичного впливу, не допускаючи при цьому примусових заходів".

Наслідком таких послаблень українізаційної роботи у військах УВО стало, по суті, майже повне її ігнорування з боку начскла­ду. Як зазначалося у звіті ПУ УВО на VII окружній партконфе­ренції, що відбулася у Харкові 1930 p., "з українізацією начскладу заняття у більшості проходять формально. Керівний склад уча­сті у вивченні української мови та українознавства, за поодино­кими винятками, не бере. Керівництво подивів українізацією начскладу, за винятком українізованих та незначної частини ін­ших тердивізій, не займається і вона має випадковий характер". У звіті йшлося й про те, що особливо незадовільно ведеться ро­бота з вивченням української мови та українознавства у штабах та політорганах. На пропозицію ПУ УВО, щоб апарат політор-ганів подав особистий приклад у галузі українізації, останній не відгукнувся. Навіть у такій до цього часу більш-менш благопо­лучній сфері, як ведення політзанять українською мовою, у 1927­1930 pp. намітився рух назад. Про це свідчать такі дані (у %):

Роки	Українізовано груп політзанять	Охоплено червоноармійців
	із загальної кількості	політзанятгями рідною мовою
1927-1928	34,3	44,8
1928-1929	22,1	24,4
1929-1930	28,4	37,5

Причини такої негативної ситуації з українізацією в окрузі ПУ УВО вбачало, як вказувалося у вищеназваному звіті, у "слабко­му керівництві цією роботою з боку Подиву, відсутністю достат­нього тиску на українізацію з боку партійної організації".

Дійсні ж причини були зовсім іншими. Українізацію в УВО всерйоз вже ніхто й не збирався "налагоджувати". "Національні експерименти" більшовиків у союзних республіках наближали­ся до своєї трагічної розв'язки. Будувати тоталітарну, унітарну державу і проводити розбудову націй було неможливо.

Нагадаємо, що вже у 1931 p., значно раніше, ніж у цілому в СРСР, територіальна система комплектування військ в Україні почала замінюватися кадровою. Упродовж 1931 р. кадровими ста­ли усі колишні "українізовані" територіальні дивізії. Перехід на кадровий принцип комплектування не тільки розривав зв'язок цих з'єднань із селом — "небезпечним середовищем", але й да­вав змогу центрові для більш вільної ротації кадрів у межах всього СРСР. І хоча в Україні ще деякий час продовжувалося видання україномовної військової преси та літератури для червоноармійсь-кого складу, по суті, з українізацією в УВО до середини 30-х ро­ків вже було майже покінчено. У 1933 р. у 99-й СД, особовий склад якої на 70-80% складався з українців, вся масово-політична робота велася вже російською мовою.