Українізація в червоній армії. Політика коренізації і програма національно-військового будівництва в срср

У перші роки після утворення Союзу РСР більшовики зробили спробу провести широкомасштабну національну реформу, відому як політика коренізації. Реформа передбачала систему заходів, спрямованих на дерусифікацію політичного й громадського життя національних республік: залучення національних кадрів до роботи в партійному, державному апаратах, перехід на мову корінної на­ціональності в державних та громадських організаціях, навчальних закладах, видання національними мовами книг, газет, журналів, розвиток національної літератури, науки, мистецтва тощо.

Проголошуючи політику коренізації, більшовики розглядали її як тимчасову поступку "націоналам", розраховуючи не тільки придушити національно-визвольні рухи в колишніх окраїнах (те­пер союзних республіках), але й провести в них "радянізацію на­ціональними руками". Зрозуміло, не виключалися і зовнішньо­політичні завдання — експортування "пролетарської революції" в сусідні країни. Зовсім інакше, однак, розцінили суть і завдан­ня цієї політики в республіках. Коренізацію тут сприйняли як перші кроки до реалізації давніх прагнень своїх народів, в тому числі й щодо створення власних держав, навіть і в рамках "со­юзу рівних".

Отже, у поглядах на політику коренізації з моменту її прого­лошення існували два полярні підходи: коренізація як тактич­ний маневр та як передумова боротьби неросійських народів за власну державність. Боротьба між прихильниками двох напря­мів і визначала основні методи, форми, темпи проведення цієї політики, зумовила її протиріччя і труднощі, а в кінцевому ре­зультаті й поразку. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років, коли надії більшовиків на перемогу світової революції розвіяли­ся, а коренізація в республіках переростала з політики чисто куль­турницької на державну (розбудова підвалин реальної державно­сті), більшовицьке керівництво вирішило покласти край "НЕПу в національній сфері": коренізацію було згорнуто, а її активних провідників репресовано за "буржуазний націоналізм і контрре­волюційність".

Ставлення більшовиків до коренізації як до тактичного захо­ду, тимчасової поступки національному рухові найбільш вираз­но проявилося в Червоній армії, в ході так званого національ­но-військового будівництва — створення національних військо­вих формувань і національних військових шкіл.

Слід зазначити, що російське більшовицьке керівництво до­сить швидко почало використовувати національні військові ча­стини для досягнення власних політичних цілей. Створені біль­шовиками в 1918-1919 pp. українські, естонські, білоруські пол­ки, латиська стрілецька дивізія, мусульманський, татаро-баш-кирський червоні батальйони та ін. були використані як проти­вага т.зв. буржуазно-націоналістичним збройним формуванням у боротьбі Червоної армії за приєднання до Росії тих національ­них "окраїн", які після Жовтневого перевороту виявили бажан­ня відокремитись і створити власні держави.

Намагаючись надати радянській державності, привнесеній у ці країни, більш реального вигляду, більшовики навіть вдалися до організації в них національних армій. Наприкінці 1918 — на початку 1919 pp. з'явилися українська радянська, литовсько-бі­лоруська, естляндська армії, армія радянської Латвії. Підпоряд­ковувалися вони, звичайно, російському військовому Центру та й за своїм національним складом були умовно національними, адже основу їх складали російські частини. Проте сепаратистсь­кі та автономістські тенденції, закладені в саму суть цих армій, не могли не турбувати більшовицьку Москву, яка прагнула не тільки зберегти кордони колишньої Російської імперії, але й роз­раховувала значно їх розширити. У червні 1919 р. усі квазінаці-ональні армії припинили своє, так би мовити, самостійне існу­вання, увійшовши до складу єдиної Червоної армії.

Проте досвід створення на короткий час національних ра­дянських армій, набутий у західних регіонах колишньої Російської імперії, більшовики не забули. Пізніше його досить успішно було використано і на Сході, при встановленні радянської влади у За­кавказзі. У 1920 — на початку 1921 pp. під керівництвом ро­сійського більшовицького Центру були створені Червоні армії Азербайджану, Вірменії, Грузії. У цих республіках з'явилися влас­ні Наркомати у військових справах, національні військові школи (Азербайджанська радянська зведена військова школа в Баку, Грузинська об'єднана школа командних кадрів), навіть були за­сновані національні військові нагороди (ордени Червоного Пра­пора Азербайджанської СРР (1920), Вірменської СРР (1921), Гру­зинської СРР (1923). Однак і ці національні армії існували недов­го. Після об'єднання Азербайджану, Вірменії, Грузії в єдиній

ЗФСРР та вступу останньої до Союзу РСР армії закавказьких рес­публік теж розчинилися в союзній Червоній армії.

