3. Початки упа

Волинь і Полісся стали тим тереном, на якому народилася УПА. Від початку свого перебування на українських землях ні­мецький окупант повів у цьому терені особливо звірську полі­тику. Вона позначалася масовим мордуванням українського на­селення. Коли вже не допомагали способи примітивної оборо­ни (варти, алярмові сигнали), коли масові вбивства українсько­го населення посилилися (вимордування села Кортиліси на Ко-вельщині, масові розстріли в Цумані й Клобучині на Луччині), українське населення почало творити самооборонні відділи. Тво­рення таких відділів було конечністю не тільки з огляду на за­грозу з боку німців, але також з огляду на загрозу від більшо­вицьких і польських банд, що щораз більше почали підносити голову на ПЗУЗ і чинити бешкети по українських селах.

Улітку 1942 р. обидві ОУН відіслали в "ліс" значну частину своїх військових кадрів, що мали за завдання допомогти волинсь­кому й поліському населенню створювати самооборонні відді­ли. Такі військові відділи поставали здебільшого в більших лісо­вих масивах і спочатку складалися з членів або симпатиків даних політичних організацій. У цих лісах поставали вишкільні табо­ри, в яких проводився регулярний військовий вишкіл. До речі, цей вишкіл був продовженням підпільного військового вишко­лу, що його вели обі організації від 1941 р.

Із рамени ОУН під керівництвом полковника Мельника поста­ли два табори. Один під керівництвом поручника Блакитного був розташований у південній Крем'янеччині, другий під керівниц­твом поручника Білого в Володимирщині. Мабуть, існував ще тре­тій табір під керівництвом поручника Волинця в Рівненщині.

Із рамени ОУН під керівництвом Степана Бандери перші са­мооборонні відділи почав організовувати Сергій Качинський ("Остап"). Для підсилення цієї роботи відійшов на ПЗУЗ поруч­ник Василь Івахів ("Сонар", "Сом"), що.був до цього часу ко­мандиром підпільної підстаршинської школи в Поморянах. Во­сени 1942 р. з найкраще вишколених вояків самооборонних від­ділів ОУН під керівництвом Степана Бандери створено першу сотню УПА, якою командував поручник Іван Перегійняк ("Дов­бешка", "Коробка"). Характерною ознакою цієї сотні було те, що її командир і більшість бійців були поліщуками.

Згодом постали й інші сотні УПА: в районі Колки — Сте-пань (командир "Ярема"), в Пустомитівських лісах ("Дорош") і в Крем'янеччині (командир "Крук"). Усі ці сотні називали себе "сотнями УПА".

Немає найменшого сумніву, що від лютого 1942 р. існували на ПЗУЗ також збройні відділи під командуванням отамана Та­раса Бульби-Боровця. Тарас Бульба прибув на Волинь 1940 p., щоб організувати повстанський рух проти більшовиків. У 1941 p., коли вибухла війна, Тарас Бульба організував військову форма­цію "Поліська Січ", що провадила воєнні операції в районі м. Олевське на східному Поліссі. Тоді вона кооперувала з Біло­руською Народною Самообороною під командуванням Вітушки.

Коли німці виявили своє неприхильне ставлення до укра­їнської державності й почали ліквідовувати всі прояви незалеж­ного українського життя, "Поліська Січ" офіційно саморозпус-тилась (16 лютого 1942). її командир і бійці перейшли в підпіл­ля й почали творити підпільні військові відділи. Ці відділи називали себе Українською Повстанчою Армією (УПА). Осе­редком їх діяльності був Людвипольський район Рівненської області. Відділи оперували в округах Рівне, Костопіль, Сарни, головно в лісах уздовж р. Случ.

Таким чином, восени 1942 р. на ПЗУЗ існували три різні українські військово-повстанчі формації. З приводу цього існує поважна контроверсія щодо того, коли виникла УПА, скільки років вона існує, хто був її ініціатором тощо.

Наша історія стосується Української Повстанчої Армії (УПА), що виникла з військово-повстанчих формацій ОУН під керів­ництвом Степана Бандери, що нею сім років командував* ге­нерал Тарас Чупринка, а згодом полковник Василь Коваль. Без­перервність такої традиції ствердив ГК УПА генерал Тарас Чуп­ринка у своєму Наказі до УПА від 14 жовтня 1947 р.

"Минає п'ять років з того часу, як член ОУН Остап почав на Поліссі організовувати збройні групи для боротьби з окупантами України. Маленькі ці групки, борючись рівночасно з німцями й більшовиць­кими партизанами, дали початок новим формам рево­люційно-визвольного руху — Українській Повстанчій Армії".

