Політика коренізації у свідомості червоноармійців. Національні відносини у військах уво

На початку XX ст. українська національна свідомість, набув­ши вже форми соціально-політичної ідеології, проникає в саму товщу народних мас, яскравим свідченням чого стала активна участь сотень тисяч українців у боротьбі за створення власної держави у 1917—1920 pp. Одначе відсутність державницького до­свіду, як і століттями виховуваний Російською імперією комплекс малоросійства серед українців, трагічно позначилися на долі ук­раїнської революції.

Безперечно, визнання більшовиками державного статусу Ук­раїни аж ніяк не було поступкою "жменьці інтелігенції", "що ви­гадала ідею незалежності", а сталося це під тиском масового на­ціонального руху. Як визнавав пізніше один із комуністичних іде­ологів А-Хвиля, "без українізації ми мали б громадянську війну на Україні під національними гаслами".

У свою чергу, декларування, хоч і формальне, української ра­дянської державності, проголошення потреби пріоритетного роз­витку української мови, культури і т.ін. — не могли не виступа­ти серйозними чинниками подальшої самоідентифікації україн­ців, об'єктивно сприяли розвитку їх національної свідомості. Цей процес — такий складний і неоднозначний — досить виразно проявлявся у 20-х роках і в армії.

Зміни у ставленні червоноармійців до національних заходів в армії фіксувалися політорганами округу в численних політдоне-сеннях, інформаційних зведеннях, у закритих листах більшовиць­кого керівництва України до ЦК РКП(б). Показово, що коли на­прикінці 1922—на початку 1923 pp. у політзведсннях, як на це вказував в одній із своїх доповідей М.Фрунзе, "не відзначалися стремління червоноармійців до переводу всієї роботи на українсь­ку мову" (хоча, зокрема, визнавалося, що навіть на Лівобережжі, де процес русифікації зайшов досить далеко, призовники "не ду­же охоче вивчали російські військові пісні"), то надалі ситуація почала змінюватися. В одному із закритих листів ЦК КП(б)У до ЦК РКП(б) про стан Червоної армії в Україні за листопад-гру-день 1924 р. повідомлялося: "українське поповнення дещо зараже­не духом "самостійництва", вимагає в деяких частинах команду­вання українською мовою й організації українських частин. Міс­цями ця політична активність, особливо там, де знаходяться гру­пи інтелігенції, набуває явно петлюрівського забарвлення. Так бу­ло в 3-й дивізії, де довелося розформувати групу студентів, що по­трапили в один полк. Таке ж положення було і в 44-й дивізії". Вимоги щодо проведення роботи в частинах округу українською мовою як "характерні для української частини поповнення" від­значалися й у доповіді ПУ УВО за лютий 1926 р. "Питають, — повідомлялося в документі, — "чому в полку, який на Україні, не проводиться українізація?", "чому політзаняття і робота в ленкут-ку не українською мовою?". В аналогічній доповіді окружного по­літуправління за лютий 1928 р. "посилення національної вимогли­вості українців та окремих нацменшостей" також визнавалося "характерною особливістю поповнення".

Погляди червоноармійців на українізаційні заходи в армії зна­ходили своє відображення й на сторінках військової преси. Про­ведена навесні 1928 р. окружною газетою "Червона армія" так звана "громадська перевірка українізації" виявила, в цілому, по­зитивне ставлення червоноармійців до справи українізації військ. Намагаючись "зрушити з місця" українізацію у частинах та з'єд­наннях округу, її активісти нерідко закликали й до застосуван­ня примусових заходів проти тих, хто її свідомо гальмував. У вмі­щуваних військовими газетами та журналами повідомленнях з ча­стин містилися пропозиції "вимагати від членів партії, що во­лодіють українською мовою, щоб вони використовували її в по­рядку партійного обов'язку, а від тих, хто не знає її, — вимага­ти, щоб вони також в порядку партійного обов'язку вивчили мо­ву", "стимулювати підвищення темпу вивчення української мо­ви партійцями, борючись з небажанням окремих товаришів ви­вчати її, як з порушниками партзобов'язань".