І все ж після завершення Громадянської війни ідею національних армій більшовики не відкинули. Навпаки, в період утворення Союзу РСР це питання постало знову, причому в досить гострій формі.

Справа в тому, що в правлячій партії поступово сформувались два підходи до проблеми організації національних військ у респуб­ліках. Більшовицькі лідери (насамперед, Грузії, України) виходили з того, що за мирних умов з'явилися підстави для того, щоб розши­рити права республік, в тому числі й у військовій сфері, а тому на­полягали на створенні в республіках національних військових цен­трів (зрозуміло, підпорядкованих Москві) та національних армій як складових частин загальносоюзної Червоної армії. Все це, за їх переконаннями, мало б продемонструвати неросійським народам послідовність радянської влади у вирішенні національного питан­ня, зняти напругу, викликану постійним перебуванням в республі­ках російської окупаційної армії, сприяло б залученню місцевого населення до служби в радянських військах. Таку позицію, в ціло­му, поділяли й окремі більшовицькі лідери в Москві, зокрема Л.Троцький, який сподівався вже у найближчий час використати республіканські національні армії для розгортання більшовицької революції в сусідніх країнах. Та абсолютна більшість центрального партійного керівництва на чолі зі Сталіним вкрай негативно стави­лася до ідеї відтворення національних військових центрів та армій у республіках, вважаючи, що таким чином може бути створена ос­нова для посилення в них сепаратистських тенденцій.

Піклуючись про утримання колишніх окраїн у лоні "єдиної неподільної", прихильники великодержавницької лінії надавали перевагу перебуванню в республіках російських військ, здатних швидко навести в них "твердий революційний порядок". Та вра­ховуючи політичну ситуацію (декларування Союзу РСР як "со­юзу рівних", тиск "націоналів", катастрофічний економічний стан країни і неможливість у зв'язку з цим утримувати в рес­публіках російські війська), Сталін і його однодумці все ж по­годжувались на організацію національних частин (не армій!) у республіках. Однак, на їх думку, створення таких частин мало проводитись обережно, поступово і, звичайно ж, за рахунок "аб­солютно відданих справі революції елементів."

Різні підходи до перспектив національно-військового будів­ництва в Союзі РСР виразно проявилися на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 p.).

Занепокоєння станом національних відносин у Червоній ар­мії висловив на засіданні секції з'їзду з національного питання (25 квітня 1923 р.) голова Реввійськради країни Л.Троцький. Він нагадав присутнім, що "австро-угорська армія загнила тому, що зіткнулася з населенням, яке було їй ворожим або не розуміло її", і вказав на те, що "головне завдання Червоної армії "на пе­риферії" є створення "між собою і населенням" братерської лю­бові, нещадно карати за прояви шовінізму з боку людини з руш­ницею та шаблею". В тези ЦК РКП(б) "Національні моменти в партійному і державному будівництві", що їх за дорученням ЦК РКП(б) підготував Й.Сталін, Л.Троцький запропонував внести таке доповнення — "одним із важливіших завдань партії є ви­ховання Червоної армії в дусі братерства й нещадної відсічі шо­віністичним настроям".

Виходячи з того, що запровадження у найближчі часи тери­торіально-міліційної системи означало націоналізацію Червоної армії, Троцький обминув питання про організацію національних військ у республіках. Однак Сталін, який узяв слово після ньо­го, із обуренням накинувся на тих республіканських лідерів, які звинуватили московський Центр у шовінізмі й утискуванні прав національностей. "Не можна ображати націоналів? — питав він. — Не можна буддійську людину назвати кавказькою людиною, а залишати там свої війська з точки зору національного само­визначення можна? Не можна бухарця назвати — я навіть не знаю, як вже його назвати, — але вводити туди свої війська можна? З точки зору визначення прав національностей цього ро­бити не можна. В чому ж справа? В тому й справа, що в наці­ональному питанні є свої межі... Ви повинні чесно й відверто сказати всім націоналам.., що ми іноді змушені йти проти пра­ва самовизначення національностей, проти їх інтересів за збе­реження робітниками своєї влади.., що ми порушуємо право на самовизначення й не можемо не порушувати, бо питання наці­ональне є підпорядковане питанню робітничому".

