Національний склад частин українського військового округу. Національні військові формування

Наприкінці 1920 — на початку 1921 pp. війська Червоної армії, що знаходилися на території України та входили до складу Київського та Харківського військових округів, нараховували до 1 млн 200 тис. чоловік, що становило приблизно чверть особо­вого складу всієї армії. Тут дислокувалося 35 дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у п'ять армій (4-ту, 6-ту, 12-ту, 14-ту, 1-шу Кінну). Щодо національного складу цих військ, то про нього доповів на V Всеукраїнському з'їзді Рад (березень 1921 p.) М.В.Фрунзе: росіяни становили в цей період 85% особового складу Червоної армії в Україні, українці — до 9%, білоруси, татари та інші — до 6%. Отже, як бачимо, абсо­лютну більшість армії, що встановила владу Рад в Україні, складали росіяни, кількість українців, які становили 80% населення республіки, в армії була мізерною. Причини такої "не­делікатної ситуації" М.Фрунзе пояснив так: слабкість мобіліза­ційного апарату в Україні, "факт величезного зруйнування кра­їни, завдяки хазяйнуванню денікінців, петлюрівців, махновців та інших", а також і те, що в Україні в армію були призвані лише особи 1896-1900 pp. народження, в той час, як в Росії — до 1888 р. народження включно. Даючи такі роз'яснення, новоприз-начений Командувач не був до кінця відвертим. Принаймні, в чернетках доповіді відзначено й інші причини практично повної відсутності українців у складі Червоної армії: "широкий розви­ток бандитизму, ненадійність у революційному відношенні ці­лого ряду районів" та ухиляння від мобілізацій досить значної частини місцевого населення (в деяких районах до половини всіх призваних).

В умовах катастрофічного економічного положення, що скла­лося внаслідок Громадянської війни й запровадження "військово­го комунізму", утримання мільйонної армії в Україні було більшо­викам не під силу. До того ж, більшовицьке керівництво серйозно непокоїла політична неблагонадійність цієї армії: наростання "анархо-бандитських настроїв" серед особового складу, посилення дезертирства, злочинності, заворушення на фунті нестачі продо­вольства та обмундирування. Про це переконливо свідчили чис­ленні донесення армійських політорганів. Так, в одному з таких політдонесень від 11 травня 1921 р. сповіщалося про упадницькі настрої серед росіян-червоноармійців. "У бесідах із червоноармій-цями,— говорилося в документі,— останні скаржаться на тяжке життя й лають українців. "Тут гірше, ніж на фронті. Там, у всяко­му разі, знаєш, де твій противник, а тут за кожним кущем сидить десять бандитів". В іншому документі "зазначалося, що в значній частині дивізій (24-й, 25-й, 44-й, 7-й кавалерійський, 15-й, 55-й та ін.) "констатуються випадки контрреволюційної агітації з боку комскладу, зносин із повстанськими організаціями, побиття пред­ставників місцевих органів радянської влади". Ще в одному із по­літдонесень йшлося про масові заворушення, викликані нестачею обмундирування серед червоноармійців — українців 44-ї стрілець­кої дивізії. "Червоноармійці питають,— зазначалося в докумен­ті,— для чого нагнали на Україну великоросів?".

Ще на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.) було підняте пи­тання про подальшу долю Червоної армії. Відкинувши вимоги Голови РВРР Л.Троцького приступити до ліквідації постійної армії та переходу на міліційну систему як "неправильні та практично небезпечні для сучасного моменту", з'їзд висловивсяза збереження армії, вирішивши, правда, її скоротити й реор­ганізувати. Згідно з цими рішеннями упродовж 1921 р. в Збройних силах України та Криму була проведена масова де­мобілізація. В результаті, чисельність армії до 1 жовтня 1921 р. скоротилася до 423 тис.чол., а впродовж наступного півріч­чя — ще на 152,5 тис. чол. Водночас була проведена й реор­ганізація. Постановою Ради Праці й Оборони у квітні 1922 р. Київський та Харківський військові округи були злиті в т.зв. Південно-Західний округ. Пізніше, однак, під тиском уряду Х.Раковського, який не міг не протестувати проти розцінення території "суверенної держави УСРР" як російського південно-західного краю, округ було перейменовано в Український Вій­ськовий Округ (УВО)¹⁷. Певні зміни у цей період було внесено й до організаційної структури стрілецьких військ. Бригада, як самостійне з'єднання, була ліквідована. Вищим військовим з'єднанням став корпус у складі 2-3 дивізій. До складу дивізії відтепер входило 3 полки (у період Громадянської війни — 9). Стрілецькі дивізії УВО увійшли до складу сформованих у дру­гій половині 1922 р. і на початку 1923 р. п'яти стрілецьких корпусів (6-го, 7-го, 8-го, 14-го, 17-го), на чолі яких відповід­но стояли К.Авксентьєвський, І.Гаркавий, І.Грязнов, І.Дубовий, Я.Фабриціус.

