Проти гітлерівської німеччини

"На Сході Європи нема колоній ні для кого, а хто їх шу­кає, той знайде тільки чорну землю на могилу"

М. ГУЗЛР-КОЛОДЗІНСЬКИЙ "Українська воєнна доктрина"

"Ми, Українська Головна Визвольна Рада, присягаємо То­бі, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ: Наша мета — Українська Само­стійна Соборна Держава на українських етнографічних землях.

Наш шлях — революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і любителів Українського Народу.

Боротись будемо за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. Будемо боротись за те, щоб усьому Українському Народові забезпечити участь у визначенні май­бутнього державного устрою УССД та її конституції.

Будемо боротись за справедливий соціальний лад без гніту й визиску, без большевизму і капіталізму, проти накинених во­рогами кріпацьких систем"

З "УНІВЕРСАЛУ УГВР"

¹ Література про розкол в ОУН є дуже багата, але вона лосі ще втримується на рівні краківських "білих" і "чорних" книг. Поза цим, на увагу заслуговує цикл статей Степана Бандери "В десяту річницю створення рев. проводу ОУН", що подає свою й своєї групи позицію в цій справі. Див.: "Гомін України", Торонто, чч. 21/56, 22/57, 23/58, 1950 р.

"Збройна боротьба Української Повстанчої Армії врятува­ла честь української нації в Другій світовій війні та виписала кров'ю її право на волю і незалежність"

З "НАКАЗУ КП ОУН"

"Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські Повстанці. Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі і вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволяли йому ірабувати ук­раїнського села, не допускали до вивозу в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли й палення сіл. У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанча Армія зорга­нізувалася і пройшла першу бойову школу"

ГЕН. ТАРАС ЧУПРИНКА 3 "НАКАЗУ ДО УПА" В ТРАВНІ 1945 р.

1. Нові надії - новий змаг

22 червня 1941 р. почалася війна між Німеччиною й СРСР. Сьогодні вже ніхто не має сумніву в тому, що війна ця струсну­ла цілою хиткою будовою СРСР і мало що не спричинилася до її розвалу. Несподіваний вибух війни захитав віру мільйонних під-радянських мас у "мудру" політику партії і її вождя. Це недо­вір'я ще зросло, коли маси почули з московської радіостанції дрижачий голос самого вождя (5 липня 1941), що раптом при­гадав "дорогих братів і сестер" і кликав їх на священну війну проти своїх учорашніх союзників. СРСР, без сумніву, був на грані руїни й тільки божевільна політика гітлерівських завойовників на Сході зуміла врятувати його від остаточної катастрофи.

Немає найменшого сумніву, що й широкі маси українського народу пов'язували з цією війною багато надій. "У тій війні ні­чого не можемо втратити, хіба свої кайдани",— казали українці й радісно зустрічали військові колони переможців, що нестрим­но сунули вперед. Квіти сипались на шляхах походу німецьких дивізій в Україні, в Білорусі, в балтійських країнах. Проте на квітах і на ентузіастичному прийомі справа не кінчалась. У бал­тійських країнах (головно в Литві) та в Західній Україні одно­часно з вибухом війни вибухло повстання проти більшовиків.

Збройний зрив відбувся на всій території Західної України з Буковиною включно. У Галичині й Волині виступили боївки під керівництвом Степана Бандери, на Буковині — такі ж боївки ОУН під керівництвом Андрія Мельника. На Поліссі розгорну­ла свою діяльність "Поліська Січ" Тараса Бульби-Боровця. На жаль, усі ці акції, що мали багато успіхів, цілком не висвітлю­ються в нашій мемуарній літературі. Тим часом, щонайменше в двох містах (Бучач, Сколе) боївки ОУН були господарями ситу­ації ще перед приходом німецької, згл. мадярської армії. Що­найменше в одній тюрмі (Самбір) стався бунт в'язнів, що уне­можливив більшовикам провести їх ліквідацію. У Львові боївки ОУН (деякі з них в одностроях більшовицьких міліціонерів) ви­ступили вже 24 червня і спричинили велику паніку серед біль­шовиків, що тривала повних три дні (24-26 червня) і полягала в тому, що більшовицькі відділи взаємно себе обстрілювали, а також обстрілювали з танків церкви й костели, наївно вважа­ючи їх осередками револьти. Львівські виступи спричинилися до звільнення дівчат-політичних в'язнів з тюрми на Замарстинові, серед яких були також засуджені на смерть учасниці процесу 59-х. Паніка у Львові була така велика, що більшовицькі пар­тійці стріляли себе взаємно (події в Університеті ім. Ів. Франка) й здебільша втекли зі Львова ще задовго до приходу німецької армії і тільки загороджувальні загони, що з'явились у Винни­ках, завернули їх до Львова, розстрілюючи багатьох утікачів на місці.