Сталін наголосив, що першою вимогою самовизначення є ви­ведення російських військ із національних республік, однак пря­мо заявив, що за сучасних умов більшовики "не можуть дозво­лити собі такої розкоші". "Якщо вивести війська з Грузії, туди увійдуть турки,— заявив він,— постраждає революція. Якщо ви­вести війська з України, туди увійдуть спочатку банди напівук-раїнські, напівпольські, потім вони почнуть крупніти й самі ж українці стануть вимагати введення російських військ".

Зауваживши, що "поправка тов. Троцького по суті є слуш­ною", Сталін, однак, запропонував доповнити її тезою про не­обхідність розпочати формування національних військових ча­стин у республіках — грузинських, вірменських, азербай­джанських, українських, однак підкреслив, що з цією справою "не можна, звичайно, поспішати", що тут потрібна поступовість.

Здається, Л.Троцький не зорієнтувався в підтексті пропозиції Сталіна — яка, по суті, підміняла ідею розбудови національних армій у республіках. "З приводу доповнення, що його зробив Ста­лін до моєї пропозиції,— зазначив він,— хочу сказати, що я його приймаю, але щоб не допустити неправильного тлумачення, яке могло б бути через неповну інформацію, маю додати: я доповідав Політбюро, що зараз перехід на міліційну систему означає перехід до націоналізації армії перш за все і що необхідно перш за все підготувати кадри комуністів (комісарів, командного складу і т. ін.), які цілком би відповідали обстановці. Питання про україні­зацію, грузинізацію армії є питанням про нашу опору на селі".

Однак лідери ряду республік — активні прихильники ідеї від­творення національних армій з виступу Сталіна все ж відчули, "звідки вітер віє". Намагаючись спрямувати обговорення в інше русло, грузинський комуніст Мдівані запропонував учасникам за­сідання розглянути представлений ним "Проект організації Союзу Соціалістичних Радянських Республік", два пункти якого (6 та 7) безпосередньо стосувалися військової справи. Зокрема, у пункті шостому йшлося про те, щоб уповноважені об'єднаних комісарі­атів (до таких належав і наркомат у військових та морських спра­вах) входили до складу республіканських раднаркомів на правах наркомів, а також "мали свої апарати з діловодством мовами, зрозумілими населенню даної республіки", —тобто передбачалося відтворити національні військові центри у республіках. Щодо пункту сьомого "Проекту", то в ньому зазначалося, що "Союзна Червона армія має створюватися на засадах, що забезпечують ут­ворення окремих національних армій і частин".

Пропозиція Мдівані "зависла у повітрі". Запропонований ним проект великодержавницьки наставлена більшість присутніх від­мовилася розглядати¹². Затверджена ж з'їздом резолюція "В на­ціональному питанні" орієнтувалася на поправку "Троцького-Сталіна". "З'їзд рекомендує членам партії,— зазначалося в пункті десятому ухваленого документа,— добиватися того, щоб була по­силена виховна робота в Червоній армії в дусі насадження ідей братерства й солідарності народів Союзу і були вжиті практичні заходи щодо організації національних військових частин" та "за­безпечення повної обороноздатності республік".

Отже, прихильники створення національних армій у республі­ках зазнали поразки. З'їзд фактично навіть не обговорював цього питання. Щодо ухваленої резолюції про створення національних військових частин, то вона мала двоякий характер. її формулюван­ня відносно того, що в цій справі слід "дотримуватися всіх заходів, необхідних для забезпечення повної обороноздатності республік", завжди можна було використати, щоб виправдати обмеження при організації національних частин. Характерним було також і те, що прийнята резолюція спеціально не наголошувала на потребі вико­рінення шовінізму з армії, хоча доповнення Троцького й містило тезу про "нещадну відсіч шовіністичним настроям". Адже вклю­чення цієї тези мало б підтверджувати наявність національних конфліктів у Червоній армії. Резолюція обмежилася лише загаль­ною фразою про "необхідність насаджування ідей братерства й со­лідарності народів Союзу".