Національний склад Червоної армії в Україні залишався, як і раніше, переважно російським. Про це більшовицьке керівниц­тво турбувалось зовсім не випадково, адже росіян легше було ви­користовувати при ліквідації українського "куркульського бан­дитизму". Про те, що при проведенні каральних операцій на ук­раїнців більшовики особливо не розраховували, красномовно свідчить телеграма, що її було направлено 11 вересня 1920 р. з Полтави до Харкова: "...необхідно як можна скоріше відправи­ти українців із карбатальйону та каррот Полтавського губвійськ-комату й заміни їх на поповнення з півночі. Потрібно замінити близько 2 тис. українців такою ж кількістю росіян". Поступо­во, однак, із придушенням українського селянського повстансько­го руху та зміцненням більшовицької влади в республіці (коли налагодили мобілізаційний апарат) війська Червоної армії, в тому числі й частини УВО, почали досить активно поповнюватися ук­раїнцями¹⁸. Значний приплив їх в УВО дав уже осінній призов 1922 р. (1901 р. народження). Наведемо деякі характерні прик­лади. Серед 518 чол., призваних із Донецької губернії (вони по­повнили 21-й стрілецький полк 7-ї стрілецької дивізії), було: ук­раїнців — 467, росіян — 13, донських козаків — 32, німців — 3; серед поповнення 44-го стрілецького полку 15-ї стрілецької дивізії, яке надійшло з Ямпольського, Могилівського, Кам'янець-кого, Вінницького повітових військкоматів та Запорізького збір­ного пункту було: українців — 85%, росіян — 9%, німців —6%, євреїв — 2%, поляків, болгар — по 3%; також серед 498 чо­ловік, призваних Луганським повітвійськкоматом (вони поповни­ли 19-й стрілецький полк), було: українців — 380, росіян — 110, німців — 5, представників інших національностей — 5; ще 120 чоловік, призваних Балтським повітвійськкоматом (поповнили той же полк), за національною ознакою поділялися так: україн­ців — 116, росіян — 2, молдаванів — 1, євреїв — І².

У наступні роки кількість українців серед поповнення частин УВО неупинно зростала. Наприклад, осіннє поповнення 1902 р. народження мало у своєму складі: українців — 74%, росіян — 15,6%, євреїв — 2,5%, татар — 2,7%, німців — 1,3%. Серед по­повнення 1904 р. народження українці становили вже 89,3%, ро­сіяни — 9,5%, представники інших національностей — 1,2%.

Значною мірою це пояснювалося запровадженням у 1923 р. те­риторіально-міліційної системи (декрет ЦВК та РНК СРСР від 8 серпня 1923 p.), згідно з яким проходження військової служби перемінним складом відбувалося упродовж 5 років за місцем про­живання шляхом проведення влітку учбових зборів (загальною тривалістю від 8 до 12 місяців). В УВО на цей принцип комплек­тування та навчання спочатку були переведені 25-та, 7-ма та 30-та кадрові дивізії. Пізніше були сформовані 23-та, 46-та, 80-та, 96-та, 99-та та сота територіальні дивізії. Одночасно зберігалися й кадро­ві дивізії. В 1925 p., наприклад, в УВО їх нараховувалося 6: 15-та, 51-ша (входили до 6-го корпусу), 45-та (14-й корпус), 3-я, 24-та (17-й корпус), 44-та (8-й корпус).