Слід зазначити, що складні умови, в яких відбувалася укра­їнізація в армії, суттєво позначалися на характері національних стосунків між військовослужбовцями, які в УВО, в цілому, аж ніяк не можна було назвати безпроблемними. Звичайно, існу­ючі в частинах та з'єднаннях округу національні протиріччя зу­мовлювалися й об'єктивними факторами — відмінністю наці­ональної психології, мови, культури військовослужбовців тощо. Проте безсумнівно, що суперечність між гаслами та практикою вирішення національного питання в армії — гальмування коре-нізаційних заходів на фоні декларацій щодо потреби послідов­ного їх впровадження в життя та зростаючої національної свідо­мості українців (як, втім, і представників нацменшостей), не тіль­ки значною мірою зумовлювала напруженість національних сто­сунків в УВО, але й створювала реальне підґрунтя для їх пере­ростання у національні конфлікти.

Досить виразно проявлялася у військах округу напруженість у стосунках між червоноармійцями-українцями та росіянами. Сто­сувалося це в основному кадрових та спеціальних частин і з'єднань, куди, в основному, й направлялося поповнення з Росії. Хоча укра­їнці складали у цих з'єднаннях переважну більшість, фактично вони знаходилися тут на положенні нацменшостей: командна мова в цих дивізіях залишалася російською, російським був, у значній біль­шості, командно-політичний склад. Єдине, на що офіційно могли розраховувати українці — на забезпечення їх "національно-куль­турних потреб". Зрозуміло, такий стан справ викликав законні на­рікання, незадоволення української частини особового складу, ви­моги проведення українізації в розташованих на українському те­рені військах. З іншого боку, значна більшість росіян, на менталь­ності яких виразно позначалося сформоване умовами Російської імперії відчуття національної зверхності, виявлялася неготовою пройнятися справедливістю цих вимог "націоналів", відверто де­монструючи своє презирливо-вороже ставлення до української мо­ви як до "петлюрівської", "китайської мови", "тарабарщини" тощо. Такі факти постійно фіксувалися армійськими політпраців-никами: приміром, у донесенні ПУ УВО за грудень 1925 р. з харак­теристикою поповнення 1903 р. народження відзначалося негативне ставлення росіян до доповідей і газет українською мовою; нетак­товні випади проти українців, вияви незадоволення червоноармій-ців-росіян ходом українізації констатувалися в матеріалах обсте­ження частин УВО за лютий-грудень 1926 р.; про національні тер­тя між росіянами та українцями та певну відособленість між ними йшлося і в політдонесенні ПУ УВО за 1927 р. — тут, між іншим, наводилася скарга одного з червоноармійців 45-ї стрілецької диві­зії на червоноармійця-росіянина, який демонстративно плюнув на українську газету. Характерно, що політпрацівники уникали нази­вати усі ці випадки проявами "великоросійського шовінізму", об­межуючись, як правило, м'яким формулюванням — "недооцінка значення національного питання з боку значної частини партій­ного і комсомольського поповнення з РСФРР".

Зазначимо, що суперечки між червоноармійцями-українцями та росіянами навколо проблем коренізації виливалися у різні фор­ми: від обміну на побутовому рівні образливими прізвиськами "хохол", "кацап", "курський соловей" до справжніх чвар та го­стрих дискусій. Саме про це писав у своєму листі до газети "Чер­вона армія" у березні. 1927 р. червоноармієць одного з автомо-тополків. "Часто-густо, — зазначав він, — у нас бувають сутич­ки між українцями і росіянами на грунті українізації. Росіяни незадоволені українізацією, а українці її захищають. Таким чи­ном починаються спірки. Росіяни, навіть і комсомольці, кажуть: "нащо та українізація здалася, навіщо вона потрібна". Але є чу-даки-українці, які заявляють, що раз українізація, то треба геть усе українізувати. Щоб газети, літературу — геть усе українізу­вати дощенту. Щоб нічого російською мовою не було. Навіть один позапартійний червоноармієць заявив: куди вашому Лені­ну до Петлюри..." (лист цей не був опублікований газетою, а був вміщений у так званий Таємний бюлетень, що видавався обме­женим тиражем — 65 прим, з метою інформування політорганів про настрої червоноармійців за їх дописами в газету).