Тут потрібно зробити одне зауваження. Хоча "націонали" на з'їзді й зазнали поразки, однак не треба ідеалізувати окремих більшовицьких лідерів національних республік, які виступили проти поширення великоросійського шовінізму в партії та кра­їні й вимагали розширення прав національних республік. І Ра-ковський, і Скрипник, і Мдівані виходили тільки з принципу "революційної доцільності". З цього приводу цікавий запис зро­бив у своїх чернетках М.Фрунзе: "деякі відтінки". І справді, бо­дай чи можна більш влучно охарактеризувати суть розбіжностей на з'їзді між Сталіним та його опонентами. Обидві сторони ви­ходили з єдиної стратегії — утворення Всесвітньої радянської республіки з єдиною комуністичною нацією, єдиною мовою і не виключали насильства при досягненні визначеної мети. Розбіж­ності між ними й були лише "деякими відтінками" — оскіль­ки відображали різні підходи більшовицької партії до практики військового будівництва. Якщо Раковський та його однодумці від­стоювали поступовий, більш еволюційний шлях "денаціоналіза­ції національностей" і першим кроком на шляху до цього вва­жали боротьбу проти великоросійського шовінізму, то Сталін і його однодумці всерйоз побоювалися посилення сепаратистсь­ких настроїв у республіках, а тому наполягали на застосуванні "рішучих заходів" насамперед проти місцевого націоналізму".

І все ж повністю ігнорувати національний рух у республіках комуністи-великодержавники, звичайно, не могли. Тому більшо­вицька верхівка була змушена проголосити на XII з'їзді РКП(б) курс на коренізацію, а російський шовінізм визнати "головною небезпекою в справі розбудови нового суспільства" (хоча Ста­лін таки домігся, щоб одночасно було наголошено й на потребі викорінення націоналізму на місцях). Такою ж вимушеною по­ступкою "націоналам" стало визнання з'їздом необхідності ут­ворення національних військових формувань у республіках. Од­нак події, що розгорнулися майже одразу після з'їзду, яскраво засвідчили, наскільки умовними були проголошені з'їздом "по­ступки".

У червні 1923 р. в Москві відбулася IV нарада ЦК РКП(б) з участю відповідальних працівників республік і областей. Розпо­чалася вона з розгляду так званої справи Султан-Галієва — та­тарського комуніста, якого незадовго до цього звинуватили в на­ціоналізмі, виключили з партії і заарештували. Сталін та його прибічники спробували подати цю справу так, нібито саме про­голошена XII з'їздом РКП(б) політика коренізації стимулювала сплеск націоналізму в республіках. Побоювання з приводу мож­ливих ускладнень було висловлено й відносно України. Сталін заявив, що вона "є другим (після Туркестану. — Авт.) слабким пунктом радянської влади".

Прийняті нарадою "Практичні заходи щодо втілення в життя резолюції XII з'їзду партії з національного питання" фактично стали кроком назад у порівнянні з рішеннями нещодавно про­веденого з'їзду. Від комуністів у республіках вимагали зосереди­тися на боротьбі з місцевим націоналізмом, про великоросійський шовінізм навіть не згадувалося. "Комуніст на окраїнах,— зазна­чалося в документі,— повинен пам'ятати: я — комуніст, тому я повинен, діючи стосовно до даного середовища, йти на по­ступки тим місцевим національним елементам, які хочуть і мо­жуть лояльно працювати в рамках радянської системи. Це не ви­ключає, а передбачає систематичну ідейну боротьбу за принци­пи марксизму і за справжній інтернаціоналізм проти ухилу до націоналізму".

Ясна річ, в умовах "посилення націоналізму" в республіках "поспішне формування" в них національних військових частинбуло, з точки зору партійного центру, неприпустимим, оскільки могло призвести до небезпечних "для справи революції" наслід­ків. Відтак в ухваленому з цього питання рішенні ("Про практич­ні заходи організації військових частин")¹³ пропонувалося у най­ближчий час обмежитись організацією національних міліційних полків у Татарії, Башкири та по одній міліційній дивізії в Білору­сії й Україні. Щодо республік Закавказзя, то в них утворення в найближчий час нових національних частин та з'єднань не перед­бачалося. "В Грузії, Вірменії й Азербайджані,— зазначалося в ре­золюції,— уже є, здається (цікаве формулювання для офіційного документа! — Авт.), по дивізії". Але головну увагу належало звер­нути на підготовку, так би мовити, передумов утворення наці­ональних частин. "Треба вже тепер приступити до створення вій­ськових шкіл у республіках та областях для підготовки в певний строк командного складу з місцевих людей, здатного послужити потім організації національних військових частин. При цьому, зрозуміло, має бути в достатній мірі забезпечений партійний та соціальний склад національних частин, особливо командного складу".

Виступи Сталіна на IV нараді та її рішення не залишали сум­нівів відносно його твердих намірів проводити власну лінію в національному питанні. І все ж у цей період влада Сталіна ще не була необмеженою. Досить сильними були позиції й інших визнаних лідерів більшовицької партії, передусім Л.Троцького.