Щодо розподілу по частинах УВО нового поповнення, то аб­солютна більшість українців направлялася, зрозуміло, у терито­ріальні дивізії. Кадрові дивізії, спеціальні частини, хоча й по­повнювалися за рахунок призовників з інших регіонів СРСР, про­те і в них відсоток українців був досить значним. Зокрема, на початку 1927 р. національний склад червоноармійців у частинах УВО (з урахуванням їх розподілу по різних за типом частинах) мав ось такий вигляд, у %:

PЬ військ	Українці	Росіяни	Євреї	Німці	Поляки	Татари	Молдавани	Інші
калрові стрілецькі	58,4	24,4	3,8	1,9	1,7	4,8	0,8	3,4
територіальні	85,1	7,3	4,0	0,6	1,2	0,2	0,5	1,1
кавалерійські	79,2	15,7	1,3	0,4	0,3	0,1	1,8	1.2
слецчастини	67,7	23,8	5,2	0,8	0,8	0,3	0,3	1,1
Всього по округу:	70,3	18,8	3,4	1,5	1,1	2,0	0,8	2,1

¹ Зазначимо, що серед командного складу УВО було також 1,48% поляків, 1,6% латишів, 0,29% німців, 0,1% естонців.

Отже, як бачимо, найбільше червоноармійців-українців нара­ховувалося у складі територіальних дивізій (85,1%). Проте і в ін­ших дивізіях — кадрових, стрілецьких, кавалерійських і навіть у спецчастинах — їх було досить багато. Таким чином, напри­кінці 20-х років відбулася фізична українізація частин УВО. На­далі, однак, процес цей набув дещо іншого характеру. В умовах розгортання колективізації, масових репресій проти прихильни­ків й активних провідників проголошеної більшовиками на по­чатку 20-х років політики коренізації, зберігання на території республіки військових частин, в значній мірі укомплектованих українцями (в переважній більшості, селянами), здалося для біль­шовицького керівництва небезпечним. Отож, територіальну си­стему в Україні почали згортати — і не наприкінці 30-х років, як в інших регіонах СРСР, а вже на початку 30-х років. Уже в 1931 р. за рішенням Москви в УВО на кадровий принцип ком­плектації було переведено 46-ту, 95-ту, 96-ту, 99-ту та соту стрі­лецькі дивізії. Водночас сюди було передислоковано: 2-гу Кав­казьку, 2-гу Туркестанську стрілецькі дивізії, 5-ту та 14-ту кава­лерійські дивізії.

Щодо командно-політичного складу УВО в 20-х роках, то він, як і в роки Громадянської війни, залишався переважно ро­сійським. Ось який вигляд мав національний склад частин Ук­раїнського військового округу на початку 1924 р., у %:

■ійсьховослухбааиі	українці	росіяни	сдрсї	білоруси	Ін,
загальний склад	54,7	31.1	3,7	4,6	5,9
командний	24,64	66,64	2,83	1,54	4,35
політичний	23,3	56,7	12,3	1,3	6,4

Залишався переважно російським командний склад навіть і в тих з'єднаннях, що підлягали українізації. Так, серед старшого та середнього командного складу в 1925 р. українці становили: у 95-й стрілецькій дивізії — 19,5%, у 96-й — 32,3%, у 99-й — 31,7%, у сотій — 33%.

В цілому ж по УВО на цей період, за даними політуправлін-ня округу, із 42 військкомів та начдивів українців було лише 2, росіян — 21, євреїв — 10, латишів — 9.

Мізерним був відсоток етнічних українців і серед військово-політичного керівництва округу. На квітень 1925 р. із 246 чол. апарату Штабу та Управлінь УВО українців було лише 6, а у 1926 р. з 135 відповідальних працівників УВО було: росіян — 114, євреїв — 10, українців — 9, інших — 2.

Зазначимо також, що з 20-х років, тобто в період проведення українізації, ні серед командувачів УВО, ні серед їх заступників, ні серед начальників Штабу українців не було.