У Буковині повстання боївок ОУН полковника Мельника було також цілком успішне. Повстання йшло під прапорами соборно­сті українських земель і українська влада, організована повстан­цями, утрималася кілька тижнів. Після окупації Буковини ру­мунськими союзниками Гітлера велика частина повстанців сфор­мувала т. зв. буковинський курінь і пішла в Україну, дійшовши аж до Києва. Багато їх загинуло від рук гітлерівських окупантів.

Відступ більшовиків позначався масовими вбивствами укра­їнців. Кривавий шеф московського НКВС Берія видав наказ про­вести поголовну різню населення, перш за все в окраїнних рес­публіках. Оця різня переходить своїми розмірами й звірствами всі жахіття, що їх коли-небудь здійснювали більшовицькі оприч­ники в усіх закутках світу.

Про жорстокості більшовицького НКВС над безборонним на­селенням України, Білорусі, балтійських країн широко повідом­ляли німецькі газети в перші дні і тижні війни. Місця масових

злочинів НКВС оглядали спеціаль­ні комісії, зокрема й "нейтральні спостерігачі" (американці). Про ці злочини, одначе, світ воліє мовча­ти. Вони залишаться ще однією не-записаною сторінкою історії мину­лої війни. Масові злочини німців, такі ж злочини більшовиків (Ка­тань, Вінниця) притьмарили їх, але вони залишились грізним застере­женням на майбутнє.

Гітлер почав війну проти СРСР, не проголошуючи жодної політич­ної програми. Його прокламація від 22 червня 1941 р. згадувала ли­ше про визволення від більшови­ків, свободу релігії, про свободу праці й інші речі, що його політич­но ні до чого не зобов'язували. Тим часом уже в червні 1941 р. відбу­лися дві події, що стали пробним каменем для здійснення ні­мецької політики на Сході. Цим пробним каменем було прого­лошення відновлення литовської й української держав і створення тимчасових урядів цих відновлених держав. До цих фактів Німеччина мусила проголосити своє ставлення й вона його проголосила, відкриваючи свою політичну програму на Сході. З цього погляду акти відновлення литовської і української держав слід розцінювати як безсумнівний політичний позитив, що знач­но спричинився до вияснення нової політичної ситуації на Схо­ді Європи вже в перші дні війни.

В обох випадках ініціаторами проголошення були підпільні організації. У Литві ініціатором проголошення був ЛАФ ("Фронт литовських активістів"), литовська підпільна організація, що за­кликала литовський народ до повстання й уже 23 червня сфор­мувала тимчасовий уряд. Прем'єром цього уряду став полков­ник Казис Шкірпа, що був провідником ЛАФ й перебував у Бер­ліні (це був останній посол Литовської республіки в Німеччи­ні). Його заступником у Литві, а також віце-прем'єром уряду був професор Юозас Амбразевічюс.

В Україні ініціатором проголошення також була підпільна ор­ганізація ОУН під керівництвом Степана Бандери. З ініціативи членів цієї організації у Львові 30 червня 1941 р. скликано На­родні Збори, на яких проголошено відновлення української дер­жавності на українських землях і покликано тимчасове державне правління з Ярославом Стецьком-Карбовичем на чолі. Це прого­лошення передано цього ж дня по радіо, на хвилях львівської ра­діостанції, що тоді була в руках названої підпільної організації.

В обох випадках німці зреагували на акти проголошення згідно з політичною програмою, яку вони мали для Східної Європи й у той час виконували. Німецька політика не ставила собі за мету від­новлення самостійних держав на Сході. Навпаки, вона старалася на Сході здобути нові колонізаційні простори для німецького райху саме на землях цих держав. Німецькі воєнні плани передбачали не­щадну економічну експлуатацію цих теренів під час війни й перет­ворення їх у німецькі колонії після неї. У рамках такої політики ко­жен акт самостійного вияву волі східноєвропейських народів мусив уважатись за акт, спрямований проти зобов'язуючої німецької східної політики й мусив викликати заперечення з боку німецького політичного проводу й протизаходи його каральних органів.