Щодо національних питань, то він, як "чистий марксист", був абсолютно вільним від будь-якої національної упередженості й керувався у своїх діях виключно інтересами світової революції. Один з ініціаторів роздмухування за часів радянсько-польської війни великоросійського патріотизму в Червоній армії, утворен­ня Союзу РСР Л.Троцький почав виступати за негайне, рішуче викорінення великоросійського шовінізму в партії та армії, проти спроб ототожнення союзної Червоної армії з армією Росії. "На­ша армія,— наполягав він у своїй статті "Перспективи й завдання військового будівництва", виданій у Москві 1923 р., — не ве­ликоросійська армія; це армія великого союзу, серцевину якого складає Великоросія. Найменша фальш, найменша нерівність, найменше порушення товариських відносин і взаємної довіри у стосунках між армією та її частинами, з одного боку, і національ­ними частинами Радянського Союзу, з іншого, мали б згубний характер. Тут одного радянського перейменування, на що мають надії деякі тупиці і кар'єристи, абсолютно недостатньо: потріб­ні радикальніші зміни самої сутності відносин і зв'язків".

На відміну від Сталіна та його прихильників, Троцький висту­пав за розбудову національних військ у республіках, до того ж об­стоював думку, що "ця робота має проводитись не через голови національних республік, а в найтіснішому контакті з ними й без­посередньо через їх державний і партійний апарати". Особливо непокоїв Л.Троцького російський шовінізм у Червоній армії. Ви­ходячи з того, що абсолютну більшість командного та політичного складу армії у цей час становили росіяни, стає зрозумілим, кого він мав на увазі, коли вимагав: "Військових адміністраторів, комі­сарів, командирів, які проявили злу волю в національному пи­танні, слід після належного розслідування та гласного суду вига­няти із Червоної армії з "вовчими" паспортами".

У жовтні 1923 р. у Москві була скликана III Всесоюзна на­рада політпрацівників Червоної армії та Флоту, якій належало визначити пріоритети національної роботи в армії у найближ­чий період. У резолюції "Національне питання й Червона ар­мія", що її було ухвалено на нараді, вплив Л.Троцького був до­сить відчутним. Розглянемо цей документ докладніше.

Один із його перших пунктів містив чітку тезу відносно не­припустимості порушення єдності Червоної армії, її розколу за національною ознакою. Цим немов би робилося застереження від будь-яких спроб ототожнювати національно-військове будів­ництво в республіках із розбудовою в них "окремих національ­них армій". "В яких би формах не складалося у найближчому майбутньому військове будівництво в національному відношен­ні,— категорично наголошувалось у резолюції,— необхідно із всією пильністю й послідовністю закріпити в масах ідею єдно­сті командування у військовій організації, як одну з основних підвалин військового життя республіки".

Серед загальних організаційно-політичних заходів, що їх було визначено в документі, важливе місце відводилося питанню про командні кадри Червоної армії. У резолюції підкреслювалася не­обхідність проведення "серйозної чистки у військових установах від залишків шовіністичних та великодержавницьки наставлених елементів", а також вказувалося на потребу комплектації як цен­тральних військових установ, так і округів командним і політич­ним складом "із числа робітників, які знають мови, побут, зви­чаї місцевих національностей".

Окремий розділ резолюції "Виховна робота в Червоній армії" передбачав систему заходів, за допомогою яких Червона армія в національних регіонах могла б "знайти спільну мову з місцевим населенням". Такими заходами було визнано:

1. Засвоєння кожною військовою частиною необхідних відо­мостей про життя, історичне минуле населення тих республік (ав­тономних областей), на території яких ця військова частина дис­локується.

2. Обов'язкове для працівників округів і вищих військових з'єднань вивчення політичної та економічної обстановки в своїх районах.

3. Вивчення командним і політичним складом однієї з мов основних національностей округу (району дислокації).

4. Перегляд програм військових шкіл з метою більш поглиб­леного ознайомлення червоноармійців з національним питанням.

5. Розвиток і закріплення зв'язку військових частин з місце­вим населенням (шефство, участь у революційних святах, тру­дова допомога населенню тощо).

6. Боротьба з такими пережитками минулого, як окремі про­яви великодержавницьких настроїв.