Посилення національної самосвідомості спостерігалося і з боку червоноармійців інших національностей — поляків, євреїв, нім­ців та ін. Часто позбавлені можливості задовольняти свої наці­онально-культурні потреби, знаходячись у іншомовному середо­вищі, червоноармійці-"нацмени" замикалися в собі, намагалися відособитися, що значною мірою зумовлювалося й традиційно не­гативним ставленням до "інородців та іновірців" з боку українсь­ко-російської більшості. В цьому плані українці та росіяни досить часто виступали, так би мовити, в одній зв'язці: нерідко політ­працівники були змушені констатувати з їх боку факти насмішок, глузування, презирливого ставлення до нацменшин. Так, у допо­віді ПУ УВО за жовтень-грудень 1924 р. відзначалися прояви "антагонізму з боку росіян і українців по відношенню до татар у формі насмішок, що іноді доходили до образ та лайок"; у квітні 1925 — січні 1926 р. ПУ РСЧА повідомляло у своїй доповіді про те, що в 3-й кавбригаді "національний антагонізм до нацменшин вилився у насмішки росіян і українців над татарами і башкира­ми" (69 кавполк). "Під Впливом такого поводження з ними, — підкреслювалося в документі, — національні меншини прагнуть до відокремлення, поводять себе замкнуто та просять перевести їх до частин з більшістю червоноармійців їх національностей. З цих же причин та для остаточного розриву стосунків з росіяна­ми—з боку німців і татар спостерігаються також випадки симу­ляції незнання російської мови".

Внаслідок різної релігійної орієнтації, збереження в історич­ній пам'яті взаємних претензій та образ, різниці засвоєних з ди­тинства норм спілкування та поведінки за умов відсутності реального досвіду взаємовідносин з людьми інших національно­стей — рецидиви національної упередженості проявлялися і се­ред самих нацменшин. Приміром, частими були в окрузі наці­ональні тертя між татарами і башкирами тощо.

У цілому ж, як визнавали армійські політпрацівники, нацмен­шини далеко не завжди схвально сприймали свою службу в ар­мії. "Уявлення про Червону армію, — констатувалося у вищез­гаданій доповіді ПУ РСЧА, — у більшості нацменшин далеко не таке, яким би воно мало бути. В різниці між Червоною і ста­рою армією вони розбираються дуже мало і цим, очевидно, по­яснюється, що нацменшини йдуть до Червоної армії не завжди з охотою". Втім, такс "прохолодне" ставлення до служби в Чер­воній армії виявляли не тільки нацменшини, але й значна ча­стина українського поповнення. Ось, приміром, які розмови чер­воноармійців-українців з приводу проходження військової служби наводилися в одному з документів ПУ УВО у жовтні 1925 p.: "Партія турбується про селянство, так чого ж нас забирають то­ді, коли хліб знімають"; " Іди, іди, якщо влада хоче, щоб ми без хліба залишилися"; "Територіальна система невигідна для селян, коли їх беруть під час збирання хліба"; "Треба спитати народ — чи бажає він проходити збори, чи ні"; "Якщо б усі організовано не з'явилися — нічого б не було. Усіх би під суд не віддали". У 1927 р. серед призовників 1904 р. народження були зафіксовані такі висловлювання: "Навіщо нам служити два роки, можна бу­ло б армію зробити вільнонайманою" (25-та стрілецька дивізія); " Яка користь моєму господарству від мого знаходження на службі"; "Якщо червоноармієць не хоче служити, навіщо його примушувати, адже ж наша армія свідома". Повідомлялося та­кож, що в книзі "запитань та відповідей" хтось із червоноар­мійців 134-го полку (45-та стрілецька дивізія) зробив такий за­пис: "Я не хочу служити і мені не подобається ця влада".

Гострою в Українському військовому окрузі була проблема ан­тисемітизму. Більшовицька революція, в цілому, суттєво зміни­ла становище євреїв у суспільстві. Мешкаючи до недавнього ча­су виключно "у зоні осідлості", позбавлені будь-яких політичних прав, представники цієї національної меншини посіли значну ча­стину керівних посад в партійних, радянських, військових орга­нах як у самій Росії, так і в Україні²⁰. Цей фактор, а також не­спроможність подолати старі стереотипи мислення, значною мі­рою позначилися на поширенні в 20-ті роки антисемітських на­строїв, у тому числі й в Червоній армії.