Після ліквідації влітку 1919 р. українських радянських фор­мувань і розчинення їх у складі єдиної інтернаціональної за ду­хом Червоної армії російський більшовицький Центр уже не мав намірів повертатися до створення українських військових частин, вважаючи їх небезпечними (з огляду на сепаратистські настрої українців) і непотрібними. Однак, вимоги приступити до орга­нізації українських формувань не переставали лунати, особливо наприкінці Громадянської війни, коли на цьому досить активно почали наполягати й деякі лідери КП(б)У, зокрема, такий слух­няний досі провідник лінії Москви в Україні, як Х.Раковський.

Ще влітку 1920 р. за ініціативою голови Раднаркому України було вжито заходів до організації в республіці українських військових формувань. Нагадаємо, що саме за сприянням Х.Ра­ковського влітку 1920 р. відкрилася Центральна школа Черво­них Старшин у Харкові на чолі з П.Солодубом, завданням якої було підготувати командирів-українців, здатних очолити "укра­їнські окремі бойові одиниці.., українські комуністичні загони загальноросійської Червоної армії". 31 серпня 1920 р. на засі­данні Реввійськради Південно-Західного фронту (до її складу вхо­див і Раковський) було вирішено "запропонувати Упраформу сформувати І Українську окрему стрілецьку бригаду за штата­ми РВРР". Коментуючи цю постанову, командир Червоного Ко­зацтва В.Примаков зазначав, що "таким чином зроблено другий крок на шляху до утворення Української Червоної армії, пер­шим кроком до організації якої стало відкриття школи Черво­них Старшин".

Однак після прийняття відповідних рішень справа не зруши­лася. Навпаки, великодержавницьки наставлене російське військове керівництво доклало чимало зусиль, щоб "сепаратистсь­кі ініціативи" українських більшовиків з площини планів не пе­рейшли у площину реальних дій. Розгром восени 1920 р. школи Червоних Старшин у Харкові (арешт більшості з її викладаць­кого складу за "контрреволюційність та буржуазний націоналізм", "чистки" серед курсантів, зміщення П.Солодуба з посади началь­ника школи), інші репресивні заходи були спрямовані на те, щоб не допустити розбудови національних військ в Україні.

Однак на початку 1921 p., після ліквідації "зовнішніх фрон­тів", уряд Х.Раковського знову повернувся до питання про відтво­рення в республіці українських військових формувань. 25 січня 1921 р. Раднарком України прийняв рішення приступити до ор­ганізації територіальних полків у республіці (вони, по суті, мали б стати національними), 5 лютого ухвалив декрет про створення таких полків, а вже 13 лютого політбюро ЦК КП(б)У доручило командувачеві Збройних сил України та Криму і Уповноваженому РВРР М.Фрунзе "вести роботу по підготовці формування міцної української частини в розмірі дивізії, яку можна було б викори­стовувати і на внутрішньому фронті". Місяцем пізніше, 26 берез­ня, політбюро ЦК КП(б)У визнало за необхідне "сповістити РВРР про необхідність створення Українського полку у складі: робітників та комнезамів не менш як 75%, комуністів — 25%, а також двох бригад з українським командуванням із тербригад, які формуються".

Та незважаючи на ці наполегливі вимоги українського більшо­вицького керівництва, Москва дозволу на організацію укра­їнських частин у республіці не давала, посилаючись на відсутність достатньої кількості "підготовлених належним чином" кадрів ук­раїнського командного та політичного складу. 26 березня 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У, заслухавши чергову доповідь М.Фрунзе "Про створення військових частин з командуванням українською мовою", визнало за доцільне "відкласти практичне вирішення цього питання до підготовки відповідних кадрів".

Однак в умовах, коли внаслідок масових призовів, що їх з кін­ця 1922 р. більшовикам вдалося налагодити в Україні, радянські війська стали активно поповнюватися українцями, тому подальше ігнорування національного питання в армії могло б призвести до загострення ситуації — як в самій армії, так і в республіці в ціло­му. Свої побоювання з цього приводу висловили на XII з'їзді РКП(б) представники української делегації, зокрема, Я.Яковлев (Епштейн). "Якщо ми не хочемо,— заявив він,— щоб, як і в 1917 році, дрібнобуржуазна стихія одягнулася в національний одяг, щоби також і в нашій армії через рік, два чи три, у момент загострення відносин робітничого класу і селянства вона не одяг­лася в цей одяг, ми повинні попередити цю можливість, ми по­винні кадри командного складу та військові частини на відповід­ній мові поступово готувати, підбирати, відбирати".