Не менш докладно визначалися й основні напрями політич­ної роботи серед представників різних національностей у союз­ній Червоній армії. Передбачалося ліквідувати неписьменність (лікнеп), політзаняття серед червоноармійців-"нацменів" прово­дити їх рідною мовою; підрозділи з інтернаціональним кон­тингентом військовослужбовців забезпечувати достатньою кіль­кістю літератури, преси національними мовами, створити для на­ціональних груп Червоної армії необхідні національно-побутові і культурні умови (національні свята й розваги, зв'язок з Бать­ківщиною). В резолюції зазначалося, що для успішного виконан­ня цих завдань "необхідно не розпиляти червоноармійців різних національностей, а по можливості сконцентрувати їх у спеціально для цього призначених військових частинах".

Резолюція передбачала складання спеціального плану форму­вання національних частин у республіках, розрахованого на кілька років. При цьому зазначалося, що при розробці його необхідно враховувати: а) матеріальні ресурси; б) нерівномірність економіч­ного та культурного розвитку різних регіонів СРСР; б) відсутність у цілого ряду національностей будь-якої військової підготовки та кадрів командного складу. Для їх підготовки створювалася мережа військових навчальних закладів, пристосованих до національних і місцевих умов та здатних у плановому порядку дати, в існуючі наці­ональні частини й ті, що намічаються до формування, підготовлені кадри командного складу. Передбачалося також забезпечити за на­ціональними меншинами необхідної кількості місць у вищих вій­ськово-навчальних закладах і Військових академіях РСЧА, деяке зниження критеріїв відбору для представників тих народностей, які відстали у свойому культурному розвитку, переклад і видання ста- ■ тутів, навчальних посібників, політичної літератури рідною мовою. Певні зміни вносилися й до практики агітаційно-пропагандистсь­кої роботи в національних частинах: зокрема спрощувалися на­вчальні програми у зв'язку з невисоким культурним рівнем черво­ноармійців; основна увага приділялася ліквідації неписьменності і елементарної політичної неграмотності; методи антирелігійної пропаганди пристосовувалися до умов національного побуту.

^Отже, ухвалена III Всесоюзною нарадою політпрацівників Червоної армії резолюція визначила такі основні напрями ро­боти, спрямовані на вирішення національного питання в армії: пристосування військ, розташованих у національних республіках, до місцевих умов; викорінення великодержавницьких настроїв з армії; забезпечення національно-культурних потреб неросійських народів у Червоній армії; поступове створення національних військ у республіках.

Виходячи з настанов наради, у грудні 1923 р. Реввійськрада СРСР затвердила програму національно-військового будівниц­тва в республіках, розраховану на 1923-1924 і 1924-1925 pp. Од­нак ця програма не була виконана. Вже у березні 1924 р. її пе­реглянули і майже вдвоє скоротили.

Як пояснювало пізніше союзне військово-політичне керівниц­тво, програма створення національних військових формувань і національних військових шкіл у республіках була нереальною — не вистачало коштів та "відповідно підготовлених" кадрів ком­складу. Однак ці "аргументи" були лише відмовкою. Пропози­ції голови Реввійськради СРСР і дійсно можна було вважати не­реальними, проте зовсім з інших причин. Йшлося, передусім, про активні заклики Троцького до рішучої боротьби з великоросійсь­ким шовінізмом у Червоній армії, "чистки" її від "великодер-жавницьки наставлених елементів". І справді, хто ж міг провес­ти таку кампанію "чистки" в армії? Переважно російський і ве-ликодержавницьки настроєний партапарат? Російський у своїй абсолютній більшості і так само великодержавницьки настроєний командний склад армії? Звичайно, ні. Отож полум'яні заклики

Троцького наштовхнулися на мовчазний, але жорстокий опір пар­тійної і військової верхівки.

Ініціативи Троцького ускладнили і без того досить складні й напружені його стосунки з військовим командуванням, яке ще від часу завершення Громадянської війни відчувало небажаний тиск з боку голови Реввійськради (згадаємо його вимоги на X з'їзді РКП(б) ліквідувати постійну армію). Щодо партійної вер­хівки і особисто Сталіна, то вони давно вже вишукували способу розправитися з "претендентом №1 на кремлівський трон".

Уже через тиждень після смерті Леніна пленум ЦК РКП(б) створив спеціальну комісію, якій доручив перевірити стан бо-єготовності Червоної армії (до складу комісії увійшли А.Андре-єв, А.Бубнов (він замінив А.Антонова-Овсієнка на посаді керів­ника ПУРу), І.Воронін, К.Ворошилов, С.Гусєв (голова), М.Ла-шевич, О.Орехов, Г.Орджонікідзе, Й.Уншліхт, М.Фрунзе, М.Шверник — ніхто з них не був прихильником Л.Троцького). Комісія дійшла висновку, що армія знаходиться у катастрофіч­ному стані. Л.Троцького було усунено від керівництва. Головою Реввійськради СРСР з березня 1925 р. став М.Фрунзе¹⁴.