Прояви антисемітських настроїв в УВО ретельно фіксувалися політпрацівниками. У доповіді ПУ УВО за жовтень—грудень 1924 р. визнавалося, що антисемітизмом заражені не тільки се­ляни, але й частина робітництва Донбасу, що, як наголошува­лося в документі, прибувши до армії, "дивується, що тут жидів не б'ють" (1-ша Червонокозача дивізія). У зведенні Інформацій­но-статистичного відділу ЦК КП(б)У про політичну ситуацію в Україні за 192S р. наводилися такі розмови: "Жиди, як і рані­ше, нашого брата околпачують, сільським господарством не зай­маються, а шукають легкої наживи"; "Скрізь жиди сидять: хто більше у вузах навчається — жиди, чому їх тут немає на зборах" (23-я дивізія). Повідомлялося, що в 99-й дивізії червоноармійці скаржилися на те, що з призовом 1902 р. народження в армію мало євреїв прибуло. Тут же наводилася розмова червоноармій­ця з політруком, під час якої перший заявив: "Нема чого нам пускати пил в очі з приводу українізації, оскільки ми добре ро­зуміємо й російську мову, а ось якщо б в установи замість жи­дів посадили українців, тоді дійсно була б українізація". Подіб­ні висловлювання спостерігалися й у наступні рЪки. В політдо-несенні ПУ УВО за грудень 1926 р. фіксувалися такі розмови серед червоноармійців: "Євреїв наділяють землею, утискаючи при цьому селян, працювати ж на землі вони не вміють і тому вико­ристовують найману працю"; "Євреї — це торговці, що оббира­ють селянина"; "Скрізь засіли в установах жиди, до того ж на відповідальних посадах".

Між іншим, антисемітизм проявлявся й серед частини коман­дного складу округу. В одному із документів ЦК КП(б)У за 1925 р. повідомлялося, наприклад, що в 99-й дивізії політрук 295-го стрі­лецького полку на ринку збив з ніг єврея, репетуючи при цьому: "Всю жидовню треба було б розстріляти". В донесенні політуправ­ління округу за лютий 1926 р. повідомлялося про те, що командир роти зв'язку 14-ї дивізії Рябінін, бувши у нетверезому стані, дебо­ширив у пивній. При спробі міліціонера затримати його, став кри­чати: "Мене, старого бійця — революціонера, учасника розстрілу Миколи II, заарештовують тому, що при владі жиди". Повідом­лення про безтактні випади проти євреїв подекуди з'являлися й на сторінках військової преси, зокрема, в газеті "Червона Армія". В одному з таких повідомлень у 1929 р. розповідалося про команди­ра чоти 133-го полку Брякова, який, бувши викликаним на пар­тійне бюро за виявлену зневагу до єврея, заявив: "Що ви мені тлу­мачите про нацменшини та політику партії. Чи ви бачили бійців-євреїв? Вони майже всі по штабах сидять..."

На подолання існуючих в армії національних проблем була спрямована агітаційно-пропагандистська робота політорганів. "З метою подолання шовіністичних настроїв" були розроблені спе­ціальні тексти бесід про історію окремих народів та пересліду­вання їх за часів царату та про національну політику Радянського Союзу, в армії якого не може бути місця національній ворож­нечі та розбрату між народами. До виховання інтернаціоналістсь­ких почуттів у військовослужбовців-українців залучався й авто­ритет Тараса Шевченка. Щоправда, тут виникали певні усклад­нення, адже у творчості Великого Кобзаря вистачало гострих слів про "москалів", "ляхів", "жидів". Проте цим висловам поета ра­дянська пропаганда зуміла дати своє, суто класове тлумачення. В одній із статей газети "Червона Армія" (1927 р.) підкреслюва­лося, що вдаючись до таких оцінок, Шевченко "це робив не як націоналіст, а висловлювався так у соціальному, класовому ро­зумінні, цебто тільки як проти класових гнобителів селянства".

Втім, армійські політпрацівники не покладалися лише на силу слова, активно застосовуючи в боротьбі з "шовіністичними на­строями" і репресивно-каральні заходи. "Червона Армія" 26 ве­ресня 1928 р. повідомила про показовий суд, що його було прове­дено в 297-му полку над червоноармійцями Середнюком та Хмельницьким за побиття свого однополчанина-єврея — обидва були засуджені відповідно на один рік та на 8 місяців ув'язнення. Газета сповістила про засудження військовим трибуналом 31 лип­ня 1929 р. за таку ж провину чотирьох червоноармійців 152-го полку, а 27 листопада — про рішення трибуналу ув'язнити на один рік колишнього робітника-шахтаря червоноармійця 52-го полку Тищенка за антисемітизм, а також за те, як вказувала газе­та, що він "ширив національну ворожнечу поміж українцями й росіянами. Росіян він називав "кацапськими мордами".