Словами цього "Наказу", про який ми вже згадували, ГК УПА цілком ясно виявив свій погляд на початки тієї УПА, якою ко­мандував від 27 січня 1944 до 5 березня 1950 р.

У 1943 р. велись переговори між представниками трьох військово-повстанчих формацій про об'єднання їх у одну Укра­їнську Повстанчу Армію. Ці переговори не дали жодних результа­тів. Причин цього неуспіху слід шукати не так у політичних орієн­таціях окремих партнерів, як у моментах психологічного порядку.

Коли не було психологічних підстав для добровільного об'єд­нання цих груп, сильніша група провела об'єднання силою. В сер­пні 1943 р. курінь УПА з групи "Заграва" (Дорош) перебрав групу УПА Тараса Бульби-Боровця без жодного пострілу. Роззброєно та­кож віиськово-повстанчі формації ОУН під керівництвом полков­ника Мельника. До цього часу й пізніше не було жодних боїв чи сутичок між окремими групами. Значна частина старшинського й рядового складу обох груп влилась в УПА. Із частини "мельників-ців" створився т. зв. Український Легіон Самооборони, що оста­точно увійшов до складу 1-ої Української Дивізії.

Коли дивимось на ці події з історичної перспективи, можемо жаліти, що українські патріоти не зуміли знайти спільної мови. Але самим цим подіям не можемо відмовити в логічності й за­кономірності. ГК УПА мусила так чи інакше підпорядкувати собі всі військові формації на терені своїх дій, якщо не хотіла допу­стити до анархізації української визвольної боротьби.

На початку 1943 р. до УПА майже в повному складі перей­шов український курінь допоміжної поліції, що був перефор­мований з двох куренів Українського Легіону (офіційна назва "Дружина Українських Націоналістів"). Цей курінь дав значну кількість старшинських і підстаршинських кадрів для УПА, а згодом колишні легіонери укомплектували ще два курені УПА — "Дружинники" й "Галайда". Курінь "Дружинники" оперував у районі м. Броди; він помітно поповнився вояками дивізії "Га­личина" після нещасливого бою дивізії під цим містом в лип­ні 1944 р.

На цей же час припадає організація військових штабів для УПА. Щоправда, Краєві військові штаби (КВШ) діяли на ПЗУЗ у Львові й у Карпатському краю від 1941 р. й організовували підпільний військовий вишкіл. Тепер прийшов час на створен­ня Штабу УПА-Північ, що від серпня 1943 р. став ГК УПА. Пер­шим завданням Штабу УПА-Північ було створити важко доступ­ну для ворога базу, де могли б організовуватись і вишколюва­тись нові відділи УПА. За таку базу визнали терен волинського Полісся — на північ від залізничної лінії Ковель-Сарни, але цей терен був у руках більшовицьких банд. Це були, щоправда, не­величкі банди, що проникли сюди з Білорусі, але вони повні­стю контролювали дану територію. Перша сотня УПА виступи­ла проти цих банд і очистила від них терен районів Сарни — Дубровиця — Володимирець і Морочно. Окремі банди було роз­бито, інші прогнано за р. Случ і за р. Прип'ять. У цій акції, що відбувалася взимку 1942-1943 pp., здобуто значну кількість зброї і військових припасів.

Перший виступ УПА проти німців відбувся 7 лютого 1943 p., коли повстанці напали на районний центр м. Володимирець. Розбито станицю німецької жандармерії, а також "шуцманів" і козаків на німецькій службі, здобуто зброю і трофеї. У бою від­значився сотенний командир поручик Перегійняк-Коробка.

У лютому 1943 р. повстанці продовжували діяти в цьому ра­йоні. Вони розгромили нові більшовицькі банди біля с. Заморо­чене, де здобули багато майна: коней, харчі, шкіру, мануфакту­ру і т. д. Але їх напад на районний центр м. Висоцьке був не­вдалим. Німецьку залогу попередили й вона разом з "батальйон-цями" відбила наступ. У цьому бою загинув командир першої сотні УПА Іван Перегійняк (22 лютого).

У другій половині лютого 1943 р. до теренів зайнятих відді­лами УПА наблизилась велика група більшовицьких партизанів генерала Сидора Ковпака. Ця група сформувалася в Україні, в Сумській обл., звідкіль перейшла на Білорусь. Узимку 1942 р. вона переформувалась в районі озера Князь. Склад цієї групи був підкреслено український. Ця численна група (2000-4000 бій­ців з обозами) мала завдання пройти через Західну Україну в Кар­пати й закріпитися в Карпатських горах.