Атмосфера, в якій проходила робота XII з'їзду, подвійний смисл резолюції з питання національно-військового будівництва в республіках, певно, не задовольняли Х.Раковського та його при­хильників. Повернувшись до Харкова, голова РНК України вдав­ся до більш рішучих дій. Нагадаємо, що вже 7 травня 1923 р. ко­місія Раднаркому України по виробленню взаємовідносин між наркоматами УСРР та СРСР постановила добиватися заміни так званих Уповноважених загальносоюзних наркоматів у республіках наркомами — тобто, йшлося про відновлення інституту респуб­ліканських наркомів у військових справах. Було вироблено проект "Загального положення про народні комісаріати у військових та морських справах Союзу та Республік", у якому регламентувалися права та обов'язки наркомів. 19 травня 1923 р. на об'єднаному засіданні комісій РНК УСРР по виробленню Конституції СРСР та взаємовідносин між наркоматами УСРР та СРСР при обгово­ренні Договору про утворення Союзу РСР було визнано за до­цільне пункт "к" статті І (в якій йшлося про те, що основи орга­нізації Збройних сил СРСР підлягають виключно компетенції РСР) доповнити приміткою про організацію національних військових частин і національних армій у республіках. "На терені окремих Республік,— зазначалося у примітці,— утворюються на основі відповідного закону Верховного Союзного органу наці­ональні частини з додержанням усіх умов, необхідних для забез­печення повної обороноздатності Союзу. Всі армії складають єди­ну організацію, що знаходиться у розпорядженні Союзу".

Однак усі ці рішення українських урядових комісій так і зали­шилися пропозиціями. В липні 1923 р. "надмірно самостійного" Х.Раковського усунули з посади голови Раднаркому України. З цього часу "сепаратистська діяльність" українського уряду у військовій сфері швидко пішла на спад. Щодо центрального пар­тійного та військового керівництва, то воно, навпаки, відчувши, яке спрямування може набути процес націоналізації військ в Ук­раїні, подвоїло зусилля, спрямовані на гальмування процесу наці­онально-військового будівництва в республіці.

31 грудня 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У за пропозицією М.Фрунзе затвердило план українізації апарату військового відом­ства та частин УВО, який виходив, як зазначалося в протоколі за­сідання, "з одного боку — з необхідності рішучого та послідовно­го проведення українізації, а з другого — систематичності, посту­повості та планомірності у проведенні цієї роботи". Національні військові частини в Україні мали створюватися шляхом поступової українізації територіальних частин та з'єднань УВО (що передба­чало укомплектування частин та з'єднань, — в абсолютній більшості українських за особовим складом — українськими командними та політичними кадрами, запровадження української командної мо­ви, проведення лікнепу, політико-освітньої роботи українською мовою тощо), а також забезпечення національно-культурних по­треб представникам інших народів у частинах та з'єднаннях із змі­шаним національним складом (кадрових, спеціальних).

Оскільки в Україні, як це постійно підкреслювали більшовиць­кі лідери, не вистачало достатньої кількості "надійного комуні­стичного командного і політичного складу із місцевого укра­їнського населення", передбачалося, що українізація в УВО буде носити поступовий, поетапний характер. Відтак, до весни 1924 р. передбачалося українізувати два територіальні стрілецькі пол­ки — 67-й та 21-й. Надалі мали бути українізованими чотири Правобережні територіальні стрілецькі дивізії — 95-та (місце дислокування Первомайськ), 96-та (Подолія), 99-та (Черкаси) та сота (Біла Церква).

Як бачимо, темпи українізації військових частин та з'єднань УВО в 1923 р. аж ніяк не можна було назвати прискореними. Однак центральне військове керівництво так не вважало, бо вже навесні 1924 р. РВР СРСР переглянула план національно-військо­вого будівництва в Україні: 1924-1925 pp. було визнано за до­цільне обмежитись проведенням українізації лише 96-ї та 100-ї територіальних стрілецьких дивізій, українізацію ж двох інших перенести на майбутнє.