Звьчайно, усі ці заходи не могли вирішити національні проб­леми в'армії. Стратегічна орієнтація військового керівництва на поступову ліквідацію національних заходів у військах не могла не вступати у протиріччя з повсякденною практикою національ­но-військового будівництва, що, у свою чергу, і створювало грунт для постійної напруженості національних стосунків у війсь­ках. Візьмемо, приміром, ускладнення між червоноармійцями-українцями та росіянами, що виникали в кадрових дивізіях ок­ругу. Зіткнувшись з ними на практиці, командування деяких частин вдалося до формування російських та українських рот, справедливо вважаючи, що таким чином можна буде усунути певні проблеми — передусім, мовного характеру. Проте окруж­не командування настояло на їх ліквідації. У червні 1926 р. в постанові національної комісії при РВР УВО про план ком­плектування частин округу українцями та національними мен­шинами містилася категорична вимога: "відкинути систему ство­рення в кадрових (стрілецьких і кавалерійських) та спеціальних частинах українських і російських підрозділів, проводячи ком­плектацію цими національностями змішано". Мотиви відмови від практики організації цих рот в органі ПУ УВО журналі "Активіст" пояснювалися так: "створення цих рот, в кінцевому плані, означає створення селянських і робітничих рот, що, безу­мовно, є недоцільним та утруднює пролетарське керівництво в армії." Проте це "пролетарське керівництво" за умов доміну­вання російського командного складу, російської командної мо­ви, кволих темпів українізації на практиці об'єктивно вело до обмеження національних прав українців, а отже, й до створення передконфліктних ситуацій у військах.

До речі, наслідки такого "пролетарського керівництва" дава­лися взнаки. Характерні приклади щодо цього наводилися у до­писах військкорів до газети "Червона Армія" у 1928 p.: "Біль­шість наших червоноармійців є українці, а всі навчання, за ви­нятком лікнепу, проводяться російською мовою. Груповод 4-ї сотні висунув був питання про заняття українською мовою, але більшість червоноармійців заявила, що для них краще зрозуміла російська мова. На мою думку, це тому, що всі заняття прово­дилися російською мовою і до них вже звикли..."(Н-ський аві­апарк); "Доводиться спостерігати такі картини: Звертається ко­зак до молодшого командира: — Тов.командире, скажіть мені... А той грізно у відповідь: — Говорите, как нужно.— І козак на­магається говорити "как нужно": російською мовою (1-й ескад­рон 3-го кінполку); "Червоноармійці здебільшого говорять ук­раїнською мовою в своєму повсякденному житті, але ж коли до­водиться звернутися до командира в якійсь справі, то вони звер­таються російською мовою" (7-й гарматний полк); "Коли хто з українців говорить українською мовою на якихось зборах, то чер­воноармійці й командири-росіяни сміються. Унаслідок навіть ті, що українізувалися, почали говорити російською мовою" (50-й кінполк).

Так само з метою "посилення пролетарського керівництва" поступово припинилося й створення в окрузі підрозділів з по­ляків, німців та ін. Що ж до окремих підрозділів, укомплекто­ваних євреями, то від початку окружне командування визнало їх формування за недоцільне, "аби запобігти проявам антисемі­тизму в армії". З цією ж метою командування раз у раз вдава­лося до розпилення груп євреїв по різних частинах. У доповіді ПУ УВО за жовтень—грудень 1924 p., приміром, повідомлялося, що в одному з полків 24-ї дивізії опинилася невелика група єв­реїв. Замкненість останніх, як зазначалося в документі, "викли­кала велике незадоволення серед інших червоноармійців". На­зріваючий конфлікт командування "вирішило" шляхом розпо­рошення цієї групи по окремих ротах. Так само була "виріше­на" проблема й з групою єврейської молоді 1904 р. народження, що прибула для проходження військової служби в 131-й полк. Отже, борючись з антисемітизмом в армії, її керівництво, по суті справи, вдавалося до антисемітських методів, заздалегідь запе­речуючи право євреїв, на відміну від інших нацменшин, мати свої національні формування й цим утруднювало, а подекуди й просто унеможливлювало задоволення ними своїх національно-культурних потреб.