¹ В українській літературі немає об'єктивної оцінки акту 30 червня. Існуюча література має панегіричний або гостро-критичний характер. Об'єктивну оцінку можна знайти хіба в творах чужинців-німців Торвальда й Кляйста, шведа Фредборга, англо-саксонців Чембер-ліна, Каррола, Фішсра та ін.

Це й було причиною, що німці унеможливили діяльність обох тимчасових урядів і інтернували їх прем'єрів. Коли переговори про відкликання акту не дали результатів, їх ініціаторів ув'язни­ли й посадили в концентраційні табори. На цьому репресії не закінчились; воєнні успіхи на фронтах, мабуть, переконали нім­ців, що можна зиступити більш безоглядно. Дійшло до безпосе­редніх ударів по обох підпільних організаціях, що спричинились, до проголошення обох актів'.

Незважаючи на перший удар з боку німців, незалежні сили ук­раїнського самостійного табору діяли послідовно далі, згідно з власними планами. Разом з німецькими передовими військовими частинами, а то й випереджуючи їх, просувалися на схід похідні групи українських націоналістів. Повні запалу й надій, вони по­спішали на осередні й східні українські землі, щоб допомогти рід­ним братам відбудовувати справді незалежне державне життя.

Групи ці були заздалегідь організовані й їм були призначені місця, що їх вони повинні були осягнути й осісти та вести пра­цю. Висилали ці групи проводи обох ОУН (кожна висилала по

три групи, часом до 1000 чол.). Та­ким чином, на схід поспішали "бандерівці" й "мельниківці". Од­ночасно чимало молодих укра­їнських активістів прийшло на ук­раїнські землі як перекладачі при німецьких фронтових частинах.

Діяльність похідних груп висвіт­лена ще дуже мало, тільки фраг­ментарними спогадами¹. Дехто

¹ На увагу заслуговують спогади Миколи Андрусяка в журналі "Політв'язень", Євгена Стахова в "Календарі Провидіння" за 1947 p., Зиновія Матли "Південна похідна група", Миколи Чорторийського "Віч Сяну по Крим". Див. також: Г. Полікарпсико "Організація Українських Націоналістів піт час Другої світової війни", якщо йдеться про перегляд ді­яльності "мельниківських" похідних груп. Література про Олену Тслігу досить багата. Про Михайла Пронченка — лип. "Нові Дні" за квітень 1953.

пробує обезцінити її, мовляв, ук­раїнські націоналісти з ЗУЗ не ви­тримали життєвої проби й не зу­міли завоювати своїми ідеями ук­раїнського населення на ОСУЗ і СУЗ. Очевидно, нещасний розкол в ОУН серйозно вплинув на ефек­тивність дій похідних груп. Проте годі відмовити їх членам у велико­му патріотизмі, стійкості, жертов­ності й наполегливості, вірності ідеям. Похідні групи були своєрідною політичною армією; вони одержували накази, йшли вперед і гинули як вояки в боях. Ніх­то не думав про втечу чи капітуляцію. Коли їм вдалося витри­мати перші удари, вони вростали в грунт, швидко пристосову­валися до нових умов й організовували населення на боротьбу.

Від самого початку похідні групи мусили боротися проти німець­ких і московських окупантів. Більшовицька агентура, що зали­шилась в Україні, йшла дуже часто на співпрацю з німцями для поборювання похідних груп.

Це був час, коли німці й більшовики вважали їх ворогом но­мер один і радо співпрацювали, щоб їх знищити. До цього ні­мецько-більшовицького фронту долучився ще й інший союз­ник — залишки колишньої білогвардійщини.

У цих важких умовах боротьби на три фронти похідні групи не зламались і не обмежувались виключно обороною. Вони щільніше зімкнули свої ряди, пішли глибше в підпілля і, поповнившись міс­цевим елементом, почали наступ. В умовах тиску переважаючих сил різношерстного ворога члени похідних груп забули про свої розходження: "бандерівці" допомагали "мельниківцям", "мельни-ківці" гинули за "бандерівців" (Роман Біда), "гетьманці" поперед­жували про небезпеку одних і других. На першій лінії боротьби за самостійну Україну створювалась єдність українських само­стійницьких сил — факт, що не міг подобатись ворогам.