На відміну від свого попередника, який мислив виключно ка­тегоріями світової революції й бачив у націоналізації військ крок на шляху до її перемоги, М.Фрунзе не забував і про збереження та зміцнення новоутвореної більшовицької імперії. Національне будівництво в Червоній армії було для нього вимушеним заходом, тимчасовою поступкою "націоналам". "Будувати армію інакше ми не можемо,— пояснював він свою позицію в цьому питанні. — Досвід, який ми маємо, доводить, що шлях, окреслений нами..., сприяє викоріненню національних протиріч і ворожнечі й вод­ночас не створює небезпеку щодо внутрішньої цілісності та мо­гутності Червоної армії".

При безпосередній участі М.Фрунзе наприкінці 1924 р. спе­ціально створена комісія на чолі з Ф. Дзержинським розробила нову, тепер вже п'ятирічну, програму національно-військового будівництва (у листопаді 1924 р. її було затверджено на пленумі РВР СРСР, а у травні 1925 р. — на III з'їзді Рад Союзу РСР). Суттєвою відмінністю цієї програми, в порівнянні з тією, яка була вироблена за часів Л.Троцького, було те, що центр тяжіння в справі організації національних військових частин відтепер пе­реносився на схід. Пояснювалося це, насамперед, розчаруванням більшовиків у можливості скорої перемоги революції на Заході й надіями на її спалах на Сході, а також прагненням залучити східні народи Радянського Союзу до служби у Червоній армії. Це мало зміцнити позиції більшовиків у "неспокійних" регіонах країни. Відтак до кінця п'ятиріччя передбачалося сформувати як національні: стрілецьку та кавалерійську дивізії в Узбецькій, ка­валерійську дивізію в Туркменській республіках, по одній тери­торіальній стрілецькій дивізії з кавалерійським полком у Кир­гизії, Башкирії й Татарстані. Планувалося також створити одну кавалерійську територіальну дивізію з гірських народностей Пів­нічного Кавказу, один територіальний стрілецький полк у Яку­тії. В Закавказзі до кінця п'ятиріччя мали б бути доведеними до штатного складу дві створені там раніше грузинські стрілецькі дивізії (кадрова і територіальна), Азербайджанську стрілецьку ди­візію (територіальна з одним кадровим полком), Вірменську стрі­лецьку дивізію (кадрова з територіальним полком).

Враховуючи те, що в основному східні народи взагалі не при­зивалися на військову службу, а також "недостатній" рівень їх лояльності до радянської влади, створення національних частин у східних регіонах СРСР мало проводитись поетапно: підготов­ка кадрів командного складу — створення невеликої частини як показової, і, як зазначалося в програмі, "тільки потім, після три­валої агітації, залучення до нацвійськ місцевого населення з обов'язковою військовою повинністю в майбутньому".

Щодо інших регіонів країни, зокрема Білорусії, України, то но­ва програма не передбачала створення тут національних форму­вань¹⁵. Основний наголос робився на "розширенні і поглибленні роботи у вже створених нацчастинах", зокрема, передбачалося:

укомплектувати національні частини командним, політичним, адміністративно-господарським складом з числа "туземних урод­женців, або осіб, що знають туземну мову";

зміцнювати зв'язок штабів та політуправлінь округів з цен­тром і нацчастинами, з місцевими партійними та радянськими органами;

вирішити питання про мову командування і управління (пе­рейти повністю на національну мову при обов'язковому знанні комскладом як мови відповідної національності, так і російської);

виробити військову термінологію, перекласти національними мовами статут, військово-політичну літературу, поліпшити ви­давничу справу в цілому;

підготувати для національних військових вузів викладачів рід­ними мовами;

поліпшити політико-освітню роботу в національних підроз­ділах тощо.

Звичайно, неконкретність при визначенні перспектив наці­онально-військового будівництва в Україні, Білорусії, з одного бо­ку, та деталізація заходів щодо "розширення та поглиблення" ро­боти у вже створених національних формуваннях з другого — були невипадковими. Центральне керівництво намагалося таким чином уповільнити темпи націоналізації військ у даних республіках.