Утім, сприятливих умов для задоволення представниками будь-якої національності їх національно-культурних потреб в Червоній армії просто об'єктивно не можна було створити. Орієнтація на класове виховання, сповідування принципу пролетарського інтер­націоналізму та заперечування національного патріотизму — на­віть при певних мовно-культурних поступках — самі собою пе­редбачали відмову від сторіччями вироблених норм моралі, тради­цій, звичаш — словом, обмежували інтереси національностей, що аж ніяк не сприяло вирішенню національних проблем у військах.

Ламання у Червоній армії національних традицій різних наро­дів досить виразно проявлялося і в релігійному питанні. Хоча під сплеском незадоволення віруючих армійські політоргани були змушені відмовитися від відверто брутальних форм "антирелігій­ної пропаганди" початку 20-х років, проте тиск на "сектантів" (так називали віруючих) не ослаб. Поряд із так званою пропаган­дою наукових знань — вульгарно-матеріалістичними поясненнями хибності релігійних ідей, тиск цей створювали самі умови військового побуту, передусім, позбавлення віруючих можливо­стей задовольняти свої релігійні потреби. Це, безумовно, викли­кало невдоволення й протести віруючих, які сприймали такі утис­ки і як національні. Характерний приклад наводився в одній із доповідей окружного політуправління за жовтень—грудень 1924 р., в якому повідомлялося, що одна з рот 133-го полку 45-ї дивізії відмовилася шикуватися на Різдво. "Червоноармійці стали казати, — зазначалося в документі, — що вони зрозуміли слова політрука про національне самовизначення за право святкувати свої свята". В політдонесеннях армійські політпрацівники фіксу­вали й незадоволення мусульманських народів нехтуванням їх на­ціонально-релігійних особливостей: вказувалося, приміром, що татари "відмовляються від обідів із свининою, просять дозволити їм святкувати п'ятницю замість неділі" тощо.

Принагідно зазначимо, що "викорчовування" релігійних пе­реконань не давало очікуваних результатів. "Релігійні почуття за­лишилися у виразах в листах додому, у тайному молінні в ко­нюшнях чи під ковдрою", — констатувалося ПУ УВО наприкінці 1924 р., — в 68-му полку 23-ї дивізії кожну неділю можна поба­чити поодинокі перебіжки до церкви, що розташована напроти; в 45-й дивізії поповнення уникає співати пісень, в яких є вира­зи проти Бога, чи, наприклад, коли співається "Долой монахів, равінів і попів", рота замовкає і співає тільки 5—6 чоловік". "Сильна релігійність в УВО" відзначалася в документах політуп­равління й на початку 1926 р. В 1927 р. газета "Червона Армія" повідомляла про те, що в 130-му Богунському полку напередод­ні Великодня деякі червоноармійці дотримувалися посту. Такі ж повідомлення наводила газета і в 1928 p., зокрема, повідомляло­ся про скарги червоноармійців 152-го полку з приводу заборо­ни мати Біблію, про відвідування червоноармійцями 135-го полку церкви на Великдень, про відмову червоноармійців 44-ї дивізії "йти до комсомолу" через небажання вступати до спілки без­вірників і т.д. Підсумовуючи усі ці факти, газета була змушена констатувати: "Червоноармійці в масі не позбулися релігійності. Вони її заховали, щоб зручного часу знову витягти хрестики, піти до церкви й стати слухняними вівцями тієї отари, що її пасе і стриже якийсь піп Сава — темних людей обдирала. Хоч як не­вигідний нам такий висновок, але його треба зробити".

Отже, особливості проведення політики коренізації створювали подвійну ситуацію у військах. З одного боку, орієнтація армії на ви­ховання пролетарського інтернаціоналізму, заздалегідь упереджене ставлення до національних заходів з боку значної частини ро­сійського та русифікованого комскладу гальмували їх проведення у військах, проте, з другого, під впливом проголошеної радянським керівництвом національної реформи в червоноармійському середо­вищі поступально зростала вимогливість до переведення декларо­ваних національних гасел у площину реальних справ.

