Відродження українського козацтва

Дух українського козацтва завжди жив у свідомості українсь­кого народу. Тому в загальному руслі процесу національного від­родження йшло й відродження козацьких традицій в Україні.

Питання відродження козацького духу зазвучали ще на уста­новчому з'їзді Руху у вересні 1989 р. А вже під час другого з'їз­ду Руху українські козаки — делегати прибули 28 жовтня 1990 р. на Софійський майдан і не давали можливості зробити те, що задумав московський патріарх Алексій II, надаючи авто­номію Київській митрополії і плануючи цим актом перешкоди­ти відродженню Української Автокефальної православної церкви. Особливо відзначилися козаки з Білої Церкви під керівництвом отамана Є.Петренка.

Упродовж 1990—1991 pp. рух за відновлення козацтва охопив усю Україну, та особливого піднесення йому надало святкуван­ня 500-річчя Українського Козацтва, коли відбулися грандіозні народні здвиги на козацьких могилах біля Берестечка і святку­вання на Запоріжжі. У цих акціях взяли участь сотні тисяч лю­дей. Козацькі організації відродилися на Київщині, Придніпров'ї, Слобожанщині, Волині, Південній Україні. Влітку 1990 р. ство­рена фольклорно-спортивна організація "Галицька Січ". Стар­шинська Рада у Запоріжжі під час святкувань вирішила спряму­вати козацький рух у військово-патріотичне русло. Шахтарський регіон Червонограда на Львівщині створив Західно-Бузьку Січ.

У 1990 р. у Києві зібралася установча козацька Рада усіх ук­раїнських козаків. 16 вересня 1990 р. було проголошено ство­рення Українського козацького товариства (УКТ), схвалено йо­го статут, обрано керівні органи — Велику і Малу Ради.

Напередодні свята Покрови 1991 р. у Києві відбулося засі­дання Великої Ради, на якій першим гетьманом відродженого Українського Козацтва обрано В'ячеслава Чорновола.

Акції українських козаків 1992 р. увійдуть до сучасної укра­їнської історії. У святу неділю 21 червня 1992 р. козаки з пол­ків, сотень, куренів, кошів усієї України у Переяславі урочисто зреклися присяги, довірливо даної їхніми пращурами на цьому майдані російському цареві у 1654 р. Підписано грамоту, якою скасовується присяга на вірність своїм душителям. Козацтво од­ностайно присягнуло рідній матері-Україні.

У зв'язку з 200-річчям переселення Чорноморського козаць­кого війська було проведено кінний похід на Кубань — укра­

їнські етнографічні терени на території Росії. У цій значній по­літико-культурницькій акції взяли участь козаки Кальміуської па-ланки (Донецька обл.), дитячого і юнацького куреня "Еней" Яго-тинської сотні (Київська обл.), Білоцерківської сотні та Іртись­кого куреня (Київська обл.). Матеріальну та технічну допомогу учасникам походу надало Міністерство оборони України, виді­ливши три вантажні й одну легкову автомашини, автобус, бен­зовоз, польову кухню, бак для питної води. В поході взяв участь Запорізький кінний молодіжний театр "Січ".

У 1992 р. зроблено перші спроби створення козацьких шкіль­них загонів, відкрито вишкільний табір в Капулівці, створено мо­дернізовану польову форму. А львівське "Товариство Кіш", влас­ними руками створивши козацьку чайку "Пресвята Покрова", стало учасником міжнародної експедиції "Українське море-92", досягнувши Італії і взявши участь у культурних заходах у Сан-Ремо.

Українські козаки різко відмежувалися від територіальних пре­тензій, засудили донських козаків, їх втручання у збройний кон­флікт у Придністров'ї.

На осінь 1992 р. Українське Козацтво об'єднувало в своїх осе­редках 20 тис. козаків. Напередодні свята Покрови 13 жовтня 1992 р. у Києві відбулася Велика Рада Українського Козацтва. Відбувся звіт генерального керівництва, вибори нового гетьма­на, яким став відомий політичний діяч і військовик генерал-ма­йор В.Мулява. На Покрову, 14 жовтня, у Покровській Церкві на Подолі відбулося освячення нового гетьмана.

Двічі, навесні 1992 і 1993 pp., відбулися зустрічі Президента України Л.Кравчука з членами генеральної старшини Українсь­кого Козацтва. А це свідчить, що Українське Козацтво, його ідеї у відродженні української духовності отримують відгук у найви­щих владних структурах.

* * *

ПІСЛЯСЛОВО

Становлення Українських Збройних Сил продовжується. За чотири роки, що минули від дня проголошення Україною держав­ного суверенітету, зроблено чимало, щоб Українська армія стала мобільним, боєздатним, відносно недорогим військом, спромож­ним гарантувати захист і територіальну цілісність держави.