Наприкінці лютого 1943 р. ковпаківці перейшли в Степанський район і тут уперше зустрілися з українськими пов­станцями. Повстанці зайняли переправу через р. Горинь і за­пропонували ковпаківцям переговори. Ці переговори справді від­булися; у них брали участь курінний УПА зі своїм політвихов-ником, а з боку партизанів сам Ковпак, шеф його штабу Руднєв та начальник розвідки Вершигора. Представники УПА намага­лися довідатись, куди прямують ковпаківці й пообіцяли пропу­стити їх через р. Горинь. Проте генералу Ковпакові не подоба­лося насичення терену повстанськими відділами і він повернув за р. Случ. Тут Ковпак марширував уздовж колишнього польсь­ко-радянського кордону, виминаюч \ ''ела й ліси, зайняті укра­їнськими повстанцями. По цьому маршруті група Ковпака зно­ву наблизилась до р. Горинь. Переправа знову була в руках повстанців (курінь УПА — командир Гонта), але вони погоди­лися пропустити Ковпака, якщо він віддасть їм повстанський санітарний обоз, що його ковпаківці захопили по дорозі. Ков­паківці санітарну частину віддали, але підступно вбили "дядька Микиту", що перебирав від них поранених¹.

За р. Горинню ковпаківці помандрували в Суразькі ліси й звідтіля перейшли до Галичини. У липні 1943 р. вони несподі­вано з'явились в Скалатському повіті. Німці не чинили їм спро­тиву. Поява відділів Ковпака була причиною створення Укра­їнської Народної Самооборони (УНС) у Галичині, що згодом пе­ретворилася в групу УПА-Захід.

У березні 1943 р. інша більшовицька партизансько-розвіду­вальна група полковника Медведева намагалася перейти через р. Случ у районі, зайнятому УПА. У нічному бою з 6 на 7 бе­резня її прогнали назад за р. Случ. Слід сказати, що більшо­вицькі партизани вільно маневрували в терені, зайнятому УПА Бульби-Боровця, яка заключила з ними договір про "нейтралі­тет" і це перемир'я тривало довше ніж шість місяців²!

Значним підсиленням УПА, а одночасно дуже душкульним ударом для німців був масовий перехід усіх українців-"шуцма-нів", що стався між 15 березня і 10 квітня. Шуцмани перейшли до УПА переважно зі зброєю в руках, перед переходом ліквіду­вавши німецьку владу в осідку своєї станиці. До УПА перейшла поліцейська школа зі своїм командиром полковником Ступниць-ким, що під прибраним прізвищем Гончаренко очолював штаб УПА-Північ.

Посилена УПА в березні 1943 р. почала просуватися з во­линського Полісся в інші райони. Зі Сарненщини УПА поши­рила свою дію на Костопільщину (Пустомитівські ліси) й район Колки — Степань. На півдні створилася нова сильна база в Крем'янеччині. На початку квітня повстанський рух перекинув­ся на Горохівщину й Володимирщину, дійшов широким фрон­том до р. Буг і перекинувся на північ, у Ковельщину.

¹ Див. спогади П. Всршигори: "Люди з чистою совістю" (Москва, 19S2). У книжці багато згадок про зустріч з українськими повстанцями, а також книгу С. Ковпака "Від Путивля цо Карпат" (Москва; Ленінград, 1945.).

¹ Про "лісову дипломатію" Бульби-Боровця див. офіційні історичні матеріали про Тараса Бульбу в "Українських Вістях" і в "Українській Землі" — органі СП—СЗУ (Нью-Йорк), а також у книзі Медведева "Сильные духом" (Москва, 1951). Переговори від імені Москви від п-полк. А. А. .Лукін з партизансько-розвідчої групи полковника Д. Медведева. Лукін зірвав переговори й заключений уже "нейтралітет", коли довідався, що Бульба одночасно спілкується з представником Коха — Йоргснсом.

ч

і о Історія українського війська

Упродовж березня відбулось уже багато боїв з німцями. На­пад на фабрику в Оржеві, де знаходилось багато зброї і амуні­ції, був успішний, хоч під час цієї акції загинув Сергій Ка­чинський-Остап (вночі з 10 на 11 березня). У засідці біля с. Кор-чин, район Деражне (15 березня) розбито значний загін німців. 28 березня відділ УПА здобув райцентр Олику. Наступного дня відбито (разом з "бульбівцями") масований наступ німців на м. Людвипіль. Наприкінці березня були бої коло Деражного, Луцька, Ковеля, Крем'янця. У Луцьку розбито табір полонених, у Ковелі табір полонених і тюрму. Начальник тюрми полегшив відділові роботу й відійшов з ним у ліс.