Зауважимо, що дані вимоги в цілому не виходили за "союз­ницькі межі": основна червоноармійська маса наполягала на задо­воленні своїх національних прав у рамках "союзу рівних". Однак серед певної частини червоноармійців національна вимогливість дедалі більше набувала характеру "самостійництва", а подекуди виливалася й у відверті форми націоналізму. Так, у доповіді ПУ УВО за жовтень—грудень 1925 р. повідомлялося, що в роті зв'язку 6-го корпусу була виявлена "група українців, які поставили за ме­ту об'єднати українців і вигнати жидів і кацапів." У звіті одного з російських партпрацівників про результати його поїздки в липні 1926 р. в УВО для обстеження політосвітроботи підкреслювалося, що в окрузі "окремо стоять націоналістичні настрої серед україн­ців", "їх виразником, — наголошувалося в документі, — виступає українська інтелігенція і селянська молодь. Дуже характерні напи­си, що їх було зроблено на стінах: "Нам не потрібні українізовані кацапи та євреї. На Україні господарями мають бути українські селяни". Також і в політдонесенні ПУ УВО з характеристикою поповнення 1905 р. народження (1927 р.) наголошувалося на "більш частих проявах українського шовінізму та вимогах поси­лення українізації в частинах". "Питають, наприклад, — зазнача­лося в ньому. — Чому до нас присилають кацапів і жидів?"; "Чо­му росіяни не служать в Росії?"; "Чому мало командирів-україн-ців і чому заняття проводяться не українською мовою?" (9-та кав. дивізія)", фіксувалися й такі заяви: "Добре б було, коли б Україна зовсім відокремилася від Росії" (25-та СД).

Причини національних негараздів в Червоній армії, фактів "нездорового ставлення до українізації" і особливо проявів "са­мостійництва" більшовики в жодному разі не були схильні пов'язувати з недосконалістю створеної ними політичної систе­ми, неспроможністю влади до вирішення національного питан­ня, а відносили на рахунок "ганебної спадщини царської імпе­рії" та "підступів класового ворога" — "петлюрівської агітації" тощо. Втім, якщо говорити про ті сили, які могли реально впли­вати на усвідомлення українцями непослідовності, а по суті спра­ви, фіктивності проголошених більшовиками національних ре­форм, то такі сили в Україні впродовж 20-х років дійсно ще де­який час існували. На жовтневому (1922 р.) пленумі ЦК КП(б)У "вогнищами української контрреволюційної цитаделі" були на­звані українська народна школа, яка "фактично залишається поза впливом Компартії", "Просвіти", усі види кооперації та Укра­їнська автокефальна православна церква. Канали формування "самостійницьких настроїв" серед українців існували і в самому комуністичному русі. Йдеться, передусім, про діяльність Укра­їнської Комуністичної партії (УКП), яка до середини 20-х років ще легально діяла в Україні як опозиційна правлячій партії, а також і про незначний, проте досить впливовий прошарок ук­раїнських комуністів в самій КП(б)У, які, офіційно засуджуючи гасла укапістів як "націоналістичні", самі на практиці, по суті справи, вдалися до спроби втілити ці гасла у життя.

Звернемо увагу На деякі характерні моменти вміщеної тут "зразкової бесіди". Зовсім не випадково поряд з такими "ворога­ми трудового народу", як "цар та буржуї", в ній згадувалися геть­ман П.Скоропадський і голова Директорії С.Петлюра, який пере­творився тут на простого "батьку". Таке узагальнення мало чітку мету — довести молодому червоноармійцеві-українцю, що минула війна в Україні не була національною, а носила суто класовий ха­рактер, і що нова, більшовицька влада, є владою найбільш спра­ведливою, владою робітників та селян. Зовсім не випадково в бе­сіді в одному ряду з такими "класовими ворогами", як "пани, по­пи та буржуї", опинився і...учитель. В даному випадку йшлося са­ме про українського сільського вчителя, який виступав активним провідником ідей національного визволення України і мав досить сильний вплив в українському селі. Боротьбу з "петлюрівцем-учи-телем" радянській владі доводилося вести й після Громадянської війни шляхом масових репресій та заміни національно свідомих учителів нехай малоосвіченим і неукраїнським, зате "проле­тарським свідомим елементом" (зокрема, у 1922 р. за спеціальним циркуляром ЦК КП(б)У вчителювати в українське село було на­правлено 1968 комуністів). Зрозуміло, що у боротьбу проти "воро­жого впливу" учителів мала внести свою лепту й армійська пропа­ганда. По суті справи, армійським учителям належало "перевихо­вувати" українського селянина, позбавляти його набутих у сільсь­кій школі "націоналістичних забобонів".