Сьогодні Україна, перебуваючи у важкому економічному ста­новищі, йде шляхом глибоких політичних і суспільних реформ, перебудовуючи структури народного господарства, які дісталися від колишньої імперії. Водночас як зіницю ока вона має берегти і розбудовувати свої Збройні Сили, примножувати високий інтелектуальний, технічний і військовий потенціал, яким володіє.

У 1995 р. при безпосередній участі Президента Украши Леоніда Кучми та Міністра оборони Валерія Шмарова тривала подальша розбудова Збройних Сил, яка передбачає втілення у життя принципово нової військової доктрини. Світова громад­ськість схвально сприйняла оборонні ініціативи Украши в рамках договору "Партнерство заради миру", які передбачають її поза-блоковий статус, нерозповсюдження ядерної зброї, скорочення кількісного складу армії, спільні зі США та іншими країнами військові навчання тощо. Тобто наша країна підтверджує, що створює нову армію, яка прагне зайняти належне місце в системі колективної європейської безпеки і гарантувати недоторканість своїх державних кордонів.

У зв'язку з реалізацією цих та інших миролюбних акцій, в армії, як і в усьому нашому суспільстві, відбуваються серйозні процеси.

На жаль, не всі вони мають прогресивний характер. Дається взнаки серйозний вплив, що його чинять на суспільство, а відпо­відно і на армію, деструктивні прокомуністичні сили. Під їх тиском, наприклад, Україна погодилася на спільну з Росією протиповітряну оборону, чим поставила власний повітряний

простір під чужоземний контроль, зігнорувавши ухвалу Верховної Ради про свій позаблоковий статус.

Серйозну тривогу викликає також хід українсько-російських переговорів з приводу розподілу Чорноморського флоту. Загост­рилася мовна проблема, тривожні тенденції проявляються в кадровому будівництві.

Одразу після розпаду СРСР Україна взяла курс на скорочення своїх Збройних Сил — із 730 тис. осіб до 450 тис. По-перше, це було відповіддю на міжнародні угоди в галузі обмеження озбро­єнь, що їх наша країна підписала після здобуття незалежності, по-друге, диктувалося її реальними потребами та можливостями. У 1995 р. було зроблено ще один крок до дальшого підвищення мобільності Української армії — парламент затвердив програму, згідно з якою сумарна чисельність Сухопутних військ, Військ по­вітряної оборони та Військово-морських сил не повинна пере­вищувати 350 тис. осіб.

Уже кілька років в Україні ведеться робота, спрямована на розробку докладної програми розвитку Збройних Сил. Та строки реалізації цієї програми псклійно переноситься. У 1995 p., наприк­лад, її запровадження планувалося на початок червня, потім перенесено на кінець року, тепер, очевидно, будуть названі нові строки. Зрозуміло, що в таких умовах процес реформування Збройних Сил іде непослідовно та повільно. На це, зокрема, звер­нув увагу Головнокомандувач Української армії Леонід Кучма, підбиваючи підсумки діяльності Збройних Сил у 1995 р.

З точки зору громадян України, на податки яких утримується армія, загрозливою є тенденція до масового звільнення молодших офіцерів і збільшення вищих офіцерських посад, особливо гене­ральських, яких в Українській армії нині щонайменше вдвічі більше, ніж в армії будь-якої іншої європейської країни.

Крім того, у Збройних Силах продовжують службу 17 генера­лів, 1,5 тис. офіцерів та більше 3 тис. прапорщиків, які вже досяг­ли граничного віку перебування на військовій службі.

Тим часом молодших офіцерів хронічно не вистачає. У 1991 p., наприклад, армію залишило близько 14 тис. офіцерів, у 1995 р. — 9,5 тис. та і ті, що залишаються, не бачать жодної перспективи і навзагал мало орієнтуються на військову кар'єру. Це, до речі, підтверджують і наслідки соціологічних опитувань. Соціологи попереджують: скоро українська армія ризикує стати армією без майбутнього, оскільки не матиме достатньої кількості гідних кандидатур на заміщення вакантних керівних посад.

Зрозуміло, що першочерговим завданням, яке в цих умовах слід вирішувати в армії, стає докорінна перебудова усього ком­плексу військового будівництва в інтересах незалежної України. Адже тільки тоді Збройні Сили здатні будуть вирішувати постав­лені перед ними завдання, коли вони комплектуватимуться національно свідомими солдатами і офіцерами, які вірно служи­тимуть Україні і українському народові і надихатимуться на цю службу беззавітною вірністю українській національній ідеї, як служили їй, наприклад, герої Крут, Українські Січові Стрільці, бійці Української Повстанчої армії.

ДОДАТКИ