Розроблена наприкінці 1924 р. спеціальною комісією на чолі з Ф.Дзержинським п'ятирічна програма національно-військово­го будівництва СРСР ще раз підтвердила наміри Центру не до­пустити "занадто швидкого" розгортання українізації військ в Ук­раїні. Упродовж п'ятиріччя республіка мала зосередитись лише на "посиленні та поглибленні" українізації у визначених для цьо­го раніше територіальних дивізіях. І це в той час, коли українці складали переважну більшість червоноармійського складу не тіль­ки територіальних, але й кадрових дивізій УВО.

Однак, навіть і в такому обмеженому вигляді ця програма не була виконана. Ні в 1924-1925, ні в наступні роки українізувати у повному обсязі 95-ту, 96-ту, 99-ту, соту дивізії так і не вда­лося — насамперед, щодо укомплектування їх українським ко­мандним складом та запровадження української командної мо­ви. З кінця 20-х років українізація в дивізіях набрала вже суто культурницького характеру (проведення політико-освітньої ро­боти), однак формально українізовані дивізії все ж мали статус, так би мовити, національних частин. З переведенням на почат­ку 30-х років даних дивізій на кадровий принцип комплекту­вання поступово було покінчено і з цією формальністю.

Короткочасними виявилися й експерименти більшовиків щодо створення у військах, розташованих в Україні, національних військових формувань із представників інших народів, що про­живали на терені республіки.

Представниками національних меншин в УВО комплектува­лися, передусім, частини кадрових стрілецьких дивізій: поляка­ми — 3-я, татарами — 3-я, 15-та, 51-ша, башкирами — 3-я, німцями — 45-та, молдаванами — 51-ша. Відповідно з рішен­нями XIII з'їзду РКП(б), починаючи з 1924 р. представників ря­ду національностей почали виділяти в окремі підрозділи: взво­ди, роти. Уже восени 1924 р. за рахунок нового поповнення в 3-й Казанській стрілецькій дивізії було сформовано дві татарські роти, в 45-й — чотири німецькі, в 51-й — одна молдавська, дві татарські, у 15-й — дві татарські. У деяких військових частинах були організовані російські роти.

П'ятирічною програмою національно-військового будівництва формування польських, українських та ряду інших військових під­розділів визнавалося недоцільним, тому їх почали розформову­вати. Після чого в УВО залишилися тільки національні підроз­діли, укомплектовані татарами, молдаванами та німцями, зок­рема шість німецьких рот (Київ), один татарський батальйон (Крим), дві роти молдаван (Одеса) та два молдавські ескадрони (Бердичів).

Зазначимо, однак, з самого початку створення національних підрозділів проходило з численними ускладненнями. Хронічно не вистачало командирів і політпрацівників, які б володіли від­повідними національними мовами, бракувало літератури, наці­ональної преси. "Отримали поповнення — українці і татари,— ділився своїми враженнями з цього приводу із Фрунзе один із командирів 71-го стрілецького полку у Вінниці. — Ось тут дій­сно складна справа з нацпитанням. Ще з українцями якось справляємося: розуміємо їх, а вони нас, але ось татари — їх 166 чол., російської не розуміють 70 чол. До того ж, не маємо командира і політпрацівника, які знали б татарську. Це дуже по­гано. Хоча вони нам нічого не кажуть відверто (татари), проте відчувається вже національна образа. Чому нас не розуміють, чо­му нас хочуть вчити російською мовою?". Як свідчать військові документи, аналогічних проблем вистачало і з німцями, і з ін­шими національними меншинами.

Слід зазначити, що численні проблеми, які виникали з наці­ональними меншинами, викликали неприховане роздратування з боку військових керівників УВО. Надійним, на їх думку, було б розпилення нацменів серед російсько-української червоноар-мійської маси. Проте за часів Фрунзе відкрито висловлювати такі думки військове командування округу все ж не наважувалося. З приходом в округ Й.Якіра ситуація змінилася. Зокрема, 26 ли­стопада 1926 р. на засіданні РВР УВО начальник Політуправ-ління округу запропонував визнати, що досвід існування підроз­ділів із національних меншин себе не виправдав. Й.Якір, прав­да, висловився обережніше, зазначивши, що "досвід існуючих під­розділів слід вивчати..."