Тенденція до звуження сфери національного будівництва в Чер­воній армії досить виразно проявилася, зокрема, і в рішенні "пе­реглянути існуючу мережу нацвузів¹⁶ для повного її ув'язання як з планом будівництва на найближче п'ятиріччя, так і маючи на увазі можливість обслуговування червоноармійців при подальшому нор­мальному призові всього населення до армії"², або, наприклад, у встановленому програмою порядку комплектації загальних частин Червоної армії представниками національних меншин.

Саме принцип комплектації зумовлював можливість чи немож­ливість задовольняти на практиці національно-культурні потреби не охоплених національними формуваннями неросійських народів (а таких, зрозуміло, була більшість). Визначений новою програмою особливий порядок комплектування військ нацменшинами, по су­ті, був спрямований на поступове інтегрування неросійських при­зобників до єдиної армії на російській основі. Українці, наприк­лад, як найбільш чисельна після росіян в армії група (за призовом 1902 р. — до 18%), взагалі виводилася з категорії нацменшин. Порядок комплектування українцями загальних військових частин мав бути таким, як і для великоросів. Звичайно, це відкривало две­рі для активної русифікації українців у Червоній армії. Так само латиші, естонці, литовці, поляки, євреї "як культурно найбільш розвинуті, до того ж розпилені по всій території СРСР" (за призо­вом 1902 р. їх було в армії 1,5-2%) згідно з новою програмою, не комплектувалися в окремі національні частини. Натомість татари, башкири, чуваші та інші народи — територіально скупчені й об'єднані в автономні республіки та області (в армії за призовом 1902 р. таких було до 8%) при чергових призовах спрямовувалися у певні округи, а у межах округів — до певних військових з'єд­нань (дивізія) і групувалися в окремих взводах, ротах, ескадронах, в особливих випадках — батальйонах. Поповнення частин пред­ставниками кочових народів (киргизи, калмики та ін.) "через їх нечисленність (за призовом 1902 р. до 1%) і майже повне незнання російської мови передбачалося проводити за рахунок групування їх відділеннями та взводами у межах окремої частини. При цьому в програмі прямо вказувалося на те, що "концентрація нацменшин у певних військових з'єднаннях не означає одночасного переводу всіх занять на національні мови, оскільки для цього не створено достатніх передумов" (щоправда, застережено було потребу посту­пового переходу до ведення шкільної та позашкільної політвихов-ної роботи національними мовами).

На відміну від попередніх рішень, зокрема прийнятих III Все­союзною нарадою політпрацівників, у новій програмі вже не ста­вилося питання про "чистки" армії від великодержавницьки на­ставлених елементів. Армійським політорганам належало зосере­дитись, головним чином, на вихованні представників неросійських народів у "союзницькому дусі". Для проведення цієї роботи політ-управлінню армії пропонувалося перекласти та видати національ­ними мовами відповідну політичну літературу, розробити ряд тематичних бесід з червоноармійцями, зокрема, "про окремі на­роди й історію переслідування їх царизмом", поліпшити постачан­ня військових частин, що мають у своєму складі групи нацмен­шин, періодикою тощо.

Отже, розроблена М.Фрунзе програма мала досить чітке спря­мування — під прикриттям гасел "максимального забезпечення національних потреб неросійських народів" створити зручні умо­ви для їх інтегрування в єдину Червону армію, не допустити роз­будови національних армій у республіках. Щодо останнього, то своїх прагнень зберегти єдину країну-єдину армію центральне більшовицьке керівництво ніколи й не приховувало. "Ми не до­пустимо існування національних армій в кожній окремій області чи республіці,— попереджав М.Фрунзе. — У деяких товаришів на місцях є тенденції до перетворення національних формувань у ядро національних армій. Реввійськрада Союзу вважає, що ця тенденція хибна, бо вона не відповідає інтересам не лише війсь­кової справи, але й класовим інтересам робітників і селян..."

Обґрунтовуючи необхідність розроблення п'ятирічної програми національно-військового будівництва, М.Фрунзе у свій час скар­жився на те, що до цього часу організація національних військо­вих формувань та національних військових шкіл у республіках но­сила стихійний та неорганізований характер, проводилась, голов­ним чином, за ініціативою окружного командування та урядів ок­ремих національних республік, без "належної ув'язки в центрі та у багатьох випадках без всякого керівництва з його боку". З прий­няттям нової програми центру вдалося очолити процес національ­но-військового будівництва і поступово звести його нанівець.

Найбільш виразно це проявилось в Україні.