Утім, повертаючись до аналізу виданої 1924 р. першої укра­їнської червоноармійської читанки, треба визнати, що вона не була витриманою, так би мовити, в строго класовому дусі й яв­но несла на собі вплив ідей націонал-комунізму (зазначимо, між іншим, що її упорядник А.Воронець був добре відомим автором серії українських підручників — таких, як "Ярина", "Перша чи­танка" та ін., написаних в національно-патріотичному дусі. Зок­рема, видана 1921 р. у Катеринославі "Перша читанка" містила на своїх сторінках текст національного гімну "Ще не вмерла Ук-раша"). Тож були в читанці "Червона зброя" і суто національні, українські моменти. Приміром, один з її розділів пояснював чер-воноармійцям, що "Республіка, в якій ми живемо, зветься Ук­раїна; народ, що живе в ній,— українці і говоримо ми укра­їнською мовою"; в іншому розділі подавався епізод з історії Чер­воного козацтва, в якому особливо підкреслювався його наці­ональний характер; була в читанці і пісня "Гей нумо, хлопці, славні молодці"; зрозуміло, був тут і Т.Шевченко — "великий бунтар проти гнобителів людських, катів, царів і панів, мужи­чий син і сам мужик, найбільший з українських поетів". Вплив націонал-комуністичних ідей досить виразно відчувався і у ви­даній ПУ УВО на початку 1924 р. Програмі з українознавства. Запропонована в ній схема історії України грунтувалася на ін­терпретованій в марксистському дусі українським істориком МЛворським схемі "Історії України-Руси" М.Грушевського. Ук­раїнська історія починалася від Київської Русі, окремо розгля­далися в ній періоди Запорізького козацтва, Хмельниччини, Геть­манщини тощо. І хоча в методрозробці до програми вказувало­ся на потребу "підкреслити особливо класову боротьбу в Укра-Ьіі, спільність інтересів трудящих Росії і України та брехливість політики українських націоналістичних партій, що затуляли очі на класову боротьбу", проте сам ^принцип побудови програми фактично виходив з визнання факту національної боротьби в Ук­раїні як у далекому, так і в недавньому минулому. Окремі теми розділів програми були сформульовані так: "Хмельницький — ор­ганізатор боротьби. Україна під владою московських царів", "Роз­діл Польщі — розділ українських земель між Австрією та Росі­єю. Русифікація України", "Україна в момент Жовтневої рево­люції. Центральна Рада і Народний Секретаріат", "Боротьба з Директорією (Петлюрівщина)" та ін.

Проте такі неоднозначні тлумачення минулого України та її сучасного поступово вилучалися з навчальних програм та військо­1920 p. неправильним? В кращому випадку треба думати, що ке­рівництво партії пішло на поступки російському націоналізму, вважаючи, що російський націоналізм міцніший у захисті соці­алізму за націоналізм націй, що були пригніченими. Але якщо б це було так, то тут знову "непорозуміння". Російський націона­лізм не може бути тією електростанцією...він не може розвину­ти за своєю природою тієї скаженої сили, яку у змозі розвинути націоналізм пригнічених націй. Російський націоналізм не за­хищає своєї свободи, якій нічого не загрожує, він реакційний та агресивний за своєю природою, тому що він прагне до пану­вання над іншими націями"¹.

Зауважимо, що від захоплення влади в 1917 р. більшовицьке керівництво не могло не рахуватися із тим колосальним внут­рішнім тиском, що постійно здійснювало на нього російське на­ціональне середовище. Таку політику узгодження інтересів біль­шовиків та російських націонал-патріотів лідери правої російської еміграції, так звані "зміновіхівці", ще на початку 20-х років на­звали націонал-більшовизмом. Напередодні Другої світової вій­ни націонал-більшовицькі тенденції в політичному курсі сталі­нізму значно посилилися. Саме спирання на національно-пат­ріотичні почуття російського народу, на думку більшовицького керівництва, й мали зміцнити СРСР та посилити існуючий по­літичний режим. І дійсно, така спрямованість сталінської полі­тики мала підтримку серед росіян — найчисленнішої нації СРСР.